БІСНУВАТИЙ

15

Тернер похитав головою.　

— Ви наче діти, яких застукали біля шафки з алкоголем.　

Алекс прокручувала в голові можливі стратегії, відмовки, вигадливу брехню.　

— Ви обоє залишаєтеся невидимими, доки я про них попіклуюся.　

— Алекс…　

— Просто дозволь мені дати цьому раду. Я не збираюся нікого бити.　

Принаймні вона на це сподівалася. Переклади з латини й відстеження біблійних цитат не були її сильними сторонами, зате вона ціле життя брехала батькам. Проблема була в тім, що їй бракувало інформації. Дарлінґтон ніколи не розповідав про матір і батька, лише про дідуся, наче вистрибнув із моху, що виріс на камінні старого будинку і його дбайливо виховував сварливий літній садівник.　

їй був потрібен старий. Той, якого вона побачила одного разу, коли він блукав будинком у халаті з пожмаканою пачкою «Честерфілду» в кишені.　

«Прийди, — подумала Алекс, намагаючись не панікувати, доки збігала донизу сходами. — Де ти?»　

Вона чула, як Арлінґтони гупають у двері кухні. Глипнула на телефон Доус і побачила їхні засмучені обличчя.　

— «Мерседес» стоїть на дорозі, — пробурмотів батько.　

— Він умисно змушує нас чекати.　

— Нам слід було зателефонувати й попередити.　

— Навіщо? — пожалілася мати. — Він однаково ніколи не відповідає.　

Алекс натягнула на себе светр, хай навіть досі була спітніла від спеки в бальній залі. Потрібно було прикрити татуювання й прибрати поважного, владного вигляду.　

«Онде». Старий сидів на веранді з Космо біля ніг.　

— Мені потрібна ваша допомога, — сказала Алекс.　

— Якого біса ти робиш у мене вдома? — жалібно запитав він.　

Отже, вона мала рацію. То був не просто якийсь Сірий, що заблукав сюди й вподобав атмосферу. Привидів від природи не приваблювали порожні місця. Це мусив бути Дарлінґгонів дід.　

«Ну ж бо». Дівчина простягнула долоню й смикнула. Чоловіків рот витягнувся в нажаханому «ох», і вже за мить він із розгону влетів у неї, гримнувши старечим кашлем. Алекс відчула присмак цигарок і чогось смолянистого. Рак. Вона скуштувала рак на смак. Коли помирав, старий був слабкий, мучився від жахливого болю, і гнів так потужно горів усередині, що Алекс і його відчувала на смак. Утім їй не потрібна була чоловікова сила, їй потрібні були його спогади, і вони накрили чіткою стрімкою хвилею, як і спогади Нареченого, коли Стерн впускала його до своєї свідомості.　

Вона дивилася на «Чорний В’яз», але той був чарівний, живий, наповнений світлом і людьми. Друзі її батька, старого шевця зі взуттєвої крамниці. Вона бігала залами, ганяючись за білим котом, який вибіг на подвір’я. Це не міг бути Космо, усе відбувалося давним-давно, та все ж таки… Кіт обернувся й подивився на неї пошрамованим оком. «Кіт Бові».　

Братів і сестер не було, лише єдиний син, завжди самотній хлопець, який займався бізнесом і «Чорним В’язом». Він не почувався самотнім. Це було його місце, його фортеця, корабель, яким він керував у всіх іграх. Він викурював поцуплені сигари в кімнатці у вежі, розглядаючи згори дерева. Ховав свої скарби під розхитаними підвіконнями — комікси й карамельки, а пізніше — віскі, куриво й номери «Холостяка». Він бачив, як плакав старий батько, підписуючи папери про закриття фабрики. Він тягнув Дженні Б’янчі темним коридором, важко дихаючи їй на вухо й кінчивши в руку.　

Він одягнув тут чорний костюм й оплакував матір. І в тому самому костюмі поклав у землю батька. Він купив дружині бордовий мерседес, і вони кохалися на задньому сидінні простісінько там, на під’їзній доріжці.　

— Поїдьмо до Каліфорнії, — прошепотіла вона. — Рушаймо вже сьогодні.　

— Авжеж, — погодився він, але це було нещиро.　

«Чорний В’яз» потребував його, як завжди. Він дивився на неї з порога кімнатки — підібгала під себе ноги й слухає музику, яка йому не подобається і якої він не розуміє, ковтаючи горілку з великої склянки. Вона подивилася на нього, підвелася на хисткі ноги й збільшила гучність.　

— Це тебе вб’є, — попередив він. — Уже й так ударило по печінці.　

Вона лише зробила музику ще голосніше. Урешті-решт це її таки вбило. Йому довелося купувати новий чорний костюм. Але він не міг звинуватити дружину за те, що їй не вдавалося зупинитися. Речі, які ти любиш, речі, яких потребуєш, не відпускають.　

Він тримав на руках дитину, свого сина… ні, свого онука, другий шанс виправити все, викувати цього хлопчину з фабричної сталі, справжнього Арлінґтона, міцного й обдарованого, не те що цей дурник-син, слабкодух, невдачі одна за одною, суцільна ганьба. Якби Деніел не був такий схожий на Арлінґтонів, він запідозрив би, що дружина знайшла собі якогось художника з невиразним підборіддям, аби гарно провести кілька післяобідніх годин. Здавалося, наче він дивиться в криве дзеркало й бачить самого себе, проте якогось безхребетного. Але з Денні він цих помилок не припуститься.　

Тепер дім був інакший, тихий і темний, у кухні не було нікого, крім Бернадетт, яка мугикала щось собі під носа, і Денні, що гасав залами, як це колись робив він сам. Він не сподівався, що зістариться. Насправді ніколи не розумів, що таке бути старим, коли тіло постійно повстає проти тебе, а самотність заповзає всередину, наче тільки й чекала, доки ти пригальмуєш, аби впіймати тебе. Колись він був безстрашний. Був сильний.　

Деніел із дружиною скасували свій візит.　

— Добре, — кинув він.　

Але говорив не так щиро, як йому цього хотілося.　

Коли підкралася смерть? Звідки дізналася, де його знайти? Дурнувате запитання. Він роками жив у цій гробниці.　

— Убий мене, Денні. Зроби це для мене.　

Денні плакав, і на мить дід побачив хлопчика, яким він був, не взірцевого Арлінґтона, а справжню дитину, загублену в печерах «Чорного В’яза», яка нескінченно піклувалася про його потреби. Він мав наказати йому бігти й ніколи не озиратися, звільнитися від цього місця й цього згубного спадку. Натомість схопив хлопчину за зап’ястя, зібравши останні сили.　

— Будинок відберуть, Денні. Вони все відберуть. Вони подовжуватимуть мені життя й вип’ють усі соки, запевняючи, що це заради мене самого. Лише ти можеш зупинити їх. Ти мусиш вчинити шляхетно, просто візьми морфій і вколи його. Дивись- но, шприц навіть скидається на спис.　

— А тепер іди, — сказав він, коли малий заплакав, — їм не варто знати, що ти був тут.　

Він шкодував лише про те, що помре на самоті.　

Але смерті не вдалося забрати його з «Чорного В’яза». Він знову опинився тут, позбувшись болю й повернувшись додому, вічно тиняючись угору й вниз сходами, заходячи й виходячи з кімнат, вічно відчуваючи, буцімто забув щось, але непевний, що саме. Він бачив, як Денні доїдав рештки на кухні, спав у холодному ліжку, скрутившись під старими пальтами. Навіщо він прокляв цю дитину, змусивши служити цьому місцю так само, як робив сам? Але Денні був бійцем, Арлінґтоном, наелектризованим, сповненим життєвої сили. Дід шкодував, що не може промовити заспокійливих, підбадьорливих слів. Шкодував, що не може все виправити.　

Денні стояв на кухні, змішуючи якесь зілля. Чоловік відчував онуків розпач, коли той засмучено вклякнув над киплячим казанком і шепотів: «Покажи мені щось більше». Він підготував вишуканий винний келих, але завагався, перш ніж налити в нього ту дивну червону масу. Денні поставив старе деко Бернадетт і побіг кудись коридором.　

Старий бачив у казанку смерть, катастрофу. «Зупинись. Зупинись, доки не запізно». Замахнувся на казанок, намагаючись скинути його з дека й силою волі наказуючи собі повернутися до світу живих бодай на мить, на секунду. «Просто дай мені силу врятувати його». Однак він був слабкий, немічний, ніхто й ніщо. Денні повернувся, несучи ту потворну сувенірну коробку з гравіюванням «Гумове взуття Арлінґтона» на порцеляновій кришці. Він тримав її на власному столі. Дозволяв малому Денні гратися з нею. Іноді дивував малого, ховаючи там четвертак або гумку, синюватий камінець із задвірків або й нічого. Денні вважав коробку чарівною. А тепер наливав у неї отруту. «Припини! — хотілося закричати старому. — Ох, будь ласка, Денні, припини». Але хлопчина випив.　

Алекс затнулася й полетіла вперед, наштовхнувшись на стіл у їдальні й мало не впавши, проте встигла схопитися за край. Спогадів було забагато, образи занадто чіткі. Вона гупнулася на коліна й виблювала на викладену мозаїкою підлогу, намагаючись зупинити карусель у голові, намагаючись зішкрябати все минуле «Чорного В’яза» й бачити лише сьогоднішній день.　

Дверний дзвінок звинувачувально зайшовся знову.　

— Іду-іду! — крикнула дівчина.　

Змусила себе встати й кинулася до вбиральні біля кухні. Прополоскала рота, плюснула водою на обличчя, знову затягнула волосся в низький тугий хвіст.　

— Трясця, Космо, відійди звідти. — Кіт нюхав калюжку блювотиння. — Допоможи мені тут.　

І Космо, наче зрозумівши, зробив те, чого не робив ніколи раніше, — застрибнув на руки. Дівчина обережно притиснула його до себе, ховаючи обпалене хутро.　

— Варвари біля воріт[37], — прошепотіла вона. — Зробімо це. Знову озвався дзвінок.　

Алекс подумала, ким би їй хотілося стати цієї миті, і це була Саломея, президентка «Вовчої голови», яку їй довелося налякати, аби та відмовилася від використання храмового приміщення.

Заможна, вродлива дівчина, що звикла досягати свого. Саме з такою кралею зустрічався б Дарлінґтон, якби не мав смаку.　

Вона повільно, без поспіху відчинила двері й закліпала на Дарлінґтонових батьків, наче вони розбудили її.　

— Так?　

— Ви хто? — Жінка (Гарпер, ім’я повернулося разом із роздвоєним зором Алекс, побачене нею самою і старим) була високою, стрункою й убраною в ідеально скроєні вовняні штани, шовкову блузку й перли. Чоловік — презирливий, бездоганний і схвильований — підвівся, коли Стерн на нього подивилася. Він так скидався на Денні, Деніела, Дарлінґтона. «Так скидався на мене». Утім водночас анітрохи не був на них схожий. Алекс у житті зустрічала чимало низькопробних шахраїв, людей, котрі завжди шукали коротких шляхів і простих рішень. Вони були ідеальними дурниками.　

— Александра, — ледачим тоном озвалася дівчина, погладжуючи хутро Космо. — Я доглядаю за Дарлінґтоновим домом, доки він в Іспанії.　

— Ми…　

— Я знаю, хто ви такі. — Вона намагалася наповнити слова однаковими частками зневаги та байдужості. — Ви тут небажані гості.　

Деніел Арлінґтон фиркнув. Очі Гарпер примружились, і жінка вигнула досконалу брову.　

— Александро, не знаю, хто ви така й чому наш син найняв вас сторожовим псом, але я хочу поговорити з ним. Негайно.　

— Знову гроші закінчились?　

— Відійди з дороги, — наказав Деніел.　

Першим імпульсом Алекс було бажання дати йому добрячого копняка й подивитися, як його кістлява дупа приземлиться на гравійну доріжку. Вона бачила цих людей у спогадах старого, у них заледве знаходилося слово для Денні, вони заледве про нього думали. Навіть якщо її власна мати не могла дати собі ради з оплатою рахунків чи створенням хоч чогось схожого на

стабільність, їй принаймні не було байдуже. Утім Алекс мусила залишатися в режимі багатійки.　

— Інакше що? — розреготалася вона. — Це не ваш будинок. Я залюбки зателефоную в поліцію і дозволю їм навести тут лад.　

Дарлінґтонів батько відкашлявся.　

— Я… я думаю, тут сталося якесь непорозуміння. Ми завжди спілкуємося з Денні на свята, і він завжди відповідає на наші дзвінки.　

— Він в Іспанії, — повторила Алекс. — І нині працює зі своїм психотерапевтом. Учиться встановлювати кордони. Вам слід про це подумати.　

— Ходімо, Деніеле, — наказала Гарпер. — Ця мала сучка кайфує від власної влади. Ми повернемося з листом від правника.　

Жінка подалася назад до «рендж-ровера».　

Деніел тицьнув пальцем дівчині в обличчя, намагаючись бодай трохи повернути собі власне.　

— Так і є. Це аж ніяк не твоє діло…　

— Біжи додому, слабачку, — ці слова пролунали глибоким нутряним ревом. Голос не належав Алекс, і вона знала, що Дарлінґтонів батько бачить тепер перед собою не її. — Ти тримав мене в заручниках у власному будинку, ти, лайно шмаркате.　

Деніел Арлінґтон IV задихнувся й позадкував, мало не впавши на коліна.　

Алекс наказала старому відступити, але то було непросто. Вона відчувала його в голові, запеклість його рішучості, дух, що завжди воював сам із собою, зі світом, з усіма й усім довкола.　

— Припини марнувати час, Деніеле! — крикнула з машини Гарпер, заводячи двигун.　

— Я… я… — Рот у нього роззявився, але тепер він знову бачив лише безтурботне обличчя Алекс.　

Старий у неї в голові скидався на погано прив’язаного пса. «Сцикло. Страхопуд. Як я тільки виростив такого сина? У тебе навіть забракло яєць, аби протистояти мені, ти міг лише накачувати мене наркотиками до безтями, але зрештою я тебе зробив, чи не так?»　

Космо засовався в неї на руках. Дівчина звела долоню й помахала.　

— Па-па, — проспівала вона.　

Деніел Арлінґтон дошкандибав до машини, і «рендж-ровер» рушив, розкидавши колесами гальку.　

— Дякую, Космо, — пробурмотіла Алекс, коли кіт зістрибнув у неї з рук і помчав на полювання в глиб будинку. — І вам.　

Вона витиснула старого з власної свідомості, зібравши всю силу волі. Він з’явився перед нею: халат розчахнутий, голе змарніле тіло поросло сивим волоссям.　

— Це була одноразова акція, — попередила дівчина. — Навіть не думайте ще раз застрибнути на цей потяг.　

— Де Денні? — прохрипів старий.　

Алекс проігнорувала його й рушила назад, до Доус і Тернера.