БІСНУВАТИЙ

22

Алекс зраділа, що в «Іль-Бастоне» не було Доус.　

Вона увійшла, тішачись будинку, його захисту, його спокою. Було близько восьмої вечора. Лише кілька годин минуло, відколи вона вирушила до Олд-Ґринвіча. Лампи миготіли, а в коридорах лунала стишена музика, наче «Іль-Бастоне» знав, що вона пережила щось жаске.　

Дівчина відмила з кастета Райтерову кров у кухонній мийці, а тоді повернула його до шухляди в арсеналі й покопирсалася в шафках у пошуках бальзаму, яким Доус намастила їй ноги в ніч сновидської прогулянки до «Чорного В’яза». Учителька дала їй достатньо сили на втечу, але всі страждання випали на долю Алекс. Вона була порізана, вкрита синцями, легені боліли, а ціле тіло пульсувало від пробіжки до сусіднього округу.　

У спальні вона розклала всі придбані засоби першої допомоги на гарненький письмовий стіл і попрямувала до ванни, щоб зняти бинт.　

Рана на шиї вже затягувалась, а свіжої крові не було. Вона не мала б так швидко зцілитися. Невже це означало, що він увіп’явся їй у яремну вену й та одразу стала зцілюватися? Цього Алекс не знала. І не хотіла знати. Вона хотіла забути Лінуса Райтера з його янгольським личком та весь той біль і страх. Вона досі відчувала, як впиваються його зуби, як стискаються на голові його лещата: розуміння, що вона для нього просто їжа, горнятко, яке він підносить до рота, посудина, яку слід спорожнити.　

Алекс уже давно не лякалася, не лякалася по-справжньому. Якщо бути щирою, вона насолоджувалася сутичкою з Дарлінґтоновими батьками, Букмекером, новим Претором. Коли Доус закликала з пекла табун вогнедишних коней, вона налякалась, але не надто. Стерн подобалося забувати про все, окрім бою, який розгортався простісінько перед нею.　

Але в тих боях вона могла виграти. Алекс була недостатньо сильною, щоб перемогти Лінуса Райтера, і недостатньо розумною, аби вирватися з кулака Ітана Хареля. По суті, це був той самий чоловік. Лінус залюбки випив би її до дна й закопав у власному садку, щоб підживити троянди. А Ітан просто далі користуватиметься нею, відправлятиме на завдання, аж доки вона якось не повернеться з одного такого.　

Алекс намастила рану бальзамом, перев’язала її та пошукала чистий спортивний костюм із логотипом Лети. Вона забула принести назад останні кілька пар, які потрібно було попрати, тож довелося йти нагору, до Вергілієвої кімнати, і вдиратися до Дарлінґтонової шафи. Речі в ній були занадто довгими й мішкуватими, але чистими.　

Наступна зупинка — бібліотека Лети. Стерн витягла Книгу Албемарля з полички, не зважаючи на тоненькі крики й сірчасту хмарку, що злетіла з її сторінок. Книжка зберігала спогади про те, що шукали востаннє, а Доус, вочевидь, вивчала якусь версію засвітів.　

Алекс узяла з плетеного столика біля полиці ручку, а тоді завагалась. Вона знала, що запит повинен бути дуже точний. Фольклор і фантастика повнилися історіями про вампірів, а їй не хотілося відсортовувати щось корисне від міфів. До того ж, якщо ти звертався до бібліотеки занадто туманно, стіни починали тремтіти, і були непогані шанси на те, що вона взагалі завалиться. Напевно, слід починати з малого.　

Дівчина нашкрябала «Лінус Райтер» і повернула книжку на місце. Полиця злегка калатнула, а коли заспокоїлась, Алекс розчахнула її.　

На полицях стояв понад десяток книжок, та Стерн, сортуючи їх, зауважила, що вони здебільшого стосуються Райтерової родини і їхнього величного маєтку «Джерело» в Олд-Ґринвічі. Райтери були німецькими імігрантами й заробили статки, продаючи бойлери й нагрівачі для води. «Джерело» і землі навколо нього завжди передавали від одного нащадка Райтерів до іншого, та Алекс підозрювала, що все це був один чоловік.　

Здивувалася, коли побачила на бібліотечній полиці один з альбомів Дана про Арнольда Ґайо, товстий том у темно-синій палітурці, на корінці якої золотом було написано «Єль: старий і новий». Дарлінґтон був одержимий альбомами, присвяченими Нью-Гейвену та Єлю, і мріяв про томи від шістнадцятого до вісімнадцятого, які разом зі щоденником Гайрама Бінґема III багато років тому поцупили з Бібліотеки Стерлінґа, щоб приховати життєво важливу інформацію про Лету й потік магічних артефактів у місті.　

Алекс гортала товсті аркуші з газетними вирізками, старі фотографії і мапи, аж доки погляд упав на гурт юнаків біля «У Морі»[48] — усі з урочистими обличчями, усі в костюмах. І серед них був Лінус, у задньому ряду — серйозний вираз обличчя, а блакитні очі на старій фотографії здавалися майже білими. Він чомусь видавався якимось поступливішим і рухливішим, ніж коли сидів у власній вітальні. Може, тоді він ще був людиною? Чи вже обернувся й приколювався з усіх? І як вона мала перемогти коннектикутського вампіра шляхетного походження, який торгував наркотою?　

«Кітчерова демонологія» теж стояла на полиці, та книжка, яку радила Мішель Аламеддін і яку для своїх досліджень використовувала Доус. Алекс погортала її, досі сподіваючись натрапити на каталог чудовиськ і бажано одразу з методами боротьби з ними. Але книжка була саме такою, як її описувала Памела: збірка дебатів на тему пекла між Еллісоном Наунесом, студентом-теологом і набожним християнином, та Рудольфом Кітчером, атеїстом і членом Лети.　

Наунес, схоже, обстоював Тернерове бачення пекла як місця, де грішники зазнаватимуть вічних тортур: «Байдуже, будуть там дев’ять кіл чи дванадцять, вогняні ями чи крижані озера, хай архітектура пекла нечітка, цього не можна сказати про факт і мету його існування».　

Але Кітчер не погоджувався: «Забобони й нісенітниці! Нам відомо, що існують інші світи й площини, а їх існування уможливлює користування порталами — спробуй запитати в будь-якого Слюсаря, чи не вважає він, буцімто просто зникає з одного місця й з’являється в іншому. Ні! Нам відомо більше! Є

інші світи. То чому б нам не вважати “пекло” одним із таких світів?». Біля цих слів протокол повідомляв: «Гучні оплески».　

Дещо з їхніх думок не вкладалося Алекс у голову, та вона була майже певна: Кітчер припускав, що існування пекла (і раю) — угода між демонами й людьми: «Як ми можемо харчуватися м’ясом і птицею або виживати на дієті з простих корінців та ягід, так і демони годуються нашими базовими емоціями. Дехто смакує страх, чи жадобу, чи хтивість, чи лють, і так, іншим до смаку може бути радість. Рай і пекло — компроміс і нічого більше, договір, що змушує демонів залишатися у власному світі й годуватися лише коштом померлих».　

Тут натовп підтримав Кітчера, і записи називають Наунеса «побуряковілим». Наунес: «Такі думки породжує бачення світу без Бога — не лише життя, а й потойбіччя позбавлені будь-якої верховної моралі. Ви припускаєте, що ми, істоти, створені за образом і подобою Божою, нікчемніші за потвор, сором’язливі зайченята в сильцях, — створені не для видатних досліджень чи значних досягнень, а для того, щоб бути зжертими? Невже така мета й доля людства?».　

Кітчер розреготався. «Наші тіла — їжа для хробаків. То чому ж наші душі не можуть бути чиїмись харчами?»　

Після цього сторони диспуту мало не побилися, і було оголошено перерву.　

Алекс потерла очі. Вона була відвертою з Тернером — не вірила в його надбану в недільній школі версію засвітів. Утім не була певна й щодо того, що підтримує Кітчерову теорію. І чому це випливло в її пошуках інформації щодо Лінуса Райтера?　

Вона переглянула алфавітний покажчик, шукаючи згадки про нього, а потім ковзнула пальцем до літери «В» в пошуках «вампіра». У списку була одна-єдина сторінка.　

Алекс торкнулася бинта на шиї.　

— Поцілуй мене в сраку, побічна.　

Вона подумала про вродливого Лінуса Райтера в білому костюмі. Навіщо вампірові ставати дилером? З такою могутністю й необмеженим часом повинно існувати чимало способів заробити. Та що, як ти живишся розпачем? Що, як гроші не мають для тебе жодного значення, але тобі потрібен нескінченний шведський стіл зі страхами й потребами? Алекс пригадала завсідників в Ітановому домі, невдах у «Ґраунд-Зіро», її власний болючий смуток, спустошення, на яке перетворилося життя, клаптики надії, які вона витискала з коротеньких миттєвостей умиротворення, забезпечених дрібкою травички, чаркою алкоголю чи пігулкою валіуму.　

Отже, якщо Кітчер мав рацію і вампіри були демонами, тепер вона принаймні знає, з чим має справу. Але як відігнати потвору?　

Алекс вийшла з бібліотеки, витягнула Книгу Албемарля й написала: «Як уникнути вампірів, нон-фікшн». Потім повагалась. Чому бібліотека підкинула їй інформацію про вампірів, коли вона навмисно попросила книжки, у яких є згадки про Лінуса Райтера? Алекс залишила Книгу Албемарля розгорнутою, а сама повернулася до круглого стола, на якому залишила «Кітчерову демонологію». Райтера не було в алфавітному покажчику.　

Вона перегорнула сторінки до кінця книжки.　

Учасники були перелічені за товариствами, і он там, під заголовком «Череп і кістки»: «Лайонель Райтер».　

Він бував там. Під іншим іменем, але бував у цьому будинку, під дахом Лети. Можливо, тоді він був смертним. А може, в одному з товариств усередині «Іль-Бастоне» побував демон, а ніхто навіть не помітив. А як щодо дати? 1933-й. За рік після будівництва Стерлінга. Чи означало це, що люди справді вирушали в перші паломництва до пекла? Ось який тут крився підтекст? Кому було відомо про Рукавичку, і, може, це була не палка суперечка про філософські гіпотези, а геть-таки справжні дебати щодо можливої подорожі в засвіти?　

І якщо демони харчувалися людьми, їхнім щастям чи болем, навіть їхньою кров’ю, чи існувала ще якась змінна, яку слід було взяти до уваги?　

Алекс пригадала Марджорі Стівен, яка передчасно зістарилась і мала незрячі сірі очі. А що, як не було жодної отрути? Чи міг до цього бути причетний Райтер? А може, якийсь інший демон розважався? Дражнив їх біблійними цитатами? Тернер розповів би їй, якби на шиї професорки Стівен або декана Бікмена знайшли якісь рани, але до сьогодні Алекс не знала, що вампіри справді існують. А що ще може зачаїтися в темряві?　

Дівчина відчула, як паніка всередині зростає, намагаючись задушити її. Вона подумала про всіх цих учених юнаків із заможних родин, котрі вели суперечки про мораль і безсмертя, ставили під сумнів семантику, а чудовисько тим часом насолоджувалося їхньою гостинністю. «Тому що всі ми — просто купка аматорів». Усі в Леті вдавали, буцімто знають рахунок, хоча насправді навіть не здогадувалися, що це за гра. Утім цей будинок, ця бібліотека досі можуть захистити її.　

Після ще трьох спроб пошуку Алекс трохи заспокоїлась і склала невеличкий список порад, відібраних із кількох книжок англійською, що стосувалися відлякування демонів і вампірів, і　більшість пропонувала зброю, виготовлену із солі. Якщо вірити книжкам, які вона погортала, кілок, відрізання голови й вогонь працювали однаково добре, тому що просто вбивали все живе. Дія хрестів і святої води залежала від віри того, хто ними користувався, адже додавали хоробрості, а не справжнього захисту. Часник був ефективним репелентом лише від певного виду сукубів. А ще працювали захисні чари. І саме це мало значення. В арсеналі Алекс знайшла широкий мереживний комірець, зроблений із крихітних соляних перлинок, датований колоніальними часами, який можна було обережно запхати під сорочку. Вона лягла в спальні Данте під синій оксамитовий балдахін і бачила сон про те, як грає в крокет на газоні Лінуса Райтера. Вона була босою, а трава — мокрою. Алекс бачила, як між пальцями ніг просочується кров.　

— Інтригує, — прошепотів чоловік, але уві сні він був Дарлінґтоном у білому костюмі та з розпеченими золотавими рогами. Він усміхнувся їй. — Привіт, солоденька булочко. Ти прийшла, щоб тебе проковтнули?　

Будинок позаду нього більше не був «Джерелом», а став «Чорним В’язом», порослим плющем і чомусь іще самотнішим, ніж вампірський замок на пагорбі.　

Алекс попливла всередину; вона знала дорогу, її штовхало вперед те саме знайоме відчуття примусу. Кімнати здавалися більшими, а тіні — глибшими. Вона піднялася сходами до бальної зали, і там у колі сидів Дарлінґтон, але це був її Дарлінґтон, саме такий, який залишився у неї в пам’яті з вечора перед зникненням із Розенфельд-голлу: вродливий, людяний, вбраний у довгий темний плащ і потерті джинси. За вікном дівчина бачила демона із закрученими рогами, який стояв на газоні посеред розкиданого крокетного знаряддя й витріщався на неї золотавими очима.　

— Тебе два, — зауважила Алекс.　

— Так і мусить бути, — відповів Дарлінґтон. — Хлопчик і чудовисько. Я самітник у печері.　

— Я все бачила. У спогадах твого діда. Бачила, як ти намагався пережити це місце.　

— Усе було не так погано.　

Алекс відчула, як у посмішці скривилися губи.　

— Авжеж, не було. Якби все було погано, ти міг просто забити.　

— Коли ти зробилася такою мудрою, Стерн?　

— Коли ти був у відпустці в чистилищі.　

— Я чув їх, — сказав хлопець із відстороненим виглядом. Очі в нього були карі, наче занадто міцно заварений чай. — Моїх батьків, коли вони кричали біля вхідних дверей.　

— Слід було впустити їх?　

Його погляд рвучко смикнувся до її очей, а в його люті дівчина помітила відлуння демона.　

— Ні. Нізащо. Вони відрубали світло, коли я успадкував це місце. Думали, що зможуть вижити мене звідси. — Дарлінґтонові плечі поповзли вгору, а потім безсило впали. Гнів сповз із нього, наче погано скроєний одяг. Він здавався таким утомленим. — Я не вмію не любити їх.　

Скільки разів Алекс мріяла про те, щоб відчувати до Міри лише відразу? Або взагалі нічого? Отака з любов’ю проблема. Її важко забути, хай якою жорстокою була її наука.　

— Це насправді? — запитала дівчина.　

Та Дарлінґтон лише всміхнувся.　

— Зараз не час для філософії.　

— Розкажи мені, як дотягнутися до тебе.　

— Підійди ближче, Стерн. Я розповім усе, що ти хочеш знати.　

Чи боялася вона? Це справжній Дарлінґтон чи він був чудовиськом, що чекало в садку? Якусь частину її це не займало. Алекс ступила крок уперед.　

— Це ти був тієї ночі? — Вона бачила, що захисне коло розпадається, розсипається іскрами. «Він небезпечний. Він не той, ким ти його вважаєш». — У «Книзі та змії»? Це ти скористався мерцем, щоб написати моє ім’я?　

— Ґелексі Стерн, — промовив Дарлінґтон, зблиснувши золотавими очима. — Я гукав тебе від самого початку.　

Коли Алекс прокинулася, простирадла були мокрими від поту, а з рани на шиї сочилися блідо-рожеві цівки крові.