БІСНУВАТИЙ

24

Увечері напередодні Гелловіну вони зустрілися в їдальні «Іль- Бастоне». Вона здавалася офіційнішою за вітальню, та й Доус запевняла, що їм потрібне місце. Алекс не дуже розуміла навіщо, аж доки не побачила велетенські креслення Стерлінга, розкладені на столі. Ще Памела притягнула свою улюблену білу дошку й приготувала цілу каструльку гарячого сидру, що наповнив «Іль- Бастоне» ароматом квашених яблук.　

Мерсі тричі перевдягалася, перш ніж вони вийшли зі своєї кімнати в гуртожитку, і нарешті зупинилася на зручному твідовому піджаку й оксамитовій спідничці.　

— Ти ж знаєш, що робиш нам послугу, чи не так? — запитала Алекс.　

— Одягайся відповідно до роботи своєї мрії.　

— А яка робота твоєї мрії?　

— Не знаю, — зізналася Мерсі. — Та якщо магія існує, мені хочеться справити гарне враження.　

«Невже ми всі спраглі цього?» — розмірковувала Стерн, заводячи подругу до «Іль-Бастоне» і спостерігаючи, як у неї розширюються очі від побачених сходів, прикрашених соняхами, вітражів і розмальованих кахлів, якими було оздоблено камін. Навіщо виховувати дітей, обіцяючи їм магію? Навіщо плекати в них бажання, яке ніколи не вдасться задовольнити — мрії про одкровення й перетворення, — а потім кидати в безбарвне, прагматичне життєве море? На Дарлінґтоновому прикладі вона побачила, що може зробити з людиною скорбота за втраченим, але, можливо, у неї всередині теж жив той смуток. Жахливе знання, що не буде жодного таємного призначення, жодного доброго наставника, котрий помітить у ній прихований талант, жодного заклятого ворога, котрого можна було б перемогти.　

Можливо, той жаль, та туга плекалася оповідками про чарівніші світи та їх нескінченні можливості, і саме тому всі вони стали такою легкою здобиччю для Лети. Можливо, це змушувало Мерсі одягатися в оксамит і твід та прикрашати вуха фальшивими смарагдами; її вела вперед мрія знайти свій шлях у глибинах шафи. Алекс лише сподівалася, що за пальтами на неї не чекало нічого огидного.　

Раніше того самого вечора вона спостерігала за членами «Рукопису», котрі прив’язали до стільця попспівачку, чиї пісні очолювали чарти, закинули їй шию назад та запхали до рота соловейка в крихітних мотузяних путах. Потім дочекалися, коли пташка спорожниться співачці в горло. Це мало б повернути її легендарний голос. От такою була справжня магія — кров, кишки, сім’я і слина, органи в слоїках, мапи для полювання на людей, черепи ненароджених малюків. Проблема була не в книжках і казках, проте вони розповідали лише половину історії, створюючи ілюзію світу, де лише лиходії, жорстокі мачухи та злі зведені сестри розплачуються кров’ю, де магія чиста й не потребує жертв.　

Тернера вони знайшли за столом у їдальні, де він детально вивчав приготовані Доус нотатки. Алекс підозрювала, що він здебільшого просто намагався ігнорувати Тріппа, котрий напихався вигадливо розкладеними м’ясними закусками, фондю та м’якенькою здобою різних геометричних форм, поданими на кухні.　

— Алекс! — вигукнув хлопець, у якого рот був набитий сиром, щойно побачив її. — Твоя приятелька Доус — хвора кухарка. Типу божевільна.　

Доус наливала в горнятко гарячий сидр, і на обличчі в неї відбилася суміш крайнього задоволення й суворого несхвалення, від чого губи витягнулися в напівпосмішці, наче в людини, що страждає від закрепу. Замість звичного спортивного костюма вона вдягла джинси, а волосся заплела у французьку косу. Навіть Тріпп убрався в синій піджак і футболку поло замість повсякденної футболки й спортивних штанів. Алекс раптом відчула, що вбрана занадто просто.　

— Розпочнімо, — озвався Тернер. — Декому з нас уранці ще на роботу.　

«А декому ще реферати писати», — подумала Алекс. А про стос книжок, який дедалі зростав, узагалі не варто згадувати: «До маяка», від якого вона нудилась; «Роман на жовтому папері», який її здивував; сторінка за сторінкою Геродота, який швидко змусив її засумніватися в нещодавно відкритій пристрасті до грецької історії; довгі, заплутані вірші Воллеса Стівенса, від яких Алекс іноді замріювалася, а іноді вони негайно заколисували. Якби вона могла обрати спеціальністю щось інше, крім англійської, то так би й зробила, але не була озброєна жодними іншими знаннями. А це означало, що на неї, можливо, чекав ще ближчий контакт із новим Претором.　

Вони зустрічалися у вітальні по обіді, щоб обговорити підготовку Алекс до ритуалу із соловейком у «Рукописі». Професор Велш-Вітлі сьорбав херес і дзьобав біскоті, уважно читаючи каталожні картки Стерн, а тоді коротко шмигнув носом і постановив:　

— Зійде.　

Алекс ледве стрималася від переможного зойку, хоча, насправді зрозумівши суть ритуалу, складно було зберігати тріумфальний настрій. їй кортіло повернутися додому й більше ніколи про нього не згадувати, але вона заповзялася надрукувати звіт і надіслати його Преторові до того, як вони спробують використати Рукавичку. «Нема причин для хвилювання, сер. Не варто привертати зайву увагу».　

— Тернере, — пробурмотіла дівчина, коли всі повсідалися за столом, — у професора Лембтона були діти?　

— Син. Живе в Арізоні. І, так, у нього є алібі, — відповів він негайно, і Алекс збагнула, що чоловік міг сидіти з ними за цим столом, але його свідомість була деінде, невпинно прокручуючи деталі вбивств на факультеті.　

— Можливо, вам захочеться ще раз перевірити те алібі.　

— Чому? Що тобі відомо?　

— Цитати, за якими ми полювали, ведуть до страти Карла І. Але нагоди помститися шукав його син.　

— І як ти випадково про це довідалась?　

— Я нишпорка, — відповіла дівчина, постукавши себе по голові й насолоджуючись тим, як Тернер надміру заводить очі під лоба. — Копнула трохи глибше. Склала все докупи.　

Вона не збиралася згадувати про обід із Майклом Ансельмом чи починати розмови про демонів і вампірів та ймовірність того, що хтось висмоктав із Марджорі Стівен кров і життя. Вона не зробить цього, доки не переконається, що в цьому є щось більше за її власну параною.　

Доус постукала ножем по склянці з водою, і звук вийшов навдивовижу чистим та лунким. Коли всі повернулися до неї, дівчина залилася рум’янцем під ластовинням і сказала:　

— Нам… слід починати?　

Тріпп із горою їжі на тарілці та пляшкою пива в другій руці приєднався до них за столом.　

— А ми мусимо скласти присягу чи щось таке?　

— Не помру. Намагатимуся не бути мудаком, — відповів Тернер. — Ось така присяга. Покінчімо із цим.　

Доус витерла руки об джинси й сіла на своє місце біля білої дошки, де намалювала приблизний план Стерлінга.　

Вона показала на вхід, на перший пункт Рукавички.　

— Ми прибудемо рівно об одинадцятій, щоб облаштуватися. Залишатимемося в залі «Лінонії». Скористаємося примітивними загортальними чарами, щоб заховатися, коли бібліотека зачиниться.　

— А що ми збираємося сказати Лорін? — прошепотіла Мерсі, поки Доус описувала, де в залі «Лінонії» їм слід заховатися і яка частина приміщення буде зачарована. — Вона оскаженіє, якщо ми рано підемо з вечірки.　

Алекс не була певна. Це повинно бути щось таке нудне, аби Лорін не захотілося піти з ними.　

— Вказівок, якими ми могли б керуватися, небагато, — продовжила Доус. — Утім мудрим рішенням буде піст упродовж принаймні шести годин. Не споживайте нічого м’ясного чи молочного.　

— Лише вегани потрапляють до пекла? — розреготався Тріпп.　

Доус подивилася на нього суворим поглядом науковиці.　

— Тобі захочеться спорожнитися.　

Це негайно заткнуло йому пельку.　

Памела показала на Мерсі.　

— Наша вартова нестиме пост на подвір’ї. Четверо прочан увійдуть до Рукавички разом рівно о першій годині.　

— А як ми захистимо Мерсі? — запитала Алекс.　

Дівчина підняла вгору маленьку червону книжечку.　

— У мене є мої смертельні слова.　

— Тобі ліпше вивчити їх напам’ять, — попередила Доус.　

Мерсі вишкірилася.　

— Quid tibi, mors, faciam quae nulli parcere nosti?　

— Ти розмовляєш латиною? — недовірливо перепитав Тріпп.　

Усмішка Мерсі зникла, і дівчина кинула на нього сповнений щирого презирства погляд.　

— За потреби. Смертельні слова краще працюють, якщо промовлені мертвими мовами, ясно?　

Алекс здивував метал у голосі подруги, але Тріпп лише здвигнув плечима.　

— Ну, якщо ти так кажеш.　

— Що це означає? — поцікавився Тернер.　

— «Що я робитиму з тобою, Смерте, яка не шкодує нікого?» — переклала Мерсі. — Кумедно, чи не так? Наче Смерть — неприємний гість на вечірці.　

— Я обома руками за латину, — втрутилась Алекс, — але смертельні слова не допоможуть проти демона.　

— У мене є одна ідея, — повідомила Доус.　

— Соляні лати, — кинула Мерсі.　

Памела розпливлася в усмішці.　

— Точно.　

Алекс знічено відчула, як її уколола голочкою заздрість до сповненого поваги погляду, чергове неприємне нагадування, що вона тут чужа.　

— Що станеться, коли бібліотека зачиниться? — закортіло дізнатися Тернерові.　

— Ми разом пройдемо пункти Рукавички. — Доус показала на комод. — Мерсі запустить метроном. Ритм повинен залишатися непорушним аж до завершення ритуалу.　

Алекс не бачила в цьому сенсу.　

— Не думаю, що в Тонісі були метрономи.　

— Ні, — погодилася Доус. — У минулому на варті стояла ціла група людей, які відбивали ритм на барабанах чи задавали його за допомогою інших інструментів. Але в нас немає групи, і ми не знаємо, на скільки все затягнеться. Ми не можемо ризикувати, якщо Мерсі знепритомніє або її щось перерве.　

«Цок-цок-цок». Бомба вже чекала нагоди вибухнути.　

— Ми почнемо знадвору, біля писаря, — повела далі Доус, — і позначимо вхід нашою змішаною кров’ю.　

Тернер похитав головою.　

— Це якесь сатанистське лайно.　

— Ні, — спробувала захиститися Доус. — Кров пов’яже нас і повинна розбудити Рукавичку.　

— Тож ми знатимемо, що на правильному шляху? — перепитала Алекс.　

Доус пожувала нижню губу.　

— Така ідея. Кожен прочанин має призначення, яке визначає порядок входження до Рукавички. Спершу солдат, потім учений, потім священник, потім принц. — Вона відкашлялась. — Гадаю, мені слід обрати роль ученої. Зважаючи на Тернерові релігійні погляди, він може посісти посаду священника.　

— Я можу бути солдатом, — запропонував Тріпп.　

— Ти принц, — виправила Алекс. — Я солдат. Піду першою.　

— Це означає, що саме ти замкнеш коло, — попередила Доус. — Останній відтинок доведеться пройти самій.　

Стерн кивнула. Саме так усе й мало бути. Це вона дозволила пекельній потворі зжерти Дарлінґтона в тому підвалі. І вона замкне коло.　

— Тоді, — повела далі Доус, — ми всі вже займемо свої позиції на подвір’ї. Кожні із чотирьох дверей будуть позначені кров’ю.

Нам знадобиться сигнал, аби ми всі одночасно рушили до середини подвір’я.　

Вона поклала на стіл металевий диск.　

— Камертон? — запитала Мерсі.　

Доус кивнула.　

— Десь у п’ятдесяті його зачарували, щоб забезпечити ідеальну гармонію. Сподіваюся, він допоможе нам синхронізуватися, якщо все… ускладниться.　

Алекс не хотілося занадто довго розмірковувати про те, що це могло означати.　

— Ми впевнені, що подвір’я — правильне місце?　

Доус показала на кілька клейких листочків, які причепила до плану подвір’я Селіна.　

— Четверо дверей. Четверо прочан. Чотири сторони світу. І написи теж не можуть бути збігами. Пам’ятаєш Дерево Пізнання? Його вирізьблено над кам’яним сонячним годинником на дверях бібліотекаря. «Неуцтво — то прокляття боже, а знання — крила, на яких злітаємо до неба».　

— «Генріх VI», — сказала Мерсі й вишкірилася, глипнувши на Алекс.　

Стерн теж їй усміхнулася.　

— І знову Шекспір.　

— А є ще оце.　

Доус підняла вгору фотографію з кам’яною таблицею чисел.　

— Судоку? — здивувався Тріпп.　

Памела зиркнула на нього так, наче непевна була, покласти його в ліжко з грілкою чи вдарити лопатою.　

— Це магічний квадрат із «Меланхолії» Альбрехта Дюрера. Хай у якому напрямку ти додаєш числа, сума завжди однакова. Гадаю, це жест у бік стримування.　

— Ідеальна загадка, у якій може застрягнути демон, — пояснила Алекс.　

— Саме так. І з-поміж усіх деталей на Дюрерових роботах ця насправді не має жодних причин опинитися на тому подвір’ї.　

— А що в центрі? — запитав Тернер. — До чого ми всі йдемо?　

Мерсі наморщила носа.　

— Там є фонтан, але видовище таке собі. Радше великий квадратний ставок із херувимчиками в кутках.　

— Його додали пізніше, — повідомила Доус. — Після того, як збудували бібліотеку. Тому що крізь каміння стало щось просочуватись.　

У кімнаті запала тиша.　

Тернер пошкрябав рукою голову.　

— Гаразд. Ми дісталися до середини. І що тоді станеться?　

Тепер Доус завагалася.　

— Ми спустимося. Не знаю, як саме це буде. Деякі люди описують галюцинації та справжнє відчуття падіння, інші повністю відривалися від тіла й відчували, наче злітають.　

— Чудово, — втрутився Тріпп.　

— Але це може бути пов’язано з дурманом.　

— Це отрута, — пояснив Тернер. — Я мав справу, де жінка вирощувала його на задвірках і додавала до лосьйонів та мазей.　

— Дурман справді має медичне застосування, — нагадала Доус.　

— Просто потрібна тверда рука.　

— Авжеж, — погодився детектив. — Ти збираєшся розповісти їм, як його ще називають?　

Доус кинула погляд у свої нотатки й промямлила:　

— Диявольська труба. Прочан помазують ним перед початком. Дурман послаблює зв’язок душі із цим світом. Здійснити перехід без нього не вдасться.　

— І тоді ми помремо, — додала Алекс.　

Тріпп нервово засміявся.　

— Метафорично, чи не так?　

Доус повільно похитала головою.　

— З того, що мені відомо, нас поховають живцем.　

— От лайно, — озвався Тернер.　

— Дієслово незрозуміле, — виправилася Памела. — Воно може означати поховання чи занурення.　

Тріпп відштовхнувся від стола.　

— А ми впевнені… Це слушна ідея?　

— Слушних ідей у нас немає, — відповіла Алекс. — Це все, що залишилося.　

Але Тріппові нерви не цікавили Тернера.　

— Отже, ми померли, — оголосив він, наче запитував, як дійти до банку. — А тоді що?　

Доус так сильно прикусила губу, що з’явилася тонесенька цівочка крові.　

— У якийсь момент ми зустрінемо Дарлінґтона — чи ту його частину, котра досі застрягла в пеклі. Помістимо його душу в посудину, потім повернемося на поверхню й віднесемо її до «Чорного В’яза». І ось там ми будемо найвразливішими.　

— У якому сенсі найвразливішими? — не зрозуміла Алекс.　

Тернер постукав по розгорнутій книжці, яка лежала перед ним.　

— Якщо ми не зачинимо Рукавичку, дещо може вирушити за нами назирці.　

— Дещо? — Голос Мерсі нарешті пролунав налякано, і Алекс мало не зраділа цьому.　

Дівчина мусила ставитися до всього серйозно.　

— Те, що ми робимо, вважається крадіжкою, — пояснила Доус. — У нас немає причин вважати, що пекло з легкістю віддасть його душу.　

Тріпп знову нервово засміявся.　

— Як у «Пекельному пограбуванні»[50].　

— Ну… — зачудувалася Доус. — Так, правильно.　

— Якщо це воно, ми всі маємо отримати завдання, — не вгавав хлопець. — Злодій, хакер, шпигун.　

— Твоє завдання — вижити, — відрубав Тернер. — І переконатися, що ти не втнеш жодної дурниці, яка вб’є нас усіх.　

Тріпп підняв угору руки — як завжди, погоджуючись.　

— Жодних сумнівів.　

— Мусимо рухатися швидко й залишатися насторожі, — підкреслила Доус. — Доки дві частини Дарлінґтонової душі не об’єднаються, ми будемо мішенями.　

Для демонів, які їх переслідуватимуть. Для істот на кшталт Лінуса Райтера. А що, як він спостерігає за ними? Що, як він знає, що вони задумали? Алекс знову відчула, як підкрадається параноя і складається враження, наче кількість ворогів невпинно зростає.　

— А ти така певна, що ми знайдемо його душу? — звернувся Тернер до Памели.　

Вона витерла губу рукавом.　

— Його душа мала б хотіти поєднатися з другою половинкою, але все залежить від обраної нами посудини. Це має бути щось, що озветься до нього. На кшталт купчої на «Чорний В’яз» чи арманьяку, подарованого Мішеллю Аламеддін.　

От тільки купча згоріла до пня кілька місяців тому, а пляшка розбилася на друзки в «Сувої та ключі».　

— Типу грааля, — озвався Тріпп. — Це було б добре.　

— Може, книжка? — запропонувала Мерсі. — Першодрук?　

— Я знаю, що це може бути, — сказала Алекс. — Якщо мені вдасться його знайти.　

Доус якимось чином знову роздерла поріз на губі.　

— Це повинно бути щось цінне. Воно повинно мати владу над ним.　

Спогад Алекс не був її власним, він належав покійному Деніелові Табору Арлінґтону III, що дивився, як його онук змішує еліксир над мийкою в «Чорному В’язі», знаючи, що трунок може вбити малого, але не маючи змоги зупинити його. Вона пригадала, що саме Денні — Дарлінґтон — обрав замість горнятка тієї миті безрозсудного бажання: маленьку сувенірну коробочку з далекого минулого, з кращих часів, коробочку, яку він колись вважав магічною і заповзявся знову зробити її такою.　

— Це дорогоцінне, — запевнила дівчина.　

Мрія про світ за межами нашого, про втілену в життя магію. Шлях крізь шафу, а може, навіть шлях назад.