БІСНУВАТИЙ

26

Вони зустрілися в бібліотеці об одинадцятій і причаїлися в одній із ніш у читальній залі «Лінонії та братів». Доус якось удалося вибрати точнісінько те місце, де Алекс полюбляла сидіти, читати й куняти, закинувши черевики на решітку обігрівача. Скільки разів вона дивилася на подвір’я крізь хвилясті шибки у вікнах, не знаючи, що розглядає портал до пекла?　

Вони облаштували пару світочів, прихоплених з арсеналу, у протилежних кутках біля входу до затишного куточка для читання. їхнє творіння було не зовсім чарами, а густою тінню, що відганяла всі допитливі погляди.　

За п’ятнадцять хвилин до опівночі гучномовець нагадав студентам, що бібліотека зачиняється. Люди, навантажені наплічниками й сумками, потягнулися на вулицю, щоб повернутися до гуртожитку чи квартири вимушеним маршем повз гелловінські вечірки. Після цього з’явилися охоронці та поводили променями ліхтариків по полицях і читальних столах. Алекс із рештою вичікували, спостерігаючи за мерехтінням світочів у кутках; усі вони без жодних на те причин притиснулися до стін і намагалися поводитися якомога тихіше. Тріпп був убраний у ту саму футболку поло, спортивну куртку й насунуту задом наперед бейсболку, що й під час їхньої планувальної вечері. Тернер був у дорогих на вигляд речах для фітнес-клубу й пуховику. Доус — у своєму спортивному костюмі. Мерсі обрала камуфляжні штани й чорний светр і скидалася на найстильнішого члена якогось спецугрупування. Алекс була вбрана в спортивний костюм із логотипом Лети. Вона не знала, що принесе ця ніч, але стомилася втрачати ідеально добрий одяг через містику.　

Незабаром після півночі без попередження вимкнулося світло. Залишилися тільки тьмяні рятувальні вогники вздовж підлоги. У бібліотеці все стихло. Доус витягнула термос. Аби знешкодити сигналізацію, вона зварила ту саму негоду в чайнику, якою вони скористалися, щоб потрапити до Пібоді, от тільки настоювала чай довше й для нього знадобилася краще ізольована посудина.　

— Хутчіш, — підігнала вона. — Не знаю, скільки чари протримаються.　

Вони облаштували пост Мерсі на подвір’ї, а Доус і Алекс

допомогли дівчині натягнути соляні лати: рукавички, наручні[52] и занадто великий для її голови шолом. У неї навіть був соляний меч. Усе справляло надзвичайне враження, та Стерн замислилася, чи могло б воно зупинити чудовисько на кшталт Лінуса Райтера. Коли Мерсі витягнула з кишені мензурку з еліксиром Гайрама, Алекс захотілося вирвати її з руки подруги. Проте час для застережень і занепокоєнь минув. Мерсі зробила вибір, і вона, їхня вартова, потрібна була тут. Алекс дивилася, як дівчина відкоркувала посудинку й перехилила вміст. Мерсі здригнулася й закашлялася, потім кліпнула й засміялась. Принаймні перша доза її не вбила.　

Коли дівчина влаштувалася біля водойми з метрономом, що цокав на землі біля неї, решта згуртувалися навколо стола охорони біля входу до бібліотеки, перевірили, чи не тиняються Трояндовою стежкою якісь студенти, а тоді вислизнули назовні.　

— Швиденько, — наполягала Доус, доки всі по черзі робили собі надріз на руці.　

— Треба було різати через долоню, — пожалівся Тріпп. — Як у фільмах.　

— У фільмах ніхто не інфікується, — кинув у відповідь Тернер. — І мені насправді ще знадобляться долоні.　

Алекс і не помічала, що під курткою в нього кобура зі зброєю. — Не думаю, що це вам якось допоможе в пеклі.　

— Але й не нашкодить, — відповів детектив.　

Доус витягнула з кишені слоїчок і капнула собі на великий палець оливу. Помастила нею кожному чоло. Це напевно був дурман.　

— Ми готові? — перепитала дівчина.　

— Дідько, так! — крикнув Тріпп.　

— Тихіше, — гаркнув Тернер.　

Проте Алекс оцінила хлопців ентузіазм.　

Доус глибоко вдихнула.　

— Починаймо.　

Усі торкнулися пальцями крові на руках.　

— Перший солдат, — сказала Доус.　

Алекс залишила плямку крові на кожній із чотирьох колон біля входу. Памела пішла назирці, залишивши свою кров поверх її, потім Тернер і нарешті Тріпп.　

Він подивився на калюжку їхньої перемішаної крові й відступив назад.　

— Як ми дізнаємося, чи…　

Його урвав звук, схожий на зітхання, порив вітру, наче десь розчахнулося вікно.　

Важкі дерев’яні двері під єгипетськими письменами зникли, не залишивши по собі нічого, крім темряви. Позаду них не було й сліду бібліотечної ніші, жодного знаку життя чи вогника. Здавалося, наче вдивляєшся в ніщо. З темряви зі стогоном виривався холодний вітер.　

— Ох, — видихнула Доус.　

Вони стояли мовчки, і Алекс збагнула, що попри всі балачки та приготування насправді ніхто не вірив, що це спрацює. Попри всі дива та жахи, які їй довелося побачити за проведений у Єлі час, їй самій не вдавалося купитися на те, що просто в них під носом сховано стежку до засвітів. Невже якийсь інший гурт дурників колись стояв на порозі, що прокинувся від їхньої крові, налякано тремтячи на краєчку цієї прірви? Доус присягалася, буцімто Рукавичкою ніколи не користувалися. Та Стерн знову змушена була замислитись: якщо це правда, навіщо взагалі її створювати?　

— Алекс перша, еге ж? — тремким голосом перепитав Тріпп.　

Від побаченої порожнечі вся її хоробрість похитнулася. Але часу на роздуми не було. Алекс чула, як вулицею наближаються люди. «Прийди за мною, Стерн, — сказав він. — Прошу».　

Дівчина торкнулася рукою порцелянової коробочки в кишені й переступила поріг.　

Нічого не сталося. Вона стояла в схожій на печеру ніші Стерлінга. І та була такою, як і раніше.　

Доус наштовхнулася на неї, і вони обидві відскочили з дороги, коли увійшли Тернер і Тріпп.　

— Не розумію, — озвався хлопець.　

— Ми мусимо пройти весь шлях, — пояснила Доус. — Це лише початок.　

Вони вервечкою рушили в ніші до муралу з Альма-матер: солдат, учений, священник і принц, загорнуті в морок. Дивна процесія почвалала вперед. Повернули біля муралу праворуч і позначили арки під Деревом Пізнання своєю кров’ю. Коридор за ними знову наче розчинився, немов їхня реальність відвалилася, залишивши по собі роззявлену пустку. Алекс іще раз глибоко ковтнула повітря, як дайвер, що готується зануритися, і ступила крок уперед.　

Вони пройшли повз скляні двері праворуч, крізь які Стерн увійде, коли настане її час. Солдат замкне коло. Пройшли коридором повз Смерть, що зазирала студентові через плече, й ступили до вестибюля, повного дерев’яних робіт Тіля Килюдини. Над ними Алекс змогла роздивитися лише чорні металеві силуети русалів із роздвоєними хвостами — чудовисько і людина, людина і чудовисько.　

Поріз у неї на руці почав затягуватися, тож довелося стиснути шкіру, аби знову заструменіла кров. Вони по черзі помазали двері поруч із кам’яним павуком під девізом Єльського університету. «Світло й істина». Коли двері зникли, залишивши просту чорну темряву, ці слова здалися жартом.　

— Це твій пункт, — прошепотіла Доус перші слова, відколи вони знову ввійшли до Стерлінга.　

Тріпп стиснув щелепи. І кулаки. Алекс бачила, що він злегка тремтить. Вона майже очікувала, що він розвернеться на сто вісімдесят градусів і подасться геть із бібліотеки. Натомість хлопець коротко й рішуче кивнув.　

Алекс швидко стиснула його плече. Легко було не ставитися до Тріппа серйозно, але він ішов до герцю з тим самим безформним жахом, що й кожен із них, і жодного разу не пожалівся.　

— Побачимося на тому боці.　

Вони рушили далі черговим вузьким коридором, який мав привести їх до кабінету університетського бібліотекаря. Тут було ще темніше, і стіни тиснули на них. Кабінет здавався не порожнім, а радше поспіхом покинутим, стілець біля стола стояв криво, папери височіли неохайними стосами. У цих дверях не було нічого примітного, але з протилежного боку вони були прикрашені великим кам’яним годинником і двома вітражами з лицарями на варті.　

Усі зробили свіжі порізи й залишили на одвірку свою кров, цього разу готові до чорного провалля, що відкрилося перед ними, і крижаного вітру, що майнув ізсередини.　

— Вище носа, — підбадьорив Тернер, стаючи на свій пост.　

Таємні двері були простісінько позаду них, поруч із великим кам’яним каміном, прикрашеним дратівливим католиком; вони були майже невидимі, якщо не знати, де саме на панелі шукати силует. Алекс і Доус увійшли до чергового темного крихітного вестибюля, який не мав справжньої мети, якщо ти не збирався обійти внутрішній двір по колу.　

Вони з’явилися в залі «Лінонїї та братів» на протилежному боці кімнати від ніші, де ховалися. Тут знову складалося враження, наче це місце покинули, наче людську відсутність можна було відчути фізично.　

Нарешті вони зупинилися перед споконвічним виходом на подвір’я, над яким на кам’яному одвірку золотими літерами було виведено ім’я Селіна.　

Алекс не хотілося залишати Доус тут. Вона не хотіла бути на самоті в цій темній, схожій на собор будівлі.　

— Усі ніші порожні, — зауважила Доус.　

— Справді? — цілковито розгубившись, перепитала Алекс.　

Доус тримала в руках срібний камертон, і голос у неї був тихий, але впевнений.　

— По всій бібліотеці можна побачити ці місця, ці кам’яні рами, де мала б стояти скульптура святого, як у соборі. Але всі вони порожні.　

— Чому?　

— Ніхто не знає достеменно. Дехто вважає, що гроші закінчились. Інші кажуть, буцімто архітектор хотів, аби будівля здавалася пограбованою. Наче всі її скарби вкрали.　

— А ти що думаєш? — поцікавилась Алекс.　

Дівчина відчувала, що вони на хисткій території, що ця історія, ці слова давали Доус змогу рухатися далі.　

— Не знаю, — відповіла та нарешті. — У кожного з нас свої порожнини.　

— Ми повернемо його додому, Доус. Ми виберемося із цього.　

— Я тобі вірю. Принаймні першій частині. — Дівчина глибоко вдихнула й розправила плечі. — Я вартуватиму.　

Алекс розмастила свою кров на дверях. Доус повторила те саме. Цього разу великі подвійні двері немов склалися під власною вагою, наче папірець, віднесений геть вітром. Стогін лунав голосніше, наче те, що чекало на протилежному боці темряви, знало, що вони йдуть.　

— Дивись, — озвалася Доус.　

Напис над дверима тепер був іншою мовою.　

— Що там написано? — запитала Алекс.　

— Не знаю, — відповіла Памела. Голос у неї був захеканий. — Я навіть алфавіту не впізнаю.　

Стерн довелося силою змусити ноги рухатись. Але вона знала, що далі не буде легше. Ніколи не бувало.　

— Приготуйся, — сказала вона Доус, а тоді знову минула двері й ще раз пройшла нішею.　

Солдат. Той, хто йде самотою. Альма-матер доброзичливо дивилася на неї згори, оточена митцями й ученими, стоячи поруч із метафорично оголеною Істиною.　

Аж опинившись простісінько навпроти муралу, Алекс зрозуміла, що саме змінилося. Тепер усі вони витріщалися на неї. Скульптор, ченець, Істина з люстерком, Світло зі смолоскипом. Вони спостерігали за нею, а людські риси, яких надав їм художник, більше не здавалися природними. Обличчя скидалися на маски, а очі, що дивилися крізь них, були занадто яскравими, живими та пронизливими від голоду.　

Алекс змусила себе піти вперед, стримуючи бажання озирнутися й подивитися, чи ніхто з них не звільнився від рами й не поповз за нею. Пройшла під Деревом Пізнання, зауваживши нішу для скульптури в центрі. Порожньо. Як вона не помічала цього раніше?　

Нарешті дівчина дісталася до скляних дверей, що мали привести її на подвір’я. Шибка із синьо-жовтим вітражем прикрашала вхід. Алекс подивилася вгору. Пророк Даниїл у ямі з левами.　

— Ми йдемо по тебе, Дарлінґтоне, — прошепотіла вона.　

Чула, як тихо цокав метроном.　

Дівчина знову торкнулася порцелянової коробочки в кишені. «Я гукав тебе від самого початку». Вона опустила палець у кров і провела ним по дверях.　

Двері зникли. Алекс вдивлялася в беззоряну пустку, відчувала її холод, чула, як здіймається вітер, аж раптом на тлі цього всього пролунав приємний тихенький подзвін до першої октави. «Ходімо зі мною. Ходімо зі мною». Алекс вийшла на подвір’я.　

Щойно її черевик торкнувся кам’яної доріжки, земля здригнулася.　

— От лайно, — верескнув десь ліворуч від неї Тріпп.　

Тепер вона бачила: звичайна ніч, Мерсі в центрі подвір’я, Доус, Тріпп і Тернер у кутках.　

Алекс пішла далі, рухаючись до фонтана й відмірюючи час за допомогою метронома. Кожний крок супроводжувався новим крихітним землетрусом.　

«Бум. Бум. Бум». Алекс ледве вдавалося втриматися на ногах.　

Попереду бачила Мерсі, у неї була паніка на обличчі — подруга намагалася не впасти.　

Тепер усі вони ледве зберігали рівновагу, каміння подвір’я здиблювалося під ногами, та метроном продовжував відлічувати час.　

Може, земля просто розчахнеться й проковтне їх. Може, Доус це мала на увазі під «зануренням».　

— Таке мало статися?! — крикнув Тріпп.　

— Продовжуймо! — загорлала Алекс, просуваючись уперед.　

— Фонтан! — зойкнула Мерсі.　

Квадратний фонтан переповнився, вода полилася через херувимчиків, зібралася калюжею на землі й прокладала собі шлях крізь тріщини між камінням, підбираючись ближче до людей. Алекс відчула дивне полегшення, що це не кров.　

Вода облизала її черевики. Вона була гаряча.　

— Вона смердить, — пробурмотів Тріпп.　

— Сіркою, — додав Тернер.　

«Це просто річка», — заспокоїла себе Алекс. Утім вона не знала, яка саме. Усі прикордоння були позначені річками, усі місця, де світ смертних робився нещільним і можна було потрапити до засвітів.　

Вони з бризками прокладали собі шлях далі, рівень води зростав, а люди продовжували йти вперед, ступаючи так само в ногу. Діставшись до фонтана, вони завмерли, витріщившись одне на одного, коли вода закипіла й з бульбашками потекла через стінки. Херувимчики на кутках фонтана тулилися в його центрі, прикипівши поглядами до порожнечі. Та, може, вони просто були на варті, чекаючи, доки відчиняться двері.　

Доус прикусила нижню губу; груди в неї здіймалися й опадали від коротких неглибоких подихів. Тріпп кивав, наче чув якусь таємну музику, бадьору пісеньку з якоїсь збірки «Джок джеме». Тернерове обличчя було суворим, губи стиснулися в рішучу лінію. Він був єдиним із них, хто мав бодай якийсь схожий досвід. Мабуть, свого часу детектив вибивав ногою чимало дверей, не знаючи, яка халепа могла причаїтися за ними. Та насправді це було зовсім не схоже, чи не так? Вони були прочанами. Вони були космонавтами. Вони були майже мертві.　

— На рахунок «три», — надтріснутим голосом скомандувала Доус.　

Вони взялися рахувати разом, та гуркіт води однаково заглушав голоси.　

Один.

Вітер раптом дмухнув сильніше, той холодний вітер, пориви якого з темряви відчував кожен із них. Тепер від нього здригнулися дерева на подвір’ї, закалатали шибки в рамах.　

Два.

Здалося, наче каміння під ногами розквітло сяйвом, і Доус задихнулася. Коли Алекс опустила погляд, там не було ні бруківки, ні трави. Вона дивилася у воду, яка дедалі прибувала.　

Доус кинула розпачливий погляд на Мерсі й простягнула їй срібний камертон.　

— Спостерігай за нами, — з благанням у голосі озвалася вона.　

— Біжи, якщо доведеться, — додала Стерн.　

Три.

Вони зустрілися поглядами й схопилися за стінки фонтана.