БІСНУВАТИЙ

30

Біжучи по Орандж-стріт, Алекс відчувала, як маленький Сірий вимагає, щоб його випустили, калатає в неї в голові, ніби хтось дав йому забагато солодкого. Але вона не збиралася відпускати його, доки не переконається, що зможе потрапити до «Іль- Бастоне».　

Дівчина подолала сходи одним незграбним стрибком. Що це означатиме, якщо двері перед нею залишаться зачиненими? Якщо правління Лети вже викинуло її із цього прихистку? Зі спокійного, безпечного й щедрого місця?　

Але двері розчахнулися, і Алекс опинилася всередині, перевалившись через поріг. Вона відчула, як привид малого Сірого вирвався на волю, захист не дозволив йому ввійти, хай навіть він ховався в Стерн усередині. Він покинув її із гнітючим поспіхом, забравши із собою силу. Двері за дівчиною зачинилися, гупнувши так, що аж шибки здригнулися.　

Алекс відчула, як тремтять від виснаження стегна. Вона потягнулася вгору, тримаючись за бильця, відчула під долонею прохолодне дерево, притиснулася чолом до прикраси, і опуклості соняшникового візерунка боляче увіп’ялися в шкіру. Це була домівка. Не її кімната в гуртожитку. Не ті уламки, що вона залишила по собі в Лос-Анджелесі.　

Кілька разів повільно вдихнула й змусила себе визирнути у вікно головної вітальні. Геллі — чи демон, який удавав із себе Геллі, — стояв на хіднику з протилежного боку вулиці. Як Алекс могла переплутати чудовисько із чимось справжнім? Геллі була наділена впевненою грацією спорсменки, врода додавала їй легкості, хай навіть їхні життя вже були потріпані. А он та штука з протилежного боку вулиці поводилася напружено, насторожено, ледве стримувала голод.　

«Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще».　

— Заткнися, — пробурмотіла Алекс.　

Та вона не могла вдавати, буцімто ці слова були демоновою брехнею. У «Ґраунд-Зіро» померла не та дівчина.　

Алекс узяла телефон і написала в чат: «Перед “Іль-Бастоне” стоїть білявка. Схожа на дівчину. ЦЕ НЕ ДІВЧИНА. Скористайтеся сіллю».　

Однак краєм ока вона помітила рух на хіднику. Доус і Тріпп. Чи побачили вони її повідомлення?　

Алекс завагалася. Вона не мала часу для рейду до арсеналу за сіллю і зброєю. Соляних перлин у неї не залишилося. Гаразд. Вона не могла просто стояти й нічого не робити.　

«Ти вкрала моє життя. Ти вкрала мій шанс».　

Дівчина здригнулася й розчахнула двері.　

— Доус!　

Демон стрибнув через дорогу, простісінько до Алекс на ґанку «Іль-Бастоне», його рухи були несамовитими, хаотичними, нелюдськими. Стерн напружилася, чекаючи удару.　

Перестрибнувши через невисокий чорний паркан, демон заверещав і купою гупнувся на землю, його плоть укрилася пухирями від жмень солі, які кидали в нього Доус і Тріпп.　

їй слід було здогадатися, що Памела Доус прийде підготована.　

— Усередину! — крикнула Доус.　

Повторювати Алекс двічі не довелося. Вона протупотіла сходами й повернулася до передпокою. Щойно Доус із Тріппом опинилися всередині, вони замкнули двері, а тоді мало не підскочили, коли із затильної частини будинку пролунав дзвоник.　

Мерсі й Тернер стояли за дверима.　

— Ми тут у безпеці? — поцікавився Тернер, скануючи очима коридор після того, як вони увійшли.　

Алекс на думку спало дещо тривожне.　

— Що ви бачили?　

Тернер ходив із кімнати до кімнати, запинаючи завіси, наче очікував снайперського вогню.　

— Мерця.　

— О Господи, — задихнулася Мерсі.　

Вона стояла біля вікна вітальні, витріщаючись на вулицю.　

Геллі була там, але вже не сама. З нею був Блейк Кілі — із цілою, досконалою та чепурною, наче весільний торт, головою. І　чоловік середніх років у дешевому з вигляду костюмі теж був там — руки схрестив на грудях і гойдався на п’ятках, наче вже все це бачив і не залишився враженим, — а ще високий сухорлявий хлопчина, котрому було щонайбільше двадцять п’ять.　

— Спенсер, — пояснив Тріпп. — Ви… ви, народ, його бачите? Я думав, що в мене глюки.　

Алекс упізнала їх усіх. Вона бачила їх у пеклі. Усіх їхніх жертв. Усіх їхніх демонів.　

— Ми не зачинили двері, — хрипким наляканим голосом пояснила Доус. — Не завершили ритуал. Ми…　

— Не кажи цього, — попросив Тріпп. — Не кажи цього.　

Доус здвигнула плечима, обличчя в неї було бліде.　

— Ми мусимо повернутися.　

Це було наполовину запитання, благання, щоб хтось виправив її.　

— Ну ж бо, — озвалась Алекс, — ходімо до бібліотеки.　

Доус заховала долоні в рукави світшота.　

— Якщо Ансельм…　

Та Стерн розрубала рукою повітря.　

— Якби Ансельм міг заблокувати нам вхід, то зробив би це. Це наш дім.　

Доус повагалася, а тоді рішуче кивнула.　

— Спершу ми щось приготуємо.　

Доус узялася за каструлю курячого бульйону з галушками, а решту відправила нагору зі списком запитів для запису в Книгу Албемарля. Коли полиця в бібліотеці розчахнулася, Алекс із подивом виявила, що кімната здається просторішою, наче будинок знав, що більшій групі людей знадобиться більше місця.　

Вони взялися за читання, кожен з охайним стосиком карток із записами, отриманих від Доус, з її, як здавалося Алекс, невичерпного запасу. Після того, що вони бачили й через що

пройшли, збиратися разом було занадто рано. їм потрібен був час, щоб скинути спогади одне одного, щоб відігнати в минуле всю скорботу й смуток, перш ніж подумати про наступний спуск. Але цієї розкоші в них не було.　

Усі, крім Мерсі, досі страждали від наслідків першої подорожі. Алекс бачила ознаки. Усі тремтіли від холоду. У Тріппа під очима залягли тіні, а зазвичай рум’яні щоки запали. Дівчині раніше не доводилося бачити Тернера неідеальним, проте костюм у нього був пожмаканий, а на підборідді пробивалася щетина. Усі вони здавалися загнаними.　

Якщо вони справді збиралися спробувати вдруге навідатися до потойбіччя, це не могла бути лише порятункова місія. їм потрібно довідатись, як побороти вовків чи те, що нашле на них пекло. Плюс вони мусили заманити назад до пекла своїх демонів і переконатися, що нічого не вирушить за ними додому на шляху назад. Та просто зараз вони мусили дізнатися, як відігнати тих демонів, доки ніхто з них не втратив глузду.　

Алекс уже ступала на цю територію, коли намагалася знайти захист від Лінуса Райтера, і знала, що вони в халепі. На відміну від Сірих, демонів не відлякували memento тоrі чи смертельні слова; вони не мали минулого, за яке охоче б чіплялися, не мали спогадів про те, як воно, бути людиною, не мали незавершених справ. Дарлінґтонові або Мішелі Аламеддін слід було бути тут, у цій бібліотеці. Комусь, хто по-справжньому знав, як назвати цих ворогів і побороти їх.　

— Що ви знайшли? — запитала Доус за годину, увійшовши у двері бібліотеки.　

— Супчику немає?　

Вигляд у Тріппа був такий, наче він щойно довідався, що СантаКлауса не існує.　

— Він має настоятися, — заспокоїла Доус. — І ми не їмо в бібліотеці.　

— Вони досі на вулиці? — запитала Мерсі.　

Доус кивнула.　

— Вони… вони мають дуже впевнений вигляд.　

Тернер постукав по книжці, яку читав.　

— Ви вважаєте, що Дарлінґтона з’їли, правильно? З’їв Мамона?　

— Можливо, — обережно відповіла Доус. — Із жадібністю асоціюються чимало демонів. Дияволів. Богів.　

«Жадібність — це гріх будь-якою мовою». Так сказав Дарлінґтон. Мрії Сендоу про гроші. Дарлінгтонова жадоба знань.　

— Але ці демони не намагаються змусити нас почуватися жадібними, чи не так? — перепитав Тернер.　

Амбіції, завзяття, бажання. Які їхні антоніми?　

— Безнадійність, — озвалась Алекс.　

Саме так вона почувалася, коли Геллі — не-Геллі — кричала на неї: відчуття неминучості, буцімто так і належить, буцімто вона лише дістає заслужене. Вона була злочиницею, яка поцупила шанс на це позолочене життя і, звичайно, мала заплатити за це. Саме тому демон катував її, вдягнувши обличчя Геллі, а не Лена чи Аріеля. Тому що Алекс ніколи не пролила за ними жодної сльозинки. Вона оплакувала втрату Геллі.　

— Вони хочуть, щоб ми почувалися безнадійно.　

— Я думала, Геллі була білявка, — сказала Доус.　

— Так і є, — відповіла Алекс. — Була.　

Мерсі кивнула.　

— Я теж її бачила. На нашій лекції про Шекспіра.　

Обличчя в Доус зробилося стурбованим. Не прохопившись жодним словом, вони вийшли за нею з бібліотеки й рушили коридором до спальні Данте, до вікон, що виходили на Орандж- стріт.　

Демони досі були там, їхня зграя влаштувалася в затінку під ліхтарями.　

Золотаве волосся Геллі здавалося чорним, очі були темні. Одяг… суцільно чорний.　

— Вона скидається на тебе, Алекс, — зауважила Доус. І мала рацію.　

Стерн помітила в теплому відтінку волосся Блейка Кілі щось схоже на яскраво-рудий пучечок Доус. Детектив Кармайкл був убраний у дешевий костюм, коли вона вперше побачила його, але

тепер той костюм здавався шикарним, його крій став елегантнішим, краватка була темно-бузкового кольору, щось таке міг би вдягнути Тернер. А Спенсер хіба не здавався дещо безталаннішим? Дещо не таким крутим і нахабним?　

Про що думала Алекс, розглядаючи не-Геллі на протилежному боці вулиці від «Іль-Бастоне»? Що в тієї не було легкості та спортивної грації Геллі. Що вона здавалася настороженою, напруженою. Адже насправді вона дивилася на себе. Отой розпечений гнів належав самій Алекс.　

Вона запнула важкі сині завіси. Алекс навчилася любити цю кімнату, візерунки, які кидало по обіді вітражне скло, ванну з ніжками-лапами, скористатися якою їй досі не ставало сміливості.　

— Здається, я знаю, що сталося з Лінусом Райтером.　

— З ким? — не зрозумів Тріпп.　

— Це вампір, з яким я зіштовхнулася в Олд-Ґринвічі. Саме… саме так я втратила «мерседес».　

Доус різко втягнула повітря.　

— Вампір? — Голос Мерсі звучав нажахано й завзято одночасно.　

— Якого хріна? — озвався Тернер.　

— Лінус Райтер навчався тут, у Єлі, — продовжила Алекс. — Але тоді його звали інакше. Він був Кістяником. І, думаю, він один із тих людей, котрі скористалися Рукавичкою в тридцяті. Думаю, Лінус — чи насправді Лайонель Райтер — навідався до пекла.　

— Ми не можемо бути впевнені в…　

— Годі тобі, Доус. Навіщо створювати її, якщо ніхто не збирався нею користуватися? Навіщо вбивати архітектора…　

— Вони вбили архітектора? — верескнула Мерсі.　

— Бертрама Ґудг’ю ніхто не вбивав! — відрубала Доус. А тоді прикусила губу. — Принаймні… я не думаю, що Бертрама Ґудг’ю хтось убив.　

Алекс помітила, що тиняється туди-сюди кімнатою. З думок не йшла постать на хіднику. Геллі-не-Геллі. Алекс-не-Алекс.　

— Першого архітектора вижбурнули геть, — нагадала вона. — Цю божевільну загадку збудували всередині велетенського собору. Навіщо? Просто щоб перевірити, чи вдаться? Чи це був якийсь шикарний жест?　

— Ті люди робили й божевільніші штуки, — втрутився Тернер.　

Він не помилявся. Алекс могла уявити тих легковажних, зухвалих, жахливих хлопчиськів, які просто створили таку халепу. «По приколу», — сказав би Горбун. Але вона не думала, що в цьому випадку все було саме так.　

— Вони створили Рукавичку, — сказала вона, — і навідалися до пекла. Лайонель Райтер, член «Черепа і кісток», був одним із перших прочан.　

Тріпп зняв бейсболку й провів рукою по волоссю пісочного кольору.　

— І повернувся з демоном?　

— Думаю, так. А ще я думаю, демон його переміг. Буквально. Я гадаю, він висмоктав його надію й украв життя.　

— Але ти сказала, що Райтер… е-е-е… вампір, — прошепотів це слово Тріпп так, наче знав, як неоковирно воно звучить.　

— Вампіри — теж демони, — тихо втрутилася Доус. — Принаймні є така теорія.　

Це здавалося Алекс із біса обґрунтованим. Райтер живився смутком, а кров була лише транспортом. І, звичайно, не був він ніяким Райтером. Він був демоном, який присмоктався до справжнього Райтера, доки не навчився ходити, як він, говорити, як він, мати його вигляд. Точнісінько як демони на хіднику.　

Лайонель Райтер був сином заможної коннектикутської родини. Вони виготовляли бойлери. Збудували повний достатку дім. Відправили свого сина й спадкоємця до Нью-Гейвена, де він міг практикуватися в латині та грецькій мові та налагоджував бізнесові зв’язки. Лайонелеві все чудово вдавалося, він навіть вступив до одного з найпрестижніших товариств університету. Заприязнився з юнаками, котрих запрошував додому пограти в підковки[66] й теніс на траві влітку, а взимку покататися на санчатах і поколядувати. Юнаків з іменами на кшталт Горбун і Гарольд.　

Його силоміць загнали до таємничого світу, та він почувався безпечно, навіть коли дивився, як розтинають людей, а в їхніх нутрощах копирсаються Гаруспекси. Він стояв у своїх шатах, промовляв свої рядки, відчував захват від усієї тієї сили та знав, що він захищений власними статками, власним ім’ям, самим лише фактом, що це не він лежить на столі. Однієї доленосної ночі він приєднався до членів «Кісток», «Сувою та ключа» і, можливо, Лети. Пройшов крізь Рукавичку й побачив… що? Якщо Алекс не помилялася щодо цих радісних нічних подорожніх, вони не були вбивцями. То куди ж вони потрапили в пеклі? Який закапелок потойбіччя відвідали й що там побачили? І що вони принесли із собою, коли повернулися?　

— Записів немає, чи не так? — перепитав Тернер. — Про їхню невеличку екскурсію до пекла? Книжки вони підчистили.　

— Спробували, — виправила його Алекс. Але бібліотека знала, ким був Райтер, імовірно, через те, що колись там зберігалася документація про спробу скористатися Рукавичкою. — Нам слід подивитися в щоденнику часів Лети того, хто був Вергілієм, коли Райтер навчався на старших курсах.　

Тернер притулився до стіни, краєм ока далі спостерігаючи за демонами внизу.　

— Я хочу пересвідчитися, що зрозумів тебе. Якщо ми не повернемо ці… штуки назад, туди, звідки вони взялися, вони стануть вампірами?　

— Я так думаю, — зізналася Алекс.　

Вампірами з їхніми обличчями, які живитимуться їхніми душами.　

— Вони зжеруть наші серця, — прохрипів Тріпп. — Спенсер був… Він казав…　

— Гей, — увірвала його Алекс. — Це не Спенсер.　

Тріппова голова смикнулася вгору.　

— Авжеж, Спенсер. Спенсер був точнісінько такий. Він знав… він завжди знав, що такого найпаскуднішого можна сказати.　

Алекс не потрібно було переконувати. Вона пам’ятала перелякане й безпомічне відчуття, розуміння, що ніхто не повірить у те, що Спенсер — чудовисько. Здавалося, наче вона знову маленька дівчинка, оточена Сірими, на самоті, без магічних слів, чи чарівних лицарів, чи взагалі будь-кого, хто міг би її захистити.　

Алекс сіла поруч із Тріппом на ліжко. Вона підштовхнула його до чогось, на що він не був здатний, і хлопець почувався гірше за решту.　

— Гаразд, Спенсер був просто охрініти яким поганцем. Але тобі треба спробувати пригадати, чим живляться ті штуки внизу. Вони намагаються змусити тебе почуватися переможеним ще до того, як ти бодай спробуєш дати відсіч. Вони хочуть, аби ти почувався позбавленим надії та нікчемним.　

— Ага, ну, — озвався Тріпп, не підводячи очей від килима. — Це працює.　

— Я знаю. — Дівчина обвела поглядом кімнату, подивившись на решту; усі мали втомлений і наляканий вигляд. — Хто ще полаявся з одним із них?　

— Кармайкл явився мені, — повідомив Тернер. — Але не казав багато. Просто налякав до всирачки в кабінеті нашого відділку.　

Доус заховала руки у світшот.　

— Я бачила Блейка.　

— Він щось сказав?　

Доус опустила підборіддя. Це вона звично взялася зникати. Голос у неї був тихий і уривистий.　

— Чимало сказав.　

Алекс не збиралася тиснути, випитуючи деталі, якщо Доус не хотіла їх розкривати.　

— То вони всі говорили?　

— А що їм іще робити? — поцікавився Тернер.　

Стерн не знала, що на це відповісти. Чому Геллі накинулася на неї, якщо інші обмежилися суто словами? Може, через те що Алекс погналася за нею? А може, у неї просто був талант до найгіршого розвитку подій?　

— Геллі взялася за мене фізично.　

— Вони можуть… вони можуть завдавати нам болю? — Тріпп увіп’явся пальцями в стегна.　

— Може, річ лише в мені, — відповіла Алекс. — Я не знаю.　

— Ми мусимо підготуватися до найгіршого, — озвався Тернер. — Я не кидатимуся в те, що може виявитися різаниною, сподіваючись, що це буде жвава бесіда.　

Мерсі весь час мовчала, але тепер ступила вперед із таким виглядом, наче збиралася виконати соло в акапельному гурті.　

— Я… я думаю, що знайшла дещо. У бібліотеці. Дещо помічне.　

— Поїмо спершу, — порадила Алекс.　

Тріппові був потрібен той суп. І, мабуть, чарка віскі.