БІСНУВАТИЙ

27

Алекс точно не знала, що сталося. У її руках було щось тепле й м’яке, і вона знала, що це кролик Беббіт. Геллі… Вона взяла його. Де вона була? Було занадто темно, аби щось побачити, і їй не вдавалося впорядкувати думки. Вона стала навколішки й відчула напад блювоти — раз, двічі. Але не вийшло нічого, крім повного рота жовчі. З’явився туманний спогад про те, як щось торохтить Доус.　

— Усе гаразд, — прошепотіла вона кроликові Беббіту.　

Але руки були порожні. Він зник.　

«Його там ніколи не було, — нагадала вона собі. — Збери своє лайно докупи». Проте однаково відчувала його в обіймах, теплого й живого, його маленьке тільце було неушкодженим і в безпеці, як і мало бути, так наче вона впоралася зі своїм завданням і захищала його від самого початку.　

Земля під долонями здавалася м’якою, укритою вологим опалим листям. Дівчина підвела погляд і збагнула, що дивиться крізь гілля дерева, багатьох дерев. Вона опинилася в якомусь лісі… ні, у фруктовому садку з блискучими чорними гілками, що гнулися від темно-фіолетових фруктів. Там, де шкірка луснула, виднілося червоне насіння, що блищало, мов коштовності. Небо вгорі кольором скидалося на набряклий синець. Алекс почула дзижчання й помітила, що навколо дерев повно золотавих бджіл, які прямують до чорних вуликів високо у вітті. «Я була Геллі». Мертвою Геллі. Геллі на базі. Смуток тієї ночі в «Ґраунд-Зіро» в’ївся в неї, мов запах диму. Вона ніколи його не позбудеться. Алекс помітила, як щось промайнуло між рядками дерев. Звелася на хисткі ноги.　

— Тернере! — негайно пошкодувала про те, що вигукнула його ім’я.　

Що, як та штука із саду лише скидається на Тернера?　

Та за мить з-за дерев вийшов детектив, а потім Доус, а потім Тріпп. Ніхто не мав звичного вигляду. Доус була вбрана в мантію пергаментного кольору з поплямованими чорнилом манжетами, а　руде волосся було заплетене у вигадливі товсті коси. Тернер був у плащі з блискучого чорного пір’я, що переливалося, наче спинка якогось жука. Тріпп був убраний у лати, але скидалося на те, що вони ніколи не бачили бою: біла глазур, на лівому плечі горностаєва накидка, закріплена смарагдовою брошкою завбільшки з кісточку від персика. Учений, священник і принц. Алекс витягнула руки. Вона теж була вбрана в лати, але це була кована сталь, виготовлена для бою. Солдатські лати. Вони мали б здаватися важчими, натомість дівчина не відчувала жодної ваги, наче була вбрана у футболку.　

— Ми померли? — поцікавився Тріпп і так витріщив очі, що Алекс побачила досконале біле коло навколо райдужки. — Мусили померти, чи не так?　

Він не дивився на неї; правду кажучи, ніхто не дивився. Ніхто з них не зустрічався поглядом. Вони провалилися крізь життя одне одного, побачили вчинені кожним дрібні та значні злочини.　

«Нікому не слід знати іншу людину настільки добре, — подумала Алекс. — Це вже занадто».　

— Де ми? — запитав Тернер. — Що це за місце?　

Очі в Доус були червоні, губи набрякли від плачу. Вона витягнула руку, щоб торкнутися гілки, а тоді передумала.　

— Не знаю. Дехто гадає, що фрукт із Дерева Пізнання був гранатом.　

Тернер вигнув брову.　

— Це не схоже на жоден гранат, який мені доводилося бачити.　

— Але вигляд у нього чудовий, — втрутився Тріпп.　

— Нічого не їжте! — вибухнула Доус.　

Тріпп насупився.　

— Я не тупий. — Потім вираз його обличчя змінився. На ньому застигло щось між подивом і страхом. — Святе лайно, Алекс, ти…　

Доус сильніше прикусила губу, а Тернерів похмурий рот стиснувся ще дужче.　

— Алекс, — прошепотіла Доус. — Ти… ти гориш.　

Стерн опустила погляд. Її тіло було охоплене синім полум’ям, слабеньким вогнем, що танцював, як буває, коли навмисно підпалюють лісовий ґрунт. Вона торкнулася його пальцями й побачила, як полум’я смикнулося, немов тікаючи від її дотику. Вона пригадала цей вогонь. Бачила його, коли зустрілася віч-на- віч із Белбалм. «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них».　

Вона потягнулася до свого нагрудника й відчула холодну оболонку притиснутої до ребер коробочки від «Гумового взуття Арлінґтона». Хотілося одного — лягти й горювати за Геллі та кроликом Беббітом. Вона присіла над тілом незнайомця, на вулиці йшов дощ. Вона вчепилася в загорожу човна, море під палубою здиблювалося й провалювалося в порожнечу. Вона стояла на вершечку сходів в «Іль-Бастоне», відчуваючи вагу каменю в руках і жахливу силу вибору. Алекс міцніше стиснула коробочку. Вона зайшла так далеко не для того, щоб оплакувати вчинені помилки чи плекати старі рани. Змусила себе зустрітися з кожним поглядом — Тернер, Тріпп, Доус.　

— Гаразд, — промовила. — Ходімо знайдемо Дарлінґтона.　

Світ знову похитнувся, і Алекс уже приготувалася потрапити в чиюсь голову, гупнутися в чиїсь огидні спогади, наче потрапити в найгірший у світі плейліст. Вона не була пасажиром чи спостерігачем. Вона була Доус, Тріппом, Тернером і Геллі. Її Геллі. Котра мала вижити. Але цього разу світ навколо Алекс просто обернувся, і вона раптом побачила доріжку між деревами.　

Вони вийшли із садка до чогось схожого на просторий торговельний центр, який покинули, а може, не змогли добудувати. Споруди були гігантськими, деякі — зі скругленими вікнами, інші — з квадратними. Усе було бездоганно чистим і якогось кольору між сірим і бежевим.　

Алекс озирнулася: садок досі був там, чорні дерева шелестіли на вітрі, якого вона не відчувала. У вухах досі гуло від бджолиного дзижчання.　

Вона почула спів і зрозуміла, що долинає він від дзеркала, вставленого у великий еліптичний басейн із гладенького сірого　каменю. Ні, це не дзеркало, вода в басейні була така тиха й нерухома, що здавалася дзеркалом; а в ньому Стерн побачила Мерсі на варті над їхніми тілами — усі вони лежали горілиць у неглибокій воді у внутрішньому дворику бібліотеки, плавали на поверхні, наче мерці.　

— Це справді вона? — запитав Тріпп.　

Уся його бравада зникла, її вичавив спуск. І це був лише початок.　

— Думаю, так, — озвалася Алекс. — Вода — перекладацька стихія. Посередник між світами.　

Дівчина цитувала Нареченого, слова, які він сказав їй, коли вони стояли по пояс у річці на прикордонні.　

Мерсі співала собі під носа:　

— «І якщо я помру сьогодні, мій привид буде щасливий..»[56]　

Гарний вибір. Ціла пісня була смертельними словами. Алекс чула, як на тлі мелодії Мерсі розмірено цокає метроном.　

— Із чого розпочнемо? — запитав Тернер.　

Вираз обличчя в нього був кам’яний, наче після всіх страждань залишалося тільки закритися. Тепер він дістав свою відповідь про те, що Алекс накоїла в Лос-Анджелесі. А вона мала відповіді на запитання, яких ніколи навіть не збиралася ставити Тернерові. Скаут-орел. Убивця.　

Алекс примружилася й подивилася на невиразний сірий день. Чи був це взагалі день, якщо сонця не видно?　

Схожі на синець небеса тягнулися й тягнулися, і хай би де вони були… ані вогняних ям. Ані стін з обсидіану. Це місце скидалося на нове передмістя населеного пункту, якого не існувало. Вулиці були бездоганні, будівлі — майже ідентичні. Зовні вони нагадували торговельні центри, яких було повно в долині, ті, з манікюрними салонами, хімчистками й перукарнями.　

Але тут над дверима не було вивісок і не було відвідувачів. Вітрини були порожні.　

Алекс повільно описала коло, намагаючись відігнати запаморочення, що накрило її хвилею. Усе навколо було того самого піщаного, вицвілого бежевого відтінку, не лише будівлі, але й трава та хідники. Вона відчула, як шкіра вкрилася неприємними сиротами.　

— Я знаю, де ми.　

Доус повільно кивала. Вона теж склала два плюс два.　

Вони стояли перед Стерлінгом. От тільки Стерлінг тепер був садком, а басейн із водою — «Жіночим столом» у їхньому світі. А це означало, що решта…　

— Ми в Нью-Гейвені, — сказав Тріпп. — Ми в Єлі.　

Чи в чомусь такому. У Єлі, позбавленому його помпезності та краси.　

— Добре, — промовила Алекс упевненіше, ніж почувалася. — Тоді ми принаймні знаємо місцевість. Ходімо.　

— Куди саме? — перепитав Тернер.　

Алекс зустрілася поглядом із Доус.　

— Куди ж іще? — сказала вона. — До «Чорного В’яза».　

Щоб дістатися пішки з кампусу до «Чорного В’яза», їм знадобилася б година. Але тут час здавався облудним. Тут не було ні погоди, ні руху сонця над головами.　

Вони перетнули бетонне подвір’я і рушили вулицею, яку вважали Ельм-стріт, але тепер вона була оточена високими багатоквартирними будинками. Коли Алекс озирнулася, здавалося, наче вулиця змінилася. З’явилося перехрестя, якого раніше не було, і праве відгалуження на місці лівого.　

— Мені це не подобається, — повідомив Тріпп.　

Він тремтів. Алекс пригадала, як ковзала мокра мотузка, як дибилося під ногами море.　

— З нами все гаразд, — заспокоїла вона. — Рухаймося далі.　

— Нам слід… кидати хлібні крихти чи щось таке. — Голос у хлопця звучав майже розлючено, і Алекс припускала, що він має　на це гарну причину. Це не була пригода. Це було нічне жахіття. — Про той випадок, якщо ми заблукаємо.　

— Нитку Аріадни, — додала Доус, голос у неї зламався.　

Тиша була занадто цілковитою. Світ — занадто безмовним. Здавалося, наче вони подорожують нутрощами мерця.　

Алекс не знімала руки з порцелянової коробочки. «Я йду, щоб знайти тебе, Дарлінґтоне». Але вона не могла відігнати думок про Геллі. Досі відчувала кролика Беббіта в руках. Він був живий. На якусь мить усі вони знову були разом.　

Алекс не знала, як довго вони йшли, але наступне, що помітила, — вони стоять перед сітчастим парканом. На велетенському знаку було написано: «Майбутня домівка Вествілля: Розкішне житло». Картинка зображувала лискучий скляний будинок, що височів над мальовничим моріжком, зі «Старбаксом» на першому поверсі; щасливі люди махали одне одному, якась жінка вигулювала собаку. Проте Алекс знала цю доріжку, груди каміння колись були колонами, а берези тепер перетворилися на пеньки.　

— «Чорний В’яз», — прошепотіла Доус.　

Розмовляти пошепки здавалося мудрим рішенням. Будинки на вулиці на вигляд були порожніми: вікна забиті, а газони сірі та голі. Однак Алекс краєм ока помітила якийсь рух. Хтось відсунув завісу на горішньому поверсі? Чи нічого не було?　

— За нами спостерігають, — повідомив Тернер.　

Алекс намагалася не зважати на страх, який охопив її.　

— Якщо збираємося потрапити за паркан, нам знадобиться гвинторіз.　

— Упевнена? — перепитав детектив.　

Дівчина опустила погляд. Полум’я навколо коробочки «Гумове взуття Арлінґтона» зробилося яскравішим, майже білим. Вона підійшла до паркана й пройшла крізь нього — метал розплавився й зник.　

— Круто, — оцінив Тріпп.　

Але голос у нього звучав так, наче йому хотілося плакати.　

Під’їзна доріжка до «Чорного В’яза» здавалася довшою, дорога простягнулася між пеньками, наче шлях на шибеницю. Але самого будинку не було видно.　

— О ні, — застогнала Доус.　

«Авжеж». Будинку не видно, тому що він уже був не будинком, а просто покинутою горою уламків. Алекс помітила, як між купами каміння щось рухалося.　

— Мені це не подобається, — повторив Тріпп.　

Він схрестив руки на грудях, наче намагався захиститися. Стерн відчула до нього якусь ніжність, якої раніше не було. Вона досі мала в горлі гострий присмак хлору, Спенсерову ногу, що втискалася їй у пах, і тягар Тріппового сорому, який навіки пришпилив його до дна під водою.　

— Алекс, — тихо озвався Тернер. — Озирнися. Повільно.　

Дівчина озирнулася через плече й мусила докласти неабияких зусиль, щоб далі розмірено ступати.　

За ними йшли. Великий чорний вовк трусив назирці, тримаючись на відстані сотні метрів. Коли дівчина озирнулася вдруге, їх уже було двоє, і вона помітила третього, який скрадався між деревами, щоб приєднатися до товаришів.　

Вигляд у них був якийсь неправильний. Ноги занадто довгі, спини згорблені, витягнуті щелепи, озброєні завеликою кількістю зубів. Морди були мокрими від слини й укриті якоюсь коричневою кіркою — брудом або кров’ю.　

Алекс із рештою оминули велетенську калюжу, що з’явилася навпроти місця, де колись були вхідні двері, і в каламутній воді дівчина побачила Мерсі, яка тинялася подвір’ям бібліотеки. «З нею все гаразд. Це вже щось».　

— Онде! — скрикнула Доус.　

Вона показувала на руїни «Чорного В’яза», і там був Дарлінґтон — такий Дарлінґтон, яким вона його запам’ятала, наче вві сні: вродливий і геть людський, у довгому темному пальті. Ні рогів. Ні сяйливих татуювань. У руках він тримав камінь і під їхніми поглядами поволік його до якоїсь недобудованої чи зруйнованої стіни, де обережно поклав на інше каміння.　

— Дарлінґтоне! — крикнула Доус.　

Він не зупинився, не перевів погляд.

— Він нас чує? — запитав Тріпп.　

— Деніеле Арлінґтоне, — гримнув Тернер, наче збирався зачитати хлопцеві його права.　

Дарлінґтон не сповільнив кроків, та Алекс бачила, що його груди здимаються й опадають, наче він із зусиллям ковтає повітря.　

— Прошу, — процідив він. — Не можу… зупинитися.　

Алекс різко втягнула повітря. Коли Дарлінґтон заговорив, вона побачила, як сколихнулася вся картинка: руїни «Чорного В’яза», схоже на синець небо й сам хлопець. Побачила чорну ніч і колодязь жовтого полум’я, почула крики людей і помітила величного золотого демона із закрученими рогами, що височів над усім цим. Вона почула його слова. «Алаґнот ґроронет». Спершу це скидалося на ревіння, але Стерн відчула, який за ним ховається зміст: «Ніхто не звільниться».　

— Як нам допомогти йому? — запитала Доус.　

Алекс витріщилася на неї. Доус нічого не бачила. Ніхто з них не побачив. Тріпп здавався наляканим. Тернер поглядав на вовків. Ніхто з них не відреагував на те, що Алекс побачила, коли Дарлінґтон озвався. Невже вона все вигадала?　

— Пильнуйте за вовками, — пробурмотіла вона Тернерові й ступила крок до уламків.　

Дарлінґтон не підвів погляду, але знову промовив те слово:　

— Прошу.　

Світ здригнувся, і Алекс побачила демона, відчула жар від полум’яної криниці. Дарлінґтон хотів звільнитися так само, як хотів указати їм на Рукавичку, але не мав влади. Вона витягнула з кишені коробочку від «Гумового взуття Арлінґтона» й відкрила кришку. Якась частина дівчини сподівалася, що цього має вистачити, утім Дарлінґтон далі втомлено тягнувся туди-сюди, підіймав каменюки й вкладав із безмежною обережністю. Невже цей предмет не був достатньо дорогоцінним? Невже вона хибно зрозуміла?　

Алекс схопила кришку й пригадала все, що бачила в спогадах старого. Дарлінґтон, коли він ще був Денні, залишився сам у своєму холодному сховку «Чорного В’яза», намагався зігрітися під ковдрами, які знайшов на горищі, їв консервовані боби з комірчини. Денні, який мріяв про інші світи, про справжню магію й чудовиськ, яких можна буде подолати. Вона пригадала хлопця з його нашкрябаним докупи рецептом еліксиру: він стоїть біля кухонної стійки, ладний кинути виклик смерті, аби лише глипнути на потойбіччя.　

— Денні, — промовила Стерн, але пролунав не лише її голос, але й голос старого, зливаючись у хрипкій гармонії. — Денні, ходи додому.　

Дарлінґтонові плечі розслабилися. Голова похилилася. Каменюка випала з рук. Коли він звів очі, їхні погляди зустрілися, й Алекс побачила муки десяти тисяч годин, витрачений на страждання рік. А ще помітила там провину й сором та зрозуміла: золотий демон теж був Дарлінґтоном. Тут, у пеклі, він був одночасно ув’язненим і наглядачем, катував і зазнавав тортур.　

— Я знав, що ти прийдеш, — озвався хлопець.　

Дарлінґтон вибухнув синім вогнем. Алекс задихнулася, почула, як закричав Тріпп і розплакалася Доус. Полум’я облизало уламки, наче річка, що затопила понівечені руїни «Чорного В’яза», і стрибнуло в коробочку. Стерн із гуркотом зачинила кришку. Коробка гримала в руках. Вона відчувала його всередині, долонями відчувала вібрацію. Його душу.　

Вона тримала в руках його душу, і ця могутність пульсувала там, занадто яскрава, аби стримати її. Вона навіть мала власний звук — дзенькіт сталі об сталь.　

— Упіймала, — прошепотіла Алекс.　

— Твої лати! — крикнула Доус, і дівчина опустила погляд.　

Вона знов була у своєму вуличному одязі. Як і решта.　

— Чому вони зникли? — запитав Тріпп. — Що відбувається? Доус потрусила головою, наче намагалася відігнати страх.　

— Я не знаю.　

Алекс притиснула коробочку до грудей.　

— Нам слід повертатися до Стерлінга. У садок.　

Та коли вони звернули на дорогу, нічого не було там, де слід. Під’їзна доріжка зникла, пеньки, паркан, будинки. Алекс дивилася на нескінченно довге асфальтне шосе, удалині виднівся мотель, на горизонті здіймалося невисоке передгір’я, поросле юковими деревами. Усе це не мало жодного сенсу.　

Вовки досі були там і підкрадалися ближче.　

— З Мерсі хтось є, — зауважив Тріпп.　

Алекс різко розвернулася. Тріпп удивлявся в калюжу. Вона бачила чоловічий силует на порозі бібліотеки. Незнайомець сперечався з Мерсі.　

— З ритуалом щось не так, — сказала Доус, — із цілою Рукавичкою. Я більше не чую метронома.　

— Алекс, — озвався тихим голосом Тернер.　

— Ми мусимо…　

Вона хотіла сказати щось про Стерлінг, про завершення ритуалу. Але дивилася простісінько в жовті очі чотирьох вовків.　

Ті заблокували шлях між «Чорним В’язом» і шосе.　

— Чого вони хочуть? — писнула Доус.　

Тернер розправив плечі.　

— Чого хочуть вовки?　

Він витягнув револьвер, а тоді заверещав. У руці був закривавлений кролик.　

Вовки кинулися вперед.　

Алекс закричала, коли щелепи стиснули їй передпліччя, вовк глибше увіп’явся зубами. Почула, як тріснула кістка, відчула присмак жовчі в горлі. Дівчина впала на спину, а тварина — зверху на неї. Алекс бачила брудну пащу, кров і слину, що блищали на зубах, кірку жовтого гною навколо несамовитих золотавих очей. Але вона досі тримала коробочку. Вовк трусонув нею, коли полум’я з її тіла лизнуло його масне хутро. Стерн відчула сморід горілої шерсті. Тварина глухо заревіла. Але не відпускала. В Алекс перед очима попливли чорні цятки. Не можна було знепритомніти. Вона мусила вирватися. Мусила дістатися до Стерлінга. Мусила дістатися до Мерсі.　

— Я теж не відпущу, — гаркнула дівчина.

Вона повернула голову й побачила, що інші змагаються з рештою зграї, і кролика з поплямованим кров’ю білим хутром, який щипав собі бежеву травичку; на боках у нього залишилися криваві відбитки рук, а вовки не звертали на нього жодної уваги.　

Алекс міцніше стиснула коробочку, але відчула, що ось-ось знепритомніє. Чи зможе вона протриматися довше за це чудовисько? Вовка вже охопив вогонь, його плоть підсмажувалася. Він скавчав, але щелепи далі міцно стискали її зламану руку. Біль був приголомшливий.　

Що станеться, якщо вони помруть у пеклі? Чи знайдуть їхні тіла, цілі та неушкоджені, спочинок там, нагорі? А що буде з Мерсі? Алекс не знала, що роботи. Не знала, кого і як рятувати. Вона навіть себе не могла врятувати. Пообіцяла Дарлінґтонові, що витягне його. Вірила, що зможе врятувати всім життя, що це чергове завдання, з яким вона голіруч упорається за допомогою блефу.　

— Я не відпущу. — Однак власний голос звучав якось віддалено.　

А ще дівчині здалося, наче вона почула, як хтось чи щось розреготалося. Це щось хотіло, аби вона була тут. Хотіло бачити її зламаною. Який вигляд матиме для неї пекло? Вона це в біса добре знала. Знову прокинеться в старій квартирі з Леном, наче нічого цього не було, наче все це було якимось божевільним сном. Не було ні Єлю, ні Лети, ні Дарлінґтона, ні Доус. Не було таємних історій, бібліотек, ущерть заповнених книжками, поезії. Алекс знову залишиться цілковито сама й вдивлятиметься в глибокий чорний кратер майбутнього.　

Раптом вовчі щелепи розтиснулися, і Алекс скрикнула голосніше, коли кров знову потекла до руки. Щоб зрозуміти, що саме вона бачить, знадобився якийсь час. Дарлінґтон боровся з вовками, і він не був ні людиною, ні демоном, а став обома одночасно. Коли він відірвав одну з тварюк від Тернера й кинув її геть, його роги зблиснули золотом. Вовк заверещав і впав на землю купою, зламавши хребет.　

«Коробочка». Вона досі була в Стерн у руках, але вже порожня — дзвінка переможна вібрація зникла. Він вислизнув на волю. Щоб урятувати їх. Він відірвав наступне чудовисько від Доус і ззирнувся з Алекс, ламаючи вовкові шию.　

— Іди, — низьким голосом наказав хлопець. — Я їх затримаю.　

— Я тебе не залишу.　

Він віджбурнув вовка, який завдавав страждань Тріппові, на пустельний пісок, і той, заскавчавши й підібгавши хвоста, побіг геть. Але наближалися інші, тіні ковзали між покрученими силуетами юкових дерев.　

— Іди, — наполягав Дарлінґтон.　

Проте Алекс не могла. Тільки не тепер, коли вони були так близько, не тепер, коли вона потримала його душу в руках.　

— Будь ласка, — взялася благати вона. — Ходи з нами. Ми могли б…　

Дарлінґтонова усмішка була ледь помітною.　

— Ти знайшла мене одного разу, Стерн. І знайдеш знову. А тепер іди.　

Хлопець розвернувся обличчям до вовків.　

Алекс змусила себе податися за рештою, але вся войовничість її покинула. Усе мало бути інакше. Вона не мала знову провалитися.　

— Ходімо! — узявся вимагати Тернер, тягнучи Тріппа й Доус пустельним шосе.　

Там чекало ще більше вовків, які перегородили дорогу.　

— Як ми їх обминемо? — крикнув Тріпп.　

— Це не так працює, — озвалася хрипким від жаху голосом Доус. На чолі в неї була кров, і вона кульгала. — Вони не мали б заважати нам забратися геть.　

Тернер ступив крок уперед із підійнятими руками, наче сподівався, що вовки розійдуться, як хвилі Червоного моря.　

— «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…»[57]

Один вовк нахилив голову набік, наче пес, який не зрозумів команду. Другий заскавчав, але звучало це не розлючено. Радше скидалося на сміх. Найбільший із вовків почалапав до них, схиливши голову.　

— «Бо Ти при мені, — проголосив Тернер. — Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать! Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах…»[58]　

Великий вовк розтулив рота й висолопив язика. Промовлене ним слово було схоже на низьке ревіння, але сплутати його із чимось було неможливо:　

— Злодій.　

Алекс без жодних роздумів позадкувала, жах від усього, що відбувалося, наростав у голові, наче крик. Тріпп роззявив рота, а Доус застогнала, обоє піддалися паніці. Лише Тернер стояв упевненно, та дівчина бачила, як він затремтів, коли крикнув:　

— «Мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша то надмір пиття! Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя…»[59]　

Вовкові губи розтулилися, демонструючи гострі зуби й чорні ясна. Тварина всміхалася.　

— «Коли злодій буде зловлений в підкопі, — розкотисто заревіла вона, — і буде побитий так, що помре, то нема провини крови на тому, хто побив»[60].　

Тернерові руки повисли батогами. Він похитав головою.　

— Вихід. Грьобаний вовк цитує мені Святе Письмо.　

Тепер інший вовк наблизився, опустивши голову.　

— «Усі, скільки їх перше мене приходило, то злодії й розбійники, — Алекс помітила рух ліворуч і праворуч від себе, — але вівці не слухали їх»[61].　

Останнє слово було просто гарчанням.　

— Це тому, що ми спробували забрати Дарлінґтона, — заголосила Доус. — Ми спробували забрати його додому.　

— Спина до спини! — крикнула Алекс. — Усі зі мною.　

Вона й сама гадки не мала, що робить, але мусила спробувати бодай щось. Тепер Тріпп плакав, а Доус міцно заплющила очі. Тернер далі хитав головою. Вона попереджала його, що це не якась видатна битва добра і зла.　

Алекс плеснула в долоні й потерла їх одна об одну, наче намагалася зігрітися, і, звичайно, на них затанцювали вогники.　

— Ну ж бо, — пробурмотіла дівчина, звертаючись до них, до себе, досі непевна, чого саме просить і в кого про це благає. Непрохану магію, котра стала її прокляттям від самого народження. Дух бабці. Материні кристали. Кров відсутнього батька. — Ну ж бо.　

Великий вовк стрибнув уперед. Алекс змахнула рукою — і його охопив вогонь, спалахнувши з тріском, схожим на удар батога. Решта тварин позадкувала.　

Вона ще раз шмагонула навідліг, дозволяючи вогневі пульсувати в себе всередині, стати продовженням руки, страх і злість теж накрили її хвилею і знайшли вихід у синьому полум’ї. «Трісь. Трісь. Трісь».　

— Що це? — закортіло довідатися Тернерові. — Що ти робиш?　

Алекс достеменно не знала. Розпечені вогняні арки не розсіювалися. Коли відпускала їх, вони зависали в повітрі, звивалися, шукаючи напрямку, і нарешті знаходили одна одну, а тоді починали кружляти й замикати довкруг четвірки прочан коло, діамантово-біле й блискуче.　

— Що це? — крикнув Тріпп.　

Доус ззирнулася з Алекс, і її страх минув. Стерн побачила, як їй усміхається рішуче обличчя ученого.　

— Це Колесо.　

Земля під їхніми ногами здригнулася. Вовки стрибали на них і клацали зубами, ловлячи сині та білі іскри, розсипані вогнем Алекс. У дівчини під ногою з’явилася тріщина, і вона заточилася.　

— Стій! — крикнув Тріпп. — Тобі слід зупинитися.　

— Не треба! — загорлала Доус. — Щось відбувається!　

Та Алекс не думала, що може зупинитися. Вогонь уже сипав іскрами крізь неї, і дівчина знала: щойно відпустить його — він випалить її зсередини. Не залишиться нічого, крім попелу.　

Алекс озирнулася на «Чорний В’яз». Вовки полишили нападати на Дарлінґтона, щоб кинутися на розпечене колесо. Його роги зникли, а в руці хлопець тримав камінь. Стерн побачила, як він обережно поклав його на стіну.　

«Я повернуся по тебе, — присягнулася Алекс. — Я знайду спосіб».　

Земля під ними розкололася з оглушливим гуркотом. Вони впали, оточені водоспадом синього полум’я. Алекс побачила, що вовки теж попадали. Тварини горіли білим, вогонь охопив їхні тіла, перетворивши на розпечені комети, а потім дівчина не бачила вже нічого.