БІСНУВАТИЙ

17

Наступного вечора Тернер зустрівся з Алекс і Доус під стінами Пібоді, біля статуї трицератопса, яку «Вовча голова» якось випадково оживила 1982-го. Коли камери вимкнули, потрапити до музею було просто, залишалося тільки підлаштуватися під обходи охоронців. Ґелексі розповіла Тернерові про потенційний зв’язок психіатрів і професорів, котрі пащекували про декана Бікмена, але його це, схоже, не вразило.　

— Маєш їхні імена?　

— Рут Канехо, а інших двох не знаю.　

— Ти довідалася щось про отрути, які змушують старішати?　

— Так і ні, — відповіла Алекс, намагаючись прибрати з голосу роздратування. Відколи Тернер наказав їй з’явитися на другому місці злочину, минуло лише два дні. — Є якась штука, яку називають «зморшпаличка»: якщо її достатньо довго жувати, здаєшся старшим; утім ефект від неї триває щонайдовше кілька годин. А ще є отрута tempusladro — часокрадій. Вона зістарює людину зсередини.　

— Звучить перспективно.　

— Ні, вона лише зістарює органи, пришвидшує годинник. Але фішка в тім, що жертва має такий вигляд, наче померла природним чином. Юна й рум’яна ззовні, висхла всередині.　

— Тоді шукай далі, — кинув Тернер. — Знайди щось, чим я зможу скористатися. Для роботи, яка мені не до снаги, я потребую тебе й твого демонічного хлопця.　

— То допоможіть нам витягнути його з пекла.　

Тернер скривився.　

— Побачимо.　

Алекс підкупила детектива й домоглася зустрічі, пообіцявши: щойно вони знайдуть ще двох убивць, аби увійти до Рукавички, вона дасть йому спокій. І сама здивувалася, коли він погодився прийти.　

Вони посунули крізь головний вхід і донизу сходами. Тернер знервовано глипав угору — на мертві очі камер спостереження.　

Вони записували далі, але магічний чай у термосі Доус заважав їм вихопити щось, окрім статики.　

— Стерн, у тебе справжній дар перетворювати всіх навколо на злочинців.　

— Та це просто незначне проникнення. Завжди можна сказати, що ви почули якийсь шум.　

— Я збираюся сказати, що впіймав вас двох, коли ви пролізли сюди, і вирішив піти назирці.　

— Ви двоє змовкнете колись? — розлючено просичала Доус. Жестом показала на термос. — Буря не триватиме цілу ніч.　

Алекс стулила рота, намагаючись опанувати злість, яку відчувала до Тернера. Це було несправедливо, однак важко перейматися тим, що раціонально чи правильно, коли вони з Доус застрягли в, здавалося б, заздалегідь програній битві за звільнення Дарлінґтона. їм потрібні були спільники, проте Лету й Мішель Аламеддін це не цікавило, і Стерн ненавиділа відчуття, наче благає Тернера про допомогу.　

Пібоді було черговим місцем, де занадто чітко відчувалася присутність Дарлінґтона — справжнього Дарлінґтона, чиє місце було в Нью-Гейвені, так само як у Леті чи Єлі. Алекс побувала з ним у музеї, місці, де хлопець зробився навдивовижу тихим. Він показав їй залу з мінералами, опудало додо, фотографії та листи з експедиції Гайрама Бінґема III, який «відкрив» Мачу-Пікчу й знайшов величний золотий тигель, що нині зберігався в арсеналі «Іль-Бастоне».　

— Це була моя схованка, — зізнався Деніел, коли вони проминали мурал «Ера рептилій», — якщо вдома ставало кепсько.　

Тоді Алекс замислилася, наскільки кепським може бути дитинство в маєтку.　

Але тепер, побувавши в дідовій голові, побачивши його спогади про заблукалого в темряві хлопчика, вона розуміла, чому той малий приходив сюди, до людного й галасливого місця, де завжди можна щось почитати або порозглядати й де ніхто не зверне зайвої уваги на допитливого малюка з рюкзаком, якому не хочеться йти додому.　

У підвалі було темно й спекотно, труби калатали та виригали пару, тут було галасливіше, ніж на тихих горішніх поверхах, де експозиції призупинили, а експонати зберігали, готуючись до ремонту, який мав розпочатися незабаром. Промені їхніх ліхтариків плавали над голими трубами й вежами з коробок, що підпирали стелю, над якимись дивними штуками та риштуванням, яке незграбно на них спиралося.　

Нарешті Доус привела їх до приміщення з химерним затхлим запахом.　

— Що це таке? — запитала Алекс, коли дівчина вихопила ліхтариком полиці, заставлені слоїками з каламутною рідиною.　

— Ставкова вода, сотні слоїків з усього Коннектикуту, набрані в різні роки.　

— І який у цьому сенс? — не зрозумів Тернер.　

— Гадаю… якщо ви хочете точно дізнатися, якою була ставкова вода 1876 року, то опинилися в потрібному місці. У підвалах повно таких штук.　

Доус звірилась із маною, відтак підійшла до полиці з лівого боку кімнати. Порахувала ряди, починаючи з нижнього, а тоді припорошені пилюкою слоїки. Запхала між ними руку й покопирсалася там.　

— Якщо ти спробуєш змусити мене випити це, я забираюся геть, — пробурмотів Тернер.　

Пролунало гучне «клац». Полиця розчахнулася, а за брудними рядами слоїків з’явилося просторе приміщення, де не було нічого, крім масивного прямокутного стола, вкритого численними простирадлами.　

— Спрацювало, — з радісним захватом озвалася Доус. Вона натиснула на вимикач на стіні, але нічого не відбулося. — Не думаю, що тут хтось бував останнім часом.　

— Звідки ти взагалі дізналася про існування цього місця? — поцікавився детектив.　

— Я відповідальна за ведення арсенального архіву.　

— А приміщення в підвалі Пібоді — частина арсеналу Лети?　

— Не зовсім, — визнала Доус, і Алекс навіть у мороці побачила, що їй ніяково. — Ніхто не хоче заявляти своїх прав на нього. Ми навіть достоту не знаємо, яке саме товариство його створило, а може, це взагалі було роботою когось геть іншого. У книжці є лише запис про те, коли воно з’явилося і… яке його призначення.　

Алекс відчула, як шкіра вкрилася сиротами. Що саме вони мали побачити? Вона подумки взялася за пошуки Сірих про той випадок, якщо станеться щось огидне, і приготувалась, коли Доус схопила одне з простирадл. Дівчина рвучко смикнула, здійнявши хмару пилу.　

— Модель? — перепитав Тернер, і його голос пролунав майже розчаровано.　

Модель Нью-Гейвена. Алекс негайно впізнала зелене полотно, помережане лініями, які розмежовували його на сектори, а ще три чарівних церви. Решта здавалася не такою знайомою. Вона могла назвати деякі будівлі, розуміла загальний план міста, але тут багато чого бракувало.　

— Вона кам’яна, — збагнула дівчина, торкнувшись пальцем назви однієї з вулиць, «Чепел-стріт» було вирізьблено простісінько на хіднику.　

— Аметист, — пояснила Доус, хоча Алекс камінь здавався радше білим, ніж фіолетовим.　

— Не може бути, — озвався Тернер. — Це одна величезна каменюка, жодних розломів, жодних тріщин. Хочеш сказати, що це вирізали із цільного шматка каменю? — Доус кивнула, і детектив насупився ще дужче. — Неможливо. Скажімо, комусь вдалося знайти такий великий шмат аметисту, потім винести із шахти, а відтак цей хтось якось упорався з різьбленням, але камінь мав би важити понад тонну. Як його взагалі сюди спустили?　

— Не знаю, — відповіла Доус. — Можливо, його вирізьбили безпосередньо тут, а будинок зріс навколо нього. Я навіть не знаю, чи це творіння людських рук. У цьому насправді… у цьому　

немає нічого природного. — Вона відкоркувала пляшку зі своєї торби й налила рідину в щось схоже на пляшку від засобу для миття вікон. — Я збираюся прочитати заклинання. Вам потрібно просто повторювати.　

— І що станеться? — запитала Алекс.　

— Воно просто активує модель.　

— Авжеж, — озвався Тернер.　

Доус витягнула записник, у якому занотувала заклинання, і взялася читати латиною. Алекс не розуміла жодного слова.　

— Evigilato Urbs, aperito scelestos.　

Доус знаком наказала повторювати, і вони доклали всіх зусиль, аби не відставати.　

— Crimen proquirito parricidii.　

Вони знову спробували луною повторити її слова.　

Доус узяла пульверизатор і стала щедро бризкати на модель.　

Апекс і Тернер позадкували на крок, і дівчина ледве опанувала себе, аби не затиснути носа й рота. Краплі злегка пахнули трояндами, і Стерн пригадала, що казав священник про консервацію тіл у «Книзі та змії». Невже ось чим був цей план міста? Тілом, яке треба повернути до життя?　

Хмарка туману опустилася на модель, і здалося, наче стіл вибухнув рухом. Вогні замиготіли; мініатюрна аметистова бричка помчала вулицею услід за вирізьбленими з коштовного каміння кіньми; крихітні кам’яні деревця зашелестіли від вітру. На камені стали проступати червоні цятки, наче сочилися крізь нього кривавими плямами.　

— Ось, — полегшено зітхнула Доус. — Ми побачимо місце розташування всіх, хто колись учинив убивство.　

Тернер недовірливо насупився.　

— Хочеш сказати, що ти знайшла магічну мапу, яка робить точнісінько те, що нам потрібно?　

— Ну, ні, заклинання підлаштовано під наші потреби.　

— Отже, я міг би пошукати морозиво з гарячою помадкою? Жінок, котрі полюбляють крафтові броварні й футбольну команду «Петріотс»?　

Памела нервово розреготалася.　

— Ні, це повинен бути конкретний злочин. Ми звертаємося до мапи не для того, щоб побачити всіх злочинців, а лише тих, хто порушив якийсь певний закон.　

— Отакої, — оцінила Алекс, — якби лише поліція Нью-Гейвена про це знала. Ой, заждіть-но.　

— І я можу таким чином знайти підозрюваного в убивстві? — перепитав детектив.　

— Можливо, — припустила Доус. — Тут показано місця, а не імена.　

— Місця, — повторив Тернер, набурмосившись. — Не імена. Коли це створили?　

— Точної дати немає…　

— Приблизно? — Голос у нього захрип.　

Доус запхала підборіддя у світшот.　

— Тисяча вісімсот п’ятдесяті.　

— Я знаю, що це таке, — кинув Тернер. — Що це насправді за хрінь.　

Доус скривилась, і тепер Алекс збагнула, чому подруга переймалася присутністю Тернера.　

— Цю штуку створили не для пошуку злочинців, — оголосив детектив. — Її вигадали для пошуку рабів-утікачів.　

— Нам потрібен був спосіб знайти убивць, — пояснила дівчина. — Я не знала, що ще…　

— Розумієте, наскільки це хріново? — Тернер тицьнув пальцем у величну будівлю на території парку Нью-Гейвен-Ґрін. — Тут стояв Троубрідж-гаус. Це була зупинка Підпільної залізниці[38]. Люди вважали, що будуть тут у безпеці. Вони й мали бути тут у безпеці, але якийсь мудак із товариств скористався магією… — Детектив затну вся на цьому слові. — Саме для цього й служить ваша магія, чи не так? Ось що вона робить. Звеличує можновладців і дає тим, у кого все є, ще трохи?　

Алекс і Доус мовчки вклякли посеред підвальної тиші. Не було чого сказати. Стерн доводилося дивитися в очі тому, на що здатна магія. Вона бачила це в Блейкові Кілі, у декані Сендоу, у Маргеріт Белбалм. Магія нічим не відрізнялася від іншої сили, навіть якщо досі хвилювала прихованими секретами. Дівчина пригадала, як стояла на кухні «Іль-Бастоне» й верещала на Дарлінґтона. «Де ви були?! — кортіло дізнатися їй. — Де ви були?!» Де була Лета з усіма своїми таємницями, коли вона була дитиною, котра розпачливо потребувала порятунку. Дарлінґтон вислухав її тієї ночі. Не сперечався. Він знав, що їй потрібно щось розтрощити, і дозволив це.　

— Ми можемо піти, — озвалася вона. — Можемо розчавити цю штуку вщент.　

То було все, що вона могла запропонувати.　

— Скільки разів користувалися цією нечистю? — наполегливо поцікавився Тернер.　

— Точно не знаю, — відповіла Доус. — Я знаю, що за її допомогою звично шукали бутлегерів та підпільні генделики під час «сухого закону» і що ФБР могло скористатися нею під час процесу над «Чорними пантерами».　

Тернер похитав головою.　

— Закругляймося, — буркнув він. — Не хочу залишатися в цій кімнаті ані на хвилину довше, ніж треба.　

Вони непевно схилили голови й знову скерували світло ліхтариків на блідо-фіолетову поверхню плану міста.　

В одному кутку Пібоді з’явилося кілька червоних плям, розквітлі маки, буйні від крові. Алекс, Тернер, Доус. Цілий букет насилля.　

Кілька плямок було в районі Гілл, і дві точки в гуртожитках — принаймні Алекс вважала, що тепер там розташовані гуртожитки. Вона не дуже могла зорієнтуватися. Скоже, мапу ніхто не оновлював ще від 1800 року, тож більшість знайомих їй споруд ще навіть не збудували.　

Але назва Гай-стріт не змінилась, і там було місце, яке Алекс ідентифікувала без жодних проблем. Точка, куди втекла юна дівчина на ім’я Ґледіс, де в неї відібрали життя, а душу поглинула Дейзі Вітлок. Цей вчинок створив нексус сили, а коли спливло багато років, над ним збудували першу гробницю першого таємного товариства.　

— Хтось у «Черепі і кістках», — зауважила вона.　

Будинок на мапі був маленький — перша версія гробниці ще до розширення.　

Вони стояли поряд і дивилися на червону пляму.　

— Сьогодні понеділок, — нагадала Доус. — Ніяких ритуалів.　

Це було добре. Якщо вони потраплять туди вчасно, то не муситимуть відсіювати численних підозрюваних, зустрінуть лише кількох людей, котрі там вчаться або зависають.　

— Ходімо, — кинув Тернер, голос у нього залишався в’їдливим.　

— Невже ми все просто так залишимо? — поцікавилась Алекс, коли вони потягнулися назад таємним проходом, а позаду стояв той закривавлений стіл.　

— Не турбуйся, — відповів детектив, — я повернуся з кувалдою.　

Дівчина почула, як Доус зі свистом втягнула повітря, збентежена думкою про знищення артефакта, байдуже, яким огидним той був. Утім вона не прохопилася жодним словом.　

Вони знову прослизнули до кімнати зі слоїками й вийшли через бічні двері, намагаючись рухатись якомога тихіше. Щойно Тернер натиснув на ручку, щоб вийти на вулицю, як завила сирена.　

— От лайно, — буркнув він, опускаючи голову, а Стерн тим часом натягнула каптур.　

Вони вирвалися з дверей і помчали до його машини. Буря слабшала, відколи чай охолов, і залишалося сподіватися, що музейним камерам спостереження не вдалося зберегти чітких зображень їхніх облич.　

Вони заскочили в салон, Тернер запустив двигун, і машина з вереском вилетіла на порожню вулицю.　

— Швидше, — вимагала Алекс, доки він вів «додж» до Гай- стріт.　

їм треба було потрапити до «Черепа і кісток», доки вбивця ще там, інакше доведеться починати все від самого початку.

— Я не хочу привертати увагу, — буркнув чоловік. — А ти хоч подумала, як дізнаєшся, хто саме там убивця, і як запропонуєш йому приєднатися до вашої маленької пекельної команди?　

Не подумала. Гарматне ядро вже рухалося за інерцією.　

Тернер смикнув «додж» до бордюру простісінько перед червонуватою кам’яною гробницею.　

Алекс цей склеп ніколи не подобався. Решта гробниць здавалася такими собі дурнуватими, діснейлендівськими версіями якогось конкретного стилю — грецького, мавританського, Тюдорів, середньовіччя. Але ця здавалася занадто справжньою, храмом чогось темного й неправильного, який збудували просто в усіх під носом, наче люди, котрі зводили стіни із цього червоного каменю, знали, що ніхто не зможе до нього торкнутися. Те, що вона бачила, як Кістяники розтинають людей і копирсаються в них усередині, шукаючи підказок про майбутнє, теж відігравало свою роль.　

— Гаразд, — сказав Тернер, коли вони вийшли з автівки. — У тебе є план, Стерн?　

— Нам не слід пхатися навпростець, — повідомила Доус, наздоганяючи їх і досі стискаючи свій записник. — «Череп і кістки» дуже могутні, і якщо чутки дійдуть до…　

Алекс узялася гупати у важкі чорні двері. Про гробницю вона знала небагато, крім того, що про архітектора оригінальної споруди точилися суперечки й подейкували, буцімто її збудували за гроші, зароблені на опіумі.　

Ніхто не відчинив. Тернер позадкував, схрестивши руки на грудях.　

— Ми їх проґавили? — запитала Доус, і в її голосі майже лунала надія.　

Алекс знову загупала кулаком у двері й закричала:　

— Я знаю, що ви там! Годі випендрюватись!　

— Алекс! — зойкнула Доус.　

— Якщо їх немає вдома, кого це обурить?　

— А якщо є?　

Стерн достеменно не знала. Вона звела руку, щоб іще постукати, але двері розчахнулись.　

— Алекс? — Голос був тихий і знервований.　

Вони зазирнула в морок.　

— Тріпп? Ісусе, це що, морозиво?　

Тріпп Гельмут, спадкоємець у третьому поколінні й син однієї з найзаможніших родин у Новій Англії, витер рукою рота з дурнуватим виглядом. Він був убраний у довгі спортивні штани на кнопках і брудну футболку; біляве волосся ховалося під бейсболкою з логотипом Єлю, натягнутою задом наперед. Тріпп був членом «Кісток»… принаймні раніше був. Торік він випустився.　

— Ти сам? — запитала Алекс.　

Він кивнув, і дівчина негайно впізнала вираз його обличчя.　

Провина. Його тут не мало бути.　

— Я… — Він повагався.　

Знав, що не може запросити їх усередину, та водночас розумів, що стояти на порозі вони теж не можуть.　

— Тобі доведеться піти з нами, — оголосила Алекс, зібравши докупи весь свій авторитет.　

Такими голосами розмовляли всі вчителі, директори шкіл і соціальні працівники, яких їй доводилося розчаровувати.　

— Лайно, — озвався Тріпп. — От лайно. — Вигляд у хлопця був такий, наче він ось-ось розплачеться. Невже це їхній убивця? — Дайте-но мені тільки прибрати.　

Алекс зайшла з ним. Вона думала, що Тріппові забракне яєць, щоб спробувати втекти, але не збиралася ризикувати. Гробниця скидалася на склепи решти товариств, була досить звичайною, окрім кімнати в стилі римського храму, де проводили ритуали. Решта приміщень була подібна до найчарівніших місць у Єлі: темне дерево, кілька вигадливих фресок, одна кімнатка, прикрашена червоним оксамитом, чиї найкращі дні залишилися позаду, і ціла купа скелетів — деякі відомі, деякі не настільки. Канопи з важливими печінками, селезінками, серцями й легенями зберігали за стінами храмового приміщення.　

У гробниці було темно, світло горіло лише на кухні, де Тріпп перекушував чимось посеред ночі. На столі стояли холодні закуски, хліб і половинка морозива-сендвіча. То було велике, повне протягів приміщення з двома грубками й велетенською холодильною камерою, яке більше згодилося б для підготовки бенкетів, аніж для обслуговування дюжини студентів коледжу. Утім, коли до міста приїжджали випускники, Кістяники мусили влаштовувати розкішне частування.　

— Як ви дізналися, що я тут? — запитав Тріпп, поспіхом повертаючи все до холодильника.　

— Ворушись.　

— Гаразд-гаразд.　

Алекс помітила його напхом напханий рюкзак і замислилася, чи не наскладав він ще й туди трохи харчів. Для Тріппа Гельмута настали складні часи.　

— Як ти потрапив усередину? — запитала дівчина, коли він замкнув двері й вони рушили до Тернерового «доджа».　

— Я не віддав свого ключа.　

— І ніхто про це не питав?　

— Сказав, що загубив.　

І цього вистачило. Тріпп був такий безпомічний, що легко було повірити, наче він загубив ключ і все, що не було причеплене до кишень степлером.　

— О господи, — застогнав хлопець, коли Алекс улаштувалася поруч із ним на задньому сидінні «доджа». — Ви коп?　

Тернер глипнув на нього в дзеркало й різко відповів:　

— Детектив поліції.　

— Авжеж, ага, перепрошую. Я…　

— Тобі краще помовчати й використати цей час на роздуми.　

Тріпп похнюпився.　

Алекс зустрілася поглядом із Тернером у дзеркалі, і той ледь помітно здвигнув плечима.　

Якщо вони хотіли впіймати Тріппа на цьому, слід було його налякати, а детектив чудово вмів погрожувати.　

— Ми куди? — поцікавився Тріпп, коли вони рушили по Чепел- стріт.　

— До Дому Лети, — відповіла Алекс.　

Більшість членів товариств вважала Лету набридливою потребою, бажанням потішити адміністрацію Єлю й ніколи не завдавала собі клопоту поткнути носа до «Іль-Бастоне».　

— Що ти робив у кампусі? — запитала дівчина.　

Тріпп повагався, і Тернер гримнув:　

— Навіть не думай викручуватись!　

Благослови боже Тернера за те, що він їй підігрує.　

Тріпп зняв бейсболку й провів рукою по масному волоссю.　

— Мені… мені дозволили піти на випускний разом з одногрупниками, але я не закінчив навчання. Мені забракло балів. І мій тато сказав, що не платитиме ще за семестр, тож я просто… Я займаюся маркетингом для тих чуваків із рієлторського бюро Маркгема, знаєте? Власне, я непогано пораюся з фотошопом. І намагався заощадити, аби закінчити навчання, здобути ступінь і всіляке таке.　

Це пояснювало наплічник, повний їжі, але Стерн замислилася, чому Тріпп просто не збрехав у резюме, яке міг подати до інвестиційного банку чи торговельної компанії на Мангеттені, на яких хотів працювати. Прізвище Гельмут відчинило б будь-які двері, і ніхто не ставив би запитань, якби спадкоємець у третьому поколінні написав у життєписі, що здобув ступінь бакалавра економіки в Єльському університеті. Утім казати цього вона не збиралась. Тріпп був просто тупуватий і доволі щирий, аби навіть не замислюватися про нахабну брехню. Він був непоганий хлопчина. Алекс підозрювала, що так його й описують ціле життя: непоганий хлопчина. Не занадто розумний, не занадто привабливий, нічого в ньому не було занадто. На канікули він їздив у гарні місця й радо користувався другим шансом. Полюбляв покайфувати й послухати «Ред гот чиллі пепперс», і якщо люди не любили його, то принаймні легко мирилися з його присутністю. Він був живим і здоровим утіленням

безтурботності. Однак, схоже, з Тріппового батька годі було безтурботності.　

— Що зі мною буде? — запитав хлопець.　

— Ну, — повільно озвалась Алекс, — ми можемо повідомити Кістяників і правління, що ти вдирався на їхню територію.　

— І вдавався до крадіжок, — додав Тернер.　

— Я нічого не брав!　

— Ти заплатив за ту їжу?　

— Не… не зовсім.　

— Або, — повела далі Алекс, — ми можемо замовчати це, а ти виконаєш для нас роботу.　

— Яку роботу?　

Ту, що могла закінчитися смертю або розчленуванням.　

— Буде нелегко, — попередила Алекс. — Але я знаю, що тобі це до снаги. Можливо, тобі навіть перепаде трохи грошенят.　

— Справді? — Тріпп аж на обличчі змінився. Він більше не був недовірливим чи настороженим. Ціле життя можливості падали на нього з неба з такою легкістю, що він не ставив собі жодних запитань. — Боже, Стерн. Я знав, що ти нормальна.　

— Ти теж, чуваче.　

Алекс протягнула руку, щоб стукнутись кулаками, і Тріпп розплився в усмішці.