БІСНУВАТИЙ

33

Алекс чекала, доки Ітан і Цві зникнуть у великому чорному «сабурбані», який ледаче вичікував на узбіччі. Вона мала б його помітити, та занадто зосередилася не на тій загрозі.　

Дівчина притиснулася спиною до стіни провулка й сповзла донизу, заховавши обличчя в долонях. Потрібно було повертатися до гуртожитків, до якогось місця, яке можна назвати укриттям, де вдасться залишитися самій і подумати, але ноги тремтіли.　

Ітан був тут, у Єлі. Він знав, де її знайти. І Стерн не була достатньо недоумкуватою, щоб повірити, буцімто він закінчить вести з нею справи, якщо їй якось вдасться пережити наступну зустріч із Лінусом Райтером. Він не збирався віддавати зброю зі свого арсеналу, а надто коли був упевнений, що тримає її в кулаці. Скільки йому було відомо про неї? Які ще важелі він міг знайти? Про таємниці Лети Ітан довідатися не міг, але чи не відстежив він її до «Іль-Бастоне»? До «Чорного В’яза»?　

На неї впала тінь, і Алекс, підвівши погляд, побачила дівчину з темним волоссям.　

— Усе скінчилося, — сказала та. — Усе вислизає. Як гадаєш, як довго ти ще зможеш далі вдавати щось?　

З’явилося моторошне відчуття, наче вона дивиться в дзеркало. Волосся не-Геллі було чорним і розділеним посередині, очі — чорні як смола. «Вона живиться мною». Безнадійність, яку відчувала Алекс, кликала потвору, наче обідній дзвін.　

Дівчина знала це, та сум усередині заважав чітко мислити. їй здавалося, наче вона опинилася на дні криниці. Вона мала б боротися. Мала б захищати себе. Та від самої лише думки про рух, про те, що доведеться щось робити, здавалося, наче вона шкрябає кам’яні стіни криниці, вологі й порослі мохом. Неможливо було за щось учепитися. Вона просто занадто стомилася від спроб.　

Не-Геллі стала вкриватися татуюваннями. Півонії і скелети. Колесо. На ключицях зустрілися дві змії.　

Гримучі змії.　

«У тебе всередині живе гримуча змія. Ладна накинутися».　

Так казала їй справжня Геллі. Геллі, яка любила Алекс, яка захищала її аж до самого кінця й навіть опісля. А ця грьобана самозванка натягнула її обличчя.　

— Це тобі не належить! — гримнула Алекс.　

Вона змусила себе підняти руку до рота й провела язиком по кісточках пальців. Її соляний дух кинувся вперед, змії взялися кусати не-Геллі. Демон позадкував, але повільніше, ніж минулого разу.　

— Дай їй спокій!　

Підвівши погляд, Алекс побачила, що до неї провулком рішуче прямує Тріпп. їй хотілося крикнути йому, щоб стишив голос, та вона так достобіса зраділа, побачивши, як він мчить на порятунок, аж не могла перейматися тим, що відбувалося довкола.　

Дівчина зраділа, що в провулку тьмяно, коли помітила, як Тріпп лизнув руку, і його альбатрос із вереском рвонув уперед, налетівши на не-Геллі.　

Демон зіщулився, тоненько заскавчавши, та, поспішаючи назад на залюднену вулицю, вишкірився. А чому б і ні?　

Він наївся від пуза.　

Алекс точно не знала, що саме бачили перехожі. Можливо, вони просто не помічали змії, морського птаха, дівчину, котра поспішала кудись не зовсім людською ходою. А може, їхня свідомість перестрибувала побачене, знаходячи якесь пояснення, що дозволить далі вести буденне життя, радісно забувши про все химерне чи неприродне. Стерн могла померти в затінку того провулка, а люди просто минали б її.　

— З тобою все гаразд? — запитав Тріпп.　

Він був заведений, аж потріскував від енергії та нервів.　

— Ні. — Власне, вона не думала, що зможе підвестися.　

— Вигляд у тебе жахливий.　

— Це не допомагає, Тріппе.　

— А втім, альбатрос спрацював.　

Спрацював. Алекс хотілося вірити, що її змії впоралися б, та скидалося на те, що вони були пов’язані зі свідомістю.　

— Дякую, — озвалася вона, так-сяк зводячись на ноги.　

Стерн тремтіла й була слабкою, а коли Тріпп запропонував їй руку, знітилася від того, що мусила погодитися.　

— Відчуття такі кепські, — зізнався він, доки вони йшли до «Синього штату», щоб знайти прихисток за одним зі столиків.　

— Спенсер тебе переслідував?　

— Щойно я вийшов із квартири. Я мусив піти на роботу. Вірна пташка допомогла.　

Може, і так, та вигляд у хлопця був не найкращий. Він сполотнів, щоки здавалися запалими, наче він давно нічого не їв, хай навіть вони бачилися лише напередодні.　

Алекс кивнула головою на написане крейдою меню за барною стійкою.　

— Існує якась імовірність, що чилі зроблене з нічого?　

— Ага, але думаю, воно веганське.　

— На безвідді й рак — риба.　

Коли Тріпп пішов до стійки, Алекс зателефонувала Доус.　

— Нам потрібно перевірити камери «Чорного В’яза».　

— Що мені шукати?　

— Чорний «сабурбан» на під’їзній доріжці.　

— Якби там хтось був, я б отримала сповіщення.　

— Гаразд. Просто придивляйся.　

— Кого ти чекаєш?　

Алекс завагалася. До місяця в повні залишалося всього дві ночі, та вони здавалися відстанню, яку вона не знала, як подолати.　

— Я просто обережна, — відповіла вона.　

— Якщо ти вже згадала про «Чорний В’яз», — почала Доус, — мені потрібно…　

— Запізнююся до Претора, — поспіхом кинула Стерн і відімкнулася.　

Вона не пишалася цим вчинком, але Доус збиралася запитати, чи не могла б вона заскочити до «Чорного В’яза», щоб перевірити Дарлінґтона, погодувати Космо, забрати пошту. Вона мала б це

зробити. Була її черга, а Памела вже й так чимало зробила. Утім просто зараз Алекс не могла про це думати. їй треба було зустрітися з Претором, дати раду Ітанові. Треба було знайти запасний вихід. Її невдачі накопичувалися до небес, і думка про зустріч із Дарлінґтоном у золотавому колі, де він досі застряглий між світами, досі нецілісний, знову наповнювала її безнадією.　

Стерн надіслала в груповий чат попередження: «Тримайте настрій у тонусі. Вони знають, коли ми пригнічені».　

— Думаєш, це правда? — поцікавився Тріпп, повернувшись із двома мисками чилі та мафіном із шоколадними крихтами.　

— Думаю.　

Хлопець скуштував трохи чилі й витер рота рукавом світшота.　

— Не знаю, чи зможу проковтнути ще. Спенсер…　

— Це не Спенсер.　

— Ти про це нагадуєш, але що це змінює?　

— Нам слід пам’ятати, що вони таке. Вони не люди, яких ми любили чи ненавиділи. Вони просто… голодні.　

Тріпп відпив ще один ковток, а тоді відштовхнув миску.　

— Це Спенсер. Я не можу цього пояснити. Знаю, що ти кажеш, але річ не лише в тому лайні, яке він городить. А в тому, як він цим насолоджується.　

Алекс подумала про те, що читала в «Кітчеровій демонології». Якщо Рудольф Кітчер мав рацію, демони дуже довго трималися на емоціях мертвих, і ніщо не могло порівнятися з бенкетом із болю та задоволення живих. То чому б їм не розважитися, опинившись у світі смертних? Буфет було відчинено.　

— Послухай, Тріппе… мені шкода, що я втягнула тебе в це.　

— Я абсолютно розумію. Ти просто виконувала свою роботу. Алекс завагалася.　

— Ти… ти ж бо знаєш, що це не було санкціоновано Летою, чи не так? Ми не збиралися завдати тобі клопотів із «Черепом і кістками».　

— Ой, це я знаю.　

— І однаково допоміг нам?　

— Ну, ага. Мені потрібне було бабло і… я сам точно не знаю, на якому я світі, втикаєш? Усі мої друзі працюють у місті. А я досі не закінчив навчання. І більше навіть не знаю, чи хочу цього. Мені подобається Дарлінґтон і… не знаю. Подобається бути одним із хороших чуваків.　

«То ось хто ми такі?» Тут більше не було кращих, не було битви за кращий світ. Та як там сказала Мерсі? «Ти врятувала мене. Я врятувала тебе. Ось так це й працює». Щоб сплатити борги, ти мусив знати, що саме завинив. Мусив вирішувати, за кого ладен піти на війну й кому дозволиш кинутися за тебе в бій. Ось і все, що залишилося у світі. Ні героїв, ні поганців, просто люди, заради яких ти підкорюватимеш хвилі або яким ти даси піти на дно.　

Алекс із Тріппом попрощалися біля парку. Вона почувалася краще, ніж годину тому, але подвійне жахіття з Ітаном і не-Геллі розбурхало її. Дівчина аж ніяк не була готова до зустрічі з Претором, проте уникнути цього було неможливо.　

— Господи, — вихопилося в нього, коли вона постукала у двері. — Вигляд у вас жахливий.　

— У мене було кілька складних днів.　

— Заходьте. Сідайте. Можна запропонувати вам чаю?　

Алекс похитала головою. їй хотілося покінчити із цим, але вона почувалася так паршиво, що дозволила собі сповзти в крісло, доки професор ставив чайник. Дівчині бракувало сил, щоб щось удавати, та й сенсу в цьому більше не було.　

— Ну, — озвався Претор, копирсаючись у різноманітті чаїв, — із чого нам слід почати?　

— Пожежа напередодні…　

Він відмахнувся.　

— Нью-Гейвен.　

Отже, Велш-Вітлі повірив Тернеровим байкам про вандалізм. Може, він не заходив усередину. Може, після того, як його витягнули з теплого ліжка, йому лише кортіло чимшвидше повернутися додому.　

— У вісімдесяті було значно гірше, — повів Претор далі. — Нью-Гейвен був іще тим приколом. Печива?　

Він простягнув їй синю бляшанку з випічкою.　

Алекс була приголомшена, але ніколи не відмовлялася від їжі. Тож узяла два.　

— У цього, звичайно, були свої плюси. Ми влаштовували розкішні вечірки на старій годинниковій фабриці, і це просто нікого не цікавило. Там досі є мурали, знаєте? їх намалював хтось зі студентів архітектурного факультету. Чарівні, реалістичні в такому упадницькому стилі.　

Чому Претор пригадував про свої студентські вечірки замість того, щоб читати їй лекції про Рукавичку, про її злочини проти Лети й університету чи про процес виключення їх із Доус з університету… чи, може, ліпше про якийсь план їхньої реабілітації? Якби Алекс не знала його краще, то подумала б, що Велш-Вітлі набивається їй у друзі. Невже це він так насолоджувався, підводячи до театрального прощання?　

— А тепер, — сказав професор, улаштовуючись за столом із горнятком чаю, — розпочнімо.　

— Я… Я маю щось підписати?　

— Для вовчих перегонів? Ні, усім відомо, на який ризик вони наражаються. Саме тому масове перетворення відбудеться на суші. Гадаю, вони обрали, — він звірився з власними записами, — кондорів для повітряних перегонів наступного семестру.　

Алекс намагалася збагнути те, що говорив Претор. Вона знала, що йому йдеться про ритуал «Вовчої голови», запланований на завтрашній вечір. Вони мали перекинутися на зграю і зробити повне коло в парку «Заснулий велетень». На початку навчального року не дозволяли робити спроби польотів, адже в минулому траплялося забагато інцидентів. Та Алекс припускала, що ритуал відкладуть, доки… ну, вона не думала про те, що Лета робитиме　без Данте й Вергілія. Припускала, що Мішель Аламеддін запросять повернутися.　

То чому ж Претор дивиться на неї так, ніби чекає, що вона витягне стос карток для записів і почне розмову про процедури духовної безпеки?　

— Перепрошую, — озвалася вона. — Ви досі хочете, щоб я наглядала за вовчими перегонами?　

Професор Велш-Вітлі вигнув брову.　

— Я щиро сподіваюся, ви не чекатимете, що я глупої ночі потягну свої старі кістки до «Заснулого велетня». Ну ж бо, міс Стерн. Ваш звіт про «Рукопис» був дуже солідний. Сподіваюся, ви дотримуватиметеся цього стандарту.　

Якого біса тут коїлося? Невже правління вичікувало з ухваленням рішення щодо виключення її та Доус?　

Алекс відчула, як промайнула тривога. Було ще одне пояснення. Вона не бачила й не чула Ансельма, відколи він увірвав їхню мандрівку до пекла. А що, як він так і не повернувся до Нью- Йорка? Що, як йому не випало нагоди поговорити з Велшем-Вітлі або членами правління?　

— Сер, перепрошую, — промовила дівчина, намагаючись опанувати себе, — я не мала часу підготуватися.　

Кутики рота Велша-Вітлі поповзли донизу.　

— Я визнаю, що ви маєте дар, міс Стерн, і напевно мені не слід було просити вас… демонструвати його для мене. Та вам слід зрозуміти, що я не робитиму поблажок лише через те, що ви народилися з незвичним талантом.　

— Я ще раз перепрошую. Я… погано почувалася.　

— Вигляд у вас точно не дуже, — визнав Претор. Він накрив бляшанку з печивом кришкою. Схоже, печиво було лише для обраних. — Але в нас є обов’язки перед товариствами, а місяць буде в повні в четвер. Зосередьтеся, міс Стерн. Будуть наслідки, якщо…　

— Я буду там, — запевнила Алекс. Вона могла розпочати вечір із масового перетворення шістнадцятьох старшокурсників, а закінчити швиденькою прогулянкою в засвіти. — І я буду готова.　

Велш-Вітлі не здавався переконаним.　

— Надішліть мені свої записи електронною поштою, і ми можемо домовитися про зустрічі в Халупці, доки ремонтуватимуть «Іль-Бастоне». Я зробив запит на кошти в членів правління.　

— Ви контактували з членами правління?　

— Авжеж, контактував. І можете бути певні: якщо не виконуватимете своїх обов’язків…　

— Аякже, так. Зрозуміла.　

Алекс звелася на ноги й попрямувала до дверей, доки Велш- Вітлі не взявся за свої просторікування. Вона знала, що мусить спробувати залишитися й задобрити Претора, але мала побалакати з Доус.　

їм якось удалося уникнути кулі, а це означало, що вони досі мають доступ до всіх ресурсів Лети. Можливо, їм поталанило.　

А може, Майкл Ансельм розтринькав увесь свій талан.