БІСНУВАТИЙ

39

Будинок був достатньо великий, щоб усі могли переночувати під його захистом. Дарлінґтон повернувся до Вергілієвої спальні на третьому поверсі. Доус спала на канапі у вітальні, а Тернерові дісталася підлога в арсеналі.　

Алекс із Мерсі розклали табір у спальні Дайте. Та перш ніж вимкнути світло, Стерн спробувала ще раз написати Тріппові. Небезпечно було вирушати на його пошуки вночі, але вони з Тернером зроблять це вранці.　

— Я була з ним не надто ґречною, — пожалілася Мерсі.　

— Він не через це вскочив у халепу. І ти не мусиш бути милою з усіма. — Алекс відкинулася на подушку. — Мені потрібно, щоб ти була готовою завтра. Доус казала, що спуск цього разу може бути інакший. Не знаю, що це означає для тебе на поверхні, але тут навколо тиняється принаймні один вампір. Мені не хочеться знову наражати тебе на небезпеку.　

Мерсі покрутилася під ковдрою.　

— Але ми завжди в небезпеці. Ходимо на вечірки, зустрічаємо не ту людину, прогулюємося не тією вулицею. Думаю… думаю, іноді простіше вирушити назустріч халепі, ніж чекати на неї.　

— Наче на погане побачення.　

Мерсі засміялася.　

— Ага. Та якщо зі мною станеться щось жахливе…　

— Не станеться.　

— Але якщо станеться…　

— Мерсі, якщо тебе хтось діставатиме, я їм поясню, що таке жорстокість.　

Дівчина засміялася, та звук був якийсь стриманий.　

— Я знаю. — Вона сіла, збила подушку, знову обіперлася на неї. Алекс мало не бачила, як крутяться коліщатка. — Щоб стати пілігримами… ви всі вбили когось?　

Стерн знала, що ця розмова колись відбудеться.　

— Угу.　

— Я знаю… я знаю, що Доус убила Блейка. Не певна, що хочу знати про решту, але…　

— Чому я змогла вступити до Команди вбивць?　

— Ага.　

Алекс розповіла Мерсі про Лету, про магію, навіть про Сірих і те, що могла бачити їх і користуватися ними. Але своє минуле залишила безхмарним і гарно захованим. Наскільки було відомо Мерсі, Стерн була дитиною з Каліфорнії з деякими прогалинами в освіті.　

Зараз Алекс могла розповісти будь-яку брехню. То був самозахист. То була випадковість. Та правда в тім, що вона була готова вбити Ітана просто сьогодні вранці, а якби могла виплутатися й знайти місце, щоб позбутися тіл, зробила б це й навіть ніколи більше не згадувала б. До того ж вона пообіцяла, що більше не брехатиме Мерсі.　

— Я вбила багатьох людей.　

Мерсі перекотилася на бік і подивилася на неї.　

— Скількох?　

— Достатньо. Поки що.　

— А ти… Як ти із цим живеш?　

Яку правду вона мала озвучити? Адже полювали на неї не ті, кого вона вбила. Це були люди, котрим вона дозволила померти, ті, кого вона не врятувала. Алекс знала, що має сказати щось заспокійливе. Що молиться, плаче чи бігає на великі дистанції, щоб забути? Друзів у неї було небагато, і вона не хотіла втрачати цю подругу. Але втомилася вдавати щось.　

— Я просто якась неправильна, Мерсі. Не знаю, бракує мені каяття чи сумління, а може, янгол на моєму плечі вирішив узяти довгострокову відпустку. Але я не втратила сон через тіла в моєму активі. Підозрюю, це робить мене не найкращою сусідкою по кімнаті.　

— Можливо, ні, — відповіла Мерсі й вимкнула світло, — але я радію, що ти на моєму боці.　

Алекс дочекалася, доки Мерсі захропла, а тоді вислизнула з ліжка й потупала на третій поверх. Двері до Вергілієвої спальні були відчинені, а в каміні під вітражним вікном із зображенням тсугового лісу мерехтіло полум’я. Дарлінґтон розтягнувся в кріслі біля вогню. Він перевдягнувся в спортивні штани з логотипом Лети й старий халат… а може, це називалося пеньюар. Алекс точно не знала. Знала лише, що тижнями дивилася на нього, не прикритого жодною ниткою, але щось у тому, який вигляд хлопець мав зараз — ступні на отоманці, халат розв’язаний, груди голі, у руках книжка, — змушувало її почуватися Допитливим Томом[76].　

— Щось хотіла, Стерн? — поцікавився Деніел, навіть не підвівши погляду від книжки.　

Це було складне запитання.　

— Ти збрехав Тернерові, — почала вона.　

— Підозрюю, за потреби ти чинила так само. — Він нарешті звів очі. — Збираєшся стовбичити на порозі цілу ніч чи зайдеш?　

Алекс змусила себе увійти. Чому в біса вона так нервувала? Це був Дарлінґтон — науковець, сноб і скалка в дупі. Жодних тобі таємниць. Але вона тримала його душу всередині. І досі відчувала його смак на губах.　

— Що п’єш? — поцікавилася дівчина, беручи крихітну чарочку бурштинової рідини, що стояла на столику поруч із кріслом.　

— Арманьяк. Прошу теж спробувати.　

— Але ми…　

— Я чудово знаю, що мій арманьяк пожертвували на важливу справу… напевно, разом із «мерседесом» мого діда. Ця пляшка значно дешевша й не така рідкісна.　

— Але не така вже й дешева.　

— Авжеж, ні.　

Вона опустила чарку та влаштувалася в кріслі навпроти хлопця, дозволяючи вогневі зігріти собі ноги й гостро відчуваючи, що на　правій шкарпетці робиться дірка.　

— Упевнений, що це гарна ідея? — поцікавилась Алекс. — Повернення до пекла?　

Дарлінґтонові очі вернулися до книжки, яку він читав. Щоденник Мішелі Аламеддін часів Лети.　

Чи замислювався він, чому не вона стала їхнім вартовим?　

— Знайшов там щось цікаве?　

— Власне кажучи, так. Модель, якої раніше не помічав. Але демони люблять загадки.　

— Вона допомагала, — повідомила Алекс. — Сказала нам, що ти вважав, що Рукавичка розташована на території кампусу.　

— Вона мені нічого не винна. Я обіцяв собі, що ніколи не зазиратиму до її щоденника, що не полюватиму на її думки щодо її Данте й не піддамся цьому марнославству. І онде я опинився.　

— Що вона казала?　

Його посмішка була печальна.　

— Дуже мало. Мене названо вибагливим, ретельним і — щонайменше п’ять разів — завзятим. Загальний портрет не надто сповнений подробиць, але далекий від лестощів. — Він згорнув книжку й відклав її. — Відповідь на твоє запитання: повернення до пекла — мерзенна ідея, та іншої в мене нема. У найнесерйозніші миттєвості я схильний звинувачувати в усьому цьому Сендоу. Це його жадібність запустила низку трагедій. Він закликав пекельну потвору, яка мене зжерла. Припускаю, він гадав, що це буде швидка смерть.　

— Або чиста, — не подумавши, бовкнула Алекс.　

— Факт. Не залишиться жодного тіла. Не виникне жодних запитань.　

— Ти не мав вижити.　

— Ні, — замріяно відповів хлопець. — Гадаю, це нас об’єднує. Стерн, ти що, мало не всміхнулася?　

— Занадто рано казати.　

Вона посовалася на кріслі, спостерігаючи за хлопцем. Він завжди був непристойно привабливий: темне волосся, худорлява постать, схожість із якимось скинутим монархом, який заблукав　до їхнього мирського світу з віддаленого замку. Складно було не витріщатися на нього, нагадувати собі, що він справді тут, справді живий. І що він якимось чином, здається, пробачив її. Але нічого із цього сказати вона не могла.　

— Розкажи мені те, чого не скажеш у присутності решти. Чому в тебе досі є роги?　

— Подеколи є роги.　

— Гаразд. Чому я засяяла, наче паяльна лампа, коли ти ними скористався?　

Дарлінґтон довго мовчав.　

— Для того, що ми зробили, немає слів. І для того, що ми ще можемо. Вважай Рукавичку серією дверей, функція яких — не пускати до пекла роззяв. Тобі не потрібні ті двері, Стерн.　

— Белбалм… перед смертю…　

— Перед тим, як ти її вбила.　

— То була командна робота. Вона сказала, що для Колесоходів відкрито всі світи. Я бачила коло синього вогню довкруг мене.　

— Я теж його бачив, — відповів Дарлінґтон. — На Гелловін. Минулого року. Колесо. Не думаю, що це був збіг. І це теж не вважаю збігом.　

Він підвівся, перетнув кімнату до свого столу й узяв книжку про архітектурні пам’ятки Нью-Йорка. Хлопець рухався зі звичною впевненістю, але тепер у цих сягнистих кроках було щось моторошне. Алекс бачила демона. Він був хижаком.　

Дарлінґтон погортав книжку й простягнув її, розгорнуту, дівчині.　

— Атлас, — сказав він, — у Рокфеллер-центрі.　

Чорно-біла світлина зображувала м’язисту постать, відлиту в бронзі, що стояла на одному коліні, зігнувшись під вагою трьох переплетених кілець, які лежали на її велетенських плечах.　

— Небесні сфери, — повів далі Дарлінґтон. — Небеса рухаються. Або…　

Алекс торкнулася пальцем одного кола, прикрашеного знаками зодіаку.　

— Колесо.　

— Автор скульптури — Лі Лоурі. Також він створив кам’яні статуї в Стерлінгу. — Дарлінґтон забрав у дівчини книжку й повернув її на стіл. Далі стоячи спиною до Алекс, він сказав: — Тієї ночі в «Рукописі» я побачив не лише коло. А й корону.　

— Корону. Що це означає? Що взагалі все це означає?　

— Не знаю. Та коли ти увійшла до пекла, перетнувши захисне коло, ти порушила всі наявні правила. А коли винесла мене звідти, знайшла ще одне, яке можна було порушити. — Хлопець знову влаштувався в кріслі навпроти Стерн. — Ти викрала мене із засвітів. Це просто мусило залишити якийсь слід.　

Алекс чула, як Ансельм — Ґолґарот — кричить «злодійка». Бачила, як вищиряється вовча паща, коли він промовляє те саме слово.　

— То ось що це таке? — запитала вона. — Ті штуки навколо твоїх зап’ясть та шиї? Сліди?　

— Оці?　

Він нахилився вперед і миттєво змінився: очі сяяли, роги закручені, плечі мов брила. Алекс відчула, як мимохіть зіщулюється в кріслі. Він за мить перетворився з людини на чудовисько. На зап’ястях і шиї сяяли золоті обручі.　

— Ага, — відгукнулася вона, намагаючись не видавати страху. — Оці.　

— Ці сліди означають, що я зобов’язаний служити. Назавжди.　

— Пеклу? Ґолґаротові?　

Тоді він розреготався низьким і холодним сміхом, наче щось на дні озера.　

— Я прив’язаний до тебе, Стерн. До жінки, яка витягнула мене з пекла. Я служитиму тобі до кінця своїх днів.