БІСНУВАТИЙ

34

Щось не так, — повідомила вона Доус, поспішаючи кампусом на зустріч із Тернером. — Претор нічого не сказав про Рукавичку чи дисциплінарні заходи.　

— Може, Ансельм передумав?　

— Він був розлючений, Доус. Він аж ніяк не міг вирішити дати нам іще один шанс.　

— Ти думаєш, що… один із демонів…　

— Перевір, якщо можеш це дізнатися, чи вдома він.　

— І як я маю це зробити?　

— Зателефонуй додому й удай, що ти його колега.　

— Алекс!　

— Дідько, Доус, невже я все мушу робити сама?　

— Якщо «все» суперечить етиці, то так!　

Алекс кинула слухавку. Вона почувалася нестямною, незахищеною, ніби за кожним рогом могла чекати не-Геллі. Чи Ітан. Чи Лінус Райтер. Демони не розумні, як сказала їй якось Доус, вони хитрі. Алекс замислилася, скільки людей те саме казали про неї.　

— Гаразд, то що мені робити? — пробурмотіла вона собі під носа, спостерігаючи, як дихання збирається хмаркою в холодному повітрі, доки вона поспішає до Чепел-стріт. Причаїтися й спостерігати. Шукати вдалої нагоди. Знайти спосіб схилити шальки терезів на свій бік.　

Якщо щось сталося з Ансельмом… ну, це позбавить їх однієї проблеми. Та Лета не відмахнеться просто так від його відсутності, принаймні не тоді, коли вже померло двоє працівників факультету.　

Алекс зупинилася перед університетською художньою галереєю. Марджорі Стівен. Декан Бікмен. Чи міг Ансельм теж стати жертвою? Ні, якщо в Тернера під вартою була правильна людина. Син Еда Лембтона не мав причин полювати на того, хто вже ледь асоціювався з Єлем. Хіба що вони від самого початку доходили хибних висновків.　

За кілька хвилин Тернер під’їхав у своєму «доджі», і Алекс прослизнула на пасажирське сидіння, радіючи теплу.　

— Ісусе, — сказала вона. — Ви взагалі спали?　

Чоловік похитав головою, жовна в нього сіпалися. Він був убраний, як завжди, елегантно: темно-синій шерстяний костюм у тонесеньку смужку, із синювато-сірою краваткою, пальто «Барберрі» охайно лежало на задньому сидінні. Але під очима в детектива були темні тіні, а шкіра здавалася попелястою. Тернер був вродливим чоловіком, та ще кілька ночей гри у квача з власними демонами могли покласти цьому край.　

— За яку ниточку він смикнув? — поцікавилася дівчина.　

Тернер вивів «додж» у потік машин.　

— Цього разу він не прибрав подоби Кармайкла. Утім дуже мило було з його боку зачекати на мене на паркувальному майданчику, убравшись як мій дід.　

— Погано?　

Тернер коротко кивнув один раз.　

— На якусь мить я подумав… не знаю.　

— Ви повірили, що це він.　

— Мертве залишається мертвим, чи не так? Але він… Воно скидалося на нього, говорило, як він. Я почувався щасливим, побачивши його, наче це було якесь диво.　

Дар. Винагорода за весь той біль. Точнісінько те саме відчула Алекс, коли притиснула до себе Геллі. І повторна втрата мало не зламала її. Саме тому Тернер мав жахливий вигляд. Не через брак сну, а через те, що демон живився ним.　

— Не знаю, скільки ще я зможу давати цьому раду, — зізнався він.　

— Як ви вирвалися?　

— Він сказав мені, що ми обидва в небезпеці, що я мушу піти з ним, і ми вже минули пів кварталу, коли я збагнув, як швидко він рухається, яка легка в нього хода. У мого діда був артрит. Він не міг без болю й кроку ступити. Я сказав… Можливо, якась частина мене знала, що він якийсь неправильний. «Уздоров мене, Господи, і буду вздоровлений я»[71].　

— І він зайнявся вогнем?　

Тернер розреготався.　

— Ні, але подивився на мене зі своєю м’якою, легенькою усмішкою, наче я зауважив щось про погоду. Мій дід любив Святе Письмо. У нього була кишенькова Біблія, яку він усюди із собою носив, тримав біля серця. Якщо я процитував йому Слово Боже, його обличчя мало засяяти, наче світанок.　

«Хитрі, а не розумні».　

— А тоді все зробилося огидним, — повів далі Тернер. — Навіть знаючи, що це не він, я не хотів застосовувати проти нього дуб чи відштовхувати його. Він здавався… — Чоловіків голос напружився, і Алекс здогадалася, що він змагається зі слізьми. Вона бачила його розлюченим, роздратованим, але ніколи не зажуреним, не розгубленим. — Він був такий старий і тендітний. Коли я накинувся на нього, він здавався наляканим і приголомшеним. Він…　

— Це не був він, — нагадала Алекс. — Та штука живилася вами.　

Вони заїхали на паркувальний майданчик.　

— Я знаю, але…　

— Відчуття однаково гівняне.　

— Так і є. — Тернер дивився просто перед собою на сітчастий паркан і високу цегляну будівлю позаду нього. — Ти знаєш, що диявола називаються батьком брехні? Не думаю, що колись раніше я по-справжньому розумів, що це означає.　

Алекс намагалася не соватися на сидінні. Щоразу, коли Тернер звертався до Біблії, вона почувалася незручно, наче він розповідав їй про якусь круту галюцинацію, а її завданням було поважно кивати й удавати, наче вона теж бачить дива. Та, знову- таки, вона ціле життя бачила те, чого не бачила решта; напевно, можна було подарувати йому право на сумніви.　

На мить дівчина відчула бажання розповісти йому все: про Ітанові прохання, про завдання, які вона виконувала для нього, про те, що він тут, у Нью-Гейвені. Тернер знав, що це таке, коли тебе заганяють у куток, коли ти вчиняєш неправильно, тому що всі правильні вчинки лише дужче тягнуть тебе на дно.　

Натомість вона вийшла з машини.　

— Думаю, з Майклом Ансельмом могло щось статися.　

— Тому що він не з’явився в «Іль-Бастоне»?　

— Я довідалася, що він повернувся до Нью-Йорка, але щойно зустрічалася з новим Претором, і він жодним словом не прохопився про Рукавичку чи те, що всіх нас вижбурнули з Лети.　

— Може, Ансельм хотів поговорити із членами правління особисто?　

— Може, — погодилася дівчина. Вони поспіхом перетнули вулицю й увійшли через карусельні двері до простого безликого фоє. Це місце не надто скидалося на шпиталь. Вони могли бути де завгодно. — А може, щось дісталося до нього раніше, ніж він повернувся до міста.　

Тернер змахнув жетоном та посвідкою в бік стійки, і вони попрямували до ліфтів.　

— Я думав, що демони прив’язані до нас. Чого б їм переслідувати Ансельма? — Голос у нього звучав стурбовано, і Алекс розуміла чому.　

Ніхто з них не хотів, щоб ті штуки полювали на їхніх друзів чи родичів.　

— А хто сказав, що щось інше так само не вирвалося? Ансельм зупинив ритуал. Може, це була віддача.　

— Ти гадаєш, — зауважив Тернер. — Або, як ми кажемо на роботі: рот не срака — хай балака. Ти не знаєш, може, Ансельм посварився з жінкою і в нього просто руки не дійшли закрутити нам гайки.　

— Усе це здогадки, Тернере. Але щось має бути.　

Детектив зітхнув.　

— Гаразд. Подивлюся, чи можна щось рознюхати, не здіймаючи галасу. А тепер можеш зосередитися?　

«Зосередьтеся, міс Стерн». Утім Алекс не хотілося зосереджуватися. Усе це було занадто знайомим. Білі стіни, на них — неагресивний живопис, килим на рецепції переходив у холодну плитку. У таких місцях вона навчилася брехати, удавати із себе пересічну дитину, котра зв’язалася з поганою компанією, розповідати добрим соціальним працівникам і допитливим мозкоправам, що вона полюбляє вигадувати божевільні історії, що насолоджувалася їхньою увагою. Була в цьому й дрібка правди. Вона не хотіла завдавати болю мамі. Знала, що була джерелом мігреней, болю в серці, фінансових проблем, материнської печалі. їй кортіло знайти друзів, та вона не знала як. Сльози лилися легко. Найскладніше було приховувати, як розпачливо хотілося одужати, як хотілося позбутися тих штук, які вона бачила. Єдиною перевагою психіатричних палат було те, що Сірі ненавиділи їх навіть більше за живих.　

Лише одного разу вона здалася й розповіла правду. їй було чотирнадцять, вона вже тусувалася з Леновою компанією. Уже дозволила йому трахнути себе на вузькому ліжку з брудною постіллю. Вони покурили до і після. Увесь цей безлад розчарував її, але вона намагалася підігравати, видавала звуки, які начебто його збуджували. Гладила його вузьку спину й відчувала щось, що могло бути любов’ю, а могло бути просто бажанням відчувати любов.　

Мати затягнула її на експертизу, і вона погодилася, адже Лен казав, що варто гарно розіграти свою карту, і їй випишуть щось хороше, а ще тому, що це було краще, ніж коли її відсилали кудись, де одразу вдавалися до залякувань. Чуваки у формі могли кричати на неї, змушувати відтискатися й прибирати вбиральні, та вона була наляканою все своє грьобане життя, тож робилася лише дедалі відлюдькуватішою.　

Власне, Алекс подобалася лікарка, з якою вона зустрілася того дня у «Веллвейс». Марсі Ґолдер. Вона була молодшою за решту й кумедною. Мала гарненьке тату трояндової лози навколо зап’ястя. Вона запропонувала Алекс цигарку, і вони посиділи разом, дивлячись на океан удалині. Марсі сказала:　

— Я не можу вдавати, наче розумію все в цьому світі. Було б нахабством так казати. Ми думаємо, що розуміємо, а тоді — бум! Галілей. Бам! Ейнштейн. Нам слід залишатися відкритими до всього.　

Тож Алекс розповіла їй про речі, які бачить, лише трошечки про Тихих, котрі завжди були з нею, котрі зникали тільки в хмарці дурі. Не все, лише трошки, щоб перевірити.　

Та цього однаково виявилося забагато. І вона одразу це зрозуміла.　

Вона побачила розуміння в очах Марсі, напускне тепло, а за всім цим — збудження, якого не вдавалося приховати.　

Алекс швиденько заткалася, та вже було пізно. Марсі Ґолдер захотіла лишити її у «Веллвейс» на шеститижневу програму електрошокової терапії, доповненої психо- та гідротерапією.　

На щастя, це виходило за рамки фінансових можливостей Міри, до того ж мати була занадто гіпі, щоб дозволити комусь клеїти електроди на голову доньці.　

Тепер Алекс знала, що нічого із цього не допомогло б їй, бо Сірі були справжніми. Жодні медикаменти чи струм не могли стерти мертвих. Але тоді вона розмірковувала про це.　

У Єльській лікарні Нью-Гейвена принаймні намагалися робити все гуманно. Рослини в кутках. Велике слухове вікно вгорі та сині ляпки на стінах.　

— З тобою все гаразд? — поцікавився Тернер, коли ліфт поїхав угору.　

Алекс кивнула.　

— Що вас непокоїть у цьому хлопчині?　

— Достоту не знаю. Він зізнався. Йому відомі деталі злочинів, і всі докази збігаються. Але…　

— Але?　

— Щось не так.　

— Свербіж, — сказала дівчина, і Тернер витріщився на неї, а тоді потер підборіддя.　

— Ага, — погодився, — це він.　

Свербіж іще ніколи не зводив Тернера на манівці. Він довіряв своєму нутру, а тепер, мабуть, довіряв ще і їй.　

Назустріч їм вийшла лікарка середнього віку з мелірованим білявим волоссям та модною стрижкою із чубчиком.　

— Докторка Таркенян спостерігатиме, — пояснив Тернер. — Алекс знає батька Енді.　

— Ви були однією з його студентів? — поцікавилася мозкоправка.　

Алекс кивнула й пошкодувала, що Тернер не підготував її краще.　

— Енді та Ед були дуже близькі, — повела далі лікарка. — Дружина Еда Лембтона відійшла понад два роки тому. Енді приїхав на похорон і вмовляв батька переїхати разом із ним до Арізони.　

— Лембтона це не цікавило? — запитав Тернер.　

— Його лабораторія тут, — озвалася докторка Таркенян. — Я можу зрозуміти цей вибір.　

— Йому слід було прийняти синову пропозицію. Як не крути, докторантами він майже не цікавився. Він не вдумувався в усе це.　

Алекс помітила, як ця думка схвилювала Таркенян.　

— Ви його знали, — сказала Стерн.　

Жінка кивнула.　

— Багато років тому я писала разом із ним докторську. Боюся, ви не бачили його в найкращі часи. — Вираз її обличчя зробився суворішим. — Декана Бікмена я теж знала. Він цього не заслуговував.　

Вона повела їх коридором на терасу, де спиною до приголомшливого краєвиду Нью-Гейвена в колісному кріслі сидів тридцятирічний чоловік у кайданках. Губи в нього були порепані, а пальці стискалися й розтискалися на бильцях, наче знали якийсь таємний ритм, та зрештою вигляд у нього був непоганий. Здоровий. Нормальний. Він мав темне волосся й коротку борідку з першими ознаками сивини. Скидався на чоловіка, котрий працює в мініброварні.　

«Це могла бути я, — подумала Алекс. — Це була я». Вона познайомилася з деканом Сендоу в шпиталі. Була прикута кайданками до ліжка, адже тоді ще ніхто не знав, жертва вони чи підозрювана. Напевно, деякі люди досі намагалися дізнатися це.　

Позаду Енді Лембтона низько над містом висіли сірі хмари. Дівчина бачила простори Нью-Гейвенського парку, Іст-Рок удалині, високий готичний шпиль вежі Гаркнесса, хоча вона сумнівалася, що з такої відстані можна почути дзвони.　

— Чудовий краєвид, — зауважила Алекс, та Енді здвигнув плечима.　

Вони сіли навпроти нього.　

— Як ви, Енді? — поцікавився Тернер.　

— Стомлений.　

— Він спав? — запитав детектив у лікарки.　

Алекс урвала його:　

— Не говоріть так, наче його тут немає. Ви нормально спите?　

— Ні, — зізнався Енді. — Умови тут не надто заспокійливі.　

— Я бачила й гірше, — повідомила Алекс.　

Чоловік здвигнув плечима.　

— Мені тут не подобається.　

— У шпиталі?　

— У цьому місті.　

Енді озирнувся через плече, ніби Нью-Гейвен підслуховував, наче намагався підкрастися до нього. Утім був спокійний, поводився розслаблено. Алекс замислилася, чи не накачали його ліками.　

Тернер нахилився вперед, сперся ліктями на коліна й переплів пальці.　

— Мені потрібно, щоб ви геть без записів, диктофона й нотаток поговорили з нами про те, що сталося; нічого із цього не зможе бути використано проти вас у суді.　

— Чому? Я сказав вам, що скоїв.　

— Я намагаюся зрозуміти.　

Енді Лембтон перевів погляд на Алекс.　

— І вона має допомогти вам зрозуміти?　

— Правильно.　

— Вона охоплена вогнем, — зауважив чоловік.　

Алекс змусила себе не дивитися на Тернера, та знала, що вони обоє подумали про синє полум’я, яке обіймало її в пеклі.　

— Я сказав вам, що скоїв це, — повторив Енді. — Чого ще вам треба?　

— Мені лише треба прояснити кілька речей. Ми ретельно подивилися на ваш комп’ютер. Окрім абсолютно непримітного порно, у вашій пошуковій історії не виявили нічого вартого розмов. І нічого пов’язаного з професоркою Стівен чи деканом Бікменом.　

— Можливо, я почистив її.　

— Не почистили. І це теж незвично.　

Енді знову здвигнув плечима.　

— Як ви потрапили до будинку декана Бікмена? До кабінету професорки Стівен? — повів далі Тернер. — Ви переслідували їх? Стежили за ними?　

— Я просто знав, як увійти.　

— Звідки?　

— Він розповів мені.　

Тернер мало не випромінював розчарування. Та Алекс здавалося, що річ не в упертості Енді. Там було ще щось.　

— Хто розповів вам? — не здавався детектив.　

Тепер Енді повагався.　

— Я… мій батько?　

Тернер задоволено відкинувся в кріслі.　

— Він знав, що ви планували нашкодити цим людям?　

Голова Енді смикнулася вгору.　

— Ні!　

— Він просто простягнув вам ключ-картку й заради розваги відтарабанив розклад їхньої роботи?　

— Нічого він не тарабанив. Мені овен розповів. — Енді поплямкав губами, провів язиком по зубах, наче йому не подобався смак власних слів.　

Алекс уклякла.　

— Овен?　

Енді завів очі під лоба. Та це не було презирство. У його русі було щось дике, наче звір, що втрапив у пастку, намагається вирватися на волю.　

Та хай там як, голос у нього залишався розсудливим.　

— Невелике було діло знайти їх, змусити впустити мене. Я майже все життя провів у Єлі, чи не так? — Він тицьнув пальцем у Тернера. — І не намагайтеся вплутати в це мого батька. Ви казали, що це не під запис.　

— Я не збираюся підставляти вашого батька. Лише намагаюся зрозуміти, що тут сталося. — Тернер уважно подивився на Енді. — Розкажіть мені про Карла II.　

— Короля?　

— Чому ви розгорнули Біблію Марджорі Стівен? Чому Судді?　

Тепер на обличчі Енді промайнула злість.　

— Вона позбавила мого батька всього. І через що? Через помилку когось іншого?　

Тернер витягнув руки, наче просто викладав речові докази.　

— Я так розумію, що він був відповідальним за лабораторію. Недогляд на його совісті.　

— Вони зайшли занадто далеко.　

— Він залишився на посаді. Не втратив роботу.　

Енді розреготався з якимось грубим зазубленим звуком.　

— Він пережив би втрату роботи, але ж він перетворився на посміховисько. Дослідження чесності, у якому використали сфальсифіковані дані? Він навіть носа не міг поткнути на конференції. Втратив репутацію, гідність. З нього глузували. Ви… Ви не знаєте, чим це для нього було. Він більше не хотів викладати. Не хотів узагалі нічого робити. Здавалося, наче якась частина його померла.　

— Вони судили його, — озвалася Алекс. — Підписали смертний вирок і мало не стратили. Вам кортіло помститися.　

— Мені… так.　

— Вам кортіло принизити їх.　

— Так.　

— Збити з їхніх високих тронів.　

— Так, — просичав чоловік, і звук зазміївся приміщенням.　

— Але ви не хотіли їх убивати.　

Енді здавався здивованим.　

— Ні. Авжеж, ні.　

Тернер примружився.　

— Але ви їх таки вбили.　

Енді кивнув, а тоді похитав головою, наче то була загадка для нього самого.　

— Убив. Він спростив це завдання.　

— Овен? — перепитала Алекс.　

Повіки Енді швидко затріпотіли.　

— Він був добрий.　

— Невже? — натиснула дівчина.　

— З ним було легко розмовляти. Він… так багато знав.　

— Про що?　

Енді знову озирнувся через плече.　

— Про це місто. Містян. Він знав так багато історій. На все мав відповіді. Але він не був… Він не попихав мною, розумієте? Просто хотів допомогти. Виправити все. Він був увічливий. Справжній…　

— Джентльмен, — закінчила його думку дівчина.　

Вона вкрилася холодним потом і намагалася не тремтіти.　

«Овен мені розповів». Алекс подумала про Дарлінґтонові роги, що закручувалися над чолом, сяяли під захистом золотавого кола — його в’язниці.　

Та, може, коло було ілюзією. Може, Дарлінґтон змусив їх вірити, наче воно утримує його, а насправді то був лише чарівний порошок.　

Вона знала, що на місцях злочинів щось було не так, вигадливі декорації загрузли в нью-гейвенському фольклорі. Гра, яка сподобалася б демонові.　

Тернер дивився на неї.　

— Є щось, чим ти хотіла б поділитися з класом, Стерн?　

— Ні… я… я мушу йти.　

— Стерн, — повів був детектив, та Алекс уже вийшла з дверей і рвучко рушила коридором. їй потрібно було дістатися до «Чорного В’яза».　

Дарлінґтон, який знав усе про історію Нью-Гейвена, котрий «упізнав» цитату з проповіді Давенпорта. Що він сказав того дня? «Я завжди захоплювався доброчесністю. Але мені вона ніколи не давалася». Алекс вбила цю фразу в телефон. Результати пошуку спливли негайно: Карл II. Дарлінґтон називав себе самітником у печері. І, звичайно, мав на увазі Печеру суддів. Ансельм попереджав її: «Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».　

Демони любили ігри. І він бавився з ними від самого початку.