БІСНУВАТИЙ

42

О першій ночі Алекс із Дарлінґтоном повернулися до кампусу, тремтячи від холоду, а у вухах досі дзвеніло вовче виття. Вони дочекалися решту біля «Жіночого стола». Тіні здавалися занадто густими, наче мали форму та вагу. Алекс мало не знепритомніла від голоду, а ще її гризли думки про жахливі варіанти всього, що вона спровокувала.　

Дівчина перевірила, чи телефон ввімкнено, і про всяк випадок надіслала мамі останнє повідомлення.　

«Люблю тебе. Бережи себе».　

Абсурд, це просто сміховинне повідомлення від дівчини, котра перла життям, наче пробивалася крізь численні віконні шибки. Вона різала себе на шматки, а потім зшивала докупи лише для того, щоб знову й знову починати все з початку.　

«Ти теж, маленька зірочко». Відповідь надійшла швидко, ніби мати чекала на її повідомлення. Утім Мірі довелося дуже довго чекати біля телефона. Дзвінка зі шпиталю, від копів, з моргу.　

Алекс знала, що їм час братися до справи, та коли Доус впустила їх до бібліотеки, вона спершу пішла подивитися, як там Мерсі на подвір’ї.　

Повітря біля фонтана здавалося прохолоднішим, ніби вони справді залишили двері відчиненими і крізь них тягнуло протягом. У сірому листопадовому небі не було зірок, та Алекс помітила, як напивається навколишньою погодою, зимовим морозцем на шкірі, тьмяним жовтим світлом із бібліотечних вікон, сірими текстурами каміння. Пекло було наче вакуум, мертве й порожнє, усі кольори й життя зблякли, наче якийсь демон присмоктався ще й до світу, а не лише до душ, котрі мешкали в ньому. Якщо це був її останній погляд на реальність, дівчині хотілося запам’ятати його.　

Вона допомогла Мерсі вдягнути соляні лати, і вони ще раз повторили план. Досі не знали, що може чекати на них — у цьому світі чи в засвітах. Мерсі була озброєна смертельними словами, кістковим пилом і соляним мечем, та Алекс узяла для неї з арсеналу ще дещо.　

Вона простягнула бляшанку Мерсі.　

— Я б не відкривала…　

Та дівчина вже підняла кришку. Вона мало не виблювала й поспіхом зачинила.　

— Алекс, — закашлялася Мерсі, — ти що, жартуєш?　

— Боюся, що ні. — Стерн повагалася. — Вампіри ненавидять сильні запахи. Саме це породило міф про часник. Ще не запізно дати задньої.　

Вона мусила запропонувати шанс на втечу, на безпеку. Мерсі пройшла цей шлях без вагань, та чи справді вона знала, куди мчить, так радісно набираючи швидкість?　

— Упевнена, що вже запізно.　

— Ніколи не запізно накивати п’ятами, Мерсі. Повір мені.　

— Я знаю. — Подруга опустила погляд на соляний меч у руках. — Але це життя мені більше подобається.　

— Більше за яке?　

— Більше за те, яким я жила раніше. Більше за світ без магії. Гадаю, я ціле життя чекала миті, коли хтось побачить у мені щось неординарне.　

— Ми всі чекаємо. — Алекс не могла стримати гіркоти в голосі. — Саме так і потрапляємо в пастку.　

Очі Мерсі засяяли.　

— Ні, якщо самі зробимо перший хід.　

Можливо, через те що Мерсі була такою милою, такою розумною, такою доброю, Алекс забула, який вона боєць. їй не вдалося відігнати думку про Геллі й те, яку ціну вона заплатила, потрапивши на орбіту Стерн. А яку ціну може заплатити Мерсі за дружбу з нею? Утім було вже занадто пізно для підрахунків. Сьогодні вночі Мерсі була потрібна їй на подвір’ї.　

— Телефон увімкнено, — сказала Алекс, простягаючи свій мобільник. — Нехай так і буде.　

Мерсі поспіхом кивнула.　

— Зрозуміло.　

— Тримайся ближче до фонтана. Не забувай про бальзам. А якщо все піде не так, біжи. Знайди кімнату в бібліотеці, де можна зачинитися, і залишайся там до світанку.　

— Я зрозуміла. — Тепер повагалася Мерсі. — Ви повернетеся назад, еге ж?　

Алекс змусила себе всміхнутися.　

— Так чи інакше.　

Коли на подвір’ї зацокав метроном, вони дочекалися тиші в «Крос-кампусі»[81]. Потім зробили надрізи на лівих руках перед головним входом до бібліотеки. Алекс подивилася на Дарлінґтона в темному пальті, на Доус у спортивному костюмі, на настороженого, готового до битви Тернера, хай навіть він сам не знав, чи можна перемогти в цій війні.　

— Гаразд, — озвалася вона. — Ходімо до пекла.　

Одне за одним вони залишили свою кров на колонах біля входу. Алекс відчула несподіваний напад нудоти, наче в шлунку застряг гачок і смикав її вперед, нагадуючи силу, що тягнула її босоніж містом до «Чорного В’яза». Вони увійшли, проминули єгипетські письмена, подолали холодну темряву, двері, які більше не були дверима.　

Усі вони виконували ті самі ролі в тому самому порядку. Усі, крім Тріппа. Алекс увійшла першою як солдат, за нею Доус у ролі вченого, потім Тернер, уособлюючи священника, і нарешті Дарлінґтон — принц. Алекс не могла позбутися думки, що цей титул набув геть іншого значення, коли хлопець перейняв роль у Тріппа, і почувалася від цього винною. Вона замислилася, яку роль виконував Лайонель Райтер, коли здійснив спуск майже за століття до них.　

Вони рядочком дійшли до Альма-матер, потім до арок під Деревом Пізнання, яке одного разу вже позначили кров’ю. Коридором повз солдатські двері, повз кам’яного студента, що не　помічає Смерть за своїм плечем, і до фоє з тими дивними вікнами, які мали такий вигляд, наче належали сільському генделику.　

— Тільки людина, — пробурмотів Дарлінґтон, і Алекс зрозуміла, що він пригадував бій за можливість дати їм підказки до Рукавички, коли його демонічна воля змагалася з людською надією. Але вона побачила полегшення на хлопцевому обличчі, коли вони прокладали собі шлях Стерлінгом, зацікавлення й зачудування. Попри все що сталося, Деніел нічого не міг удіяти й захоплювався таємницями, що причаїлися під цим каменем і що їх судилося їм розкрити. У тому, як сяяли його очі, як завзято він бурмотів щось над цитатами й символами, було щось заспокійливе. «Це досі він». Золотий хлопчик Лети, можливо, більше не здавався їй таким самим, можливо, побачив і вчинив те, чого не варто робити жодній людині, та він досі залишався Дарлінґтоном.　

— Ось, — тихо підказала Доус, — твої двері.　

Дарлінґтон кивнув, а тоді насупився.　

— Що не так? — запитала Алекс.　

Він кивнув головою на вирізьблений камінь.　

— Lux et Veritas? У них що, ідеї закінчилися?　

Дозвольте Дарлінґтонові побути снобом, коли йдеться про захований прохід до пекла.　

Вони змастили камінь своєю кров’ю, і знову з’явилося чорне провалля. Крижаний вітер скуйовдив Дарлінґтонове темне волосся. Алекс хотіла нагадати йому, що він не мусить цього робити, що все буде гаразд. Та існувала брехня, промовити яку навіть у неї язик не повертався.　

— Я… — почала Доус, але затнулася, така схожа на розтоплену свічечку.　

— Ви знаєте історію корабля-привиду? — поцікавився в тиші Дарлінґтон. — Коли Нью-Гейвенська колонія боролася за виживання, містяни зібралися й напакували корабель найліпшим крамом, зразками всього, що міг запропонувати цей чудесний світ новий, а шановні мешканці міста вирушили в дорогу, щоб переконати людей в Англії в доцільності інвестицій у колонію чи навіть переїзду туди.　

— Чому мені здається, що ця історія закінчується нещасливо? — озвався Тернер.　

— Не думаю, що її вигадали в Нью-Гейвені. Вельмишановний преподобний Джон Давенпорт…　

— Це той «сховай вигнаних» Джон Давенпорт? — перепитала Алекс.　

— Той самий. Він сказав: «Господи, якщо твоя ласка поховати наших друзів на дні морському, вони твої, врятуй їх!».　

— Не соромся й втопи їх? — поцікавився детектив. — Нічогеньке підбадьорення.　

— Корабель так і не дістався Англії, — повів далі Дарлінґтон. — Уся колонія застрягла в чистилищі, і гадки не маючи, що сталося з їхніми коханими та всіма багатствами, якими був напханий трюм. А потім, день у день за рік після відплиття корабля, з моря насунув дивний туман, і всі шановні мешканці міста прийшли до гавані, де побачили, як з імли випливає судно.　

Хлопців тон нагадував Ансельма того дня біля води, коли він розповідав легенду про трьох суддів. Невже Ансельм наслідував Дарлінґтона? Чи це сталося природно після того — демон, напившись хлопцевих страждань, заговорив його голосом?　

— Вони знайшли шлях назад? — запитала Доус.　

Дарлінґтон похитав головою.　

— То була ілюзія, масова галюцинація. У доках усі бачили кораблетрощу на власні очі. Щогли поламалися, люди попадали за борт.　

— Дурня, — оцінив Тернер.　

— Це задокументовано, — незворушно заперечив Дарлінґтон. — І місто сприйняло це як благу звістку. Дружини, котрі чекали на чоловіків, тепер стали вдовами й вільно могли знову побратися. Заповіти зачитали, майно роздали. Пояснення цьому досі немає, але сенс завжди був для мене зрозумілий.　

— Та невже? — покепкував Тернер.　

— Ага, — втрутилася Алекс, — це містечко намахали від самого початку.　

Дарлінґтон аж усміхнувся.　

— Я чекатиму сигналу.　

Вони рушили до наступних дверей і кабінету бібліотекаря. Коли Алекс озирнулася, Дарлінґтон стояв посеред темряви, схиливши голову, наче молився.　

Тернер став на свій пост біля дверей із сонячним годинником.　

— Вище носа, — повторив він ті самі слова, що й під час першого спуску. — І не втопіться.　

Алекс подумала про Тріппа, який вчепився в загорожу човна, про корабель-привид, який пішов на дно. Ззирнулася з детективом.　

— Не втопіться.　

Стерн увійшла за Доус крізь таємні двері до читальної зали «Лінонїї та братів».　

У цій частині бібліотеки було тихо, і Алекс чула шурхіт їхніх черевиків укритою килимом підлогою.　

— Дарлінґтон вважає, що не повернеться, — повідомила Доус.　

Алекс відчувала її погляд у себе на спині.　

— Я не дам цьому статися.　

Вони зупинилися перед першопочатковим виходом на подвір’я, прикрашеним ім’ям Селіна, викарбуваним золотими літерами.　

— А як щодо тебе? — запитала Доус. — Хто попіклується про тебе, Алекс?　

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла дівчина, здивуватись тому, як затремтів голос.　

Вона знала, що Доус навіть думати не може про те, що доведеться знову втратити Дарлінґтона, та їй не спадало на думку, що дівчина може перейматися ще й її поверненням.　

— Я не залишу тебе там, унизу, — гарячкувато запевнила Доус.　

Алекс сказала таке Деніелові. У цьому світі легко було розкидатися обіцянками. То чому б не дати ще одну?　

— Ми всі повернемося, — заприсяглася вона.　

Дівчина ляпнула закривавленою долонею по арці, і Доус залишила поверх відбитка власну кров. Двері розчинилися, золоті літери Селінового імені зникли, змінившись загадковим алфавітом.　

— Я… — Доус витріщилася на письмена. — Тепер я можу це прочитати.　

«Учений». Які знання Доус принесла із собою після першого спуску? Про які жахіття може дізнатися цього разу, коли вони йтимуть дорогою до пекла?　

— І що там написано? — запитала Алекс.　

Доус зблідла, вуста її стиснулися.　

— Ніхто не вирветься.　

Стерн намагалася не зважати на дрож, що охопив її після цих слів. Вона вже чула їх під час першого спуску, коли побачила Дарлінґтонову демонічну половину, ката в його шкірі.　

Вона завагалася.　

— Доус… якщо все піде не так, як ми планували… дякую, що піклуєшся про мене.　

— Я переконана, ти мало не померла кілька разів, відколи ми знайомі.　

— Це має найбільше значення.　

— Мені це не подобається, — відповіла Доус, знову кинувши погляд на ті золоті літери. — Це нагадує прощання.　

«Невже я була тут?» — замислилась Алекс. Може, вона померла разом із Геллі? Чи була вона колись чимось більшим за привид, який тинявся цими місцями?　

— Не втопися, — сказала вона й змусила себе піти далі, повернутися через нішу, де ретельно намагалася уникнути поглядів на стінопис з Альма-матер, а потім праворуч, де почалося коло. Настав час замкнути петлю.　

Дівчина подивилася на вітраж із Даниїлом у ямі з левами. Невже цього разу вона — мучениця? Чи поранена тварина із шипом у лапі? А може, зрештою, просто солдат? Розріз уже був не надто добрий, тож вона знову шмагонула по долоні й розмастила кров склом. Воно зникло, наче бібліотека тільки й чекала, коли її погодують. Алекс дивилася в порожнечу.　

Зачекала, і серед тиші здалося, наче вона відчуває щось, що мчить до них. За мить почула стишене гудіння метронома. Ступила перший крок на подвір’я.　

Цього разу вона була готова до того, як струсонеться будинок, як затремтить каміння під ногами, засичить і вкриється бульбашками вода в переповненому фонтані, як засмердить сіркою. Просто поперед себе Алекс бачила Тернера, котрий прямував до неї, Доус праворуч, Дарлінґтона ліворуч.　

Вони зустрілися в центрі подвір’я, і Доус звела руку, наказуючи всім зупинитися. Та за фонтан ніхто не схопився. Натомість Дарлінґтон кивнув Мерсі, і вона вийшла вперед, тримаючи високо вгорі витончене срібне веретено. П’єр Ткач. Мерсі вколола себе в пучку пальця, як дівчинка з казки, готова заснути на сотню років.　

Натомість веретено тріснуло, а зсередини з’явилася липка біла маса. Яєчний мішок.　

— Я колись казав, як ненавиджу павуків? — поцікавився Тернер.　

Крізь кокон із павутиння висунулася тонка нога, потім іще одна, вони були такі делікатні, крихітні, що скидалися на волосини. Алекс почула тихе сопіння, і Мерсі задихнулася, коли яєчний мішок розірвався — і з її рук полився водоспад малесеньких павучат. Дівчина заверещала й впустила веретено.　

— Пригніться, — сказав Дарлінґтон, присідаючи.　

Голос у нього був спокійний, та Алекс знадобилася вся сила волі, щоб не поворухнутися, коли павуки линули землею, розповзаючись, мов пляма. Деніел притиснув долоню до бруківки, дозволяючи павукам перелазити через пальці.　

— Нехай вони вас укусять.　

Тернер завів очі до неба й пробурмотів щось собі під носа. Потім присів і занурив руку, його прикладом скористалася Доус, і Алекс змусила себе вчинити так само.　

Від відчуття тих тонесеньких ніжок на шкірі хотілося закричати. Укуси не були болючими, та дівчина бачила, як набрякає в тих місцях шкіра.　

На щастя, павуки швидко рухалися й переповзли на стовбури дерев, розкидали срібні пасма в повітрі, дозволяючи вітру підхопити їх.　

Минулої ночі вони по черзі скористалися веретеном, клубок павучого шовку падав незграбною купою. Чарівним він не був, але значення мало саме плетіння, наповнення його власним фокусом, постійно повторюваною тією самою фразою: «Зроби пастку. Зроби пастку зі страждання». У минулому веретеном користувалися для створення приворотних і любовних чарів, аби об’єднати групи людей, зробити їх відданими одне одному, поцупити їхню волю. А це був геть інший зв’язок.　

Високо вгорі павуки взялися до справи, схоже, дотримуючись заданого метрономом ритму. Скидалося, наче дивишся на появу туману: з ринв і кутів на даху розтікалася м’яка нечутна імла, аж доки над ними не розтягнувся широкий навіс із павучого шовку, павутиння було схоже на іскристий іній і перетворило нічне небо на таку собі мозаїку. Алекс відчувала, як від нього хвилями шириться сум, наче ним були просотані пасма пряжі, від чого павутиння прогиналося в центрі. Її наповнило відчуття безнадії.　

— Просто перечекаємо, — озвався Тернер. Але він сам притиснув долоні до вилиць, наче міг вичавити скорботу з голови.　

Алекс почула, як десь у бібліотеці розбилося скло. Мерсі витягнула соляний меч.　

— Вони йдуть, — пояснила Доус. — Вони не…　

Її урвав дзенькіт розбитого скла.　

— Ні! — скрикнула Памела.　

— Вітраж… — видихнув Дарлінґтон.　

Та демонів це не відволікало. їх приваблював маяк з абсолютної безнадійності, а думка була одна: «їсти».　

— Руки до фонтана! — крикнула Алекс. — На рахунок «три»!　

Вона побачила, як до них мчать демони. Часу на останні слова чи емоційні прощання не буде. Вона швидко полічила до трьох.　

І всі як один схопилися за край фонтана.