БІСНУВАТИЙ

44

Ансельмові мазунчики занявчали, немов відчувши його задоволення. Штука з виснаженим Блейковим обличчям притиснулася головою до господаревої ноги.　

— Про що мова? — закортіло дізнатися Тернерові.　

Ансельм скуйовдив пальцями не-Блейкове волосся.　

— Студенти з Єлю створили Рукавичку й назвали свою подорож експедицією. Та експедиція — це просто синонім завоювання, тож, як і всі мандрівники, побачивши скарби, яких можна дістатися, вони не мали причин повертатися з порожніми руками.　

— Знову «Фауст», — зауважив Дарлінґтон.　

Ансельм гмикнув.　

— От тільки Фауст самотужки заплатив за свої гріхи. На відміну від ваших пілігримів. Вони вимагали грошей, популярності, хисту, впливовості. Для себе й своїх товариств. Проте оплату рахунків залишили комусь іншому.　

«Череп і кістки». «Книга та змія». «Сувій та ключ». Алекс подумала про всі гроші, що текли крізь їхні скарбниці. Подарунки університетові. Усе куплене коштом страждань майбутніх поколінь. І Лета це дозволила. Вони могли інвестувати в джерело, з якого взявся стіл, захований у підвалі Пібоді. Могли принаймні лобіювати закриття «Рукопису» після того, що сталося з Мерсі, чи переслідувати «Сувій та ключ» після того, що сталося з Тарою. Але не зробили цього. Занадто важливо було умиротворити випускників, зберегти життя магії — байдуже, хто саме на неї працюватиме.　

— О Господи, — озвалася Доус. — Саме тому вони стерли всі згадки про подорож. Аби приховати укладену угоду.　

— Рукавичка не була грою, — озвався Дарлінґтон. — Це був екперимент. Це була пропозиція.　

— Дуже смачна, — погодився Ансельм. — Вони вийшли з багатством і владою, древнім знанням та прихильною долею і залишили Рукавичку на місці, як маяк, позначений їхньою кров’ю.　

— Вежа, — прошепотіла Доус.　

— Маяк для кого? — похмуро поцікавився Тернер.　

— Для Колесоходів, — тихо відповів Дарлінґтон.　

— Я не розумів сповна, що ти таке, Ґелексі Стерн. Не розумів, доки ти не пройшла крізь захисне коло в «Чорному В’язі». Доки ти не вкрала те, що по праву належало тобі. Ми й гадки не мали, що чекати на когось на кшталт тебе доведеться так довго.　

Тепер Алекс засміялася, та цей звук був позбавлений радості.　

— Дейзі перейшла вам дорогу.　

Дейзі Вітлок була Колесоходкою і залишалася живою, удаючи із себе професорку Марґеріт Белбалм і поїдаючи душі дівчат. Найбільше вона полюбляла полювати на схожих на себе — Колесоходок, як вона сама, котрих нез’ясовно тягнуло до Нью- Гейвена. Тягнуло до Рукавички.　

— Те, що ви звели маяк, не зіграло жодної ролі, — сказала вона. — Адже щоразу, коли з’являлася Колесоходка, її зжирала Дейзі.　

— Але не тебе, Ґелексі Стерн. Ти вціліла й прийшла до нас, як і судилося від самого початку. Твоя присутність у пеклі утримує двері відчиненими, і ти залишишся тут. Ви завинили нам одного вбивцю. Пекельну ціну доведеться сплатити.　

— Ні, — заперечив Дарлінґтон, — цей строк відбувати мені.　

— Це мав бути Дарлінґтон, — погодився Тернер. — Я прийшов сюди не угоди з дияволом укладати, проте якщо Алекс залишиться, як він каже, двері до пекла будуть відчиненими. Це означає, що демони шастатимуть туди-сюди, живлячись живими замість мертвих. Ми не дозволимо цьому статися.　

Ансельм продовжував усміхатися.　

— Залишайся, — звернувся він до Алекс. — Залишайся, і твій демон-консорт повернеться до смертного світу незаплямованим. Залишайся, і твої друзі будуть вільні. Твою матір захищатимуть пекельні армії власною персоною. — Він обернувся до решти. — Розумієте, що я можу зробити? Що означає демонова послуга? Усе, чого забажаєте, може бути вашим. Повернеться втрачене.　

Алекс проковтнула хвилю нудоти, коли картинка перед очима змінилася. Вона сиділа на чолі стола на вечері, сяйво свічок вихоплювало з темряви страви, тихо грала віолончель на тлі приглушених бесід. Чоловік на протилежному боці стола підійняв келих. Його очі сяяли.　

— За професора!　

Алекс знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, що там сидить Дарлінґтон.　

— За нову посаду! — сказала жінка праворуч від неї, і всі засміялися.　

Алекс. Тепер старша, можливо, розумніша. Вона всміхалася.　

Пем повернулася й побачила своє обличчя в дзеркалі. Вона була собою і не собою, упевненою і розслабленою, розпущене руде волосся хвилями стікало спиною. Тепер усе було просто. Вставати вранці, приймати душ, обирати одяг, вирішувати, за які спостереження братися. Вона граційно ступала світом. Сама готувала страви для гостей. Публікувалася. Могла викладати. Кожен день буде схожим на цей — низка виконаних завдань замість нескінченної петлі нерішучості. Варіанти нещадно відсікалися, залишаючи один, очевидний шлях, яким вона піде. Памела відпила зі свого келиха. «Усе добре».　

— Ти гарно впорався, — мовив Ісав.　

Тернер обійняв брата.　

— Ми гарно впоралися. А зробимо ще більше.　

Вони стояли в парку Джоселін-сквер, розглядаючи радісний натовп, який галасував, вітаючи їх, робочі місця, які він створив у цьому місті, можливості для інакшого майбутнього.　

Він здійняв руку над головою, гупаючи в повітрі кулаком. Його мати плакала від радості. Батько був живий і стояв біля неї. Він був серед свого народу. Він більше не був наглядачем. Він був героєм, королем, грьобаним сенатором. Йому дозволено любити　їх й отримувати любов навзаєм. Дружина стояла ліворуч, сяючи усмішкою. Вона зустрілася з ним поглядом, і цим усе було сказано. Краще за будь-кого дружина знала, як важко він працював, чим пожертвував, щоб досягнути цієї миті.　

Таємниць більше не було, жодних чудовиськ, окрім тих, з якими доводилося обідати в штаті Колумбія. Він трохи відпочине. Вони поїдуть до Маямі або влаштують собі подорож на Карибські острови. Він відшкодує кожну мить, коли його не було поруч або коли його відволікало переслідування мети.　

— Ми це зробили, — прошепотіла дружина Тернерові на вухо. Він притиснув її до себе. «Усе добре».　

Дарлінґтон сидів у своєму кабінеті в «Чорному В’язі» й дивився на пишно вкриті квітами моріжки й охайно підстрижений лабіринт із живоплоту. Як завжди, у будинку було повно людей: друзів, котрі навідалися на гостину, науковців, котрі приїжджали, щоб попрацювати в його багатій бібліотеці чи дати семінар. Він чув, як у залах лунає сміх, а на кухні хтось жваво бесідує.　

Він знав усе, що хотів знати. Достатньо було торкнутися рукою книжки, щоб дізнатися про її зміст. Він міг узяти чайне горнятко й дізнатися історію будь-кого, хто колись торкався його. Відвідував мандрівників і містиків на їхніх смертних ложах, тримав їх за руку, позбавляв болю. Бачив масштаби їхніх життів, усотував їхні знання за допомогою доторку. Йому відкрилися всі таємниці цього світу та наступного. Не тому, що він здійснив якийсь ритуал, і навіть не завдяки ретельному вивченню прихованого, а тому, що магія була в нього в крові. Він майже втратив надію й відмовився від дитячих бажань. Але вона завжди була там, таємна сила, котра просто чекала нагоди, щоб прокинутися. Він побачив Алекс у садку — пташка із чорними крильцями, ніч збиралася навколо неї, наче шовковий саван, розшитий зірками. Його королева-чудовисько. Його лагідна правителька. І те, ким вона стала нині, йому теж було відомо.　

Дарлінґтон повернувся до своїх записів.　

«Усе добре».　

Алекс стояла перед щойно пофарбованим бунгало — білий саман, обрамлений синім. На ґанку висіли китайські дзвіночки. У садку, де буяли лаванда й шавлія, влаштував прийом кам’яний Будда. Її мати сьорбала чай на шезлонгу, засипаному різнокольоровими подушками. То був її дім — справжній дім, а не самотня квартира з балконом, що виходив на стіну іншої самотньої квартири. Міра підвелася, потягнулася й пішла всередину, залишивши двері відчиненими.　

Алекс попливла назирці.　

Будинок був охайний і затишний; на камінній полиці купчилися кристали. Мати помила горнятко в мийці. Хтось постукав. На порозі стояла білявка зі скрученим килимком для йоги на плечі.　

Вона здавалася знайомою, та Алекс не знала достеменно звідки.　

— Готова? — запитала жінка.　

— Саме закінчую, — відповіла Міра.　

Вони її не бачили.　

— Ти не проти, якщо моя донька до нас приєднається? Вона приїхала додому на канікули.　

Геллі стояла позаду жінки на порозі. Але не та Геллі, з якою Алекс була знайома. Ця мала хоробрий, страшенно впевнений вигляд, її руки були гнучкі й м’язисті, а світле волосся — зібране в охайний хвостик.　

— Тут так мило, — всміхнулася вона.　

Алекс дивилася, як Геллі зі своєю матір’ю ледаче сидять у вітальні, чекаючи, коли Міра перевдягнеться й візьме свій килимок.　

— Це її донька, — пояснила мати Геллі, показуючи на фотографію, яку розглядала дівчина.　

Світлина Алекс у джинсовій курточці — вона обіперлася на їхню стару «королу» й ледве всміхалася.　

— Гарненька, — сказала Геллі.　

— Вона була не надто щасливою дівчинкою. Відійшла кілька років тому. їй було всього сімнадцять. Передозування наркотиками.　

«Відійшла».　

Перед фотографією був запалений фіміам, і лежала біла пір’їна, вмочена в чорне. У рамці за світлиною Алекс було ще одне фото. Юнак із кучерявим чорним волоссям, що спадало на засмагле обличчя. Він стояв на пляжі, обіймаючи дошку для серфінгу, що височіла поруч. На шиї в нього була підвіска, та яка саме — Алекс не могла роздивитися.　

— Це так сумно, — відповіла Геллі. Вона посунула колоду карт, що лежала на кавовому столику. — Ох, а Міра ворожить на картах таро?　

Вона схопила верхню карту з колоди й підняла її вгору. Колесо.　

Алекс уперше відчула, як щось, окрім любові та жалю, наповнило її від погляду на Геллі, на ідеальну Геллі з очима кольору океану.　

— Тобі не слід було дозволяти їм убивати кролика Беббіта, — сказала вона. — Я не дала б йому померти.　

Стерн дивилася, як колесо розкрутилось, охоплене синім полум’ям, що проковтнуло спершу карту, потім руку Геллі, потім Геллі, її матір, кімнату, будинок. Синє полум’я проковтнуло цілий світ. «Усе добре».　

Вона стояла на сходах Стерлінга, оточена вогнем, а інші дивилися на неї з жалем в очах. Алекс витерла сльози, шлунок скрутило від сорому. Вона не мучилася через власну смерть, відчувала лише полегшення, побачивши витертий начисто світ. Знала, що мати оплакувала її, однак на живу доньку вона витратила б значно більше сліз.　

А Геллі? Ну, це було найгірше. Якби Алекс не гуляла того дня з Леном набережною Веніс-біч, можливо, дівчина ніколи не пішла б з ними додому. Можливо, не залишилася б там так надовго. Вона повернулася б із пекла до світу софтбольних матчів, університетських конспектів і йоги суботніми ранками. Вона не померла б.　

— Я спрощу тобі завдання, — лагідно озвався Ансельм. — Посядь своє місце тут, Ґелексі Стерн. Життя в розкоші й затишку, навіть забажати не буде чого, а всі спогади про шкоду, якої ти завдала світові, зітруться. Усі здобудуть бажане. Усе буде добре.　

Як це буде — стати привидом?　

Дарлінґтон схопив її за руку.　

— Це не насправді. Лише черговий вид тортур, життя із чимось несправжнім.　

Він не помилявся. Вона знала, що Ленове кохання не було справжнім. Знала, що материн захист не був справжнім. Такі думки гризуть тебе щодня. Живеш на натягнутій линві, чекаючи, коли вона зникне. Таке життя — власний різновид пекла.　

— Я однаково можу все спростити, — не здавався Ансельм. — Залишайся або твоя чарівна подружка помре.　

У мерехтінні фонтана, який мав би бути «Жіночим столом», Алекс помітила якийсь рух.　

Вона впізнала чоловіка, який ішов до Мерсі подвір’ям.　

Ітан Харель.　

Наче звіддалік вона почула, як він запитує:　

— Де та сучка? Гадаєте, це смішно?　

Він знайшов її.　

— Він завдасть їй болю, — попередив Ансельм. — Тобі це відомо. Але ти можеш це зупинити. Хіба ж тобі не хочеться її врятувати? А може, вона стане наступною дівчиною, яку ти підведеш? Чергове втрачене життя через те, що тобі так кортить уціліти?　

Чергова Геллі. Черговий Тріпп.　

Алекс ззирнулася з Доус і попросила:　

— Знайди спосіб зачинити двері за мною. Я знаю, що ти зможеш.　

Тернер ступив крок і завмер перед нею.　

— Я не можу дозволити тобі так учинити. Я не випущу хвилю демонів, які живитимуться нашими нещастями. Я радше вб’ю тебе, ніж дозволю приректи наш світ заради однієї-єдиної дівчини.　

— Заспокойся, священнику, — розреготався Ансельм. — Колесоходка під моїм захистом. Ти тут не маєш влади.　

Дарлінґтон схопив Алекс за руку.　

— Це був твій план? Здатися? Ти не маєш собою жертвувати, Стерн.　

Алекс мало не всміхнулася.　

— Не певна, що це правда.　

Її життя ґрунтувалося на брехні й украдених шансах, на низці хитрощів, вивертів і спритності рук. Вона вже володіла мовою демонів. Розмовляла нею ціле своє життя. Невеличка магія. Камені для биття.　

— Вийди вперед і прийми заслужену кару, — наказав Ансельм.　

Він підняв угору ярмо. Воно було не таке, яке змушений був носити Дарлінґтон, викладене гранатами й чорним оніксом. Чарівне, та значення його було очевидним.　

— Алекс, — промовив хлопець, — я не дозволю тобі зробити це.　

Вона дозволила вогню охопити своє тіло, і Дарлінґтон відсмикнув руку, на голові знову з’явилися роги.　

— Не тобі це вирішувати.　

— Мені подобається наша гра, — втішився Ансельм. — А на нас іще стільки чекає.　

Проте Алекс слухала його одним вухом. Вона дивилася на віддзеркалення у фонтані. Біля Ітана стояв Цві. Він забрав у Мерсі соляний меч. Ітан тримав у руках зброю.　

А Мерсі у своїх — пляшку. Дурман. Вона кинула її в Ітана.　

Пляшка з олією розбилася об нього, і, перш ніж чоловік устиг оговтатися, Мерсі штовхнула його до фонтана.　

Алекс вихопила ярмо з Ансельмових рук і стрибнула до води, зануривши обидві руки під поверхню.　

Почула довкола себе крики. Ансельм кинувся на неї і більше не мав людської подоби. Вона не знала, який він насправді — козел із гострими рогами, червоноокий кролик, павук із волохатими ногами. Усі страхіття одночасно. Та Доус, Дарлінґтон і Тернер вишикувалися навколо нього.　

— Захистіть її! — крикнув Тернер. — Ніхто не прорветься!　

Його вкрита пір’ям мантія скидалася не стільки на костюм, скільки на справжні, широко розкинуті крила. Доус здійняла руки, і на її вбранні вченого з’явилися слова — символи, письмена, тисяча мов, можливо, усі знані будь-коли мови. Роги Дарлінґтона засвітилися золотом, і він витягнув меч. Вони розіграли для Ансельма свою невеличку п’єсу, а тепер були готові до захисту.　

Алекс привабила Ітана, розповівши йому, буцімто збирається працювати на Лінуса Райтера, знає його секрети й розповість їх усі в обмін на вампірів захист. Вона змусила Тернера зателефонувати йому та з усією авторитетністю місцевого відділку поліції розпитати Ітана про зв’язки з нею, аби стало зрозуміло, що вона заговорила, перетворилася на тягар. Дівчина знала, що Ітан зробить наступний крок, аби власноруч із нею розібратися. Зрештою, він точно знав, як її знайти. Вона збагнула це, коли він виріс перед нею під стінами кав’ярні «Синій штат». Пересвідчилася, що телефон увімкнено, і залишила його на подвір’ї з Мерсі, щоб Ітан зміг знайти її сьогодні вночі. Тепер вона відчувала, як його душа бореться з нею, слизька, вересклива, налякана вперше за довгий час, як вона намагається залишитися в смертному світі. Дівчина подумала про кролика Беббіта, чиє серце гупало в її долонях.　

Вона смикнула його дух до себе, як робила це із Сірими, як зробила це з Дарлінґтоновою душею, аби віднести його додому. Ітан боровся, та Алекс міцно тримала. Його дух залетів до неї всередину. Стерн побачила місто з хмарочосами й випалене сонцем каміння, відчула в роті гіркий смак кави, почула гуркіт шосе 405 у долині.　

Вона виплюнула його.　

— Хотів убивцю? — запитала Алекс, коли Ітан з’явився; він був захеканий, одяг — ущент мокрий, а тіло — охоплене її синім полум’ям. — Ось він.　

— Не тобі вирішувати, хто притримуватиме двері пекла, — вищирився Ансельм. — Ти не можеш.　

— Я Колесоходка, — нагадала Алекс. — Ти й гадки не маєш, що я можу.　

— Що це таке? — забелькотів Ітан.　

Чай у нього на шиї розсипався на попіл.　

Стерн змахнула золотим ярмом у нього над головою і побачила, як замкнулися прикрашені коштовними каменями застібки. Змарнілі демони, яких тримав на повідці Ансельм, заверещали й заскавчали.　

— Єретичка! — засичав Ансельм. — Шльондра!　

Тепер Алекс засміялася.　

— У черзі в «Рейт-ейд» мене, бувало, називали гіршими словами.　

Ансельм занадто довго мав справу з витонченими, незграбними єльськими хлопчиками. Він не знав, як упізнати когось, схожого на нього самого.　

— Уперед! — крикнула Алекс, не виймаючи рук із води.　

Вони одне за одним стрибнули до фонтана й пройшли крізь неї до світу смертних — Доус, Тернер і Дарлінґтон наостанок. Вона була Колесоходкою, таємним ходом. Дівчина відчула їх усіх, яскравих, нажаханих, розлючених, живих. Доус нагадувала прохолодні темні коридори бібліотеки; Тернер був різким і мерехтливим, як вогні нічного міста; Дарлінґтон переможно переливався з передзвоном, з яким сталь б’ється об сталь.　

— Що це?! — закричав Ітан. — Ти намагаєшся загравати з…　

— Тепер ти отримаєш свою кару, — відповіла Алекс. — Потрібно заплатити пекельну ціну.　

Дівчина стрибнула у воду. Та Ансельм схопив її за руку.　

— Тобі судилося жити в пеклі, Ґелексі Стерн. Тобі судилося стати моєю.　

Він укусив її за зап’ястя, і Алекс закричала від пронизливого болю.　

Її тіло зайнялося синім вогнем, який перекинувся на Ансельма. Але він не горів.　

«Тобі судилося жити в пеклі».　

Він напувався з неї великими ковтками, його щоки западали, всмоктуючи її. Алекс відчувала, як із неї викачують кров, як закінчується сила.　

«Тобі судилося стати моєю».　

— Гаразд, — задихнулася вона. — Тоді ходімо зі мною. — Вона міцніше стиснула власну долоню на його руці. — Подивімося, як ти впораєшся з нами в смертному світі.　

Дівчина потягнулася до нього своєю силою, затягуючи його дух усередину. Здалося, наче в неї потекла багнюка, ріка скорботи, то була цілковита агонія вкупі з непристойним задоволенням, та Стерн не зупинялася.　

Вона побачила страх в Ансельмових очах, і це було ніби наркотик.　

«Усе добре».　

Ансельм із розгніваним ревом випустив її зап’ястя. Алекс бачила власну кров у нього на підборідді. Вона вижбурила із себе багно його духу й шубовснула у воду, страхаючись того, що всякої миті відчує його лещата на щиколотці й він смикне її назад.　

Легені боліли, благаючи повітря, та вона далі борсалася, далі пливла, розпачливо мріючи побачити світло над головою. Ось іскорка, потім іще одна. Алекс помчала вгору крізь море зірок. Вирвалася на поверхню й вдихнула холодне повітря зимової ночі.　

Вона намагалася опанувати себе. Вони були на подвір’ї Стерлінга. Цві зник (напевно, злякався Дарлінґтона в славній подобі демона з рогами напоготові), Ітанове тіло долілиць лежало в багнюці. Алекс почула, як рвучко змовкло цокання метронома.　

Щось затуманювало її погляд, якісь білі мухи. Падав сніг. Вона перелічила друзів: Мерсі, Тернер, Доус і Дарлінґтон, її демон- джентльмен. їхня подерта армія, усі мокрі як хлющ, тремтіли, усі були цілі й неушкоджені. Над ними досі мерехтіло Ткачеве павутиння — тендітна конструкція, прикрашена інеєм і жалем.