БІСНУВАТИЙ

Учора ввечері Данбер притягнув із вокзалу волоцюгу, закопченого, як бляшанка від вугілля, і вбраного в такий брудний одяг, що той аж стояв. Він присягався, буцімто мав видіння. Руді сказав, що ми марнуємо час, і я був схильний погодитись. Від чолов’яги смерділо дешевим джином, і він був викапаний шарлатан. Базікав щось про довгі подорожі й захмарні статки — звичні прийоми провидців. Мова в нього була така невиразна, що мені ледве вдавалося розбирати слова, аж доки Данберові це все не набридло й він не позбавив нас цих мук.　

Я не згадував би про всю цю жалюгідну справу, от тільки — і я записую це, щоб пізніше мати змогу посміятися з власного малодушного заламування рук, — коли Данбер сказав, що час іти, і запхав до кишені п’ятірку, волоцюга заприсягся, нібито ще не сказав те, що мав сказати. Його очі трохи закотилися — театральне мистецтво для початківців, — а тоді він промовив:　

— Бережіться.　

Руді розреготався й досить природно поцікавився:　

— Чого стерегтися, старий шахраю?　

— Тих, що ходять поміж нас. Ночепивців, заклинателів місяця, усіх, хто напувається порожнім та мертвим. Найкраще буде пантрувати їх, хлопці. Найкраще буде забити двері, коли вони прийдуть.　

Тут він уже не белькотів. Голос був чистий, як дзвін, і лунко розкочувався залою. Кажу вам, у мене аж волосся на руках дибки стало.　

Ну, з Руді та Данбера було досить. Вони виволокли його на вулицю й послали під три чорти, а Руді про всяк випадок ще й копняка дав. Мені було прикро, і подумалося, що слід було дати йому ще п’ятірку. Жодних сумнівів: завтра ми посміємося із цього.　

Лайонель Райтер, щоденник «Черепа і кісток», 1933