БІСНУВАТИЙ

43

Алекс намагалася підготуватися до падіння — пальців, що чіплятимуться за неї, душитимуть, тягтимуть донизу, — та цього разу вона впала у воду горілиць. Море навколо було тепле, а позаяк жодні руки до неї не торкнулися, дівчина змусила себе розплющити очі. Вона побачила, як повз неї мчать бульбашки, побачила решту: Дарлінґтонове темне пальто пливло за ним, Тернер міцно притиснув руки до тіла, руде волосся Доус розвівалося, наче знамено війни.　

Стерн помітила над собою світло й спробувала відштовхнутися до нього, відчути, як здіймається вгору. Голова розірвала поверхню води, і вона вдихнула повітря. Небо над головою було пласке й світле, того непевного кольору невизначеності. Попереду виднілася якась латка землі — можливо, пляж. Позаду Алекс темні хмари стіною вишикувалися на горизонті.　

Де була решта? Море якесь майже некомфортно гаряче, а вода мала дивний металевий присмак. Алекс боялася знову занурювати голову. Не хотілося побачити, як до неї наближається щось лускате й гострозубе.　

Вона попливла до берега, незграбно рухаючи кінцівками. Плавчиня з неї завжди була така собі, але течія штовхала до берега. Лише торкнувшись ногами дна в тому місці, де можна було встати, Алекс спромоглася уважно подивитися на воду. Шкіра від неї вкрилася червоними плямами. Вона пливла в морі крові.　

Шлунок стиснувся. Стерн склалася навпіл, відчувши нудотний позов. Скільки вона проковтнула?　

Та коли дівчина опустила погляд, кров зникла, а її одяг був сухий. Вона обернулася, щоб подивитися на горизонт, та море теж зникло. Вона стояла на хіднику перед своїм старим багатоквартирним будинком. «Ґраунд-Зіро». У руках Алекс тримала великі пакети із супермаркету. Вона відчула жахливе запаморочення, справжнє життя вислизало з рук, розпадаючись, наче сон — Дарлінґтон, Доус, геть усе. Вона просто замріялася.

Розум помандрував кудись, вигадуючи історії, та деталі вже стали вицвітати. Це було справжнє життя. Сходи, викладені галькою. А　

з їхньої власної квартири долітали гуркіт і постріли з «Гейло»[82].　

Алекс не хотілося йти додому. їй ніколи не хотілося додому.　

їй подобалося тинятися супермаркетом, дрейфувати чистими проходами між полицями з одним із великих візків, хай навіть вона ніколи не наповнювала його, слухати жахливу музику, яка там грала, на її шкірі виступали сироти в кондиціонованому приміщенні. Та незмінно доводилося знову виходити на паркувальний майданчик, де від асфальту підіймався жар, і запихатися до маленького тісного «сівіка», якщо пощастить; а якщо Лен того дня надумав поводитися по-мудацькому, їй доводилося чекати автобуса.　

Тепер вона піднялася вгору сходами з пакетами, наповненими чипсами «Дорітос», шинкою і великими коробками пластівців, які відхопила зі знижкою, і відчинила вхідні двері. Краще було, коли з нею приходила Геллі, але сьогодні та була не в гуморі, утомлена й примхлива, вона відповідала Алекс односкладовими словами, її думки були деінде.　

У якомусь кращому місці. Геллі знала краще життя, ніж решта. Мала справжніх батьків. Навчалася в справжніх школах. Жила в справжньому будинку із заднім подвір’ям і басейном. Геллі була тут на канікулах. Сіла не на той потяг, поїздка вийшла жахливою, і тепер вона намагалася витиснути з неї якомога більше.　

Проте Алекс розуміла, що одного дня вона прокинеться, а Геллі зникне. З неї годі. У найвеликодушніші дні Стерн бажала їй цього. Утім неприємно було думати, що Геллі, можливо, вважає себе занадто хорошою для брудного бальсового життя, яке Алекс вдалося склеїти докупи. Прихисток, їжа, травичка, друзі, котрі не завжди здавалися друзями. Це було найкраще, на що вона була здатна, однак для Геллі це було не так.　

Алекс штовхнула стегном двері й увійшла до квартири, де різко смерділо планом, а повітря було густим від диму. Звук телевізора був приголомшливий, безжальне гупання «Гейло», Лейн, Полюбе　й Кем кричали одне на одного на канапі, пітбуль Полюбе, Локі, спав у нього в ногах. На столі лежав відкритий пакунок «Читос» поряд зі скляним синім бульбулятором, порожнім пакетиком і Леновим вейпом. Геллі згорнулася калачиком у великому круглому кріслі, зі склеєною скотчем докупи подушкою, вона була вбрана в довгу футболку й білизну, наче не завдавала собі клопоту одягатися й просто викотилася з ліжка. Вона мовчки тупилася в телевізор і навіть не глипнула на Алекс, коли та почала розбирати їжу в крихітній кухоньці.　

Вона саме витягала банку рагу, коли побачила біля ковзних скляних дверей, що вели на балкон, закривавлену купку хутра. Банка вислизнула з руки й розбилася на друзки на лінолеумі.　

— Якого хріна з тобою не так?! — озвався Лен, перекрикуючи шум гри.　

Цього не могло бути. їй ввижалося. Вона щось не так зрозуміла.　

Алекс знала, що слід вийти в коридор і перевірити клітку, але не могла змусити ноги поворухнутися. Побіля її ступні лежав шматок скла, на капцях — бризки томатного соусу. Вона вислизнула з них, позамітала скло й змусила себе ступити крок, потім ще один, відчуваючи ногами колючий килим. Коли вона оминала їх, жодна голова не повернулася до неї, і в дівчини з’явилося моторошне відчуття, наче вона взагалі не заходила до квартири.　

У коридорі було тихо. Вони ніколи не розвішували картин чи фотографій, тільки постер «Ґрін дей», який повісили після того, як хтось на якійсь вечірці пробив кулаком гіпсокартон.　

Спальня мала звичний вигляд. Потерта стара тумба під телевізор, яку вона засипала книжками в паперових обкладинках, здебільшого науковою фантастикою і фентезі. Енн Мак-Кеффрі, Гайнлайн, Азімов. Футон на підлозі, на ньому зіжмакане синьо- червоне покривало. Іноді вона лежала в ліжку з Леном, іноді всі втрьох, іноді лише вона й Геллі. Це був найкращий час. А біля підвіконня Беббітова клітка. Вона була порожня. Дверцята відчинені.　

Алекс піднялася, притискаючись до стіни спиною. Здавалося, наче вона тріснула посередині. Вони з Геллі взяли висловухого кролика з притулку для тварин біля супермаркету «Ральфз». Збрехали в заяві про те, де живуть, скільки грошей заробляють, про геть усе. Адже, коли Алекс тримала те м’яке біле тільце в руках, їй понад усе хотілося мати його. Коли вони принесли кролика додому, Лен лише завів очі під лоба й мовив:　

— Я не хочу це нюхати. Не хочу жити в лайні.　

Тоді Алекс кортіло сказати, що в неї для нього погані новини, але вона так раділа, що в Лена не сталося жодного істеричного нападу, що вони з Геллі просто кинулися далі коридором і зачинили двері. Цілий день дівчата гралися з кроликом. Робив він небагато, та біля нього вона почувалася якось особливо, відчуваючи, як його сердечко вповільнюється в неї в руках, і знаючи, що це живе створіння довіряє їй; від цього ціле життя здавалося кращим.　

Вони стали називати його кролик Беббіт, адже ще не придумали імені, але прізвисько так і причепилося.　

— Ця штука схожа на собачу їжу, — розреготався якось Полюбе.　

— Найдешевший спосіб зробити свою сучку щасливою, — відповів Лен. Коли хтось говорив про кролика Беббіта чи сюсюскався з ним, хлопець дратувався. — Краще це, ніж зробити одній із них пузо.　

«Собачу їжу».　

Алекс пішла назад коридором. Нічого не змінилося. Ніхто не поворухнувся. Вона перетворилася на примару. Купка хутра й крові нерухомо лежала на килимі. Тепер, коли вона змусила себе подивитися, уважно подивитися, помилки бути не могло. Маленьке мертве тільце. На морді Локі була кров.　

— Що сталося? — запитала Алекс.　

Схоже, її ніхто не почув.　

— Геллі?　

Геллі повільно повернула голову, наче довелося докласти неабияких зусиль. Здвигнула золотистими плечима. Вона завжди　була схожою на поцілований сонцем шматочок якогось скарбу, чогось дорогоцінного.　

Навіть зараз, хай млява, з мертвими очима та безбарвним голосом, вона відповіла:　

— Ми хотіли подивитися, чи вони з Локі гратимуться.　

Алекс уклякла біля маленького тільця. Груди були розірвані, а всередині майже нічого не залишилося. Там, де хутро не склеїлося від крові, воно досі було м’яким. Алекс любила гладити кроликові вушка великим пальцем. Зараз хутро на них злиплося, виднілися схожі на струни хрящі. Єдине вціліле рожеве око витріщалося в порожнечу.　

— Тільки не починай гівнитися, — кинув Лен. — Це була випадковість.　

Полюбе мав винуватий вигляд і сказав:　

— Ми не думали, що Локі так збудиться.　

— Він пес, — відповіла Алекс. — Якого хріна він, по-вашому, мав робити?　

— Він нічого не міг із собою вдіяти.　

— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю, що не міг.　

Локі вона не звинувачувала.　

Алекс зібрала залишки кролика Беббіта й вишла до кухні. Витерла свої капці й позамітала соус та скло в куток.　

— Ой, припини, — сказав Лен. — Кролики, по суті, шкідники. Ти плачеш через пацюка.　

Та Алекс не плакала. Поки що ні. Не хотіла плакати тут. Вона без дозволу взяла зі стійки Ленові ключі. Розрахуватися за це ще встигне пізніше.　

Алекс запхала те, що залишилося від кроликового тільця, у пакет із замком і пішла до «сівіка». Сподівалася, що Геллі піде за нею. Сподівалася, спускаючись сходами, перетинаючи латку сухого газону, хідник, вулицю. Вона довго сиділа на водійському місці, досі сподіваючись.　

А потім зрештою повернула ключ і поїхала. Провулком, повз «Галерею» і Кастл-парк із бейсбольними кабінками, нагору пагорбом. Саме так вони його завжди називали — «пагорб».

Алекс не знала, як називається гірський хребет, який вона перетинала, знала лише, що це висока стіна між долиною Сан- Фернандо й західною частиною міста. Можна було зупинитися на Малголленд і подивитися на захід — на блаженство океану, музеї, маєтки. Або на схід — на долину й втішальний приз затягнутих смогом днів та дешевих кондомініумів. Каліфорнійська мрія для людей, котрі не могли собі дозволити життя в Беверлі-Гіллз, Бель-Ейр чи Малібу.　

Вона з’їхала біля Скірболлу[83] й рушила звивистою дорогою вгору, до гребеня Малголленд-драйв. Сама достеменно не знала, куди прямує. Просто хотіла піднятися якомога вище.　

Розплакалася Алекс, лише коли зупинилася на великому паркувальному майданчику біля церкви, з якого відкривався краєвид на туманну улоговину міста; вона тримала в руках маленьке, загорнуте в пластик тільце, а голосних ридань не чув ніхто, крім дубів та вічнозелених чагарників. Вона не збиралася ховати кролика Беббіта тут. Боялася, що якийсь койот викопає його й наостанок ще погризе. Потрібно було знайти якесь гарне, чисте місце, де їй не заважатиме жодна історія.　

Стерн не могла описати словами свої відчуття. Знала лише, що не слід було приносити кролика Беббіта додому. Коли Геллі показала на нього в клітці, не слід було брати його, не варто було притискати маленьке тільце до серця. Він мав належати якійсь дитині з Енсіно, котра дала б йому справжнє ім’я, понесла б до школи на день розповідей, котра захищала б його. Алекс крала гроші у власної матері. Брехала, зраджувала й порушувала чимало законів. Але знала, що принесений додому кролик Беббіт був її найгіршим і найегоїстичнішим учинком. З нею на нього не чекало нічого хорошого.　

Вона дивилася, як сіло сонце й долиною розсипалися вогні.　

— Ти можеш поїхати куди завгодно, — сказала Алекс нічному повітрю.　

Але не поїхала. Вона ніколи не їхала.　

Дівчина витерла очі, перейшла дорогу й поховала кролика Беббіта на гарненькому мальовничому подвір’ї побіля брами, що належала якійсь приватній школі. Витрусила його з мішка, аби тільце могло розкластися й стати їжею для коренів міртових живоплотів.　

Алекс подумала про те, щоб лягти посеред Малголленд, просто на білу розмітку, яка розсікала дорогу, наче хребет. Подумала про те, як якась мати їхатиме додому з дітлахами на задньому сидінні, про те, що вона побачить у світлі фар за мить до удару. Виявила, що злітає в повітря, перелітає хідник і порожню сітку паркувального майданчика, де досі стоїть із відчиненими дверцятами «сівік» на холостому ходу. Вона попливла над чапаралем[84], білою сальвією і древніми дубами, над вбудованими в гору спорудами, які безстрашно височать на стояках, над їхніми басейнами, які сяють у сутінках, а потім злетіла вище, аж доки вогні не зробилися меншими, наче садок яскравих квітів, охайно висаджених на клумбах.　

Як довго вона залишалася там, неприв’язана й вільна від відчуттів? Якоїсь миті сонце почало сходити, затьмаривши зорі хвилею рожевого світла. Але місто внизу було не тим, яке Алекс знала й розуміла. Вона відчувала аромати осіннього листя й дощу, мінеральні нотки вологого бетону. Бачила широко розчахнутий парк, доріжки, що перетиналися, формуючи зірки, три церкви зі шпилями, схожими на громовідводи в пошуках бурі. Трава була зеленою, небо — сірим і м’яким від хмарок; червоне й жовте листя шелестіло на гіллі.　

Серед дерев гуляв вітерець, несучи із собою запах яблук і свіжого хліба, всього доброго, що лише можна забажати. Усі поверхні, усе каміння немов сяяли м’яким світлом.　

Вона побачила постаті, що наближалися з усіх кутків парку… ні, скверу. Алекс знала це місце. Невже знову щось снилося чи вона прокинулася? Вона знала цих людей, знайшла їхні імена у своїй пам’яті. Доус, Тернер, Дарлінґтон. Тріпп не впорався. Це була її вина. Це Алекс теж пам’ятала.　

Коли вони наблизилися, Алекс побачила, що в одязі пілігримів щось змінилося. Доус досі була вбрана в мантію вченого, але тепер та мерехтіла золотом, мов очі лорі. У Тернерову рясу з пір’я було вплетене мідне дубове листя. Білі лати принца пасували Дарлінґтонові більше, ніж Тріппові, але тепер він був убраний у рогатий шолом. А що ж Алекс? Вона витягнула руки. Сталеві наручні були прикрашені зміями.　

Вона знала, куди їм слід іти. Повернутися до саду. Повернутися до бібліотеки.　

Вони повільно проклали собі шлях вулицею, яка мала б бути Ельм-стріт, повз Коледжі Гоппера та Берклі. Лиховісного відчуття більше не було, ніщо не нагадувало про Єль, позбавлений краси. Натомість здавалося, наче університет зобразив якийсь посередній художник — він став сценкою зі снігової кулі, утіленням мрій про коледж. Стерн бачила, як люди їдять, базікають і сміються в бурштиновому світлі за товстими шибками закладів харчування. Знала: якщо вирішить увійти, її там радо привітають.　

Бібліотека більше не була схожа на бібліотеку, чи собор, чи фруктовий сад. Вона здіймалася мерехтливими срібними шпилями — якийсь неймовірний замок, зведений із повітря та світла. Дівчина ззирнулася з Дарлінґгоном. Це були обіцяні їм місця. Університет умиротворення та наповненості. Магія казок, яка потребувала лише забажати чогось, а не крові чи жертвоприношень. «Жіночий стіл» блищав яскраво, мов дзеркало, і Алекс побачила в ньому Мерсі, яка походжала туди- сюди.　

— Ми… ми в раю? — прошепотіла Доус.　

Тернер похитав головою.　

— Про такий рай мені нічого не відомо.　

— Не забувайте, — попередив Дарлінґтон. — Демони живляться не лише болем і стражданнями, але й радістю.　

Двері до палацу відчинилися, і з’явилося якесь створіння. Воно було чи не два з половиною метри заввишки й мало голову білого кролика, але людське тіло. Між вухами червоним сяяла вогняна　корона. Створіння було так само голим, як Дарлінґтон у золотавому колі, але символи на його тілі світилися жовтогарячим, як вуглини під гілками в багатті.　

— Ансельм, — сказала Алекс.　

Кролик розреготався.　

— Називай мене моїм справжнім іменем, Колесоходко.　

— Мудак? — ризикнула дівчина.　

Створіння почало мінитися й знову стало Ансельмом — у людській подобі та одязі. Цього разу не в костюмі, а в зручному варіанті для вихідних: джинси, кашеміровий светр, дорогий годинник на зап’ястку — уособлення заможності без жодних зусиль. Дарлінґтон без «Чорного В’яза». Дарлінґтон без душі.　

— Мені сподобалося дивитися, як Дарлінґтон убив тебе.　

Ансельм вишкірився.　

— То було смертне тіло. Слабке й непостійне. Мене неможливо вбити, бо я не живу. Але житиму.　

Алекс побачила в його руках повідець, і коли він смикнув, до нього рачки підповзло три створіння. їхні бліді тіла були виснажені, саме калатання кісток, які ледве трималися купи на сухожиллях. Алекс не могла зрозуміти, чи люди це, аж раптом огидні деталі стали на свої місця: один старий з обвислою шкірою й коротко підстриженим сивим волоссям; один юний і тендітний, кучеряве волосся де-не-де росло латками, у кощавих рисах ще можна було побачити примару колишньої краси; і одна жінка зі зморщеними грудьми, заїдами на губах і вологим сплутаним жовтявим волоссям.　

Кармайкл, Блейк і Геллі. На шиї в кожного було золоте ярмо, таке саме, як колись на Дарлінґтонові, і всіх їх утримував золотий ланцюг у руках Ансельма.　

Якими невинними вони здавалися, якими наляканими, та вони однаково залишалися демонами.　

— Такі жалюгідні гончаки, — сказав Ансельм. — Вони помиратимуть від голоду, аж доки не нажеруться стражданнями мертвих. Або прослизнуть крізь портал, щоб знову переслідувати вас. Потім наїдяться від пуза й поживляться ще й вашими друзями-приятелями. Просто тобі демонічна мрія. Земля обітована. Я залюбки зробив би їм такий подарунок. — Він замовк та всміхнувся з таким ніжним і блаженним виразом обличчя, як в Ісуса на вітальній листівці. — Це якщо ви не заплатите пекельну ціну. Це місце легітимно заявило свої права на душу Деніела Арлінґтона. Він один із нас і мусить вічно служити тут.　

— На те моя воля, — озвався Дарлінґтон.　

— Ти, трясця, хоч би поторгувався, — втрутився Тернер.　

— Тут нема про що торгуватися, — заперечила Доус. — Він сюди не належить.　

Ансельм похнюпив голову на знак згоди.　

— Це правда. Від нього аж тхне доброчесністю, чого не скажеш про вас усіх.　

— Можеш не ходити околяса, — озвалась Алекс. — Усі вони знають, що ти маєш на увазі мене.　

Зуби в Ансельма були білі та рівні.　

— Ти чула їхні серця. Ти бачила їхніми очима. Усі вони пронизані почуттям провини та сорому, але не ти, Колесоходко. Ти шкодуєш лише про дівчину, котру не змогла врятувати, а не про вбитих тобою чоловіків. Твоє серце більше мучиться докорами сумління через мертвого кролика, ніж через усіх тих хлопців, яких ти перемолола.　

Так і було. Алекс знала це від самого початку. Саме це вона розповіла Мерсі напередодні.　

— Ні, — втрутилася Доус. Вона розрізала рукою повітря. — Відповідь на все це — «ні». Ти не отримаєш Алекс. І Дарлінґтона. Ніхто тут не залишиться.　

«Ніхто не вирветься». Алекс відчула, як стиснулося горло. Хоробра Доус, яка лише хотіла зберегти цілісність власної родини. І Стерн раділа, що була членом цієї родини. Хай навіть недовго.　

— Ти вже продемонструвала вдосталь хоробрості, — озвалася вона. — Та це не твій бій.　

— Тобі теж тут не місце. І байдуже, що каже цей… ця штука.　

— Ти надзвичайно переконана, вчена, — відповів Ансельм. — Та Рукавичку створили для того, щоб доставити її сюди, це був кривавий маяк, сигнальний вогонь.　

Алекс намагалася не видати обличчям жодних емоцій, проте глипнула на віддзеркалення Мерсі. Про що це торочить Ансельм? Якийсь новий трюк, щоб затримати їх, якась нова стратегія?　

— Ти боровся, щоб не пустити мене до пекла, — нагадала вона. — Нас усіх.　

Він зробив усе можливе, щоб запобігти відкриттю Рукавички та порятунку Дарлінґтона.　

— Я не розумів, що ти таке, Колесоходко. Ой, я розумів, у чому твоя привабливість. Цікава іграшка, набір дешевих трюків, безмежна здатність до болю. Але я не розумів істинної тебе. Не міг збагнути, як тобі вдалося вирватися від моїх вовків. Не розумів, аж поки ти не вмістила його душу у своє тіло.　

— Він бреше, — застерегла Доус.　

Тернер похитав головою. Він завжди помічав різницю, хай навіть у засвітах.　

— Не бреше.　

— Вам відомо, що ви не перші пілігрими, котрі пройшли цей шлях, — повів далі Ансельм.　

Саме тієї миті Алекс зрозуміла, чому Рукавичку й тих, хто наважилися пройти нею, стерли з усіх книжок, чому довелося пересвідчитися, що ніхто не знатиме про надзвичайний портал, вбудований до бібліотечних стін. Уперше, відколи повернувся Дарлінґтон, Алекс відчула, як усередину заповзає справжній страх.　

— Вони домовилися, чи не так? — поцікавилася вона.　

Ансельм підморгнув.　

— Єдине, що демони люблять більше за загадки, — це угоди.