БІСНУВАТИЙ

45

Дарлінґтонові не вдавалося як слід скласти докупи миті після падіння. Пам’ятав снігопад, безрадісну вагу мокрого одягу на тілі. Усі були втомлені й приголомшені та просто не могли дотягнутися додому. До того ж залишилося забагато речових доказів. Увійшовши до рота пекельної потвори, він був людиною, яка дотримувалася правил, яка вірила, що розуміє цей світ і те, як його влаштовано. Та він більше не був просто людиною, тож підозрював, що це зробило його підхід до моралі гнучкішим.　

У читальному залі «Лінонїї та братів» повсюди були розкидані книжки. Один зі столів перевернувся. Демони увірвалися крізь східні вікна, зруйнувавши в процесі зображення святого Марка за роботою над Євангелієм, потім прорвалися простісінько крізь вікна, що вели на внутрішній двір. Усунути шкоду було неможливо. Вони могли б скористатися відновлювальною магією, але вона була дуже повільною і копіткою. Дарлінґтонові було боляче залишати Стерлінг у такому стані, та коли університет повідомить про вандалізм, Лета може запропонувати скористатися тиглем і будь-чим, що вдасться знайти в арсеналі. А наразі вони мусили лише прибрати всі сліди неприродного.　

Повернути павуків до веретена виявилося достатньо просто: Мерсі просто ще раз уколола собі палець, та над подвір’ям досі висіло важке від меланхолії павутиння. Вони витратили майже годину, щоб стягнути його мітлою, яку позичили з комірчини прибиральників, і перенести у води фонтана, де воно розтануло в усіх на очах. Коли вони нарешті позбулися тієї клятої штуки, усі вже неконтрольовано схлипували.　

Тіло вони залишили насамкінець. Ітан Харель лежав долілиць у багнюці й розталому снігу.　

Тернер підігнав «додж» і чекав на них біля входу з Йорк-стріт. Буря, заварена Доус, досі була доволі гарячою, щоб дати раду камерам, але в тому, щоб запхати труп до багажника, не було нічого магічного або чарівного. То був холодний учинок, огидне перетворення: тіло стало вантажем. Мерсі залишилася в

бібліотеці, стискаючи соляний меч, наче могла захистити їх від жахливої правди діяння.　

— Ви казали, що не прибиратимете наш безлад, — зауважила Алекс, коли з роботою було покінчено й вони заштовхалися в «додж», вологі та втомлені, дарма що до світанку ще залишалося кілька годин.　

Тернер лише здвигнув плечима й запустив двигун.　

— Це й мій безлад.

Двері до «Іль-Бастоне» розчахнулися, не встигли вони навіть дістатися до верхньої сходинки. Світло було ввімкнене, старі нагрівачі наганяли в усі кімнати тепло. На кухні Доус вишикувала термоси із залишками авголемоно, які вони випили жадібними ковтками. На них чекали тарілки із сендвічами з помідорами та приправлений бренді гарячий чай. Усі стояли за кухонною стійкою і мовчки їли, занадто стомлені й побиті для розмов. Дарлінґтон не міг відігнати думку про те, як зрідка користуються їдальнею «Іль-Бастоне», як мало обідів він розділив тут із Мішеллю Аламеддін чи деканом Сендоу, як мало розмовляв тут із детективом Авелем Тернером. Вони дозволили Леті атрофуватися, дозволили її секретності й ритуалам зробити людей чужими. А може, саме так Лета завжди планувала працювати: бути беззубою і безсилою, хизуватися повсюди почуттям власної важливості, залишаючись безхарактерним хробаком, доки товариства коїли все, що їм заманеться.　

Нарешті Мерсі відставила вбік горнятко й запитала:　

— Справу зроблено?　

Ця дівчинка була хороброю, але сьогоднішня ніч була занадто божевільною навіть для неї. Магія, заклинання, дивні об’єкти — усе це було такою собі грою. А тепер вона допомогла вбити людину, і цей тягар нести було нелегко, хай які пояснення мав їхній учинок. Дарлінґтон чудово це знав.　

Алекс попередила їх, що настане мить, коли їй знадобиться їхній захист, що вона попросить битися за неї без зайвих запитань. І вони це зробили, тому що були в розпачі й тому що попри всі шляхетні заперечення жоден із них не хотів страждати цілу вічність. Мерсі страшенно кортіло дотримуватися плану, вдягнути соляні лати, зустрітися з дуже схожим на людину чудовиськом. Можливо, тепер вона шкодувала про це.　

Але часу на делікатності не було.　

— Справу ще не зроблено, — озвався хлопець. — Залишилися інші демони, яких потрібно вбити.　

Можливо, так буде завжди.　

Алекс була слабкою від утрати крові, тож Доус змастила бальзамом залишену Ансельмом на зап’ястку рану, а тоді відвела дівчину нагору, щоб опустити її у ванну з козячого молока в тиглі. У них з’явилася звична рутина піклування, якої Дарлінґтон не міг сповна зрозуміти, і через це почувався дитиною, яку не прийняли до гри. Тож натомість він узявся за щось корисне.　

Він поїхав із Тернером до «Чорного В’яза».　

— Повірити не можу, що працюю шофером у демона, — пробурмотів Тернер, виїжджаючи з паркувального майданчика «Іль-Бастоне».　

— Почасти демона, — виправив його Дарлінґтон. Вони трохи проїхали мовчки, та нарешті він запитав: — До речі, як Алекс удалося втягнути вас у все це?　

— Учора ввечері вона прийшла до мене, — відповів Тернер. — Я не хотів цього робити. Вона попросила мене скористатися значком, щоб інсценувати вбивство. І тоді я подивився на справу Ітана Хареля.　

— І це вас переконало?　

Чоловік похитав головою.　

— Ні. Власне, я дуже поважаю належні правові процедури. Але ти знаєш Алекс — не пусти її у двері, так вона у вікно залізе.　

— Влучний опис.　

«Ми робимо те, що мусимо. Це єдина робота вцілілого».　

— Вона сказала мені, що Ітан — солдат на службі в зла.　

Дарлінґтон кинув на Тернера недовірливий погляд.　

— Звучить не схоже на Алекс Стерн.　

— Це вона цитувала мене. Солдати добра й солдати зла. Я знаю, що ти не погодишся, та я переконаний, що завжди йшлося про те, щоб не дозволити дияволові підвести голову. Вона весь час казала мені, що це дурня. До вчорашнього вечора.　

— А тоді?　

— Тоді вона сказала: «А що, як я помиляюся?».　

Тепер Дарлінґтон засміявся.　

— Оце Алекс Стерн.　

Тернер побарабанив пальцями по керму, прокладаючи собі шлях майже порожніми вулицями.　

— Буду чесний із тобою. Насправді й це не те, що змінило мою думку.　

Дарлінґтон чекав. Він не дуже добре знав Тернера, утім легко було побачити, що детектив не з тих людей, котрі люблять, щоб їх підганяли.　

— Я підібрав її в Дерієні, — нарешті повів далі чоловік, — того вечора, коли Харель відправив її до Лінуса Райтера. Вона була… я бачив, як вона побилася з хлопцем, удвічі більшим за неї. Я бачив, як член студентського братства мало не розламав їй череп, шукаючи помсти. Але такою наляканою я не бачив її ніколи.　

Коли вони дісталися «Чорного В’яза», Дарлінґтон відімкнув двері кухні, і вони скотили Ітанове тіло сходами до підвалу. Дім, який він любив, перетворився на гробницю. Хлопець замислився, яких висновків його дід дійшов із різні чи того факту, що його онук покинув цю шляхетну купу каміння. Принаймні на деякий час. Він достеменно не знав, що вони збираються робити з усіма цими трупами і як йому слід поховати власних батьків. Що це означатиме, якщо вони просто зникнуть? А як щодо Ансельмової родини?　

Занадто просто було випаруватися. Він сам уже це зробив. І хто його шукав? Доус і Алекс. Тернер і Тріпп. Яке життя він міг скласти докупи із залишків?　

Дарлінґтон гукнув Космо, сподіваючись, що кіт з’явиться і він зможе запропонувати йому подарунок на знак вдячності, данину у вигляді тунця. Утім, схоже, йому слід було залишатися терплячим. Як усі коти, Космо з’являвся тоді, коли хотілося йому самому, ані на секунду раніше.　

Тернер допоміг Дарлінґтонові знову прихилити підвальні двері до одвірка. Більше не залишалося нічого, крім як обернутися спинами до померлих.　

Дарлінґтон спав уперше після повернення до цього світу, уперше за понад рік. У пеклі йому ніколи не дозволяли спати чи бачити сни. Фраза «Нема нечестивцям спочинку» виявилася буквальною.　

Йому наснилося, що він повернувся до пекла, знову став демоном, створінням, що керується апетитами й нічим більше. Він укляк перед троном Ґолґарота, але цього разу, підійнявши голову, побачив, що згори вниз на нього дивиться Алекс: її оголене тіло купалося в синьому полум’ї, а чоло прикрашала корона срібного вогню.　

— Я служитиму тобі до кінця своїх днів, — пообіцяв Дарлінґтон.　

Уві сні вона засміялася.　

— А ще кохатимеш мене.　

Очі в неї були чорні й повні зірок.　

Він прокинувся опівдні, тіло боліло. Млявий і нещасний хлопець пішов у душ й одягнувся в джинси та светр, які спакував у стару дідову шкіряну торбу. Здавалося, він не міг зігрітися.　

— Пекельне похмілля, — пояснила Алекс, побачивши його.　

Вона сиділа у вітальні, підтиснувши під себе одну ногу, досі вбрана в спортивний костюм із логотипом Лети та з книжкою віршів Гарта Крейна на колінах; Дарлінґтон припустив, що вона читає, готуючись до занять. Так приємно було бачити її тут розслабленою, на оксамитовій канапі, із закладеним за вуха волоссям.　

— Доус приготувала суп на сніданок.　

З нічого, звісна річ. Ідеальні ліки. Дарлінґтон з’їв дві миски чангуа[85] зі свіжим коріандром і невеличкі канапки, прикрашені яйцем пашот, що плавали в густому бульйоні. Розум став достатньо прояснюватися, аби можна було поміркувати про щось, окрім того, що вони вціліли. Хлопець припустив, що мусить відновитися на навчанні. Лета допоможе йому. Це якщо припустити, що його досі вважали членом Лети.　

— Де Мерсі? — запитав він.　

Алекс не відвела погляду від книжки.　

— Сьогодні вранці я відвела її до ДжЕ.　

— З нею все гаразд?　

— Вона хотіла поговорити зі своїм пастором і пообідати з Лорін. їй потрібно трохи звичного життя.　

На жаль, звичне життя стало справжнім дефіцитом.　

Поснідавши, Дарлінґтон пішов до арсеналу й годину копирсався в шухлядах і шафках. їм потрібно було дати раду тілам у підвалі «Чорного В’яза». Хлопець замислився, чи не скористатися бібліотекою, але не міг змусити себе знайти правильну фразу для Книги Албемарля. «Як розкласти тіло?». «Як розкласти материні останки?». Усе це було занадто блякле. Насправді йому потрібно було дізнатися, як оплакати людей, яких він щосили намагався перестати любити багато років тому. Деніелові батьки з’являлися й зникали з його життя, наче несподівані просвіти в хмарах, і якби він марнував свої дні, очікуючи цих коротких сонячних годин, то змарнів би і вмер.　

Він коротко поміркував про Таяру — «магічний килим», який насправді міг доставити тебе куди завгодно, просто відкривши під собою портал. Але місце призначення слід було вплести в його візерунки, а всі, хто мав потрібні для цього навички, уже давно померли, тож плетіння залишалося незмінним, і килим доставляв усіх до того самого місця — катакомб під Віджаянагарою[86]. Упродовж кількох сотень років це місце слугувало неофіційним звалищем для небажаних предметів і людей. Хлопець не знав, що відчував до батьків: обов’язок, любов чи спогади про любов — але не міг просто викинути їх на якусь давню купу сміття.　

Алекс і Доус знайшли хлопця в арсеналі, де той застрягнув, сидячи на підлозі та обклавшись блискучими артефактами й ефемерами Лети. Хлопчик із камінчиком у руці, котрий завжди намагався створити щось давно загублене. Вони допомогли йому поскладати все на свої місця, а тоді поїхали до «Чорного В’яза».　

У цілому будинку вже стало смердіти. А може, Деніел просто знав, що на них чекає, коли вони відсунули підвальні двері й витріщилися в темряву.　

— Ти… хочеш щось сказати? — запитала Алекс.　

Він і сам не знав.　

— Мій дід тут?　

— Він на кухні з Доус.　

Дарлінґтон озирнувся через плече, на порожню для його очей кухню, якщо не враховувати Доус, яка стискала в руці, наче зброю, дерев’яну ложку. Ґолґарот пропонував йому життя, наповнене відкриттями, знаннями, можливістю побачити невидиме. Цього ніколи не станеться.　

— Ти знаєш, що можеш поговорити з ним, — запропонувала дівчина.　

— Я знаю, що тобі подобався «Реквієм» Стівенсона, — озвався Дарлінґтон, сподіваючись, що дід слухає його, та однаково почуваючись дурником. — Але, боюся, він сюди не пасує.　

Якщо вже бути абсолютно щирим, його дідові не сподобається нічого. Поминальна промова — це ж ніщо інше, як смертельні слова.　

— Уперед, — звернувся хлопець до Алекс.　

Вона ступила крок донизу сходами, потім іще один. Дарлінґтон рушив за нею. Тут сморід відчувався сильніше.　

— Цього досить, — сказав Дарлінґтон і побачив, як плечі Стерн полегшено опустилися.　

Тепер вони бачили тіла його батьків, скинуті купою, рештки того, що було Ансельмом, і припертого до стіни Ітана Хареля. Як це могло бути його життям? Його домом? Що саме він дозволив за бажання набути навичок, чи знань, чи мужності.　

— Я вражений критичною глибиною моєї помилки.　

Алекс подивилася на нього зі своєї сходинки.　

— Це не ти впустив демона у двері. А Сендоу. І товариства. Коли настав час, ти стояв між живим та мертвим. «Гопліти, гусари, драгуни», пам’ятаєш?　

— А ти уважно слухала. Мене це водночас тішить і непокоїть.　

Не було іншого виходу, крім як покінчити із цим.　

Деніел поклав руку Алекс на плече й потягнувся до демона. Це було легко, наче напружити м’яз, наче глибоко вдихнути. Хлопець відчув, як змінилося його тіло, наливаючись силою. Усі страхи зникли; його журба та зніяковілість відступили. Він відчув вигин дівочого плеча під долонею. Якщо зігне пальці, пазурі увіпнуться глибше. Він почує, як вона задихнеться. Дарлінґтон стримався.　

Її тіло розквітло синім вогнем. Алекс знову озирнулася, чекаючи сигналу від нього. Він бачив волю в її погляді, те, як вона приборкала власний страх. «Я служитиму тобі до кінця своїх днів».　

Дарлінґтон коротко кивнув, і дівчина здійняла руку. Синій вогонь, розкрутившись, вилетів із долонь, полум’яна арка перетворилася на річку й потекла донизу сходами, а тоді накрила тіла. Він готувався говорити, підготував цитату з… Розум демона не міг із цим упоратися. Він пригадав Алекс із її збіркою віршів. Гарт Крейн. Дарлінґтон подумки вхопився за слова.　

«А якщо вони сну позбавлять тебе, то колись повернуть його знов».　

Це було найкраще, що він міг зробити. Дарлінґтон дивився, як палають тіла.　

Якась його частина хотіла сказати Алекс не зупинятися, спалити весь будинок до пня, дозволити і їм згоріти разом із ним. Натомість вони стояли вдвох у темних тінях «Чорного В’яза», аж доки там не залишилося нічого, крім попелу та старого каміння, яке могло вистояти цілу вічність і так ніколи й не відчути скорботи.