БІСНУВАТИЙ

40

Її обличчя заклякло. Дарлінґтон уже вивчив, що Алекс Стерн так реагувала, коли зіштовхувалася із чимось непевним. Битися чи тікати? Інколи хід уцілілого означав, що взагалі не слід ходити. Подумки він бачив її в підвалі тієї давно минулої ночі — дівчину, вирізьблену з каменю.　

Алекс вигнула брову.　

— Отже… ти збираєшся взятися за моє прання.　

Бийся, тікай чи скористайся сарказмом.　

— Ну ти й огидне дівчисько.　

— Мем. Ну, ти й огидне дівчисько, мем.　

Тепер він засміявся.　

Та брови Алекс «зустрілися» на переніссі. Щелепи міцно стиснуті. Вигляд у неї був такий, наче вона збирається перед боєм.　

— Забагато таємниць. Не люблю, коли вони накопичуються.　

— Я теж не впевнений, що мені це подобається, — відповів Дарлінґтон і цього разу не брехав. — Ти можеш бачити мертвих, чути їх, використовувати для власного зиску… і, якщо я не надто помиляюся, якби не кілька дещиць, яких бракувало Марґеріт Белбалм, то ти незгірш могла б користуватися живими.　

Відповіддю на таку оцінку став лише короткий рвучкий кивок.　

— Щодо мене…　

Він не знав, як закінчити це речення. Як людина він страждав у пеклі. Та демон зносив страждання з легкістю та винахідливістю. Убитий Белбалм Сендоу з’явився в них, його душа вже була зжерта жінкою. Він нізащо не зміг би потрапити за Серпанок, та пекло радо надало йому притулок. Дарлінґтонова демонічна частина насолоджувалася пошуком нових методів, які робили Сендоу нещасним, змушували заплатити за біль, якого він завдав.　

Дарлінґтона боялися тіні Серпанку й навіть він сам. Це було… щиро кажучи, це п’янило. Від самого дитинства його цікавило все інтелектуальне: мови, історія, наука. Решта, як-от тренування, якими він займався, — бойові мистецтва, фехтування, навіть акробатика, — мала послужити майбутнім пригодам, у неодмінності яких Деніел не сумнівався. Та видатного запрошення так і не надійшло. Не було ніяких шляхетних пошуків чи таємних місій. Були ритуали, погляди, кинуті похапцем у засвіти, домашні завдання, звіти, які потрібно було написати, — оце й усе. Тож він далі відточував себе, наче лезо, яке ніколи не візьметься до справи.　

Потім декан Сендоу відправив його до пекла. Дарлінґтон не мав пережити цього, але спромігся протриматися, доки його нарешті врятували.　

А тепер? Чи достатньо він залишився людиною? Він був спроможний сидіти за столом і вести розмови. Він не гарчав ні на кого й не ламав меблі, однак це було непросто. Демони не були розсудливими створіннями. Вони оперували інстинктами, керувалися апетитами. Він пишався собою за те, що не такий. Ніколи не діяв гарячкувато. Керувався розумом. Але тепер йому хотілося геть іншого, ніж раніше. Кортіло опустити обличчя в супницю й вилизати її, наче жадібна тварина. Кортіло влаштуватися між ніг в Алекс і зробити те саме.　

Дарлінґтон провів рукою по обличчю й злегка здригнувся, молячись, аби повернувся здоровий глузд. Він був її наставником. Її Вергілієм. Він завдячував їй життям і міг досягти з нею більшого. Він не якась підлеслива тварина. Він удаватиме із себе людину, доки стане нею знову.　

Його здивувало те, як решта зблизилася, щоб запланувати все й узятися за роботу. Він ледве впізнавав керівний тон Алекс, упевненість Доус, усе це народилося за його відсутності. «Вони б упоралися без мене. Зробилися б сильнішими». Сидячи там і дивлячись, як вони виношують свої схеми разом із Тернером та Мерсі, хлопець почувався чужинцем у місці, до якого колись достоту належав. Розуміння браку власної важливості надійшло повільно та водночас було несподівано жорстоким.　

— Щодо мене, я не знаю, що я таке, — промовив він нарешті.　

— Але ти контролюєш, — Алекс змахнула рукою, наче накладала на нього закляття, — те демонічне лайно.　

— Я щиро на це сподіваюся. Але гадаю, для тебе й будь-кого іншого поруч зі мною мудрим рішенням буде мати напоготові запас солі. Нам слід подумати про те, щоб накласти захисні чари ще й на «Чорний В’яз» чи те місце, де мене викине на берег, аби я не міг піти без супроводу.　

Як розсудливо звучали його слова. Нескладно було вдавати із себе хлопця, яким він був.　

Дарлінґтон уважно подивився на дивну й жахливу дівчину, що стояла перед ним. У світлі полум’я її очі були чорні, волосся блищало, немов налаковане. Ундина, дух води, що вийшов з озера в пошуках душі. Дарлінґтон ненавидів думки про ту ніч гелловінської вечірки в «Рукописі». Він утратив глузд від того, чим його накачали. Але, подивившись у те велике дзеркало, він побачив, що Алекс — дещо більше за її смертне «я». І зрозумів, що він сам не той герой, яким завжди мріяв бути. Він був лицар, а що таке лицар, як не служка меча у своїй руці? Уперше в житті зрозумів себе й свою мету. Принаймні так здалося тієї миті. Йому хотілося лише служити їй, аби вона бачила й жадала його. Хлопець не знав, що дивиться в майбутнє.　

— Ти Колесоходка, — озвався він. — Я знаю це лише тому, що тобі це відомо, тому що це знали Белбалм і Сендоу. Мені доведеться ретельніше покопатися в бібліотеці Лети, аби зрозуміти, що це насправді означає. Але одне мені відомо: завтра вночі не всі з нас повернуться.　

— Ми вже робили це раніше.　

— І притягнули із собою чотирьох демонів. Один з яких, можливо, отримав посвідку на постійне проживання в нашому світі, щоб живитися людьми, доки його не переможуть. Але цього разу нам не вдасться всім повернутися назад. Доки в пеклі бракує вбивць, двері залишатимуться відчиненими й вашим демонам вдаватиметься проходити крізь них. Потрібно заплатити пекельну ціну.　

Алекс насупилася.　

— Чому? Звідки тобі це відомо?　

— Тому що я був одним із них. Я був демоном, який живився стражданнями мертвих. — Йому хотілося сказати це легковажно, буденно. Натомість слова прозвучали плутано й тхнули зізнанням.　

— Це мало б шокувати й нажахати мене?　

— Те, що я вдавався до емоційного канібалізму, аби вижити? Те, що я їв біль і насолоджувався ним? Гадаю, навіть тебе це може стурбувати.　

— Ти вже бував у моїй голові, — відповіла дівчина. — Ти ж дивився на речі, які я робила, щоб вижити в цьому світі?　

— Кинув погляд, — зізнався Дарлінґтон.　

Низка бляклих миттєвостей, глибокий та розпачливий океан. Геллі сяє, мов золота монетка, бабуся світиться, наче застиглий бурштин, мати… катастрофа, хмара, потерта, сплутана пряжа, клубок жалю, прагнення, злості та любові.　

— Ми робимо те, що мусимо, — сказала Алекс. — Це єдина робота вцілілого.　

Дивне благословення, та він був вдячний за нього. Дарлінґтон склав руки, сперечаючись сам із собою щодо наступних слів, не бажаючи, щоб вони залишилися непромовленими.　

— А що, як я скажу тобі, що якась частина мене досі спрагла страждань?　

Алекс й оком не змигнула. Авжеж, ні. Це не було в її дусі.　

— Я скажу тобі, щоб зібрав своє лайно докупи, Дарлінґгоне. Нам усім хочеться того, чого не слід.　

Він замислився, чи розуміє дівчина насправді, що він таке. Якби розуміла, могла б вибігти із цієї кімнати. Утім це не буде тривалою проблемою, після спуску все зміниться. А поки що він міг простежити, щоб демон не зірвався з повідця.　

— Ти мусиш прийняти, що пекло спробує втримати одного з нас, — сказав хлопець. — Це буду я, Стерн. Я ніколи й не мав його покидати.　

Він і сам не знав, чого очікує. Сміху? Сліз? Героїчної вимоги посісти його місце в пеклі? Він утратив розуміння того, хто він такий — Данте, Вергілій, Беатріче. Хто він — Орфей чи Еврідіка?　

Та Алекс лише відкинулася в кріслі й скептично поглянула на нього.　

— Отже, після того, як ми билися й проливали кров за те, щоб витягнути тебе з пекла, ти гадаєш, що ми збираємося просто привести тебе назад, наче взятого з притулку пса, який наклав купу на килим?　

— Я б це так не…　

Алекс підвелася й перехилила його чарку з дорогим арманьяком, наче то був доларовий шот на вечірці для дівчат «У Тода»[77].　

— Іди в дупу, Дарлінґтоне.　

Вона рішуче рушила до дверей.　

— Ти куди?　

— До арсеналу, щоб поговорити з Тернером. Потім мені треба зробити кілька дзвінків. Знаєш, у чому твоя проблема?　

— Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого?　

— Нездорова повага до правил. Іди поспи трохи.　

Вона зникла в темному коридорі: щойно була тут і раптом нема, наче фокус якийсь.