БІСНУВАТИЙ

36

Алекс з Ансельмом упали горілиць, коли підлога бальної зали посипалася на них згори водоспадом тиньку й дерева. Дарлінґтон сидів серед уламків навпочіпки, роги в нього світилися, а золотаві очі скидалися на два прожектори. Він здавався більшим, ніж був раніше, спина була ширшою.　

Він заревів, і Стерн почула в цьому звуці якесь слово — може, ім’я, — але збагнути його не змогла.　

Алекс проштовхнулася між Дарлінґтоном й Ансельмом.　

— Дарлінґтоне…　

Він рикнув, і цей звук був схожий на гуркіт потяга метро. Ударив навідліг по підлозі, залишивши в дереві глибокі канави. Дівчина подумала про сліди від пазурів на грудях його батьків.　

— Біжіть! — крикнула вона Ансельмові. — Я можу його затримати!　

Ансельм був притиснутий до стіни, костюм укривав тиньк, а очі зробилися завбільшки з два місяці.　

— Це… він… що…　

Дарлінґтон почвалав до них.　

Алекс лизнула зап’ястя — і соляні змії вискочили з її тіла, засичавши й кидаючись уперед. Ансельм закричав. Те, чим став Дарлінґтон, пригальмувало, коли змії поповзли до нього підлогою.　

Ансельм заскиглив.　

— То… то Деніел Арлінґтон?　

Гримучі змії стрибнули на Дарлінґтона, щелепи стиснулися на ногах і руках. Він заволав і спробував струсити їх, потупцявши задки до сходів.　

— Це… це мерзенно, — проторохтів Ансельм. — Зупини його негайно! У тебе є перевага.　

— Просто забирайтеся звідси! — крикнула через плече дівчина.　

— Навіть не думай, що здатна його врятувати! Він може знищити Лету, нас усіх!　

Дарлінґтон гупнув одну соляну змію об бильце, а тоді пришпилив її рогами.　

— Подивися на нього, — наполягав чоловік. — Подумай бодай раз у житті, Стерн.　

«Подумай, Стерн».　

— Не пускай його до кола! — крикнув Ансельм. — Відправ те чудовисько назад у пекло, і я знайду спосіб повернути тебе до Лети!　

Але чого б це Дарлінґтонові захотілося повертатися назад до в’язниці? І звідки Ансельмові було відомо про захисне коло?　

«Подумай, Стерн». Для Ансельма вона завжди була Алекс. Міс Стерн, коли він сердився. Це Дарлінґтон називав її Стерн. Вона завагалася, неможливий здогад пробивав собі шлях крізь трясовиння думок. Вона пригадала, як Ансельм розповів історію про трьох суддів — якою мірою тоді він нагадував їй Дарлінґтона.　

Дарлінґтона без магії, без «Чорного В’яза». Без душі. Алекс пригадала, як здивувалася, коли він запитав її про матір. «Ти її соромишся?» Хвилю сорому, що накрила її, якою виснаженою вона почувалася після зустрічі. Пригадала, як Ансельм потягувався на сонечку, наче вгодований кіт. «Я майже почуваюся людиною».　

Алекс знала, що їй не слід повертатися спиною до пораненого демона, але скидалося на те, що вона вже й так припустилася помилки. Дівчина рушила, повільно, сторожко, намагаючись не втрачати з поля зору одночасно Дарлінґтона й Ансельма.　

Ансельм притискався до стіни у своєму пожмаканому костюмі.　

Дівчина провела язиком по зап’ястю. Соляні змії розгорнулися.　

Помітивши демона, вони впізнавали його. Навіть якщо він прикривався людською шкірою та владою Лети. Змії стрибнули.　

Ансельм змахнув руками — і уперед майнуло коло помаранчевого вогню.　

Соляні змії немов потріскалися й засичали від жару, вибухаючи градом іскор.　

— Гаразд, — озвався чоловік, обтрушуючись уже вдруге за день. — Я сподівався, що про вбивство попіклуєшся ти. Хотів подивитися, як ти ще довгенько картатимеш себе за вбивство любого наставника.　

«Ти її соромишся?» Це запитання вразило Алекс, наче удар під дих, залишивши збентеженою та зв’язаною почуттям провини. Він живився нею. Вона пригадала, як він стояв у Стерлінгу й хитав головою, дивлячись на неї, наче стурбований татусь у якомусь телешоу. Наче вдавав із себе людину.　

— Ти його демон, — промовила Алекс, і розуміння раптом затопило її. — Ти проскочив потайки, коли ми вперше спробували витягнути Дарлінґтона з пекла. Коли ми з Доус схалтурили на ритуалі в «Сувої та ключі». І відтоді ти нас намахував. — «То був наш син, але не наш син». — Ти вбив Дарлінгтонових батьків.　

Ансельм розправив плечі; здавалося, його тіло поворушилося під шкірою.　

— Вони з’явилися в «Чорному В’язі», коли я намагався розібратися, як витягнути мою меншу половину з того клятого кола.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Дарлінґтон використовував не лише силу волі, щоб залишатися в колі; він зібрав усі залишки людського, щоб досягти цього. Того самого людського, яке докладало зусиль, аби дати їм підказки, ба навіть спробувати попередити її. Уві сні їх було двоє: демон і людина. «Так і мусить бути, — сказав він. — Хлопчик і чудовисько».　

Проте Ансельмові не вдавалося живитися Дарлінґтоном у світі смертних, адже того захищало коло. Тож демон мусив прибрати іншу подобу.　

— Ти й Майкла Ансельма вбив, — сказала Алекс.　

Це була оболонка в підвалі. Демон живився Ансельмом і вкрав його життя.　

Коли Алекс обідала з ним на березі, вона навіть помітила, яким інакшим він здавався: молодим, розслабленим, вродливим, наче з біса гарно проводив час. Адже так і було. Він нажерся людських страждань. Вона потиснула йому руку. Уклала угоду на материне життя. Як він, мабуть, сміявся з її розпачу.　

Дарлінґтон на сходах загарчав, досі оточений зміями Алекс, але вона й гадки не мала, як гукнути їх назад. І чому Ансельмові краще вдавалося боротися з її соляними духами, ніж не-Геллі, не- Блейкові чи решті демонів?　

— Убивства, — промовила дівчина, — усе це про суддів та професора Лембтона, вони лише мали відволікти.　

— Гра, — виправив її Ансельм, лагідно всміхнувшись. — Загадка.　

Аби вони не знайшли й не скористалися Рукавичкою, аби не звільнили Дарлінґтонову душу з пекла.　

— Двоє людей померло, а Енді Лембтон у психлікарні.　

— Це була гарна гра.　

У ніч їхнього катастрофічного ритуалу в «Сувої та ключі» в «Іль-Бастоне» був справжній Майкл Ансельм — роззлючений, холодний, налаштований уберегти Лету від проблем. Перше вбивство в кампусі сталося пізніше тієї ночі. Демон поживився Марджорі Стівен, зістарив її, мов жахлива отрута, але зупинився, не перетворивши жінку на оболонку. Він не хотів прибирати її подоби. З неї не було зиску. До того ж там він побував лише для того, щоб оздобити невеличку сценку. Убивши декана Бікмена, він був обачніший, опанував свій демонічний голод, скористався Енді Лембтоном для брудної роботи.　

— Мені потрібно було розірвати Дарлінґтонів зв’язок зі світом смертних до того, як ви, плутаники, звільните його душу з пекла й поєднаєте з тілом, — зізнався Ансельм. — Та, перебуваючи в колі, він був захищений. Утім приманка весь час була в мене під носом. Треба було просто створити халепу для його любоньки. Звичайно, тут він і прибіг. — Демон підвів руку. — А тепер завдання просте.　

Уперед вирвалася арка розпеченого помаранчевого вогню. Алекс відчула, як той вогонь, засичавши, пролетів повз плече, обпікаючи плоть. І прицільно влучив у Дарлінґтона.　

— Ні! — закричала дівчина.　

Вона кинулася до Ансельма, дозволивши силі Сірих наповнити себе. Кинула чоловіка на стіну й почула, як тріснула його шия.

Сірі в голові заверещали. Адже Ансельм був демон. Адже він був їхній убивця. Адже вона теж була вбивця. Гарпер і Деніел Арлінґтони вискочили з її тіла, залишивши дівчину слабкою та захеканою.　

Ансельмова голова повисла на зламаній шиї, та він лише вишкірився й знову підвів руку — полум’я стрибнуло вперед. Алекс покопирсалася в кишенях і кинула в нього хмарку солі, насолоджуючись демоновим репетом, коли його шкіра вкрилася пухирями. Принаймні до цього він був уразливий. Вона витратила на нього решту запасів солі, але знала, що нізащо не зможе по-справжньому знищити Ансельма. Без кілка або соляного меча це не вдасться — а може, навіть вони не спрацювали б. Цей демон був не такий, як решта.　

Змії Алекс стрибнули вперед і вчепилися тремкою збуреною масою в Ансельмове тіло.　

— Притримайте його! — узялася благати дівчина, хай навіть гадки не мала, чи розуміють вони її.　

Вона побігла до Дарлінґтона. Оголений хлопець лежав на сходах, шрами на його тілі сяяли вже не так яскраво, прикрашене коштовностями ярмо на шиї різко контрастувало зі шкірою. Її змії лежали почорнілими звивистими купами, обпалені Ансельмовим вогнем.　

Алекс уклякла на сходах.　

— Дарлінґтоне? — Його шкіра була гарячою на дотик, але дівчина відчувала пучками пальців, що вона вистигає. — Ну ж бо, Денні. Залишся зі мною. Розкажи мені, як навести лад.　

Золотаві Дарлінґтонові очі розчахнулися. їхнє світіння згасало, робилося каламутним.　

— Стерн… — Його голос здавався віддаленим, наче ледь чутна луна. — Коробочка…　

Якусь мить Алекс не розуміла, про що він, а потім кивнула. Коробка від «Гумового взуття Арлінґтона» лежала в кишені пальта. Вона завжди носила її із собою.　

— Я триматимуся, доки зможу. Прийди до пекла. Поверни мені душу.　

— Рукавичка…　

— Послухай, Колесоходко. Коло — це двері.　

— Але…　

— Ти двері.　

Геллі так само описала Алекс у ніч своєї смерті. Навіщо чекати? Саме цього Дарлінґтон просив, коли вона розповіла йому, що вони збираються випробувати Рукавичку. А що, як він намагався пояснити, що їй не потрібно йти цим шляхом, що портал видніється просто навпроти неї — тріщина між світами, крізь яку вдасться прослизнути лише їй? «Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці».　

— Залишайся живий, — попросила вона й змусила власне тіло піднятися сходами.　

Без Сірих вона була повільнішою, зболене тіло стало незграбним. Але в кишені пальта лежала сувенірна коробочка, яка здавалася другим серцем, живим органом, що бився в грудях. Дівчина не знала, чи Ансельм рушить за нею. Він не мав на це жодних причин. І гадки не мав, що вона зібралася робити; він зосередився на Дарлінґтоні, на потребі знищити його. Якщо вона не поквапиться, він спалить хлопцеве тіло живцем, перш ніж вона бодай спробує повернути до нього душу. Якщо їй це взагалі вдасться. Якщо це не чергова помилка, яка вб’є їх обох.　

Алекс на хитких ногах подолала коридор і побачила мерехтіння кола, тепер тьмянішого й розірваного в кількох місцях. Але там, де воно було яскравішим, вона помітила інший «Чорний В’яз», той, який бачила в пеклі, — зруйновану гору каміння.　

У цьому світі, у її світі, там не було нічого, крім роззявленої дірки в підлозі. Якщо вона впаде, то переламає собі ноги, а може, і спину. Часу на роздуми не було. «Для нас відкриті всі світи».　

— Сподіваюся, ти не помилився щодо цього, Дарлінґтоне.　

Алекс почовгала далі від дверей. Один крок, два. Стрибнула. Жар обпалив її зсередини, коли вона перетнула коло. Та на підлогу дівчина не впала. Натомість виявила, що суне запилюченою кам’янистою землею. Вона досі бачила мерехтіння навколо, але тепер опинилася в демоновому світі.　

— Дарлінґтоне! — крикнула вона й висмикнула коробочку з кишені. — Денні, це я!　

Цього разу їй не потрібен був голос старого. Він пам’ятав її. Знав, що вона спробує повернути його додому.　

Хлопець підвів на неї погляд, далі стискаючи в руках камінь.　

— Алекс?　

Вона відкрила коробочку.　

— Довірся мені. Востаннє. Довір мені витягнути нас звідси.　

Та вираз на його обличчі зробився нажаханий.　

Стерн занадто пізно збагнула, що то було попередження.　

Щось кинулося їй на спину. Коробочка вилетіла з рук.　

Здавалося, наче вона спостерігала за рухом під водою. Час уповільнився. Коробочка виписала арку в повітрі й ударилася об землю. Розкололася на друзки.　

Алекс закричала. Вона лежала на землі й поповзла до уламків. Відчула, як щось схопило її за сорочку й перевернуло, якась сила вибила дух з її тіла.　

Над нею стояв кролик, під два метри заввишки й убраний у костюм — Ансельмів костюм. Одну м’яку білу лапку він поставив їй на груди й штовхнув. Алекс заволала, коли посунулися зламані ребра. Та ніщо із цього не мало значення. Коробочка розбилася. Повернути Дарлінґтона й воз’єднати його з власним тілом було неможливо. Він помре в смертному світі, а його душа назавжди застрягне в пеклі.　

Кролик нахилився вниз, червоні очі смикались.　

— Злодійка, — презирливо вишкірився він.　

Вона по черзі дозволила їм померти. Кроликові Беббіту, Геллі, Дарлінґтонові. І, може, тепер вона теж помре, переможена чудовиськом. Якщо помре в пеклі, то залишиться тут назавжди? Чи перенесеться в якийсь інший світ? Синій вогонь, що облизував її тіло, перекинувся на кроликове хутро, але того це, схоже, не займало.　

— Як ти перетнула коло? — закортіло дізнатися тій тварюці, і вона посовалася, переносячи вагу та сильніше тиснучи.　

Алекс не могла навіть набрати повітря, щоб закричати. Вона відвернула голову вбік і помітила, що Дарлінґтон дивиться на неї із сумним обличчям і каменем у руках. Він хотів допомогти їй, але як це зробити — знав не краще за неї. Сірих, яких можна було гукнути на допомогу, тут не було.　

— Як ти перетнула коло? — знову взявся допитуватися кролик. Він стиснув лапу, і дівчина здригнулася. — Уже не така крута, еге ж? Не така страшна. Що ти без краденої сили? Маленький порожній нулик.　

Стерн подумала про обгоріле Дарлінґтонове тіло на сходах, про розбиту на шматки стару порцелянову коробочку, про звільненого ними демона. Ребра боліли, плече пульсувало. Та штука, яка збила її з ніг, мала рацію. Вона таки почувалася порожньою. Спустошеною. Нулик, порожнє горнятко.　

Розбита на друзки коробочка.　

От тільки вона не була розбита, принаймні там, де це мало значення. Вона була вкрита синцями й подерта, підозрювала, що те ребро простромило їй легеню, але досі була тут, досі жива й мала дар, про який не знав Ансельм, — у будь-якому світі. «Ти й уявити собі не можеш поживність живої душі». Так їй сказала Белбалм. Алекс завжди заявляла власні права на мертвих. Та що, як вона заявить свої права на щось живе?　

Вона пригадала, як Дарлінґтон повів її вгору сходами в Халупці, завів до зали в «Іль-Бастоне», спрямував вулицями, які були повні привидів, і таємними переходами. Він був її гідом, її Вергілієм. Скільки разів обертався до неї і казав: «Ходімо зі мною»? Він обіцяв їй дива й жахи, і вона їх отримала.　

Стерн витягнула руку, як колись простягнула її Геллі, як робила це з незліченними духами, як знову й знову робив із нею Дарлінґтон.　

— Ходімо зі мною, — прошепотіла вона.　

Дарлінґтон кинув камінь. Його душа золотим світлом полилася до неї всередину. Зелена, як молоде листя. Яскрава, як ранок нового дня. Наповнена солодкою вібрацією скрипкового смичка.　

Дзвінкий переможний звук, з яким б’ється клинок об клинок. Її тіло спалахнуло білим вогнем, розпашілим, сліпучим.　

Кролик високо й безпомічно заверещав, коли вогонь обхопив його тіло.　

Біль Алекс кудись зник. Вона підскочила на ноги й, доки Ансельм не оговтався, кинулася бігти до мерехтіння кола. Кинулася цілим тілом крізь нього. Світ навколо зробився білий. Вона заплющила очі, рятуючись від яскравого світла, а тоді задихнулася, збагнувши, що падає.　

Підлога «Чорного В’яза» піднялася їй назустріч. Та всередині Алекс причаївся дух Дарлінґтона, і це анітрохи не було схоже на силу, позичену Сірими. Якщо сила Сірого була свічкою, запаленою в дівчини всередині, це було тисячею прожекторів, вибухом бомби. Вона м’яко приземлилася на ноги. Почувалася легкою, граційною, а світ навколо пашів кольорами. Алекс відчула прохолоду на шкірі від протягу, що гуляв десь будинком. Вона побачила кожен шматочок розламаного дерева й частинки тиньку, які плавали в повітрі, чарівні, як сніжинки. Помітила Дарлінґтонове тіло на сходах, ярмо досі зблискувало на його шиї, а от решта згоріла до чорноти. Хлопець скрутився калачиком на боці, намагаючись заховатися від Ансельма, котрий кинувся навздогін за Алекс до пекла й повернувся назад.　

Кроликоподібна потвора зникла, і Ансельм знову був людиною, дарма що підсмаженою там, де його обпік вогонь Алекс. Він перестрибнув через неї, біжучи до Дарлінґтона, випускаючи помаранчеве полум’я з пучок пальців… але впав купою і засичав, утримуваний чимось.　

Космо.　

Кіт із вереском злетів донизу сходами, настовбурчене хутро сяяло білим світлом. Дарлінґтонів захисник. Як довго той кіт піклувався про власників цього будинку? Він був соляним духом чи чимось геть іншим? Ансельм зарепетував, розхитуючись туди- сюди на чотирьох. Ще ніколи він не скидався на людину менше.　

Алекс чула той дзвінкий дзенькіт сталі, відчувала всередині Дарлінґтонів дух. Тепер вона пізнала втіху, яку відчувала Белбалм, коли жерла духи живих. «Жадібність — це гріх будь- якою мовою». Дарлінґтонів голос, докірливий, приголомшений. Алекс чула його, думки були такими чіткими, наче належали їй. Не хотілося відмовлятися від цього відчуття могутності, цього піднесення. Смаком воно скидалося на мед. Та дівчина знала, що не слід підсідати на такий наркотик. Залишалося сподіватися, що ще не занадто пізно.　

— Іди, — змусила себе прошепотіти Алекс.　

Він виплив із неї золотою річкою. Дівчина досі відчувала в роті смак його душі, гарячий і солодкий. Дарлінґтон поплив до тіла на сходах.　

— Злодійка! — заверещав Ансельм, і Космо завив, коли демон випустив струмінь вогню, що охопив Дарлінґтонове тіло.　

Алекс без роздумів кинулася до Ансельма, так розпачливо їй хотілося змусити його зупинитися. Після всієї тієї сили дівчина мала б почуватися слабкою. Але болю не було. Ребра не були зламані. У грудях не боліло. Ось на що була здатна сила живих. Дівчина стрибнула на Ансельма, збила його на землю, але він за мить опинився зверху, стиснувши руки в неї на горлі.　

— Я випалю з тебе життя, — радісно повідомив він. — Я тебе… з’їм.　

Зуби в роті виросли, довгі та пожовклі. Дарлінґтонове тіло на сходах поруч із ним перетворилося на обпалену оболонку. Він був подібний до зображення мешканців Помпеї, котрі згорталися клубочком, доки світ обертався на попіл. Занадто пізно. Звідти вже ніхто не зможе повернутися.　

Аж раптом Алекс збагнула, що коштовне ярмо зникло.　

Його шрами засвітилися, світло полилося крізь тріщини в обпаленій плоті. Алекс знову відчула смак меду на язиці.　

Ансельм засичав, і вона побачила, як синє полум’я облизує його долоні, руки, як вогонь проковтує його. Її вогонь. Пекельний вогонь. Як? Раніше він існував лише у світі демонів.　

Чоловік із вереском відсахнувся, і здавалося, наче замерехтів, його силует посовався, і дівчина збагнула, що бачить його справжню подобу, щось пазуристе й неоковирне, з вигнутими під дивними кутами кістками.　

— Ґолґарот, — знову той Дарлінґтонів рев, але цього разу Алекс зрозуміла, що це демонове ім’я.　

Те, що височіло над нею на сходах, водночас було чимось більшим і чимось меншим за Дарлінґтона. Його голос лунав правильно, луна зникла, але роги досі закручувалися над скронями, а тіло здавалося завеликим, не зовсім людським. Шрами теж змінилися. Символи позникали, та навколо зап’ясть, шиї та щиколоток з’явилися золоті браслети.　

— Убивця! — крикнув Ансельм, його тіло в костюмі звивалося й пульсувало. — Брехунка! Матеревбивця! Ви…　

Останнє слово він не встиг викрикнути. Дарлінґтон схопив Ансельма велетенськими руками й відрвав від землі. Коротко й розлючено загарчавши, хлопець розірвав демона навпіл.　

Його плоть піддалася, наче папір, розсипавшись купою звивистих личинок.　

Алекс відстрибнула назад.　

Здалося, наче Дарлінґтонове тіло знову посовалося, переформовуючись. Роги зникли, а з ними й золоті браслети. Він здавався смертним. Якусь мить постояв там, витріщаючись на Ансельмові рештки, а тоді розвернувся й пішов нагору сходами.　

— Дарлінґтоне? — Алекс затнулася. — Я… Куди ти йдеш?　

— Знайти якийсь одяг, Стерн, — відповів він, підіймаючись сходами й лишаючи по собі криваві відбитки ніг. — Без штанів швидко починаєш почуватися ненормальним.　

Алекс витріщилася на нього, схопившись однією рукою за бильце. Джентльмен із Лети повернувся.