БІСНУВАТИЙ

41

Заснула Алекс аж перед світанком. Занадто багато потрібно було спланувати, а після розмови з Дарлінґтоном вона аж вібрувала на якійсь нервовій частоті, яка не давала заснути. Вона так довго розмовляла з ним подумки, що легше було б просто сісти й побесідувати. Але вони більше не були тими самими людьми, студенткою і вчителем, новачком і майстром. Раніше знання між ними текли в одному напрямку. Уся влада зосереджувалася лише в його руках. Але тепер влада рухалася, постійно мінилася, гупалася об їхнє розуміння одне одного, зворохоблена таємницями, які ще залишалися нерозкритими, падала в тінь, де бракувало розуміння. Здавалося, наче вона наповнила собою будинок згустком пекельного вогню, котрий тягнувся коридорами й сходами, мов запалений ґніт. Єль і Лета раніше належали Дарлінґтонові, а тепер вони грали на більшій сцені, і Алекс не була певна, яка саме роль дісталася кожному з них.　

Щойно вона задрімала, як Доус потрусила її за плече.　

Побачивши перекошене від паніки обличчя, Алекс аж підскочила.　

— Що таке?　

— Претор їде до нас.　

— Сюди? — запитала Алекс, вистрибуючи з ліжка й натягаючи єдиний чистий одяг, який мала, — спортивний костюм з емблемою Лети. — Зараз?　

— Я готувала обід, коли він зателефонував. Я наказала Мерсі залишатися нагорі. Він хоче обговорити підготовку до вовчих перегонів. Ти на написала йому електронного листа?　

— Написала! — Вона надіслала нотатки, посилання на дослідження, а ще вибачення на чотириста слів за те, що не підготувалася до минулої зустрічі, і запевняння у відданості Леті. Може, вона перестаралася. — Де Дарлінґтон?　

— Вони з Тернером пішли до Тріппової квартири.　

Алекс розчесала пальцями волосся, намагаючись додати йому пристойного вигляду.　

— І?　

— Двері ніхто не відчинив, але соляний вузол біля входу досі непорушний.　

— Це добре, еге ж? Може, він просто відсиджується зі своєю родиною чи…　

— Якщо не матимемо Тріппа, нам не вдасться заманити його демона назад до пекла.　

Дати раду цій проблемі доведеться пізніше.　

Вони вже спускалися сходами, коли почули, як відчинилися вхідні двері. Професор Велш-Вітлі ввійшов, насвистуючи щось. Почепив кашкет і пальто на вішалку біля дверей.　

— Міс Стерн! — гукнув він. — Окулус сказала, що ви можете запізнитися. Ви що… у піжамі?　

— Просто маю деякі господарські справи, — широко всміхнулася дівчина. — У старих будинках завжди стільки роботи.　

Сходинка під ногами щосили заскрипіла, наче «Іль-Бастоне» підігравав їй.　

— Це велична старовина, — озвався Претор, запливаючи до вітальні. — Я сподівався виявити, що Окулус наповнила комору.　

Окулус. Привітатися з якою він навіть не завдав собі клопоту. Не дивно, що чоловікові Вергілій та Данте ненавиділи його. Утім вони мали серйозніші проблеми, ніж погано вихований олдскульний професор.　

— Зателефонуй Дарлінґтонові, — прошепотіла Алекс.　

— Уже!　

— Спробуй іще. Скажи йому не повертатися, доки…　

Вхідні двері розчахнулися, і Дарлінґтон забіг досередини.　

— Раночку, — кинув він. — Тернер…　

Дівчата несамовито замахали йому, аби стулив пельку. Але вже було запізно.　

— У нас гості? — запитав Претор, вистромивши голову з-за рогу.　

Дарлінґтон закляк із пальтом у руках.　

Велш-Вітлі витріщився на нього.　

— Пане Арлінґтоне?　

Хлопцеві вдалося кивнути.　

— Я… так.　

Алекс брехала, як дихала, але тієї миті їй забракло будь-яких слів, годі вже й казати про правдоподібні вигадки. Вона навіть не подумала про те, як вони збираються пояснити Дарлінгтонову появу. Натомість вони з Доус стояли там із таким виглядом, наче на них щойно вилили крижану воду.　

Ну, якщо вона вже вдавала шок, то могла так само й продовжити. Алекс зібрала всю свою волю й розридалася.　

— Дарлінґтоне! — скрикнула вона. — Ти повернувся! — І кинулася на нього з обіймами.　

— Так! — занадто голосно підтвердив хлопець. — Я повернувся.　

— Я думала, ти помер! — взялася завивати на все горло Стерн.　

— Любий Боже, — втрутився Претор. — Це справді ви? Мені дали зрозуміти, що ви, ну… померли.　

— Ні, сер, — відповів хлопець, виплутуючись з обіймів Алекс, та його рука в неї на талії здавалася розпеченою вуглиною. — Я лише побував у просторовій ніші. Данте й Окулус виявилися достатньо люб’язними, щоб подати прохання Гайманові Перезу, аби він спробував повернути мене за допомогою закляття.　

— Це було просто неприйнятно. — Велш-Вітлі метнув суровий погляд. — Слід було проконсультуватися зі мною. Правління…　

— Абсолютно, — погодився Дарлінґтон, доки Алекс продовжувала хлюпати носом. — Жахливе порушення протоколу. Але мушу зізнатися, я вдячний за це. Перез надзвичайно обдарований.　

— Із цим я можу погодитись. Один із найкращих представників Лети. — Претор уважно розглядав Дарлінґтона. — І ви просто… з’явилися.　

— У підвалі Розенфельд-голлу.　

— Розумію.　

Доус, про чию присутність на сходах усі забули, відкашлялася.　

— Може, поїмо щось? Я зробила тости із сиром і підкопченим мигдалем та гарбузове каррі.　

Погляд Велша-Вітлі переповз із Доус на Алекс, а потім на Дарлінґтона. Цей чоловік міг бути зарозумілим пуританином, але він не був дурнем.　

— Гаразд, — вирішив він нарешті. — Припускаю, більшість речей найкраще можна пояснити за гарним обідом.　

— І добрим келихом вина, — додав Дарлінґтон, підганяючи Претора крізь вітальню.　

Алекс визирнула крізь вікно, за яким бачила блискучі очі демонів, що зібралися в затінку між будинками з протилежного боку вулиці. Принаймні вони трималися на відстані. Мабуть, Дарлінґтонів напад на не-Геллі відлякав їх.　

— Може, мені отруїти його суп? — прошепотіла Доус, коли дівчина проходила повз неї.　

— У тебе бували й гірші ідеї.　

Обід був довгий, і Дарлінґтонові з Алекс удалося лише поклювати їжу. Для спуску вони мали поститися. Розмова точилася навколо смерті Сендоу, зникнення Дарлінґтона й особливостей закляття для повернення, яким буцімто скористався Перез. Алекс розмірковувала, чи був Дарлінґтон таким блискучим брехуном до того, як став почасти демоном.　

— Ви не голодні? — закортіло дізнатися Преторові, коли Доус поставила перед ними теплу яблучну кростату[78] і мисочку крем- фрешу[79].　

— Портальні подорожі, — пояснив Дарлінґтон, — жахливо впливають на травлення.　

Алекс зголодніла, та лише шмигнула носом і сказала:　

— Я занадто розчулена, щоб їсти.　

Велш-Вітлі тицьнув у повітря виделкою.　

— Сентиментальна дурня. У Леті немає місця для телячого лащення. Саме тому Дев’ятий Дім — не місце для жінок.　

У кухні пролунав гучний гуркіт — це Доус висловлювала свою думку із цього приводу.　

— Ви збираєтеся відвідати вовчі перегони сьогодні ввечері? — звернувся Претор до Дарлінґтона.　

— Авжеж.　

— Гадаю, вам сподобається прогрес міс Стерн. Попри сумнівне минуле та брак освіти вона гарно себе зарекомендувала. Я можу лише припустити, що це результат вашого наставництва.　

— Поза всяким сумнівом.　

Алекс подолала бажання копнути його під столом.　

Коли Велш-Вітлі доїв останній шматок кростати й перехилив останні краплі «Сотерну»[80], Алекс провела його до дверей.　

— Щасти вам сьогодні ввечері, міс Стерн, — побажав він, розрум’янившись від вина. — Я чекаю на звіт щонайпізніше в неділю.　

— Обов’язково.　

Він затримався на сходах.　

— Ви, мабуть, відчуваєте полегшення, що пан Арлінґтон повернувся.　

— Страшенне полегшення.　

— Йому пощастило, що Гайман Перез упорався з таким складним закляттям.

— Страшенно пощастило.　

— Авжеж, містер Перез більшу частину року шукає загублені нацистські бункери в Антарктиді. Я вважаю це марними зусиллями, однак він отримав кошти на це дослідження, тож підозрюю, правління мусить бачити в цьому якусь мету. Зв’язатися з ним майже неможливо.　

Алекс не була певна, чи справді Претор упіймав їх, чи просто блефує.　

— Справді? Гадаю, нам підфартило.　

— Страшенно, — погодився Претор. Він натягнув кашкет на голову. — Лета вважає мене занудою і педантом. Так було завжди. Та я підтягнув Дев’ятий Дім до вищого стандарту, ніж ті, хто вдає, наче керує ним. Я вірю в інституцію, якою Лета може бути, якою має бути. Ми пастухи. — Він зустрівся з дівчиною поглядом

своїх сльозливих, незрозумілого відтінку коричневого очей. — Є місця, куди нам ніколи не слід потикатися, байдуже, чи маємо ми засоби для цього. Обережніше там, міс Стерн.　

Перш ніж Алекс удалося вигадати якусь відповідь, Велш-Вітлі пішов геть вулицею, насвистуючи мелодію, якої вона не впізнала.　

Дівчина дивилася, як він іде, і розмірковувала, ким насправді був Реймонд Велш-Вітлі. Юним генієм. Реакційним буркотуном. Студентом, досі закоханим у хлопця, з яким познайомився серед морської ідилії, у хлопця, якого досі оплакував.　

Алекс зачинила двері, радіючи, що опинилася під захистом. Доус була у вітальні зі своїми кресленнями й записами — вона пояснювала Дарлінґтонові, чого слід очікувати від спуску. Алекс залюбки залишила їх за цим заняттям. їй не хотілося думати про Дарлінґтона, яким той був минулого вечора біля каміна. «Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого». Жарт. Нічого більше. Але те слово прижилося в її думках — «пристрасть», таке точне й сороміцьке водночас.　

Вона рушила простісінько до спальні Данте. На Алекс чекала робота.　

— Дитинко! — вигукнула мати, піднявши слухавку, і Стерн відчула знайому хвилю щастя та зніяковілості, яка завжди супроводжувала мамин голос. — Як ти? Усе гаразд?　

— Усе чудово. Я думала про те, щоб приїхати додому на День подяки.　

Мерсі з Лорін планували подорож до Монреаля з кількома знайомими Лорін зі студентського театру. Вони запрошували й Алекс, але дівчина не купалася в грошах, а якщо переживе другий спуск та всі його наслідки, то скористається своїми заощадженнями для поїздки до Лос-Анджелеса.　

Довга пауза. Алекс могла уявити, як Міра ступає їхньою старою вітальнею, поволі лякаючись.　

— Ти впевнена? Я радо побачуся з тобою, але хочу переконатися, що це здоровий крок уперед для тебе.　

— Усе гаразд. Я лише приїду на кілька днів побачитися.　

— Справді? Це буде чудово! Я знайшла нову цілительку й думаю, що вона може здійснити з тобою дива. Вона прекрасно очищує негативну енергію.　

«А як щодо демонів?»　

— Авжеж. Звучить мило.　

Чергова пауза.　

— Ти впевнена, що все гаразд?　

Варто було дужче протестувати проти цілительки.　

— Так і є. Люблю тебе й не можу дочекатися, коли ми побачимося, і… гаразд, не те щоб я не могла дочекатися, коли ми їстимемо індичку, але можу вдати.　

Мірин сміх був такий легкий, такий світлий.　

— Тобі сподобається, Ґелексі. Я приготую твою кімнату.　

Вони попрощалися, і Алекс залишилася сидіти біля вікна, на вітражі якого місяць світив серед ковдри скляних синіх хмар, ніколи не зростаючи й ніколи не спадаючи. Коли Алекс була маленькою, вона шукала в материних рисах якийсь натяк на себе саму й нічого не знаходила. Лише раз вони сиділи пліч-о-пліч у ліжку босоніж, і вона помітила, що в них однакові ступні: другий палець довший за великий, а маленький притулився скраю, наче запізніла думка. Це переконало її. Вона належала цій людині. Вони були з однакового тіста.　

Але цього було недостатньо. Де спільне почуття гумору? Талант на кшталт шиття, співу чи хисту до мов? Алекс думала про те, як мати йде вулицею, сяючи надією. Та вона сама завжди залишалася в тіні.　

їй хотілося попросити матір поїхати на кілька днів, залишитися в Андреа, утім зробити це, не наганяючи паніку, було неможливо. А якщо сьогодні вночі вона облажається, усе це більше не матиме значення.　

Алекс перевірила телефон. Досі жодного повідомлення від Тернера. Вона не збиралася телефонувати, не хотіла ризикувати, що схилить шальки терезів не на той бік. Те, що вона попросила його зробити, не було злочином, але й близько не стояло біля чесності; Тернерова доброчинна жилка була занадто вираженою, як на неї.　

— Що саме ти плануєш? — поцікавився він, коли Стерн знайшла його в арсеналі минулого вечора.　

— Справді хочете знати?　

Він довго це обмірковував, а тоді сказав:　

— Абсолютно не хочу.　

Не прохопившись більше жодним словом, детектив знову ліг і натягнув ковдру на голову.　

— Але ви зробите те, про що я попросила? — не вгавала Алекс. — Зателефонуєте?　

— Іди спати, Стерн. — Ось і вся відповідь.　

Тепер вона подивилася на телефон і набрала вдвадцяте за сьогодні Тріппів номер. Без відповіді. Скільки людей ще помре, перш ніж це закінчиться? Скільки тіл вона залишить по собі?　

Алекс повагалася, стискаючи телефон у руці. Наступний дзвінок міг урятувати її чи досить-таки буквально приректи.　

Ітан узяв слухавку після першого гудка.　

— Алекс! Ти як? Ідеш побачитися з Райтером?　

Дівчина прикипіла поглядом до скляного місяця.　

— Це дзвінок ввічливості. З мене годі бути твоєю дівчинкою на побігеньках. Я збираюся працювати на Лінуса Райтера.　

— Не будь дурненькою. Райтер — поганий вибір. Він…　

— Ти не можеш його зупинити. У тебе в арсеналі немає зброї, здатної на це.　

— Те, що ти кажеш, дуже серйозно, Алекс.　

— Я збираюся розповісти йому всі найдрібніші деталі про твою організацію і твоїх поплічників.　

— Твоя мати…　

— Міра під його захистом.　

Принаймні могла бути.　

— Я в Нью-Йорку. Приїдь побачитися. Ми поговоримо. Укладемо нову угоду.　

Алекс не сумнівалася, що не повернулася б із цієї зустрічі.　

— Без образ, Ітане.　

— Алекс, ти…　

Вона закінчила дзвінок. «Пекло порожнє, усі чорти тут». Знову Шекспір. Одна стриптизерка в клубі «Кінґ-кінґ» витатуювала собі цю цитату над лобковою кісткою. Алекс місяцями бігала виконувати Ітанові забаганки. Тепер час йому трохи побоятися. Час йому прибігти, висолопивши язика. Райтер був демоном, якого не могли подолати інші демони й про якого вони застерігали одне одного.　

— Ти щось задумала, Стерн, — зауважив Дарлінґтон, коли вони пізніше того вечора збиралися на вовчі перегони. — Я бачу.　

— Просто не підіймай голови й не дай нічому вбити мене.　

— Це я маю заплатити свою ціну, — попередив її хлопець.　

— Це ціна Сендоу. Не ти опинився в пеклі через свої хибні вчинки.　

— Але ж таки опинився.　

Алекс оцінила вміст наплічника: сіль, срібні кільця й про всяк випадок срібний кинджал.　

— Ми можемо продовжити цю дискусію, коли закінчимо. Доус робитиме записи. Потім підшиємо все й віддамо в бібліотеку Лети. «Демонологія Стерн».　

— «Арлінґтонова демонологія». Хіба ти не збираєшся мужньо запропонувати посісти моє місце в пеклі?　

— Іди в дупу.　

— Я справді сумував за тобою, Стерн.　

— Сумував?　

Вона не збиралася цього питати, та слова самі зірвалися з язика.　

— Наскільки на це спроможний позбавлений людських почуттів дідько нехрещений.　

Після цих слів вона мало не розреготалася.　

Ні, Алекс не збиралася добровільно погоджуватися на вічні муки. У неї не було завдатків героїні. Але вона не збиралася знову залишити Дарлінґтона там, унизу. «Потрібно заплатити пекельну ціну». Це означало, що пекло нічим не відрізнялося від інших місць. Завжди була ціна й хтось, хто мав її заплатити. І хтось завжди брав хабарі.　

Коли вони пішли з «Іль-Бастоне», щоб зустрітися в «Заснулому велетні» з головою делегації «Вовчої голови», Алекс відчула певну легкість, наче ниточка, що тепер пов’язувала їх, міцно натягнулася, наче жоден демон не наважиться вийти до герцю, коли вони разом.　

«Я служитиму тобі до кінця своїх днів». То був сон чи якесь знамення? Може, Алекс, як і її бабуся, якимось чином зазирнула до майбутнього, до цієї миті? Навіть якщо так, це не дало їй додаткової інформації про те, що ці слова означали, для чого золоті кайдани в Дарлінґтона на зап’ястях і чому вона відчуває тривожний спокій, знаючи: тільки-но вона покличе — хлопець примчить? Демон-джентльмен. Створіння, якого боялися навіть мертві.