Перше Правило Чарівника

7

На деякий час Річард знепритомнів, його голова впала на стіл. Він погано розумів, що відбувається, в голові все змішалося від нудоти. Річард тихо застогнав, але не зміг поворухнутися. У вихорі незвязаних образів з жахливою виразністю промайнуло: пророцтва Книги Зниклих Тіней збуваються. Потім він відчув, що Зедд поруч і разом з Келен веде його в будинок. Коли його підняли з лави, земля раптом пішла з-під ніг, перед очима попливли круги. Річард не пам'ятав, як його поклали в ліжко і дбайливо вкрили. Юнак чув якісь слова, але зміст вислизав і розпливався.

Потім він провалився в темряву. Іноді в мозку ненадовго виникав проблиск світла, але потім все знову зникало в непроглядний темряві. Так він спливав, знову падав кудись, наче у прірву. Річард перестав розуміти, хто він і де знаходиться. Кімната кружляла все швидше і швидше, хиталася, наче палуба корабля в штормовому морі. Щоб не впасти, він вчепився в спинку ліжка. Текли години. Часом Річарду ніби вдавалося пригадати, де він, але за мить все знову занурювалося в темряву.

Коли він отямився, вже стемніло. У всякому разі, так йому здалося. Він відчув на лобі холод. «Напевно, мама поклала мені на лоб мокрий рушник», — подумав Річард. Так, звичайно, мама. Хто ще вміє так ласкаво гладити по голові. Дотики були м'якими, заспокійливими. Річард немов наяву представив її обличчя. Мама… Вона завжди була такою доброю, так ніжно доглядала за ним, коли він хворів. Завжди дбала про нього, поки не померла. Сльози підступили до очей, захотілося плакати. Так, померла. Але хто ж так ласкаво гладить його по волоссю? Це ж неможливо, мама померла. Значить, хтось інший, але хто? Він напружено намагався згадати. «А, знаю, це Келен», — і зробивши зусилля, він простогнав її ім'я.

Келен, яка дійсно гладила його по голові, сказала ласкаво:

— Заспокойся, я тут.

Раптово повернулася пам'ять, і нестримною низкою замиготіли картини: вбивство батька, лоза, Келен, четверо на кручі, невідомий в будинку, довгохвостий гар. Мерехтлива в ночі, яка веліла шукати відповідь або загинути… Річард згадав і слова Келен про три скриньки Одена, і свою таємницю — Книгу Зниклих Тіней. Потім він пригадав, як батько показав йому тайник в лісі, і його розповідь про порятунок Книги від навислої над нею небезпеки. Раніше Книгу стеріг дракон. Потім батько приніс її з собою в Вестланд. Він знав: не можна допустити, щоб Книга потрапила в жадібні руки тих, хто не гідний володіти таємним знанням, бо це принесе світу зло. Там, біля лісової схованки, батько пояснив хлопчику, що, поки Книга існує, світу загрожує велика небезпека, але знищити Книгу можна. В ній викладено таємне знання, і ніхто не має права його знищити. Знання це належить законному власнику Книги і повинно зберігатися до тих пір, поки він не прийде за нею. Але існує вихід з цього тупика — довірити Книгу людській пам'яті, а потім спалити.

Батько вибрав Річарда. Саме Річарда, а не Майкла, визнав він гідним виконати задумане. Батько сказав, що для такого вибору є причини, але уточнювати їх не захотів. Ще батько багато разів повторював: «Це таємниця. Ніхто не повинен навіть здогадуватися про існування Книги. І Майкл в тому числі. Ніхто, крім власника, не має на це права». Зі слів батька Річард зрозумів, що може за все своє життя так і не зустрітися з господарем Книги. Тоді він зобов'язаний передати Книгу своєму синові, щоб той передав своєму. І так з покоління в покоління, поки не прийде час. Але батько не назвав господаря, він сам не знав його імені. Річард здивувався і запитав, як же тоді дізнатися істинного власника, як уникнути помилки? Але батько не став нічого пояснювати, а тільки повторив: Річард нікому не повинен нічого говорити; відповідь же доведеться шукати самому. Потім змусив сина поклястися в тому, що хлопчик збереже таємницю Книги, і ніхто — ні брат, ні його найкращий друг Зедд — словом, ніхто, крім господаря, нічого від нього не дізнається. Річард поклявся життям. До речі, батько ні до, ні після того дня сам ні разу не заглядав в Книгу.

І ось вони приступили до здійснення задуманого. Батько часто приводив хлопчика до схованки в лісовій гущавині, сідав на пеньок і спостерігав, як син читає книгу. Так проходили день за днем, тиждень за тижнем. Роблячи перерви тільки на час батьківських поїздок по справах, вони знову і знову поверталися туди. Майкл не виявляв ніякого інтересу до їх прогулянкам і пропадав десь з друзями, а Зедд звик, що Річард довго його не провідує. Все складалося добре — їм вдавалося зберігати в секреті мету своїх частих вилазок. Річард прочитував кілька сторінок, потім переписував все, що зміг запам'ятати, і звіряв написане з текстом. Кожен раз батько спалював записи, і Річард покірно починав все спочатку. Батько часто просив у сина пробачення за непосильну ношу, яку звалив на його плечі. Хлопчикові ж слова вибачень здавалися дивними — він не обтяжувався процесом заучування і потай пишався наданою йому довірою. Нарешті настав час, коли Річард зміг переписати всю Книгу без єдиної помилки. Але він, щоб зберегти непохитну впевненість в собі, переписав її щонайменше сто разів. З Книги Річард вже знав, що втрата хоча б одного слова спричинить невідворотну біду. Коли Річард переконався, що завчив Книгу напам'ять, вони з батьком віднесли її назад в тайник і залишили там на три роки. В один із днів пізньої осені, коли Річарду виповнилося п'ятнадцять, вони повернулися на старе місце. Батько сказав, що тепер, якщо Річард без єдиної помилки по пам'яті відтворить текст Книги, він буде спокійний за збереження викладеного в ній знання, і сама Книга більше не знадобиться. Річард без запинок заповнив дрібним почерком стос паперу, і запис виявилася дослівною.

Розвівши багаття, вони підкидали дрова до тих пір, поки полум'я не розгорілося досить сильно. Зі словами: «Якщо ти впевнений у собі — кинь її у вогонь», — батько вручив Книгу синові. Річард дбайливо взяв Книгу Зниклих Тіней, провів пальцями по шкіряній палітурці. Батько повністю довіряв йому, і на хлопчика давив тягар відповідальності. Річард прийняв рішення і кинув Книгу в полум'я вогнища. Лише пізніше він усвідомив, що в ту мить став дорослим.

Вогненні язики зметнулися і охопили Книгу. Вони горнулися до неї, пестили, пожираючи ласу здобич. В повітрі снопами іскор закружляли кольорові фігурки; пролунав протяжний стогін. Над вогнищем спалахнув стовп дивного сяйва. Вогонь розгорявся все сильніше і сильніше, обпалюючи листя і гілки дерев. Жар від полум'я, яке розбушувалося, відігнав Річарда з батьком від багаття. У вогні, стогнучи і, немов руки, простягаючи язики полум'я, клубочилися примари. Раптово піднявся вітер, що відносив геть потойбічні голоси. Батько і син скам'яніли. Пориву вітру люто рвали на них плащі, але ні Річард, ні батько не могли ні закритися, ні відвернутися, ні навіть просто закрити очі. Палючий жар змінився крижаним подихом безодні. Озноб пробіг по хребту хлопчика, його дихання припинилося. Але мороз глибокої зимової ночі лютував недовго, розтанувши під Промінням нестерпного сяйва. Наче сонце спалахнуло на місці багаття, а потім і сяйво зникло так само раптово, як з'явилося.

Батько і син озирнулися навколо. Багаття погасло, і лише бліді цівки диму вилися від обвуглених дров. Книги не було, вона зникла. Тепер Річард знав, чому він в той день став свідком — він бачив магію.

Річард відчув легкий дотик і розплющив очі. Через дверний проріз в кімнату проникало світло від вогнища. Келен сиділа в кріслі в узголів'ї ліжка, на колінах у неї, згорнувшись калачиком, спала стара хитра кішка Зедда.

— А де Зедд?

— Пішов за корінцями, — спокійно, підбадьорливим голосом відповіла Келен. — Вже кілька годин, як стемніло, але він сказав, що не варто турбуватися, якщо його довго не буде. Зедд пояснив мені, що до його повернення ти будеш у безпеці. Та бура рідина, яку він дав тобі випити, повинна підтримати тебе, поки він не знайде корінь.

Річард глянув на Келен і раптом усвідомив, що перед ним — сама прекрасна дівчина, яку він бачив. Її волосся безладно розсипалися по плечах, і хотілося, простягнувши руку, торкнутися їх — просто злегка торкнутися, але він не наважився. Досить знати, що Келен тут, поруч, і він уже не самотній.

— Як ти себе почуваєш?

Її голос звучав ласкаво і ніжно. Річард ніяк не міг зрозуміти, чому Зедд тоді так її злякався.

— Я б вважав за краще ще раз зустрітися з Кводом, ніж напоротися на цю зміїну лозу.

Дівчина згідно і почасти таємниче посміхнулася. Посмішка означала, що вона все пам'ятає і розділяє його почуття. Вона витерла йому чоло рушником. Річард підняв руку і перехопив її зап'ясті. Келен завмерла, запитливо піднявши очі.

— Знаєш, Келен, я дружу з Зеддом багато років. Він мені як батько. Прошу тебе, дай мені слово не завдавати йому шкоди. Я не винесу, якщо з ним небудь трапиться.

— Ти даремно хвилюєшся. Він мені дуже сподобався, правда. Він добрий, та я і не бажала йому зла. Я тільки хотіла попросити його допомоги в пошуках Чарівника.

Річард стиснув її руку сильніше.

— Обіцяй не робити нічого, що може нашкодити йому. Ти повинна пообіцяти! — Він згадав її пальці у себе на горлі, лють, коли їй здалося, що її хочуть отруїти яблуками. — Обіцяй!

— Але я вже обіцяла. Я обіцяла іншим людям, багато з яких пожертвували життям. І я відповідаю за життя багатьох інших.

— Обіцяй!

— Прости мене, Річард. Більше я нічого не можу обіцяти. Не маю права.

Він відпустив її руку, мовчки відвернувся до стіни і заплющив очі. Річард згадав про Книгу і про те, що в ній говорилося. Коли він все усвідомив, прийшло розуміння того, що відбувається. Він висуває дуже егоїстичні вимоги. Він хоче врятувати Зедда. Припустимо, йому вдасться витягнути у Келен обіцянку. А що потім? Потім вони загинуть, і Зедд загине разом з ними. І багато, багато інших будуть приречені на смерть або рабство. І все це тільки заради того, щоб на кілька місяців продовжити одне життя? А чи може Річард допустити, щоб Келен теж загинула? Його охопило почуття сорому за власну дурість. Він не мав права вимагати обіцянки, яку Келен не в силах виконати. Добре ще, що вона не стала брехати. Але ситуація продовжувала залишатися вкрай складною, адже він чудово розумів, що Зедд навряд чи захоче вплутуватися в їхні справи. Та й навряд чи його участь дуже допоможе їм впоратися з цією закордонною напастю. Але спробувати варто.

— Келен, якщо можеш, прости мене. Хвороба притупила мої розумові здібності. Повинен сказати, що я ніколи не зустрічав такої відважної людини, як ти. Адже ти намагаєшся врятувати всіх. Зедд погодиться допомогти нам, ось побачиш! Тільки почекай трохи, поки я не встану на ноги. Дозволь мені самому спробувати його переконати.

Келен підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Що ж, це я можу пообіцяти. Він — твій друг, так що твоя тривога цілком виправдана. Іншого я й не чекала і не бачу в цьому нічого поганого. Але ми занадто розхвилювалися, тепер постарайся відпочити.

Юнак чесно спробував заснути, але варто було йому закрити очі, як голова знову закрутилася. Він пручався, боровся, але розмова відняла занадто багато сил, і мла огортала свідомість. Часом вона частково поверталося, і тоді Річард блукав у тривожній напівдрімоті, то спливаючи на поверхню, то знову провалюючись в порожнечу без снів і видінь.

Кішка здригнулася і нагострила вуха: її чуйний сон порушили ледве чутні шерехи, недоступні людському слуху. Вона вигнула спинку, зіскочила з насидженого місця і, підбігши до дверей, застигла в очікуванні. Келен запитально глянула на тварину і зрозуміла, що турбуватися нема про що: раз шерсть на загривку у кішки не встала дибки, значить, все в порядку. З двору донісся надтріснутий старечий голос:

— Кицю, кицюля, йди сюди! Куди ж ти поділася? Ну дивись, не хочеш — як хочеш, залишишся на вулиці.

Двері зі скрипом відчинилися.

— А, ось ти де!

Кішка прошмигнула повз господаря і пішла у темряву.

— Ну й добре, роби як знаєш! — Напутив її Зедд.

Розібравшись з кішкою, старий нарешті удостоїв уваги Келен.

— Як Річард? — Запитав він.

Дівчина не поспішала з відповіддю. Мовчки сидячи в кріслі у головах хворого, вона терпляче чекала, поки старий зайде в кімнату.

— Він пару разів приходив до тями. Зараз знову заснув. А що у вас? Вдалося відшукати корінь?

— Зрозуміло, вдалося. Інакше мене б тут не було. Він щось говорив?

— Майже нічого. Тільки те, що дуже за вас турбується.

Келен підняла очі і обдарувала старого привітною усмішкою. Зедд відвернувся від гості і прочовгав до вітальні.

— Не без підстави, — буркнув він на ходу.

Старий підсів до столу і приступив до виготовлення ліків: він ретельно промив знайдені коріння, очистив їх від шкірки, нарізав на скибочки, опустив у горщик і залив чистою джерельною водою. Потім приладнав горщик над вогнищем, підкинув у вогонь пару сухих полін, згріб зі столу лушпиння і кинув туди ж. Потім Зедд попрямував до буфету. Він зняв з полиці кілька горщиків з ліками, рішуче відсипав з кожного в чорну кам'яну чашку по жменьці різнобарвної пудри, дістав білу ступку і став старанно перетирати суміш, яка красувалася всіма кольорами веселки. В результаті його старань пудра в чашці отрималаала невизначений бурий відтінок. Зедд послюнявив кістлявий палець, опустив його в порошок, облизав і взявся задумливо причмокувати губами. Судячи з усього, старий залишився задоволений плодами своєї праці: його зморшкувате обличчя розпливлося в задоволеній посмішці. Зедд висипав вміст чашкики в висячий над вогнем горщик і став повільно помішувати булькаюче вариво довгою дерев'яною ложкою. Так пройшло близько двох годин. Весь цей час Зедд мовчки стояв біля вогнища, не відводячи напруженого погляду від процесу готування зілля. Нарешті він визначив, що справу зроблено, акуратно зняв горщик з вогню і поставив його на стіл трохи остигнути. Потім вибрав відповідну чашу, дістав шматок сірого полотна і покликав Келен. Зедд велів дівчині натягнути полотно над поверхнею чаші і тримати так до тих пір, поки він не закінчить проціджувати приготовлену мікстуру.

— А тепер гарненько відіжми тканину і кинь її у вогонь.

Келен спантеличено подивилася на старого. Зедд здивовано підняв брову і здивовано подивився на Келен, демонструючи усім своїм виглядом, що не розуміє, як можна не знати настільки очевидних істин.

— Та частина, що залишилася на тканині, отруйна, — пояснив він. — Річард може прокинутися в будь-який момент, і тоді ми відразу повинні дати йому випити зілля. Поки ти віджиматимеш полотно, я піду гляну, як він.

Зедд пройшов у спальню, схилився над юнаком і переконався, що той все ще без свідомості. Старий обернувся: Келен стояла до нього спиною і старанно викручувала тканину. Тоді він нахилився і доторкнувся середнім пальцем до запаленого чола хворого. В ту ж мить Річард відкрив очі.

— Нам пощастило, мила, — крикнув Зедд, звертаючись до Келен. — Він тільки що прийшов до тями. Швидше неси чашу!

Річард на секунду заплющив очі, намагаючись зібратися з думками і зрозуміти, де він знаходиться.

— Зедд? Ти вже повернувся? З тобою все гаразд?

— Так, так, не хвилюйся, все добре.

Келен обережно, намагаючись не розлити ні краплі цілющого зілля, внесла наповнену до країв чашу. Зедд допоміг другу сісти, підніс чашу до його уст і змусив випити до дна, після чого негайно уклав юнака в ліжко.

— Ліки заспокоять тебе і знімуть жар. Ти заснеш і прокинешся здоровим. Все буде добре, мій хлопчик, я обіцяю. А зараз не тривожся, розслабся і спи.

— Спасибі, Зедд… — Річард солодко позіхнув, очі його закрилися, і він занурився в блаженне забуття.

Зедд вийшов зі спальні і повернувся з олов'яною тарілкою в руках. Він виждав, поки Келен не влаштувалася зручніше в кріслі, що стояв в головах ліжку.

— Шип не зможе протистояти силі цілющого кореня, йому доведеться забратися з тіла. Нам залишається тільки сидіти поруч і терпляче чекати…

Він підклав тарілку під розпухлу руку Річарда, примостився на краю ліжка і занурився в мовчазне очікування. Обидва з хвилюванням прислухалися до важкого глибокого дихання хворого. На старе житло Зедда опустилася тиша, що порушувалася лише неголосним потріскуванням палаючих полін. Першим порушив мовчання Зедд.

— Небезпечно сповідниці подорожувати одній. Куди подівся твій Чарівник, мила?

Келен підняла втомлені очі на співрозмовника.

— Він продав свої послуги королеві.

Зедд невдоволено насупився.

— Він насмілився порушити дані тобі зобов'язання? Відмовився служити Сповідниці? Назви його ім'я?

— Джіллер.

— Так… Джіллер. — Зедд спохмурнів. — Добре. Але чому ж його не замінив інший?

Келен окинула старого суворим холодним поглядом.

— Його немає кому замінити — всі інші чарівники мертві. Вони покінчили життя самогубством. Але перш ніж накласти на себе руки, вони зібралися разом і виголосили заклинання. Їх чари повинні були допомогти мені перетнути кордон і не загинути.

Зедд опустив голову. На його обличчі відбилися глибока печаль і тривога. Він у задумі потер підборіддя.

— А ти що, знав чарівників?

— Так, люба. Я знав їх. Адже я чимало років прожив в Серединних Землях.

— А Великого Чарівника? Його ти теж знав?

Зедд сумно посміхнувся і відправив балахон.

— Ти проявляєш завидну завзятість, мила. Так, я знав старого Чарівника. Але не думаю, щоб він захотів вплутуватися у ваші справи. Боюся, ти марно розшукуєш його. Великий Чарівник не схильний допомагати Серединним Землям.

Голос Келен зазвучав тихо, але напружено. Вона нахилилася до старого і взяла його руки в свої.

— Зедд, послухай, дуже багато жителів Серединних Земель не схвалюють дій Вищої Ради. Жадібність радників викликає у них тільки огиду. Ті, про кого я говорю, хотіли б все змінити, але вони — звичайні люди, їм недоступне мистецтво магії, і не в їх владі вплинути на те, що коїться в країні. Ці люди хочуть тільки одного — спокійно жити своїм життям. Даркен Рал забрав у них всі заготовлені на зиму припаси і передав армії. Його легіонери або згноять продукти, або ж стануть втридорога перепродувати хліб тим, у кого його вкрали. Вже зараз над Серединними Землями нависла загроза голоду. Небагато доживуть до весни. В довершення всіх бід, Рал видав указ, що забороняє розводити вогонь. Люди страждають від холоду.

Помовчавши, Келен продовжила:

— Даркен Рал не втомлюється повторювати, що винуватець усіх бід — Великий Чарівник, який боягузливо ховається від жителів Серединних Земель, побоюючись їх праведного гніву. Рал твердить, що Великий Чарівник — ворог Серединних Земель, ворог народу, і спеціально наслав на них великі біди. Правда, Рал не вдається в пояснення, як вдалося одному, нехай навіть Великому Чарівникові, створити відразу стільки гидот. Але багато хто готовий беззастережно повірити кожному слову, яке зривається з вуст Рала. Вони швидше вирішать, що зір обманює їх, ніж допустять хоч малу дещицю сумніву в правдивості свого кумира. Після виходу указу, який заборонив магію, чарівники жили в постійному страху. Вони боялися, що Рал зажадає від них використовувати магію на зло людям. Звичайно, чарівники скоїли чимало помилок і сильно розчарували свого вчителя, але вони залишилися вірні йому в головному і не змінили основної заповіді Великого Чарівника: ніколи, ні за яких обставин не заподіювати людям зла, а при можливості — завжди захищати їх. Жоден з чарівників не пошкодував власного життя для порятунку народу Серединних Земель. Вони хотіли зупинити Даркена Рала. Це великий акт самопожертви і любові до людей. Учитель повинен пишатися такими учнями. Крім того, загроза нависла не тільки над Серединними Землями.

Кордон між ними і Д'харою вже зник, кордон з Вестландом розчиняється з кожним днем і скоро теж перестане існувати. І тоді народ Вестланда зіткнеться з тим, чого боїться більше всього на світі: з магією. З такою кошмарною і руйнівною магією, яку ніхто з вестландцев не в змозі собі уявити.

Уважно слухаючи оповідачку, Зедд зберігав повну безпристрасність. Він жодного разу не заперечив, не висловив своєї думки — тільки слухав. Келен продовжувала тримати його руки в своїх долонях — він не забирав їх.

— Великий Чарівник міг би ще щось зробити, але Даркен Рал ввів в гру три скриньки Одена. Це змінило все. Якщо Рал здійснить свої плани, перший день зими стане останнім днем для всіх, включаючи і Чарівника. Рал, охоплений жадобою помсти, розшукує його всюди. Багато хто вже поплатилися життям за те, що не змогли назвати Ралу його імені. Втім, якщо Ралу вдасться відкрити потрібну скриньку, влада його стане майже безмежною, і Чарівник виявиться у нього в руках. Великий Чарівник може ховатися в Вестланді, скільки йому завгодно, але в перший день зими таємниця його буде розкрита, і він потрапить в руки Даркена Рала.

Келен вже не приховувала гіркоти.

— Даркен Рал наказав Кводам вбити всіх сповідниць. Я бачила, що вони сотворили з сестрою: Денні померла в мене на руках. Всі інші теж мертві. Я залишилася одна. Чарівники знали, що вчитель відмовить їм у допомозі, і послали мене. Я стала для них останньою надією. Якщо Чарівник виявиться занадто дурний і не зможе зрозуміти того, що, допомагаючи нам, він допомагає і собі… Ну що ж, в такому випадку я повинна використовувати даровану мені силу і змусити його допомогти нам.

Зедд здивовано підняв брови.

— Що може зробити один старий, немічний Чарівник проти всього могутності цього Даркена Рала? — Тепер він тримав її руки в своїх.

— Він повинен призначити Шукача.

— Що?! — Зедд схопився на ноги і мало не задихнувся від обурення. — Мила моя! Та ти сама не знаєш, про що говориш!

Келен змішалася і якийсь час сиділа мовчки. Нарешті вона ризикнула задати старому питання.

— Що ви маєте на увазі?

— Шукачі призначають себе самі. Чарівникові просто стає про це відомо, і він оголошує про те, що трапилося офіційно.

— Я не зрозуміла. Я завжди вважала, що Чарівник вибирає відповідну людину…

Зедд знову сів і в задумі потер підборіддя.

— Ну, в якомусь сенсі так воно і є, але спочатку Шукач повинен проявити себе сам. Зі справжніми Шукачами все так і відбувається. Не у владі Чарівника вказати на кого заманеться, і сказати: «Ти будеш Шукачем — ось тобі Меч Істини». Насправді все відбувається інакше: Чарівник не має права вибору. Якості, необхідні Шукачеві, неможливо виховати, цим якостям не можна навчити. Потрібно просто бути Шукачем. І якщо ти Шукач, то так чи інакше проявиш себе в своїх вчинках. Чарівник не має права зробити помилку і зробити неправильний вибір. Перш ніж прийняти остаточне рішення, Чарівник роками спостерігає за кандидатом на звання Шукача. Шукач не зобов'язаний бути найрозумнішим, сильним, самим спритним. Все це не обов'язково. Але він повинен бути саме тим, хто потрібен, і властивості його характеру повинні бути саме тими, що відрізняють Шукача від всіх інших. Справжній Шукач — виняткова особистість. Шукач — точка рівноваги влади. Коли Вища Рада Серединних Земель призначала Шукача самостійно, без допомоги Великого Чарівника, радники просто кидали кістку одному з псів, бігаючому по вулицях в очікуванні подачки. Це брудна політична гра, не більше того. Через владу, якою володіє Шукач, посада ця завжди служила багатьом бажаною приманкою. Біда в тому, що Вища Рада виявився не в змозі зрозуміти самого головного: не посада приносить людині владу, а людина наділяє владою посаду.

Зедд посунувся ближче до сповідниці.

— Келен, ти ж народилася вже після того, як Вища Рада присвоїла собі право призначати Шукача. Ти могла бачити Шукача в дитинстві. Повір мене, це неправдиві Шукачі, істинного ти не бачила ніколи.

Спогади нахлинули на Зедда. Він дивно глянув на Келен і заговорив неголосно, але схвильовано. Старий уже не намагався боротися з нахлинулими на нього почуттями. Очі його широко відчинилися, в них засвітився благоговійний трепет. Трепет перед великою владою слова Істини.

— Я бачив, як справжній Шукач змусив одного короля валятися у нього в ногах і трястися від страху, а він усього лише задав володарю одне-єдине питання. Коли Меч Істини в руках справжнього Шукача, тоді…

Зедд звів руки до неба і прикрив очі.

— Праведний гнів може здійснити приголомшливу дію, не порівнянну ні з чим іншим.

Келен посміхнулася — їй дивно було бачити Зедда в такому збудженому стані.

— Він може змусити добро тремтіти від радості, а зло тремтіти від страху. — При цих словах посмішка зійшла з обличчя старого, і він продовжував вже менш захоплено, в голосі з'явилися жорсткі нотки.

— Але люди не хочуть приймати слово Істини, опинившись віч-на-віч з нею. Що може змусити людину заглянути правді в очі, якщо він не хоче цю правду бачити? Істина незручна і всім заважає — через це Шукач знаходиться в постійній небезпеці. Він головна перешкода на шляху тих, хто за будь-яку ціну рветься до влади. Найчастіше він бореться один і б'ється недовго.

Келен вимучено посміхнулася.

— Мені це добре знайоме — боротися одиному і без всякої надії.

Зедд нахилився ближче до співбесідниці.

— Сумніваюся, що знайдеться людина, будь вона навіть істинним Шукачем, здатна довго протриматися в битві з Ралом Даркеном. І що тоді?

Келен знову взяла його за руки.

— Зедд, ми повинні спробувати. Це наш єдиний шанс, якщо ми від нього відмовимося — все скінчено.

Старий пересів у крісло, подалі від Келен.

— Кого б не обрав Великий Чарівник, ця людина не буде знати Серединних Земель. Для нього це рівносильно смертному вироку.

— Це друга причина, по якій мене прислали сюди. Я послужу Шукачеві провідником і залишуся з ним до кінця. Якщо знадобиться, я врятую його, нехай навіть сама при цьому загину. Сповідники проводять у мандрах все життя. Я сходила Серединні Землі вздовж і впоперек. Сповідниць з самого народження навчають мовам. Я говорю мовами всіх великих народів Трьох Країн і майже всіма малими. Сповідниця теж притягує сили зла і наражається на небезпеку, але вона здатна приносити удачу. Якби з нами так просто було розправитися, Ралу не треба було б вдаватися до допомоги Кводів. Багато з тих, кому він доручив вбити мене, самі знайшли смерть. Я дійсно здатна захистити Шукача, навіть якщо для цього знадобиться моє життя.

— Все це чудово, мила моя, але, якщо я правильно зрозумів, в небезпеці буде життя не тільки Шукача, а й твоя теж.

Келен тільки здивовано підняла брови.

— За мною і так давно полюють. Якщо ви знаєте кращий вихід, назвіть його.

Зедд не встиг нічого відповісти: Річард заворушився і застогнав. Старий кинув погляд в його бік і швидко піднявся з крісла.

— Ну, нарешті…

Келен встала поруч і дивилася, як Зедд підняв руку Річарда і підставив під розпухлу кисть олов'яну тарілку. Кров почала капати на тарілку, повільно, крапля за краплею, вдаряючись об олив'яне дно з глухим неприємним звуком. Нарешті вийшов шип і гепнувся на тарілку в калюжку крові. Келен потягнулася до шипу, явно маючи намір його помацати.

Зедд миттєво перехопив її руку і стиснув, не даючи дотягнутися до тарілки.

— Не роби цього, мила. Тепер, коли його вигнали, він жадає знайти собі нового господаря. Дивись!

Він відвів її руку і поклав свій кістлявий палець на край тарілки в кількох дюймах від шипа. Шип, звиваючись, поповз до пальця, залишаючи за собою тонкий кривавий слід. Зедд швидко відсмикнув палець і передав тарілку Келен.

— Візьми її знизу, віднеси до вогнища, поклади в вогонь і залиш.

Дівчина слухняно взяла тарілку і попрямувала до вітальні. Тим часом Зедд промив Річарду рану і змастив цілющою маззю. Келен повернулася саме вчасно, щоб накласти пов'язку. Поки вона працювала, Зедд не зводив напруженого погляду з її рук.

— Чому ти не сказала йому, що ти сповідниця? — В голосі Зедда зазвучав метал.

Келен відповіла старому в його ж тоні.

— Пам'ятаєте вашу першу реакцію, коли ви впізнали в мені сповідницю? — Вона зробила паузу, голос її пом'якшав. — Ми з Річардом якимось чином стали друзями. Я зовсім недосвідчена в дружбі, зате дуже досвідчена, як Сповідниця. Все своє життя я спостерігаю у людей реакцію, подібну вашої. Перед тим як піти з Шукачем, я все розповім Річарду. Але до тих пір мені б дуже не хотілося втратити його дружбу. Хіба я прошу занадто багато? Невже я не можу дозволити собі, хоча б ненадовго, просту людську радість — мати друга? Цій дружбі і так скоро настане кінець. Як тільки я розповім йому, хто я така.

Сповідниця замовкла, і Зедд ласкаво заглянув їй в очі.

— Коли я побачив тебе вперше, то повів себе просто нерозумно. Головним чином від здивування, що бачу сповідницю: не очікував знову зустрітися з ким-небудь з Вас. Я покинув Серединні Землі, щоб ніколи більше не мати справи з магією. Ти несподівано втрутилася у мою самотність, а я був до цього не готовий. Приношу вибачення за різкість і за те, що ти відчула себе тут небажаною гостею. Сподіваюся, ти більше не ображаєшся на старого? Я ставлюся до сповідниць з повагою, можливо, навіть більшою, ніж ти можеш собі уявити. Ти гарна жінка і бажана гостя в моєму домі.

Келен пильно подивилася йому в очі.

— Спасибі тобі, Зеддікус Зул Зорандер.

Несподівано вираз обличчя Зедда змінився. Зараз в його очах була загроза більш люта, ніж у Келен при першій зустрічі. Вона стояла в заціпенінні, боячись поворухнутися.

— Але знай, Мати-сповідниця! — Його голос знизився до свистячого шепоту і таїв смертельну загрозу. — Цей хлопчик був моїм другом багато років, і якщо ти торкнешся його своєю владою, ти відповіси мені за це. І тут тобі не поздоровиться. Ти все зрозуміла?

Вона насилу сковтнула і слабо кивнула.

— Так.

— Добре.

Вираз загрози зійшов з лиця Зедда і змінився звичайним спокоєм. Він повернувся до Річарда.

Келен дозволила собі перевести подих, схопила Зедда за руку і розвернула до себе. Вона не хотіла залишати ніякої недомовленості.

— Зедд, я не зроблю цього не через твої погрози, а тому, що Річард дуже мені дорогий. Я хочу, щоб ти зрозумів це.

Вони стояли обличчям до обличчя і довго, вивчаюче дивилися один одному в очі. Потім напруга зникла, і на обличчі Зедда з'явилася лукава посмішка.

— Якби мені запропонували вибір, я волів би цю причину, мила.

Келен розслабилася, задоволена тим, що все нарешті сказано. Потім вона підійшла до Зедда і обняла його. Старий з жаром взяв її в обійми.

— Але дещо все-таки залишилося недомовленим. Ти так і не попросила мене про допомогу в пошуках Чарівника…

— Так, не попрошу і тепер. Річард боїться того, що я зроблю, якщо ти відповісиш «ні». Я пообіцяла Річарду, що дам йому можливість поговорити з тобою про це першим.

— Так, дуже цікаво! — Зедд змовницьки підморгнув їй і поклав руку на плече.

— Знаєш, мила, з тебе вийшов би хороший Шукач.

— Хіба жінка може стати Шукачем?

Зедд здивовано підняв брови і потиснув плечима.

— Звичайно. Деякі з кращих Шукачів носили плаття.

— У мене вже є одна непосильна ноша. Дві — це занадто, навіть для мене.

Зедд посміхнувся, очі його заблищали.

— Можливо, ти й права. А зараз вже дуже пізно, мила. Відправляйся в сусідню кімнату, розташовуйся на моєму ліжку і постарайся хоч трохи поспати. Я сам посиджу з Річардом.

— Ні! Я не можу залишити його тепер. — Вона негативно замотала головою й рішуче сіла в крісло.

Зедд знизав плечима, але сперечатися не став.

— Як хочеш.

Він зайшов за спинку крісла і заспокійливо поплескав Келен по плечу. Потім м'яко приклав пальці до її скронь і став робити кругові рухи. Дівчина тихенько застогнала, очі її закрилися.

— Спи, мила, — прошепотів він.

Келен поклала руки на бортик ліжка і опустила голову на руки. Секунду опісля вона вже спала міцним сном. Зедд вкрив сповідницю ковдрою, вийшов у вітальню, відчинив двері і виглянув у нічну темряву.

— Кішка! Іди швидше сюди, ти мені потрібна.

Кішка вбігла до кімнати і потерлася об ноги старого. Він нахилився і ласкаво почухав її за вушком.

— Піди до гості, скрутись клубочком у неї на колінах і спи, оберігаючи тепло.

Кішка безшумно пішла в спальню. Зедд подивився їй услід і вийшов з дому в холодну ніч.

Зедд брів по вузькій стежці, і холодний вітер розвівав складки його широкого балахона. Примарне місячне світло пробивалося крізь хмари, розганяючи морок. На стежці було ясно, хоча Зедд освітлення і не потребував. Він ходив цією дорогою вже тисячі разів.

— Ніщо ніколи не дається легко, — бурмотів він на ходу.

Дійшовши до дерев, він зупинився і прислухався. Старий озирнувся по сторонах, ретельно вивчаючи обстановку. Він вдивлявся в чорні тіні, які відкидали дерева, спостерігаючи, як гнуться і розгойдуються гілки від поривів вітру. Зедд втягнув носом повітря і продовжував відшукувати ознаки небезпеки. Муха боляче вп'ялася йому в шию. Старий роздратовано пристукнув її і вилаявся.

— Так, кривава муха! Прокляття! Так я і думав.

В кущах почувся шум, і щось величезне з жахливою швидкістю полетіло на Зедда. Той не рухався з місця і спокійно чекав. За мить до останнього кидка хижака Зедд витягнув вперед руку і короткохвостий гар зупинився, немов наткнувшись з розбігу на невидиму перешкоду. Звір був значно вищим Зедда і вдвічі лютіше довгохвостого гара. Чудовисько гарчало і біснувалася, напружуючи м'язи в марних спробах подолати перешкоду, яка несподівано виникла в метрі від здобичі. Гар трясся від люті і повного безсилля протягнути лапу і прикінчити жертву.

Зедд поманив звірюку скрюченими пальцем і змусив нагнутися ближче. Гар, пихкаючи і задихаючись від безсилої люті, нахилився. Зедд вхопив його чіпкими пальцями за ніс.

— Твоє ім'я? — Зловісно прошипів він.

Звір двічі хрокнув і видав глибокий горловий звук. Зедд кивнув.

— Я запам'ятаю його. Скажи мені, ти хочеш жити чи померти?

Гар спробував смикнути назад, але в нього нічого не вийшло.

— Добре. Ти повинен зробити все так, як я скажу. Десь між Д'харою і цим місцем ти знайдеш Квод, що прямує сюди. Убий їх. Коли покінчиш з Кводом, повертайся в Д'хару, звідки прийшов. Якщо ти виконаєш це, я дозволю тобі жити. Але знай, я запам'ятав твоє ім'я. У тому випадку, якщо ти не вб'єш Квод, або коли-небудь повернешся сюди, — я вб'ю тебе і згодую твоїм мухам. Ти зрозумів мене?

Гар хрокнув, підтверджуючи, що все зрозумів.

— Добре. Тоді забирайся.

Звір заквапився і гарячково заплескав крилами, пригинаючи траву. Нарешті йому вдалося відірватися від землі. Зедд спостерігав, як гар кружляє в повітрі, виглядаючи Квод. Кола, які він виписував у повітрі, ставали все менше і менше. Звір полетів на схід. Нарешті старий зовсім втратив його з виду. Тільки переконавшись, що гар полетів, він продовжив шлях на вершину пагорба.

Зедд став поряд зі своїм хмарним Каменем, опустив вниз вказівний палець і став здійснювати ним кругові рухи, немов помішуючи тушковане м'ясо. Масивний камінь заскреготав і зсунувся з місця, ніби намагаючись повернутися слідом за рухом пальця. Потім камінь здригнувся і розколовся, тонкі тріщини покрили всю його поверхню. Вся понівечена громада каменю ніби боролася з невідомою силою, структура каменю зм'якшувалася, плавилася і нарешті стала досить рідкою, щоб обертатися, повторюючи рух пальця. Швидкість обертання наростала. З рідкої маси, що оберталася, вирвався стовп світла. Зедд обертав рукою все швидше і швидше, і світло ставало все яскравіше і яскравіше. В добіла розпеченому, що кружляючому, немов смерч, потоці з'являлися і зникали дивні тіні й фігури. Яскравість світла продовжувала наростати. Здавалося, ще секунда — і морозне повітря осінньої ночі спалахне палючим полум'ям. Пролунав оглушливий свист вітру, осінні запахи змінилися зимовою морозною прозорістю, потім повіяло диханням весни, ріллі, долинув аромат літніх квітів, і знову повернувся запах прілого осіннього листя.

Камінь раптово затвердів і Зедд встав на нього, ступивши в стовп світла. Яскраве сяйво померкло і перетворилося на слабке світіння. Перед старим виникли дві примарні фігури. Їх риси здавалися невизначеними, як в спогадах, але все ж впізнаваними. У Зедда часто забилося серце.

Він почув голос матері, глухий і далекий.

— Що турбує тебе, сину? Навіщо ти викликав нас після стількох років? — Тінь простягнула до нього примарні руки. Зедд потягнувся назустріч, але не зміг торкнутися її.

— Мене стривожила розповідь Матері-сповідниці.

— Вона говорить правду.

Зедд закрив очі і кивнув, опускаючи руки.

— Отже, всі мої учні, крім Джіллера, дійсно мертві.

— Ти тепер єдиний, хто може захистити Мати-сповідницю. Ти повинен призначити Шукача.

— Вища Рада посіяла це насіння. А тепер ти хочеш, щоб я їм допомагав? Вони двічі відкинули мої поради, то нехай тепер пожинають плоди.

Наблизився батько Зедда.

— Сину мій, чому ти відкинув своїх учнів?

— Вони думали тільки про себе і забули про обов'язок — допомагати своєму народові.

— Так, я розумію. Тільки чим же це відрізняється від того, що зараз робиш ти?

В повітрі залишилося неясне відлуння його голосу. Зедд стиснув кулаки.

— Я пропонував свою допомогу, вони самі відкинули її.

— Хіба існували коли-небудь часи, коли б люди не були би сліпі від дурості чи жадібності? І ти з такою легкістю дозволив їм чинити, як їм заманеться? Ти так просто дозволив їм перешкодити тобі надавати допомогу тим, хто її потребує? Тобі здавалося, що ти маєш вагомі причини залишити людей і що твій вчинок не має нічого спільного з діями твоїх учнів, але результат вийшов той же самий. Твої учні усвідомили свою помилку і змогли прийняти правильне рішення. Вчися у них, синку.

— Зеддікус, — сказала мати, — невже ти допустиш, щоб загинув Річард і інші ні в чому не винні люди? Признач Шукача.

— Він дуже молодий.

Мати похитала головою, сумно посміхаючись.

— У нього не буде можливості постаріти.

— Він не пройшов останнього випробування.

— Даркен Рал полює за Річардом. Хмара, що відкидає на нього тінь, наслана Даркеном. Зміїну лозу поклав у глечик теж він в надії, що Річард відправиться на її пошуки. Зміїна лоза призначена не для того, щоб вбивати. Рал хотів, щоб Річард занурився в сон, тоді б Рал схопив його.

Тінь матері наблизилася, голос її звучав ще ласкавіше:

— Ти спостерігав за ним довгі роки. Ти впевнений, що Річард себе проявить?

— Тепер це вже нічого не змінює. — Зедд стомлено прикрив очі, голова його безсило впала на груди. — Даркен Рал роздобув три скриньки Одена.

— Ні, — відповів батько, — тільки дві. Третю він все ще шукає.

Очі Зедда широко розкрилися від подиву і він підвів голову.

— Що? У нього в руках ще не всі шкатулки?

— Поки ні, але скоро будуть всі.

— А Книга? У нього ж повинна бути Книга Зниклих Тіней?

— Немає. Він шукає її.

Зедд в задумі приклав палець до підборіддя.

— Тоді у нас ще є шанс, — прошепотів він. — Який дурень наважився вступити в гру, не маючи на руках всіх трьох шкатулок і Книги?

— Дуже небезпечний. Він вільно переміщається по підземному світі.

Зедд застиг, у нього перехопило подих. Погляд матері, здавалося, пронизував його.

— Саме так він зумів перетнути кордон і отримати першу шкатулку. Він пройшов через підземний світ. Саме так він зміг зруйнувати кордон — з підземного світу. Він має владу над світом мертвих, і влада ця зростає з кожним його приходом туди. Якщо ти вирішиш надати допомогу, тобі слід бути дуже обережним. Не ходи через кордон сам і не посилай Шукача. Даркен Рал тільки того й чекає. Якщо ти спробуєш пройти крізь кордон, опинишся в його владі. Матері-сповідниці вдалося пройти тільки тому, що Рал цього не очікував. Другий раз він подібної помилки не допустить.

— Але як же я зможу переправити нас в Серединні Землі? Сидячи тут, я нічого не зможу зробити!

— Прости, сину. Цього ми не знаємо. Ми віримо, що вихід є, але нам він не відомий. Ось чому ти повинен призначити Шукача: якщо він справжній, він знайде вихід.

Привиди почали тьмяніти.

— Зачекайте! Мені необхідно почути відповідь! Не покидайте мене!

— На жаль, ми не можемо тут довше залишатися. Це не нам вирішувати, ми повинні повернутися назад.

— Навіщо Ралу Річард? Будь ласка, допоможіть мені!

Він насилу розрізнив слабкий і далекий голос батька:

— Не знаємо. Ти сам повинен знайти відповідь. Ми навчили тебе всього, що вміли. Ти талановитіший, ніж колись були ми. Використовуй те, чому ми навчили тебе. Ми любимо тебе, синку. Але ми не зможемо прийти до тебе знову, поки все так чи інакше не влаштується. Коли шкатулки Одена в грі, не можна приходити сюди — можна порвати завісу.

Мати послала на прощання повітряний поцілунок. Зедд відповів їй тим же. Тіні батьків зникли.

Зеддікус Зул Зорандер — Великий і Благородний Чарівник — стояв один на чарівному камені, який подарував йому батько, і дивився в ніч незрячими очима.

— Ніщо ніколи не дається легко, — прошепотів він.