Перше Правило Чарівника

34

Річард почув звук. Немов би тихе шипіння і потріскування. У тому неясному напівсні-напіввартуванні, в якому він перебував, не мало сенсу намагатися зрозуміти, що це таке. Остаточно прокинувшись, він відчув сильний запах смаженого м'яса. Він негайно пошкодував, що свідомість його стало ясною: адже це принесло і спогади про все, що сталося, і тугу за Келен. Він лежав, звернувшись калачиком, болісно відчуваючи тверду кору дерева, до якого притулився. Все тіло затекло — він всю ніч проспав в одній позі. Зараз йому нічого не було видно, тому що голова його уткнулась в коліна. Він тільки зрозумів, що вже почало світати.

І все-таки поблизу хтось був.

Вдаючи, що ще спить, він згадав, де залишив зброю. Меч лежав не дуже близько, за ним треба було ще тягнутися. А ніж був поруч. Його пальці намацали горіхову ручку. Він обережно взяв ножа в руку, намагаючись не робити різких рухів. Невідомий знаходився зліва від нього. Одного стрибка, мабуть, буде достатньо.

Він обережно подивився в ту сторону — і з подивом побачив Келен. Вона сиділа, спершись на колоду, і дивилася на нього. На багатті смажився кролик.

Річард сів.

— Що ти тут робиш? — Обережно запитав він.

— Можна з тобою поговорити?

Річард прибрав руку з ножа, витягнув затерплі ноги, став розтирати їх.

— Я думав, ми вже про все поговорили. — Він тут же пошкодував про свої словах, побачивши, з яким болем подивилася на нього Келен.

— Вибач, — продовжував він, пом'якшуючись. — Звичайно, можна поговорити. Про що ти хотіла?

Келен знизала плечима.

— Ти знаєш, я багато думала… — Вона взяла довгу березову гілку, яку Річард вчора підібрав на підпал, і стала обдирати шматочки кори. — Учора, після того як я пішла, у тебе сильно боліла голова…

— Як ти дізналася?

Вона знову знизала плечима.

— Я завжди бачу по очах, коли в тебе болить голова.

Голос її був тихим і м'яким.

— Ще я знаю, що останнім часом ти мало спиш, через мене. Тому я вирішила, перш ніж… перш ніж піти, постерегти, поки ти будеш спати. Тому я і прийшла сюди, під дерева, де могла охороняти тебе. — Келен дивилася на гілку, з якої продовжувала обдирати кору. — Мені потрібно було впевнитися, що ти хоч трохи поспиш.

— Так ти просиділа тут всю ніч? — Річард не смів повірити словам.

Келен кивнула, не дивлячись на нього.

— А поки я охороняла тебе, я вирішила поставити пастку, як ти мене вчив, подивитися, чи не зловлю чогось тобі на сніданок. І поки я сиділа тут, ще багато про що передумала. Найбільше я плакала. Я не можу винести того, що ти думаєш, ніби я зрадниця. Мені боляче, і мене це злить.

Річард вважав за краще мовчати, поки Келен підбирає потрібні слова. Він не знав, що сказати, і боявся, що, якщо скаже щось не так, вона знову піде. Келен між тим здерла з гілки ще шматок кори і кинула в багаття, кора відразу спалахнула.

— А потім я ще подумала над твоїми словами і зрозуміла, що повинна розповісти тобі, як тобі слід поводитися при зустрічі з королевою. Крім того, мені треба тобі сказати, яких доріг слід уникати, а де можна йти. Я все думала, що мені тобі розповісти ще, щоб не забути нічого важливого. І перш ніж встигла про все це подумати, я зрозуміла, що ти був правий. У всьому.

Річарду здалося, що вона ось-ось заплаче, але вона не заплакала. Вона просто продовжувала крутити в руках гілку і уникала його погляду. Вона мовчала. А потім раптом задала несподіване запитання:

— По-твоєму, Шота гарна собою?

Він посміхнувся.

— Так, але ти краща.

Келен посміхнулася у відповідь і відкинула волосся.

— Мало хто наважилися б сказати це… — Вона знову зупинилася. Її таємниця стояла між ними. І знову вона заговорила: — Є стара приказка у жінок, може бути, ти чув її: «Не дозволяй красивій жінці вирішувати твою долю, якщо ти при цьому є чоловіком».

Річард посміхнувся і встав, щоб розім'яти ноги.

— Ні, не доводилося це чути. — Він напівсидячи сперся на колоду й склав на грудях руки. Він і не думав, що Келен буде турбуватися, чи не викрала Шота його серце. Адже Шота сказала, що вб'є його, якщо вони ще зустрінуться. Але й без цієї клятви Шоти у Келен, на його думку, не було причин для занепокоєння.

Келен відкинула гілку і встала поряд з ним. Нарешті вона заглянула йому в очі і підвела брови.

— Річард, — вона говорила тихо, майже пошепки, — цієї ночі я зрозуміла, що була дуже дурною. Раніше я боялася, що відьма вб'є мене відразу, але зараз зрозуміла, що вона майже домоглася цього. Просто я сама б за неї це зробила, дозволивши їй вирішити мою долю. А ти був у всьому правий. Мені слід було б з більшою увагою поставитися до того, що говорив Шукач Істини. — Келен опустила очі, потім знову глянула на нього. — Якщо… Якщо ще не занадто пізно, то я хотіла б повернутися до своїх обов'язків, знову стати твоїм провідником.

Річарду навіть не вірилося, що все скінчилося. Здається, він ніколи не відчував себе таким щасливим, ніколи не відчував такого полегшення. Замість відповіді він обійняв її і міцно притиснув до себе. Вона поклала голову йому на груди, потім відсторонилася.

— Річард, тепер я хотіла б поговорити з тобою ще про одну справу. Якщо ти згоден узяти мене назад, то ти повинен перш вислухати мене. Я не зможу залишатися з тобою, якщо не розповім про себе. Це пече мені серце, бо ж я повинна бути твоїм другом. Мені слід було б розповісти тобі про це з самого початку. У мене ніколи не було друзів, подібних тобі, і мені не хотілося б, щоб наша дружба припинилася. — Річард здивовано дивився на неї. — Але тепер я повинна розповісти тобі, хто я, — закінчила вона дуже тихо.

— Келен, я ж уже казав тобі, ти — мій друг, і ніщо не може змінити цього.

— Ця таємниця — може. — Келен опустила голову. — Це пов'язано з магією.

Річард не був упевнений, що йому необхідно дізнатися її таємницю. Він тільки що знову знайшов Келен, і йому зовсім не хотілося втратити її знову. Він сів навпочіпки біля багаття і зняв з вогню палицю, на якій смажився кролик. Він пишався тим, що Келен сама зуміла зловити кролика тим способом, яким він навчив її.

— Келен, твої таємниці не цікавлять мене зараз. Мене цікавиш тільки ти, от і все. Нумо, кролик готовий, поснідаємо.

Вона сіла на землю поряд з Річардом, а він відрізав ножем шматок м'яса і подав їй. М'ясо було гарячим, і вона тримала його обережно і дула, щоб остудити. Річард відрізав шматок собі і теж сів.

— Річард, коли ти в перший раз побачив Шоту, вона і справді була так схожа на твою матір?

Річард глянув на її обличчя, освітлене вогнем, кивнув і відкусив шматок м'яса.

— Твоя мати була красунею. У тебе її очі і її губи.

Річард злегка посміхнувся, згадавши про це.

— Але ж це була не вона.

— Значить, ти розсердився на Шоту за те, що вона прикинулася людиною, якою не мала права бути? За те, що вона обдурила тебе? — Келен теж відкусила шматок м'яса, вдихаючи повітря ротом, бо воно було ще дуже гарячим. Вона уважно дивилася на Річарда.

Він знизав плечима, відчувши гіркоту при спогаді.

— Так, по-моєму, це було нечесно.

Келен прожувала м'ясо і проковтнула його.

— Ось чому я повинна розповісти тобі, хто я така, навіть якщо ти після цього зненавидиш мене. Адже ти був моїм другом. Хоча я, можливо, і не заслуговувала дружби. Це ще одна причина, чому я повернулася: я не хотіла, щоб ти дізнався про це від когось іншого. Краще, якщо ти дізнаєшся все від мене. Після того як я розповім тобі все, то, якщо ти захочеш, я піду.

Річард подивився на небо. Воно ставало все світлішим. Йому захотілося, щоб Келен нічого не розповідала йому про себе, щоб все залишалося так, як є.

— Не хвилюйся. Я не збираюся гнати тебе геть. У нас же є спільна справа. Ти пам'ятаєш, що говорила Шота? У королеви ця шкатулка довго не затримається. Адже це означає тільки одне: хтось забере в неї шкатулку. Краще, якщо це зробимо ми, а не Даркен Рал.

Келен торкнулася його руки.

— Я не хочу, щоб ти ішов на пошуки, поки не вислухаєш мене. Якщо ти після цього захочеш, щоб я залишила тебе, я тебе зрозумію. — Вона пильно подивилася на нього. — Річард, я повинна сказати, що мене ніколи ще так не цікавила чиясь думка, як твоя, і, думаю, такого більше не буде. Але обійти цю таємницю не можна. З цього нічого б не вийшло. Нічого хорошого, по крайній мірі.

Йому не хотілося вірити. Повинен же бути якийсь інший вихід. Річард важко зітхнув і вимовив:

— Ну добре, давай.

Вона кивнула.

— Ти пам'ятаєш, що в Серединних Землях живуть істоти, наділені магією? І що вони не можуть відмовитися від магії, тому що магія частина їх самих?

Він кивнув.

— Так от. Я — одна з таких людей. Я не просто жінка.

— Так хто ж ти?

— Я — сповідниця.

«Сповідниця».

Слово це було йому знайоме.

Він весь напружився. Дихання перехопило. Він раптом згадав рядки з Книги Зниклих Тіней. «Якщо той, хто володіє скриньками, не прочитав цих слів сам, а почув їх із уст іншої людини, в достовірності переданого знання він може переконатися лише за допомогою сповідниці…»

Перед його внутрішнім зором швидко замиготіли сторінки книги. Він намагався згадати, чи не згадуються ці «сповідниці» десь ще. Ні, ніде. Він пам'ятав кожне слово Книги. Сповідниця згадувалася лише одного разу, на самому початку. Він ще думав, що б це значило. Він навіть раніше не був впевнений, що це реальна особа. Річард відчув, як ікло, що висіло у нього на шиї, немов налилося вагою.

Келен подивилася йому в очі і насупилась.

— Ти знаєш, хто такі сповідниці?

Він насилу відповів:

— Ні. Тільки слово чув, не більше… Чув від батька. Це правда, я не знаю, що воно означає. — Він намагався знову оволодіти собою. — Так що ж значить — бути сповідницею?

Келен обхопила руками коліна і злегка відсунулася.

— Це означає володіти владою, чарівною силою, яка передається від матері до дочки і походить з давніх-давніх часів, ще до «темного часу», існуючи стільки ж, скільки існують країни і народи.

Річард не знав, що це за «темні часи», але слухав не перебиваючи.

— З цим ми народжуємося, чарівна сила — частина нас самих, і без неї ми можемо не більше, ніж люди — без серця. У кожної сповідниці і діти народжуються сповідницями. Так буває завжди. Але цей дар не у всіх однаковий. У одних сильніший, в інших — слабший.

— Значить, ви не можете позбавитися від цього, навіть якщо б захотіли? Але що це за чари?

Келен глянула на вогнище.

— Ця сила діє по бажанню сповідниці в момент дотику. Дар цей ми постійно носимо в собі. Нам не треба викликати його в собі, щоб пустити в хід, навпаки, ми повинні завжди стримувати в собі цю силу, а користуватися нею можемо, просто захотівши.

— Ніби як стримувати апетит? — Запитав Річард.

Вона посміхнулася такому порівнянню.

— Ну, майже.

— І що ж творить ця сила?

— Бачиш, це важко виразити в словах. Я і не думала, що це буде так важко пояснити, але дійсно важко передати це словами тому, хто не народився в Серединних Землях. Я ніколи не намагалася робити це і навіть не впевнена, що можна підібрати слова. Це ніби як пояснити сліпому, що таке «дим».

— Ну спробуй.

Келен кивнула й подивилася йому в очі.

— Це сила любові.

Річард ледь не засміявся:

— І ти думаєш, що мене злякає сила любові?

Келен напружилася, очі її спалахнули від обурення, але, крім обурення, в погляді з'явився вираз, схожий на той, який він бачив у поглядах Шоти і Еді — причетності до вічності. Він відчув, що Келен його слова здалися неповажними, якщо не образливими, не кажучи вже про його недоречну веселість. Річард зрозумів, і це було неприємне відчуття, що Келен не звикла, щоб хтось посміхався з приводу її чарівної сили. Здається, її погляд сказав йому про це більше, ніж могли б розповісти слова. Які б не були ці чари, але сміятися тут явно не було над чим. Він посерйознішав. Коли Келен зрозуміла, що він більше нічого такого не ляпне, вона продовжила:

— Ти не зрозумів. Не будь легковажним. — Очі її звузилися. — Зазнавши на собі нашого дотику, людина вже не може більше залишатися сама собою. Вона назавжди стає іншою. Більше того, варто сповідниці доторкнутися до людини, і вона стає відданою їй назавжди, відданою як нікому з живучих. Для неї вже не має значення, ким він був, чим займався, чого бажав. Він піде на все заради тієї, яка доторкнулася до нього. Після цього його життя належить не йому, а їй. Його душа належить не йому, а їй. Як особистість він вже не існує.

Річард відчув, що йому стає якось не по собі.

— І скільки часу триває дія цієї самої чарівної сили або як її назвати?

— Стільки, скільки буде жити той, до кого я доторкнулася, — спокійно відповіла Келен.

Йому раптом стало холодно.

— Отже, це щось на зразок відьминих чар?

— Не зовсім так, але, можливо, так тобі буде легше зрозуміти. Нехай буде так. Але дотик сповідниці значить куди більше. Його дія набагато могутніша і довговічніша. Чари відьом можна зняти. Наслідки ж мого дотику усунути неможливо. Шота зачарувала тебе, хоча ти і не відчував цього. Це сильніше самих відьом, вони так чинять, бо така їхня доля. Твій гнів і гнів, що виходить від меча, захистили тебе. Але магічна дія мого дотику починається відразу і не проходить ніколи. Тут тебе ніщо не може захистити. Для того, до кого я доторкнулася, немає вже шляху назад: він уже не та людина, що раніше. Його особистість зникає назавжди. Він назавжди втрачає вільну волю. Це одна з причин, чому я не хотіла йти до Шоти, — відьми ненавидять Сповідниць. Вони страшно ревнують до нашої влади, до того, що людина, до якої ми тільки доторкнемося, стає нам назавжди відданою. Той, до кого доторкнеться сповідниця, зробить все, що вона скаже. — Келен суворо подивилася на нього. — Все.

Річард відчув, що в роті у нього пересохло, а думки немов розбігаються. Він відчайдушно чіплявся за свою надію, за свою мрію. Єдиним способом зосередитися, виграти час і подумати було задавати питання.

— І це діє на всіх?

— На всіх людей. Окрім Даркена Рала. Чарівники попереджали мене, що магія Одена захистить його від наших дотиків. Тому йому немає чого мене боятися. На інших істот, не на людей, вона зазвичай не діє, оскільки у них немає співчуття до людей. На гарів, наприклад, мій дотик не подіє. Моя магія діє на декого, але не так, як на людину.

Річард глянув на неї спідлоба.

— А Ша? Ти ж торкнулася її?

— Так, адже вона вмирала і була самотня. Вона страждала і від розлуки з їй подібними, і від того, що вмирала на самоті. Вона попросила мене торкнутися її. Мій дотик знищив її страх і народив любов до мене, не залишаючи місця для власних страждань і для самотності. У неї нічого не залишилося, крім любові до мене.

— Так було, коли я вперше зустрів тебе і тебе переслідував Квод? Ти тоді торкнулася одного з них?

Келен знову кивнула, відкинувшись назад і кутаючись у свій плащ.

Вона подивилася на вогонь.

— Хоча вони й були зачаровані, щоб убити мене, але як тільки я доторкнулась до одного з них, мені вже була забезпечена перемога. Вони стали битися не на життя, а на смерть, щоб захистити мене. Ось чому Рал посилає чотирьох, щоб убити одну сповідницю. Вважається, що якщо вона торкнеться одного, то інші троє вб'ють і його, і її. Потрібно не менше трьох, бо той, до якого ми доторкнемося, буде битися так відчайдушно, що завжди може вбити одного, а часто — двох, але залишиться ще один, щоб убити сповідницю. У рідкісних випадках один може вбити і трьох. Так було і з тим Кводом, який переслідував мене перед тим, як чарівники відправили мене через кордон. Квод найзручніше використовувати в таких справах. Вони майже завжди діють успішно. Якщо ж цього не відбувається, то Рал просто посилає інший Квод.

Помовчавши, Келен продовжувала:

— Тоді, на Тупій горі, ми залишилися в живих тільки тому, що ти їх роз'єднав. Той, кого я торкнулася, вбив свого товариша, а ти відвернув на себе увагу інших. Потім він пішов розбиратися з іншими двома, а ти зіштовхнув одного з них вниз, так що той, кого я торкнулася, не пошкодував життя, щоб зіштовхнути ватажка в прірву. Він поступив так тому, що у нього не було шансу у поєдинку на мечах. Він зробив це ціною життя, але йому це було байдуже, адже я торкнулася його. Для нього це був єдиний вірний спосіб мене захистити.

— А ти не могла просто торкнутися всіх чотирьох?

— Ні. Наша сила витрачається вся, і потрібен час, щоб її відновити.

Він зачепив ліктем на руків'я меча, і несподівано йому в голову прийшла ще одна думка:

— Коли ми йшли через кордон і тебе переслідував останній з цієї зграї, а я вбив його… я, значить, насправді не рятував тебе?

Келен з хвилину помовчала, потім відповіла.

— Один чоловік, яким би він не був великим і сильним, не представляє загрози для сповідниці, навіть якщо її сила менше, ніж у мене. Якби ти не прийшов тоді на допомогу… я б впоралася з ним сама. Вибач, Річард, — прошепотіла вона, — але не було потреби в тому, щоб ти вбивав його. Я б сама з ним впоралася.

— Ну, — зауважив він сухо, — принаймні я визволив тебе від необхідності цим займатися.

Вона нічого не відповіла, тільки сумно подивилася на нього. Здається, їй нічого було сказати у відповідь.

— А це надовго? — Запитав він. — Скільки часу потрібно сповідниці, щоб відновити свою силу після дотику?

— У всіх сповідниць сила чар різна. У одних більша, в інших — менша. Це може потребувати навіть декількох днів і ночей. Зазвичай на це потрібна доба.

Річард пильно подивився на неї.

— А в тебе?

Келен глянула йому в очі, ніби кажучи, що даремно він задав це питання.

— Близько двох годин.

Він відвернувся до вогню, не надто задоволений відповіддю.

— Це щось незвичайне?

Келен зітхнула.

— Так принаймні мені говорили. — Відчувалося, що їй важко про це розповідати. — Чим менший термін, за який відновлюється наша сила, тим більша наша влада. І тим сильніше вона діє на того, до кого ми доторкнемося. Ось чому іноді буває, що в Кводі один, якого я торкнуся, може вбити ще трьох. У сповідниць з меншою владою такого не відбувається. А від влади сповідниць залежить і їхнє становище. Адже ті, чия сила більша, можуть народжувати і дочок, наділених більшою силою. Серед Сповідниць немає заздрості одна до одної, навпаки, між ними виникають велика прихильність і почуття обов'язку у відношеннях між ними в часи випробувань, як тепер, коли Даркен Рал зруйнував кордон. Сповідниці нижчих ступенів захистять вищих, якщо буде потреба.

Він зрозумів, що якщо не задасть їй ще одного питання, то сама вона про це не скаже.

— А який ступінь в тебе?

Вона не кліпаючи дивилася на вогонь.

— Ступені всіх сповідниць нижче мого. І багато з них віддали життя, щоб врятувати мене… — Келен на мить замовкла. — Заради того, щоб я могла жити і використовувала свою владу проти Рала. Зараз вже ніхто з них не захищає мене. Я одна. Даркен Рал убив всіх, до кого дістався.

— Пробач, Келен, — тихо сказав він. Він тільки тепер починав розуміти винятковість цієї жінки. — Значить, у тебе є титул. Як же тебе називають?

— Я — Мати-сповідниця.

Річард напружився. За словами «Мати-сповідниця» відчувалися якась страшна сила і влада. Це прозвучало майже як одкровення. Він завжди розумів, що Келен — особлива, але він вже мав справу з незвичайними людьми, коли був лісовим провідником, і навчився не тремтіти перед ними. Адже він і не думав, що Келен звичайна жінка. Але якщо він залишиться просто провідником, а вона такою, як є, то це ще нічого. Він не збирається її втрачати і відсилати геть тільки через титул.

— Я не знаю, що це означає. Мабуть, щось подібне до принцеси або королеви?

Келен підняла брови.

— Королеви кланяються Матері-сповідниці.

Тут Річард відчув боязкість.

— Так ти вища, ніж королева? — Запитав він здивовано.

— Пам'ятаєш плаття, в якому я була, коли ти вперше мене побачив? Це одяг сповідниці. Ми всі носимо такий, щоб видно було, хто ми, хоча більшість жителів Серединних Земель і так впізнають нас, незалежно від того, як ми одягнені. Всі сповідниці носять чорні сукні. Тільки у Матері-сповідниці плаття біле. — Келен, очевидно, трохи дратувало, що доводилося розповідати про своє становище. — Як дивно мені все це пояснювати, Річард. В Серединних Землях це відомо всім, так що мені ніколи не доводилося думати, як передати це словами. Це звучить так… Не знаю, зарозуміло, чи що. Коли говориш.

— Але я ж не з Серединних Земель. Постарайся пояснити. Я повинен зрозуміти.

Вона кивнула і знову глянула на нього.

— Королі і королеви — владики у своїх царствах, що мають кордони. Чимало їх і у Серединних Землях. Є країни, керовані по-іншому, наприклад, радами. Є й землі, де живуть чарівні істоти, наприклад, Мерехтливі в ночі. Ніхто з людей не живе в їх землях.

Земля ж, де живуть сповідниці, моя батьківщина, зветься Ейдіндріл. Вона ж — батьківщина чарівників. Там знаходиться Вища Рада Серединних Земель. Ейдіндріл — прекрасна країна. Давно вже не була я на батьківщині, — сказала вона із сумом. — Між сповідниця і чарівниками існує тісний союз, і зв'язок їх дуже схожа на зв'язок між старим Зеддом і Шукачем Істини. Ніхто ніколи не претендує на Ейдіндріл. Всі правителі бояться нашої країни, бояться сповідниць і чарівників. Всі країни в Серединних Землях надають підтримку Ейдіндрілу, всі платять данину. Сповідниці стоять вище законів усіх країн, так само, як Шукач підпорядковується лише власному сумлінню. І в той же час ми самі, беручи участь у Вищій Раді, служимо всім людям Серединних Земель.

В минулому були правителі, чия жадоба влади змушувала їх намагатися підпорядкувати сповідниць собі. Тоді прозірливі сповідниці зрозуміли, що треба подбати про свою незалежність, щоб не стати рабинями. Тому Мати-сповідниця вжила свою владу проти цих правителів. Правителі були повалені зі своїх тронів і замінені новими, які вже розуміли, що сповідниць слід залишити в спокої. Колишні правителі, яких вдалося захопити в полон, жили в Ейдіндрілі на положенні дещо кращому, ніж раби. Сповідниці зазвичай брали їх з собою, коли здійснювали подорожі по різних країнах, щоб ті несли дорожні речі та їжу. За старих часів сповідниць оточувала значно більша пишність, ніж тепер. У всякому разі, це справляло належне враження.

— Я щось не зрозумію, — сказав Річард. — Королі і королеви, могутні владики. Хіба в них немає збройної сили? Хіба немає охорони і всього того, що потрібно для їх безпеки? Як же сповідниця може наблизитися до короля або до королеви і торкнутися їх?

— Звичайно, у них все це є, що правда, то правда. Але для нас все не так важко, як здається. Сповідниця може доторкнутися до однієї людині, наприклад, з королівських гвардійців, і той стає її союзником. Він приводить її до іншого, і той, в свою чергу, починає їй допомагати. Незабаром вона проникає по палац. Кожен, до кого вона торкається, приводить її до людини рангом вище і доставляє їй таким чином все нових друзів і союзників. Так, за допомогою надійних помічників серед королівських радників, вона може потрапити прямо до короля або королеви швидше, ніж це можна собі уявити. Як кажуть, вони не встигають і озирнутися, причому робиться все без зайвого шуму.

Мати-сповідниця зі своїми сестрами може пройтися по королівському замку, як буря. Звичайно, все це не так безпечно, і багато сповідниць загинули, але їх мета виправдовувала жертви. Це одна з причин, чому жодна з країн не буває закрита для сповідниць, хоча багато з задоволенням би не пускали їх до себе.

Адже закрити країну для сповідниць — рівнозначно визнанню провини, достатньої для відмови правителя від влади. Ось чому і люди Тіни, наприклад, впустили мене до себе, а вони рідко пускають до себе чужинців. Але якщо не впустити в свої володіння сповідницю, це викличе питання і підозри. Якщо правитель залучений в якісь інтриги, він тим більш охоче впускає до себе сповідниць, щоб спробувати приховати свою участь у подібних справах.

В ті часи серед сповідниць знаходилися такі, яким занадто хотілося використовувати свою силу, щоб всюди викорінювати зло, як вони його розуміли. Чарівникам довелося застосувати владу і підпорядкувати все своєму контролю, але, у всякому разі тоді люди зрозуміли, на що здатні Сповідниці. Але то було в давні часи.

Відторгнути правителя від влади! В давні це було часи чи ні, але Річарду важко було прийняти чи виправдати таке.

— Але хто дає сповідницям таке право?

Вона знову суворо подивилася на нього.

— Ну, а те, чим зараз займаємося ми з тобою, хіба так вже відрізняється від того, що робилося в минулому? Хіба ми не збираємося усунути правителя від влади? Ми робимо все, що, як вважаємо, повинні робити, все, що, по-нашому, правильно.

Річард неспокійно засовався.

— Твоя правда, — визнав він. — А тобі траплялося раніше це робити — скидати правителів?

Вона похитала головою.

— До цих пір правителі намагалися уникати моєї уваги. Та ж історія, що з Шукачем Істини. Принаймні так вже було до нашого з тобою народження. — Вона подивилася на нього серйозно. — Шукачі теж, бувало, скидали з престолу королів. Але зараз, з тих пір як про старого Чарівника всі забули, а меч перетворився на почесну нагороду, авторитет Шукачів сильно впав, вони вважаються трохи більшими фігурами, ніж пішаки.

— Я не впевнений, що тепер стало по-іншому, — сказав Річард, звертаючись швидше до самого себе, ніж до неї. — Я частенько відчуваю себе не більше ніж пішаком, яким рухають інші. Наприклад Зедд і…

Він не договорив, і Келен закінчила сама:

— І я.

— Ну, я не хотів цього сказати, просто часом мені хочеться забути про меч Істини. Але при всьому тому я не можу допустити, щоб Рал переміг. Тому я ніяк не можу відмовитися від свого обов'язку. Я розумію, що у мене немає вибору. Це-то мене і бісить.

Келен сумно посміхнулася.

— Річард, якщо ти тепер зрозумів, хто я, то ти, сподіваюся, зрозумієш, що й зі мною — то ж саме. Як і у тебе, у мене немає вибору. Але зі мною справа гірша. Адже ми народжуємося з магічною силою. Ти, принаймні коли все це скінчиться, зможеш, якщо захочеш, повернути свій меч Зедду. Я ж залишуся сповідницею на все життя. — Вона помовчала трохи, потім знову заговорила: — З тих пір як я взнала тебе, я би все віддала, аби відмовитися від цього звання і стати звичайною жінкою.

Річард не знав, куди подіти руки, тому він підібрав палицю і став креслити лінії на землі.

— І все ж я поки ще не зрозумів, чому вас називають «сповідниця»? Що це означає? — Йому було дуже важко дивитися їй в очі.

У погляді Келен відбилася біль, і Річарду стало шкода її.

— Це слово говорить про нашу роботу, — відповіла Келен. — Ми — останні судді у встановленні істини. Ось чому чарівники наділили нас такою владою ще в далекі, забуті тепер часи. Ось шлях нашого служіння людям.

— Останні судді у встановленні істини? — Повторив він, насупившись. — Щось на зразок Шукачів Істини?

Вона кивнула.

— Так, Шукачі Істини і сповідниці об'єднані спільною метою. Ми — ніби два кінці однієї магічної сили. У стародавні часи чарівники самі були чимось на зразок правителів. Але їх і тоді дуже засмучували зловживання, які їх оточували. Вони ненавиділи брехню і обман. І шукали засоби, як перешкодити негідним владикам зловживати владою, гнобити й обманювати людей. Такі нечесні правителі, щоб знищити і зганьбити своїх супротивників, звинувачували їх у злочинах, за які потім страчували їх.

І чарівники вирішили покласти цьому край. Їм потрібен був такий спосіб, який безсумнівно вияляв би Істину. Тому вони створили особливий вид магії і дали їй як би своє особливе життя. Таким чином вони створили касту сповідниць з числа обраних жінок. Жінок вони відбирали ретельно: адже один раз дана, чарівна сила продовжувала існувати вже сама по собі і назавжди переходила до нащадків.

Келен неуважно подивилась, як він малював палицею на землі.

— З тих пір ми використовуємо свою чарівну силу для встановлення Істини у всіх випадках, коли це життєво важливо. Найчастіше для того, щоб визначити, чи дійсно винні засуджені. Ми торкаємося до засуджених до смерті, і після того, як вони підкоряються, сповідуємо їх.

Річард ледь не звалився на землю. Палка, якою він малював, застигла в його руці. Він змусив себе повернутися до свого заняття. Келен продовжувала:

— Якщо ми торкаємося навіть самих мерзенних убивць, вони роблять все, що ми накажемо, і признаються в своїх злочинах. Бувало й так, що в судах не були впевнені у винуватості підсудного і запрошували сповідниць для виявлення Істини. У більшості країн існує закон, що нікого не можна засудити до смертної кари без сповіді, щоб завжди була впевненість, що смертний вирок винесено заслужено і що винні не уникли покарання, а невинні не засуджені з помсти.

Деякі народи в Серединних Землях, як люди Племені Тіни, не хочуть користуватися послугами сповідниць. Вони не хочуть того, що вважають стороннім втручанням. Але все ж вони бояться нас, бо знають, на що ми здатні. Ми поважаємо побажання цих народів, і не існує законів, які можуть змусити їх користуватися послугами сповідниць. Однак ми можемо виконати там свій обов'язок силою, якщо запідозримо, що нас обманюють. Але все ж у більшості країн вважають, що варто вдаватися до нашої допомоги.

Сповідниці були першими, хто розкрив змови й інтриги, що йшли від Даркена Рала. Саме для встановлення важливих Істин, таких як ця, чарівники і створили свого часу Сповідниць і Шукачів Істини. Даркену Ралу зовсім не до вподоби припало, що ми розкрили його таємні задуми.

Рідко коли ув'язненого засуджують на смерть без сповіді. Такі люди мають право вимагати, щоб до них привели сповідницю, а вони, пройшовши сповідь, могли б довести свою невинність. Це право засуджених у всіх Серединних Землях.

Тут голос її став тихіше й слабкіше.

— Ось це я не люблю найбільше. Ніхто, якщо він дійсно винен, не стане сам кликати сповідницю, адже це лише підтвердить вирок. Я знаю, що такі люди невинні, ще до того, як доторкнуся до них, але все одно я повинна це робити. Якби ти тільки бачив їх очі, коли я торкаюся їх, ти б зрозумів мене. Коли нас закликають, і якщо ці люди невинні, отже вони…

Річард проковтнув клубок у горлі.

— А скільки у тебе було цих… сповідей?

Вона похитала головою.

— Важко порахувати. Занадто багато. Півжиття провела я в різних в'язницях і тюрмах, зі звірами в людській подобі, які при цьому часто виглядали невинно і були чиїмись сусідами, братами, батьками. Після того як я торкалася до них, вони розповідали мені про все, що вчинили. Довгий час після цих зустрічей, коли я ще тільки починала, я навіть не могла спокійно спати, мене мучили кошмари. Картини того, що вони сотворили… Ти навіть уявити собі не можеш…

Річард зрозумів, що вона ось-ось заплаче. Він кинув палицю, взяв її руку і міцно стиснув своєю.

— Келен, не треба, не варто…

— Я пам'ятаю першу людину, яку вбила. — Губи її затремтіли. — Він мені сниться до цих пір. Він покаявся в тому, що зробив з трьома дочками сусіда… старшій було всього п'ять… Він подивився на мене широко відкритими очима, після того як розповів мені про найстрашніше, що тільки можна собі уявити… І запитав: «Чого бажає моя пані?»… Запитав, не роздумуючи. Я відповіла: «Я бажаю, щоб ти помер». — Тремтячою рукою вона змахнула сльози з щоки. — І він упав замертво.

— А що сказали люди?

— А що б вони наважилися сказати сповідниці, яка змусила людину померти на їх очах просто за її наказом? Вони задкували і розступалися, коли ми йшли. Адже на таке здатна далеко не кожна Сповідниця. Навіть мій чарівник перелякався, побачивши це.

Річард нахмурився.

— Твій чарівник?

Вона витерла сльози і кивнула.

— Чарівники вважають своїм обов'язком оберігати нас, бо нас всі ненавидять і бояться. Сповідниці майже завжди подорожували під захистом чарівників. Одного з них зазвичай призначали в супроводжуючі, коли ми відправлялися сповідувати. Але Рал зумів розлучити нас з чарівниками, і тепер вони теж загинули. Залишилися тільки Зедд і Джіллер.

Річард взяв у руки кролика, який вже остиг. Він відрізав шматок і простягнув їй, потім взяв один собі.

— А чому сповідниць всі бояться і ненавидять?

— Рідні і друзі страчених ненавидять нас тому, що часто не хочуть вірити, що ті, кого вони любили, зробили те, у чому вони покаялися. Вони воліють думати, що сповідування пов'язане з обманом. — Вона відривала по маленькому шматочку і повільно жувала. — Я помітила, що люди часто не хочуть приймати Істину. Вона для них мало чого варта. Деякі навіть намагалися вбити мене. Ось чому чарівники і супроводжували нас всюди. Вони захищали нас, доки не відновиться наша сила.

— І все-таки для мене в цьому недостатньо сенсу, — зауважив Річард, прожувавши м'ясо.

— Те, що ми робимо, досить просто. Це, правда, звучить дуже дивно для тих, хто не живе з цим. Все, що пов'язано з чарами Серединних Земель, повинно здаватися тобі дивним.

Він подумав, що «дивно» — не зовсім точне слово. Потрібне слово, мабуть, було б «моторошним».

— Крім того, — продовжувала Келен, — ми, сповідниці, незалежні, а люди цього не люблять. Чоловіки нас не сприймають за те, що ніхто з них не може керувати нами або просто вказувати, що робити. Жінки не приймають нас тому, що ми не живемо їхнім життям, не живемо, як живуть жінки за звичаєм. Ми не піклуємося про чоловіків і не підкоряємося ім. Усім здається, що у нас особливі права. Наше довге волосся — знак нашої самостійності, а більшість жінок мають носити коротке волосся в знак свого підлеглого становища як чоловікові, так і тим, хто займає більш високе становище. Тобі все це може здатися дрібницею, але тільки не нашим людям, неважливо, мають або не мають вони відношення до влади. Якщо жінка носить пасма довші, ніж належить за її статусу, то в разі покарання її статус може знизитися. В Серединних Землях довге волосся у жінки — символ влади, майже виклик. Це означає, що ми робимо, що захочемо, нікому не підкоряємося і для всіх представляємо загрозу. Про щось подібне свідчить для оточуючих людей і твій меч. Жодна з Сповідниць не носить коротке волосся, і людей дратує, що ніхто не може нас змусити зробити це. Іронія полягає в тому, що насправді ми куди менш вільні, ніж вони, але вони не помічають цього. Ми беремо на себе найнеприємніші обов'язки заради їх же блага, і при цьому ми не можемо вільно розпоряджатися навіть своїм життям. Ми — полонянки власних чар.

Поки Келен доїдала м'ясо, Річард думав про те, яка це насмішка долі, що сповідниці дарують свою любов найстрашнішим злочинцям, але не можуть подарувати її нікому за власним вибором. Він бачив, що є ще щось: вона сказала не все, що хотіла.

— Мені подобається твоє довге волосся. Вони тобі йде.

Келен посміхнулася.

— Дякую. — Вона кинула кістки у вогонь, в задумі задивившись на багаття, потім — на свої руки.

— І крім того, є ще одне важливе питання: як нам вибрати собі пару.

Річард доїв м'ясо і теж кинув кістку в багаття. Йому не сподобалися її слова.

— Вибрати собі пару? Що ти хочеш цим сказати?

Вона продовжувала дивитися на руки, точно сподіваючись знайти там відповідь.

— Коли сповідниця досягає віку зрілого материнства, вона повинна вибрати собі пару. Сповідниця може вибрати будь-якого чоловіка, якого захоче, навіть вже одруженого. Вона може довго блукати Серединними Землями в пошуках підходящого батька для своїх дочок, чоловіка сильного або, можливо такого, який здається їй красивим. Це вже як захоче. Чоловіки бояться сповідниць, які шукають пару. Ніхто не хоче, щоб його вибрали, щоб до нього доторкнулися. Жінки бояться тому, що не хочуть, щоб обрали їх чоловіка, брата чи сина. І всі знають, що не можуть нічого вдіяти. Сповідниці підпорядкують собі всіх, хто завадить їм зробити їх вибір. Люди бояться мене, по-перше, тому, що я Мати-сповідниця, по-друге, тому, що мені вже давно пора зробити вибір.

Річард все ще чіплявся за свої мрії і надії.

— Але якщо ти зацікавиш когось і цей хтось зацікавить тебе?

Вона сумно похитала головою.

— У сповідниць немає друзів, крім інших сповідниць. Тут все просто. Ніхто ще не відчував почуття прихильності до сповідниці. Всі чоловіки бояться нас. — Але вона змовчала, що тепер це вже було не зовсім так просто. Голос її знову затремтів. — З юних років нас вчать, що чоловік, якого ми вибираємо, повинен бути сильним, щоб діти, яких ми народимо, теж були сильними. Але він не повинен бути нам по серцю, бо ми руйнуємо його особистість. Ось чому нічого не вийде у… у нас з тобою.

— Але… чому? — Він намагався чинити опір її словам, її владі.

— Тому, що… — Вона відвернулася, більше не в силах приховувати свою біль. Зелені очі наповнилися сльозами. — Тому, що під час пристрасті влада сповідниці над магічним даром ослабне, і вона, навіть мимоволі, направить на коханого свою силу. І тоді це буде вже не та людина, яка їй подобалася. І для неї немає можливості не допустити цього. Ніяких. Він буде належати їй, але зовсім не так, як вона того хотіла. Бажаний чоловік буде з нею, але тільки через її чарівну силу, а зовсім не за своїм вибором, не зі своєї доброї волі. Він перетвориться на порожній посуд, в якому буде тільки те, чим вона наповнила його. А жодна Сповідниця не бажала б такої долі для свого обранця.

Ось чому сповідниці з незапам'ятних часів тримаються окремо від чоловіків, боячись закохатися. Хоча нас вважають безсердечними, насправді це не так. Просто ми всі боїмося того, що може зробити з коханим наш дотик. Деякі сповідниці вибирали чоловіків, яких ніхто не любить або навіть ненавидять. Щоб не погубити людину з добрим серцем. Хоча такий вибір був у небагатьох, але це їхня справа, і вони мають на це право. Жодна сповідниця не засудить іншу за такий вибір, вона все зрозуміє. — Очима, повними сліз, Келен подивилася на нього, і в погляді її було благання, щоб і він її зрозумів.

— Але… я міг би… — Він не знав, як йому бути зі своїм серцем.

— Але я не могла б. Адже для мене це було б так само, як коли ти хотів побачити свою матір, а замість цього побачив Шоту, яка прикинулася твоєю матір'ю. Прикинулася, але не була. Це лише видимість любові. Розумієш? — Скрикнула Келен. — Хіба це могло тобі принести справжню радість?

Річард відчув, що її слова розбивають на друзки його надії, а з ними і його серце.

— О духи, — сказав він, — чи не про це говорила тоді Шота? Чи не це вона мала на увазі, коли сказала, що ти була на волосок від того, щоб направити на мене свою магічну силу? — Тон його був холоднішим, ніж йому б хотілося.

— Так. — За її голосу відчувалося, що вона намагається не заплакати. — Прости мене, Річард. — Келен зціпила пальці рук. — Я ще ні до кого не ставилася так, як до тебе. Мені так хотілося бути з тобою. Я навіть майже забула, хто я така, мені це було майже все одно. — Сльози з'явилися на її щоках. — Але тепер-то ти розумієш, яка небезпечна моя влада? Розумієш, як легко могла би я погубити тебе? Якби ти не зупинив мене… ти б пропав.

Він відчув гостру жалість до неї і до її положення, до її безсилля перед усім цим. Він відчув і власний біль, біль втрати, нехай і втрачати йому, як виявляється, було нічого. Адже вона ніколи не могла б належати йому, або точніше, він не міг належати їй. Все виявилося порожньою мрією.

Зедд намагався застерегти його, врятувати від цього болю. Чому він не прислухався? Чому він був настільки дурний і самовпевнений, що понадіявся що-небудь придумати? Він знав, чому. Він повільно встав я підійшов до багаття, так, щоб Келен не помітила його сліз. Впоравшись з собою, він знову заговорив:

— А чому ти весь час говорила про дочок? Чому тільки дівчата? Хіба у сповідниць не народжуються хлопчики? — Річарду здалося, що голос його став схожий на скрегіт.

Він слухав, як потріскує вогонь багаття. Келен довго не відповідала. Почувши, що вона плаче, Річард повернувся до неї. Вона підняла голову і простягла руку, щоб він допоміг їй встати. Піднявшись, вона притулилася до дерева, відкинула з обличчя волосся і встала, схрестивши руки.

— Так, сповідниці народжують і хлопчиків. Зараз — не так часто, як раніше, але все ж народжують. — Вона кашлянула. — Але у дітей чоловічої статі магічна влада розвинена ще сильніше: їм навіть не потрібно часу, щоб відновити свою силу. Іноді ця сила стає для них усім, розбещує їх. Це наслідок помилки, зробленої чарівниками. Вони вибирали жінок певним чином, але не подумали про те, що магічна сила може стати самостійною. Вони не передбачили, як дар цей буде передаватися нащадкам, і не врахували, що у чоловіків він може розвинутися інакше, ніж у жінок. Давним-давно декілька чоловіків-сповідників об'єдналися і створили страшне царство жорстокості. Тоді настали «темні часи». Той час схожий на нинішній, коли з'явився Даркен Рал. Нарешті чарівники добралися до Сповідників і знищили їх. Багато чарівників загинуло. З тих пір чарівники залишили спроби правити державами. Занадто багато хто з них загинули через це. Зараз вони намагаються тільки служити людям, допомагати їм, коли це потрібно. Але більше вони ніколи не втручалися в справи правителів без крайньої необхідності. Вони отримали гіркі уроки.

Келен, продовжуючи розповідати, намагалася не дивитися йому в очі.

— З різних причин жінки обходяться зі своєю силою з набагато більшою людяністю, що природня для них, і уникають бунтівної дії цієї сили. Чарівники самі не знають, чому. Це теж схоже на Шукачів Істини: Чарівник повинен правильно обрати Шукача, інакше той використає дану йому силу на зло. Ось чому Зедд так розсердився на Раду Серединних Земель за те, що його позбавили права називати Шукача. Чоловіки-Сповідники, не всі, але більшість, виявилися нездатні правильно поводитися з даною їм владою. Вони не можуть стримувати чарівну силу, коли це потрібно.

Келен кинула погляд на Річарда.

— Коли вони хотіли жінку, вони просто опановували нею, використовуючи свої чари. Так вони опановували багатьма жінками. Вони не знали ні самообмеження, ні почуття відповідальності за свої вчинки. Розповідають, що «темні часи» були однією чорною ніччю страху. Їх царство тривало довгі роки. Чарівникам довелося знищити багатьох з них. По суті, вони убили всіх, народжених від цієї похоті, щоб запобігти стихійному поширенню магічного дару. Сказати, що їм все це було неприємно — значить нічого не сказати.

— І що ж відбувається тепер? — Запитав він нетерпляче. — Що буває, коли у сповідниць народжуються хлопчики?

Келен проковтнула грудку в горлі. Вона все ще боролася зі сльозами.

— Коли у сповідники народжується хлопчик, його приносять в одне особливе місце в центральній частині Ейдіндріла, де мати кладе його на Камінь. — Вона змінила позу, їй було неспокійно і явно важко про це розповідати. Річард взяв Келен за руку і став гладити її пальці, хоча раптом відчув, що йому не слід вже торкатися її, як раніше. — Як я вже розповіла тобі, людина, якої торкнеться сповідниця, зробить все, що вона йому велить. — Він відчув, що рука її затремтіла. — Мати хлопчика наказує своєму чоловікові, і він… він… кладе на горло немовляти жезл… І… стає ногами на обидва кінці.

Річард випустив її руку. Обхопивши руками голову, він відвернувся до багаття.

— І так з кожним новонародженим хлопчиком?

— Так, — відповіла Келен, і він ледь розчув відповідь. — Не допускається можливості залишити в живих жодного чоловіка-сповідника, бо з кожного може вирости той, хто в майбутньому використає цей чарівний дар на зло, щоб домогтися панування для себе і повернути «темні часи». Чарівники і сповідники уважно спостерігають за кожною вагітною сповідницею і роблять все, що в їх силах, щоб утішити її, якщо у неї народжується хлопчик, якого потрібно… — Вона замовкла.

Річард раптом зрозумів, що ненавидить Серединні Землі, ненавидить пристрасно, і тільки у другу чергу — через Даркена Рала. Він вперше зрозумів, чому ті, хто оселився в Вестланді, хотіли жити в країні, де немає ніякої магії. Найбільше він зараз хотів би повернутися туди, подалі від усіх цих чаклунських справ. Сльози виступили на його очах, коли він подумав, як він сумує за Оленячим лісом. Він поклявся собі, що якщо він все ж впорається з Ралом Даркеном, то вже подбає про те, щоб відновити кордони. Зедд йому допоможе, в цьому Річард не сумнівався. Тепер він зрозумів, чому і сам Зедд намагався триматися подалі від Серединних Земель. І якщо межі будуть відновлені, то він, Річард, всю решту життя проживе по той бік кордону.

Але спочатку треба буде розібратися з мечем. Він не віддасть Меч Істини. Він знищить його.

— Спасибі тобі, Келен, — видавив він із себе. — Спасибі, що розповіла мені все. Не хотів би я почути про це від когось іншого. — Він відчував, що говорить зовсім не те. До цих пір йому здавалося, що, коли вдасться зупинити Рала, життя тільки почнеться, що попереду — якесь майбутнє і якісь можливості. Тепер він зрозумів, що зупинити Рала — не початок, а кінець. Кінець не тільки для Рала, а й для нього самого. В майбутньому після цього нічого не залишиться, всяка надія вмре. Якщо він впорається з Ралом Даркеном і Келен буде в безпеці, то він, самотній, повернеться в Оленячий ліс, і життя для нього закінчиться.

Він почув, як Келен схлипує за його спиною.

— Річард, якщо ти хочеш, щоб я залишила тебе, не бійся прямо сказати мені про це. Я тебе зрозумію. До таких речей сповідники звичні.

Він подивився на догоряюче вогнище і заплющив очі, намагаючись стримати сльози. Річард відчував біль у грудях, важко дихав.

— Прошу тебе, Келен, скажи, чи… чи є хоч якась можливість… щоб… ми з тобою.

— Ні, — простогнала вона.

Він постарався утримати тремтіння в руках. Все для нього було втрачено.

— Келен, — заговорив він нарешті, — чи є якийсь закон, або звичай, або що там ще, який забороняв би нам бути друзями?

— Ні, — відповіла вона плачучи.

Річард повернувся і обійняв її.

— Саме зараз я потребую друга, — прошепотів він.

— Я теж. — Вона плакала, обіймаючи його, поклавши голову на його груди. — Я й сама більше не можу.

— Я знаю, — сказав він, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Але, Келен, я люблю…

Вона доклала палець до його губ.

— Не говори цього! — Скрикнула вона. — Будь ласка, Річард, ніколи цього не говори.

Вона могла перешкодити йому вимовити це вголос, але — не думати і не відчувати.

Келен, ридаючи, пригорнулася до нього, а він згадував, як тоді, в притулок-сосні, після їх першої зустрічі, коли підземний світ мало не одержав її, вона також припала до нього, і він тоді подумав, що Келен НЕ звикла до того, щоб її обіймали. Тепер він розумів, чому.

Вогонь гніву почав розгоратися посеред попелу надії.

— А ти вже вибрала собі пару?

Келен похитала головою.

— Зараз у мене є важливіші справи. Але якщо ми переможемо і я залишуся жива, то повинна буду це зробити.

— Раз так, пообіцяй мені дещо.

— Якщо зможу.

Річард відчув, як у нього пересохло в горлі, і насилу зміг вимовити:

— Обіцяй, що не вибереш нікого, поки я не повернуся в Вестланд. Байдуже, хто б це не був.

Келен придушила ридання.

— Обіцяю.

Він все ще тримав її в обіймах, намагаючись знову прийти в себе, борючись з підступаючим відчаєм. Нарешті він примусив себе посміхнутися.

— А в одному ти не права.

— Це в чому ж?

— Ти сказала, що сповідниці не підпорядковувалися ще жодному чоловікові. Але ти помилилася. Мені підпорядковується сама Мати-сповідниця. Адже ти присягнулася захищати мене. І я змушую тебе виконувати обов'язки провідниці.

Келен через силу засміялася.

— Але ж, мабуть, ти правий. Вітаю! Ти перший, кому це вдалося. Ну і що накаже мій господар своєї провідниці?

— Щоб вона більше не доставляла мені занепокоєння, намагаючись покінчити з собою. Ти потрібна мені. І ще. Щоб доставила мене до королеви, щоб ми могли добути шкатулку, не зустрівшись з Ралом Даркеном і потім, за допомогою провідниці, благополучно повернутися.

Келен кивнула.

— Буде виконано, повелитель. — Вона відсторонилася від нього, поклала руки йому на плечі і сильно стиснула їх, посміхаючись крізь сльози.

— І як це виходить, що завдяки тобі я відчуваю себе краще навіть в найгірші хвилини мого життя?

Річард знизав плечима, знову змусив себе посміхнутися, хоча йому було страшно важко, і сказав:

— Я — Шукач Істини. Я все можу. — Він хотів сказати ще щось, але осікся.

Річард перестав посміхатися, і вона похитала головою.

— Ти виняткова особистість, Річард Сайфер, — прошепотіла вона.

А він бажав тільки одного — виплакатися де-небудь, де б його ніхто не бачив.