Перше Правило Чарівника

29

Принцеса Віолетта повернулася до Речел і дала їй ляпаса. Речел не зробила нічого поганого, просто принцеса любила давати їй ляпаса: принцесі це здавалося дуже кумедним. Речел і не приховувала, що їй дуже боляче. Якби принцесі здалося, що дівчинці не боляче, та отримала б новий ляпас. Речел притиснула руку до почервонілої щоки, губи її затремтіли, на очах виступили сльози, але вона змовчала.

Принцеса повернулася до полірованих шаф, що стояли уздовж стіни, відкрила черговий ящик і дістала звідти блискаюче срібне кольє з великими синіми каменями.

— Чарівна штучка. Підніми-но моє волосся.

Вона повернулась до високого дзеркала, застібаючи кольє на повній шиї і милуючись собою. Речел підтримувала довге тьмяне каштанове волосся принцеси, щоб не заважало. Речел глянула на себе в дзеркало. На щоці залишився червоний слід від удару. З тих пір, як принцеса обкраяла її, вона терпіти не могла дивитися на себе в дзеркало. Звичайно, вона — ніхто, і їй не дозволено носити довге волосся, але можна було хоча б постригти їх рівно. Волосся було коротко острижене майже у всіх, але рівно! Однак принцеса Віолетта любила так чинити з нею. Принцесі хотілося, щоб Речел виглядала потворою.

Речел переступила з ноги на ногу, так як втомилася стояти. Вони перебували в королівській скарбниці, і принцеса приміряла, крутячись перед дзеркалом, то одну, то іншу прикрасу. Це було її улюбленим заняттям. Речел — іграшка принцеси — зобов'язана була супроводжувати її, щоб доставити тій ще більше задоволення. Уже десятки ящиків були відкриті. В одних виднілися блискучі намиста, в інших — браслети. Ще більше прикрас — бус, брошок, тіар, кілець — валялося на підлозі.

Принцеса подивилася вниз і показала на блакитне кам'яне колечко.

— Подай його мені.

Речел наділа кільце на палець принцеси, і та стала виглядати в дзеркало, крутячи рукою так і сяк, милуючись прикрасою. З глибоким зітханням, яке виражало втому і нудьгу, вона підійшла до постаменту в іншому кінці скарбниці. Принцеса дивилася на улюблене скарб матері, який намагалася виклянчити у неї при кожному зручному випадку.

Пухка рука простяглася до золотої, інкрустованої дорогоцінними каменями скриньки і зняла її з постаменту.

— Принцеса Віолетта, — скрикнула Речел, перш ніж встигла збагнути, що говорить, — ваша мама сказала, що до неї не можна торкатися!

Принцеса обернулася з самим невинним виглядом і несподівано кинула шкатулку Речел. Вражена Речел схопила скриньку на льоту, боячись, що та вдариться об стіну і розіб'ється. В жаху від того, що шкатулка у неї в руках, дівчинка негайно поклала її на підлогу, немов вона була розжарена. Речел відступила, боячись, що її поб'ють за одне те, що вона знаходиться поруч з безцінною скринькою королеви.

— Що тут такого? — Випалила принцеса. — Чарівна сила не дозволить шкатулці зникнути з цієї кімнати. До того ж ніхто зовсім не думає її красти.

Речел не було діла до чарівних сил, вона знала тільки, що їй не хочеться, щоб її спіймали з королівською скринькою в руках.

— Я пішла в їдальню, — промовила принцеса, задерши носа, — подивлюся, як збираються гості, і почекаю вечері. Прибери тут, щоб не було цього страшного безладу, а потім іди на кухню і скажи кухарям: я не хочу, щоб печеня була схожа на підошву, як минулого разу. Інакше я скажу мамі, і вона велить відшмагати їх.

— Слухаю, принцеса Віолетта. — Речел присіла.

— І все? — Гордовито запитала принцеса.

— І… дякую тобі, принцеса, за те, що привела мене сюди і дозволила помилуватися тобою в дорогоцінних уборах.

— Так, цю милість я можу тобі надати: тобі, мабуть, противно дивитися в дзеркало на своє потворне обличчя. Мама каже, що ми повинні робити добро знедоленим. — Вона порилася в кишені і вийняла ключ. — Ось, візьми, закриєш кімнату, коли наведеш порядок.

Речел знову присіла.

— Так, принцеса Віолетта.

Коли рука Речел торкнулася ключа, принцеса раптом заліпила дівчинці новий ляпас. Речел так і завмерла, а принцеса вийшла з кімнати, верескливо сміючись. Дівчинці було майже так само боляче чути її сміх, як отримувати удари.

Вся в сльозах, вона повзала по килиму, збираючи прикраси. Потім на хвилинку присіла і обережно торкнулася рукою палаючої щоки. Їй було дуже боляче. Речел спеціально намагалася обходити шкатулку королеви, крадькома поглядаючи на неї і боячись доторкнутися. Вона повільно, акуратно розкладала по місцях прикраси, обережно закривала ящики, все сподіваючись, що не встигне закінчити прибирання і їй не доведеться доторкатися до шкатулки, якою королева дорожила більше всього на світі. Королева не зрадіє, якщо дізнається, що Речел, яка тут зовсім ніхто, чіпала шкатулку. Речел знала, що королева завжди комусь відрубує голову. Принцеса іноді водила Речел подивитися на страту, але Речел закривала очі, а принцеса дивилася.

Коли всі коштовності були прибрані, Речел закрила останній ящик і знову зиркнула на шкатулку. Їй здалося, що і шкатулка на неї дивиться, що вона може якось розповісти королеві, якщо Речел доторкнеться до неї. Нарешті дівчинка присіла, закрила очі, взяла скриньку і обережно, понесла її в витягнутій руці, боячись упустити. Потім дуже дбайливо, наче побоюючись, як би звідти щось не випало, поставила шкатулку на місце і з полегшенням відсмикнула руку.

Обернувшись, Речел побачила, що по килиму йде людина в сріблястому балахоні. Вона заціпеніла. Як же вона не почула кроків? Повільно, наче нехотя, підняла вона голову, дивлячись на мантію, гостру сиву бороду, костисте лице з пташиним носом, високими залисинами і темними очима, які дивилися на неї згори вниз.

Це був чарівник!

— Чарівник Джіллер, — запхикала Речел, чекаючи, що зараз він знищить її, — я тільки поставила її на місце. Будь ласка, будь ласка, не вбивай мене. — Обличчя її зморщилося, вона хотіла відступити, але ноги не слухалися. — Будь ласка! — Вона схлипнула, кусаючи поділ сукні, який засунула в рот.

Побачивши, що чарівник опускається біля неї на підлогу, Речел міцно примружилася.

— Дитя, — лагідно сказав він, і Речел, обережно прочинивши одне око, з подивом виявила, що чарівник сидить на підлозі, поруч з нею. — Я не заподію тобі зла.

Так само обережно вона відкрила інше око.

— Правда? — Запитала Речел, не вірячи його словам. Важкі двері, через які вона тільки й могла втекти, були закриті.

— Правда, — посміхнувся він. — Але хто ж поставив шкатулку на підлогу?

— Ми грали, просто грали. Я поставила її для принцеси. Вона до мене так добра, так добра, і я хотіла допомогти їй. Вона чудова, я люблю її, вона так добра до мене…

Чарівник обережно приклав палець до її губ, велячи замовкнути.

— Я хочу з тобою поговорити. Значить, принцеса грає з тобою?

— Так, — дівчинка кивнула. — Я Речел.

Усмішка його стала ширше.

— Гарне ім'я. Радий познайомитися з тобою, Речел. Вибач, що налякав тебе. Я хотів тільки перевірити, чи в порядку шкатулка королеви.

Ще ніхто не говорив, що в неї гарне ім'я. Але ж він закрив великі двері, так що вийти не можна.

— Так ти не вб'єш мене? І не перетвориш в що-небудь жахливе?

— Ну звичайно ні. — Чарівник подивився на неї одним оком. — А чому в тебе щоки такі червоні?

Речел занадто злякалася, щоб відповісти. Обережно і дбайливо він торкнувся пальцями однієї її щоки, потім іншої. Біль пройшла.

— Тобі краще?

Дівчинка кивнула. Тепер, коли він був так близько, його очі здавалися дуже великими. Його погляд вимагав від неї відповіді.

— Принцеса б'є мене, — зізналася вона з соромом.

— Он як? Не так вже вона й добра до тебе.

Речел похитала головою, опустивши очі. І тут, до повного здивування Речел, чарівник обійняв її. Вона заціпеніла на мить, потім сама обійняла його за шию. Сиві бакенбарди лоскотали їй обличчя до шию, але їй подобалося це.

Він із сумом подивився на дівчинку.

— Мені шкода тебе, миле дитя. Принцеса і королева бувають дуже жорстокими.

Його голос здався Речел таким же приємним, як голос Брофі. Чарівник знову широко посміхнувся.

— Знаєш, у мене є те, що тобі допоможе. — Він став шукати щось у складках балахона, дивлячись при цьому вгору. Нарешті він, на подив дівчинки, дістав ляльку з коротким волоссям того ж солом'яного кольору, як у самої Речел. Чарівник погладив ляльку по животику. — Це втішна лялечка.

— Втішна? — Прошепотіла вона.

— Так, — кивнув він. — Якщо в тебе неприємності, варто тільки розповісти про них лялечці, і вона все з тебе зніме. Вона чарівна. Спробуй!

Ледве дихаючи, Речел простягнула руку і обережно взяла лялечку. Вона пригорнула ляльку до грудей, потім повільно відсторонила і подивилася на її обличчя. На очах Речел були сльози.

— Принцеса Віолетта каже, що я потвора, — поскаржилася вона. Лялечка посміхнулася. Речел так і розкрила рот.

— Я люблю тебе, Речел, — сказала лялечка тоненьким голоском.

Дівчинка спочатку застигла від здивування, потім радісно засміялася і стала обіймати й цілувати лялечку. Вона сміялася, притискала лялечку до грудей і похитувала її.

Раптом Речел згадала, простягла лялечку чарівникові і відвернулася.

— Мені не можна гратися з ляльками. Принцеса так сказала. Вона сказала, що, якщо у мене буде лялька, вона кине її у вогонь.

Речел говорила насилу, заважала грудка в горлі.

— Добре, я подумаю, — сказав чарівник, погладивши бороду. — Де ти спиш?

— Зазвичай я сплю в спальні принцеси. Принцеса замикає мене на ніч в скриню. По-моєму, це гидко. А іноді, якщо принцеса говорить, що я погано себе вела, вона виганяє мене на ніч із замку, щоб я спала під відкритим небом. Їй самій здається, що так ще гірше, але мені так більше подобається. У мене є одне таємне місце, притулок-сосна, де я і сплю. А сосни ж не замикаються. Так що я відчуваю там себе кращее. Іноді буває досить холодно, але я зібрала багато соломи і зариваюся в неї, щоб зігрітися. Вранці я повертаюся рано, поки принцеса не послала за мною варту, і мій тайничок ще ніхто не знайшов. Я боюся, про нього дізнаються. Тоді скажуть принцесі, і вона перестане виганяти мене.

Чарівник злегка торкнувся руками голови Речел, від чого їй стало дуже приємно.

— Миле дитя, — прошепотів він, — я можу допомогти цьому горю. — Очі його стали вологими від сліз. Речел і не знала, що у чарівників теж бувають сльози. Потім він знову посміхнувся своєю милою посмішкою. — Я дещо придумав. Ти знаєш парадні сади?

Речел кивнула.

— Я проходжу через них, коли йду до своєї сосни. Принцеса змушує мене виходити ввечері через ворота у зовнішній стіні, за садом. Вона не хоче, щоб я йшла через передні, повз людей і магазини, боїться, як би хто-небудь не пустив мене переночувати. Вона каже, що мені не можна на ніч йти до міста або на ферми. Мені слід покараною йти в ліс.

— Ну от, — сказав чарівник, — як підеш садом по головній алеї, там по обидві сторони — вазони з жовтими квітами. Я сховаю твою ляльку в третьому вазоні праворуч. Я накину на неї мережу чарівника, і крім тебе її ніхто не знайде. — Він узяв лялечку, і та знову зникла в складках його шати. — Наступного разу, коли тебе виженуть на ніч, підеш туди і знайдеш ляльку. А потім можеш віднести її в свій притулок під сосною, де ніхто її не знайде і не відніме. До того ж я залишу тобі чарівну вогневу паличку. Якщо ти складеш з хмизу невелике багаття, а потім доторкнешся до нього чарівною паличкою і скажеш: «Гори!», хмиз займеться, і ти зможеш зігрітися.

Речел кинулася обіймати чарівника, а він гладив її по спині.

— Спасибі тобі, чарівник Джіллер!

— Коли ми з тобою одні, ти можеш називати мене просто Джіллер, як всі мої добрі друзі.

— Величезне тобі спасибі за лялечку, Джіллер. Ні від кого я ще не отримувала таких чудових подарунків. Я буду з усіх сил берегти її. А зараз я повинна йти. Мені треба на кухню, відчитати кухарів, за наказом принцеси. Потім мені треба бути присутнім при тому, як принцеса їсть. — Вона посміхнулася. — А ще мені треба придумати, що зробити поганого, щоб принцеса мене вигнала.

Чарівник від душі розсміявся, і очі його стали веселими. Джіллер допоміг відкрити важкі двері і замкнув їх за дівчинкою, а потім повернув їй ключ.

— Я дуже сподіваюся, що ми з тобою ще поговоримо, — сказала вона.

— Звичайно, Речел, — посміхнувся він. — Я впевнений у цьому.

Вона помахала чарівникові рукою і побігла по порожньому коридору, щаслива, як ще ніколи в цьому замку.

Її чекав довгий шлях по кам'яних сходах і коридорах, вистелених килимами, через великі зали з килимами і гобеленами, що зображали лицарські битви, з оббитими оксамитом стільцями і оксамитовими портьєрами, повз схожих на кам'яні статуї стражників біля чудових дверей і солдатів, які марширували в коридорах по двоє, повз слуг, що снували туди-сюди з білизною, підносами або відрами для миття підлог. Шлях цей вів вниз, в палацову кухню.

Але ніхто з стражників або слуг не удостоїв Речел уваги, хоча вона не йшла, а бігла. Всі знали, що Речел — іграшка принцеси Віолетти, і всі багато разів бачили, як вона бігала по замку за дорученнями принцеси.

Коли Речел нарешті з'явилася на кухні, вона задихалася від довгого бігу. Там метушилися помічники кухарів з важкими мішками, великими горщиками або витягненими з печі гарячими листами, намагаючись не налетіти один на одного. Деякі рубали щось на високих столах або колодах, і вона не бачила, що кухарі кричали на помічників, ті ж за їхнім наказом змінювали сковороди і каструлі. Постійно постукували ложки, якими помішували їжу, шипіло масло на сковородах, в каструлях з цибулею, часником і прянощами, і стояв страшний гвалт від того, що всі одночасно щось кричали. Від смачних кухонних запахів у Речел навіть закрутилася голова.

Вона було смикнула за рукав одного з старших кухарів, намагаючись повідомити, що вона — від принцеси, але той був зайнятий суперечкою з іншим кухарем і сказав, щоб Речел десь посиділа, поки вони закінчать. Вона присіла поряд на табурет біля печі, притулившись спиною до гарячих цеглин. Тут так смачно пахло, а Речел була такою голодною! Але вона знала, що, якщо попросити їжу, будуть неприємності. Старші кухарі, стоячи над великим горщиком, розмахували руками і кричали один на одного. Раптом горщик звалився на підлогу і з гуркотом розбився. По підлозі розтеклася світло-коричнева рідина. Речел схопилася, щоб їй не обпекло босі ноги. Кухарі завмерли, лиця їх стали такими ж білими, як їх халати.

— Ну і що нам тепер робити? — Запитав кухар нижче. — Адже у нас більше немає зілля, надісланого Отцем Даркеном.

— Почекай-но, — відповів довгий, — дай подумати.

Він торкнув рукою чоло, потім обхопив обличчя руками, видавши чмокаючі звук. Нарешті підняв обидві руки над головою.

— Ура, придумав! Дай-но мені інший горщик, та держіть язик за зубами. Може, нам ще вдасться зберегти голови. І давай сюди інше зілля.

— Яке? — Закричав низенький кухар, почервонівши.

Довгий нахилився до нього:

— Коричневе!

Речел спостерігала, як обидва заметушилися, діставали щось, підливали, додавали, помішували і пробували. Нарешті вони почали усміхатися.

— Славно, славно. Це, я думаю, подіє, — сказав довгий.

Речел, обережно ступаючи по мокрій підлозі, підійшла до нього і смикнула за рукав.

— Ти? Ти ще тут? Чого тобі треба? — Закричав він.

— Принцеса Віолетта веліла більше не пересушувати печеню, інакше вона попросить королеву, щоб вас відшмагали, — сказала вона, дивлячись у підлогу. — Вона просила вам це передати.

Довгий подивився на неї, потім повернувся до низенького, погрозивши пальцем.

— Я ж казав! На цей раз, дивись, відріж їй з середини, та не переплутай тарілки, а то ми обидва закінчимо на пласі! — Він знову подивився на дівчинку. — А ти нічого не бачила! — Сказав він, показуючи туди, де стояв горщик.

— Ви хочете, щоб я нікому не говорила, що у вас сталося? — запитала Речел, трохи зніяковівши. Вона пішла назад по мокрій підлозі навшпиньки. — Я нікому не скажу, обіцяю. Я не люблю, коли ці, з батогами, роблять людям боляче.

— Стривай-но, — гукнув її кухар. — Речел, здається?

Вона обернулася, кивнула.

— Іди сюди.

Речел нехотя повернулася. Кухар взяв великий ніж, вона було злякалася, але він повернувся до страви на столі і відрізав великий соковитий шматок м'яса. Вона ще ніколи не бачила такого гарного, великого шматка вирізки, у всякому випадку, не бачила так близько. Таке м'ясо їли тільки королева і принцеса. А кухар вручив цей шматок їй.

— Вибач, що накричав на тебе, Речел. Сідай на табурет і з'їж ось це. Потім треба буде вмитися, щоб ніхто не здогадався. Добре?

Речел кивнула й побігла до табуретки зі своєю здобиччю, забувши про мокру підлога. У житті вона не їла нічого смачнішого! Вона намагалася їсти повільно, але не могла. Руки у неї по лікоть були в м'ясному соці. Коли Речел поїла, до неї підійшов низенький кухар, витер їй рушником руки і обличчя, а потім приніс шматок лимонного кексу і простягнув, як довгий кухар — м'ясо. Він сказав, що сам пік цей кекс і хоче знати, чи добре вийшло. Речел цілком щиро відповіла, що це найсмачніша річ на світі. Повар посміхнувся.

Тепер їй здавалося, що це найкращий день у її житті. Спочатку вона отримала чарівну лялечку, а тепер — таку їжу. Речел відчула себе королевою.

Пізніше, в їдальні, коли Речел сиділа на стільчику позаду принцеси, вона вперше не була настільки голодною, щоб у неї бурчало в животі при вигляді того, як їдять знатні добродії. Головний стіл був на три сходинки вище за інші, так що, сидячи прямо, Речел могла бачити весь зал навіть з маленького стільчика. У залі метушилися лакеї з підносами і стравами, приносячи страви і напої і несучи недоїдки, підливаючи панам вина і ставлячи на стіл підноси з новими стравами. Речел дивилася на гарних і нарядних дам і панів, що сиділи за столами і їли з дорогоцінного посуду. Тепер вона знала, яка на смак їх їжа. Правда, вона не могла зрозуміти, навіщо потрібно стільки різних вилок і ложок. Коли Речел одного разу запитала про це принцесу, та відповіла, що такі речі їй знати ні до чого, тому що вона — Ніхто.

Найчастіше на прийомах на Речел не звертали уваги. І зараз принцеса тільки один раз за весь час глянула на неї. І чого, справді, їй дивитися на свою іграшку, яку вона й так тягає з собою? Королева була оточена придворними, які сиділи або стояли. Королева говорила, що Речел потрібна принцесі, щоб та навчалася повелівати.

Речел нахилилася вперед і прошепотіла, звертаючись до принцеси:

— Чи соковита твоя печеня, принцеса Віолетта? Я сказала кухарям, що кепсько давати тобі пережарене м'ясо і що ти веліла їм більше так не робити.

Принцеса Віолетта озирнулася через плече, все обличчя її було про м'ясному соку.

— Досить добре, щоб їх не відшмагали. І ти права, не можна так кепсько куховарити, пора б їм це зрозуміти.

Королева Мілена сиділа за столом, як завжди, з маленькою собачкою на колінах. Королева годувала її шматками м'яса набагато кращими тих, що давали Речел.

«По крайній мірі, до сьогоднішнього дня», — подумала дівчинка з посмішкою. Речел не любила песика. Псина весь час гавкала, а коли королева опускала її на підлогу, то іноді підбігала до Речел і кусала її за ноги дрібними гострими зубами. А Речел при цьому нічого не наважувалася говорити. Коли собачка кусала дівчинку, королева тільки говорила своїй улюблениці, що треба бути обережною, щоб їй не зробили нічого поганого. Королева завжди розмовляла з песиком дивним голоском, тонким і ніжним.

Поки королева розмовляла з міністрами про якийсь союз, Речел бовтала ногами і думала про свою втішну лялечку. Чарівник стояв позаду королеви, з правого боку, висловлюючи свою думку, коли його питали. У сріблястому балахоні він виглядав величним. Раніше Речел не звертала на нього особливої уваги, чарівник Джіллер був для неї просто одним із знатних панів, що завжди знаходився при королеві, як і собачка. Люди боялися його приблизно так само, як вона боялася цю собачку. Тепер же, коли Речел на нього дивилася, їй здавалося, що це сама славна людина на світі. Він же весь вечір не звертав на неї уваги, навіть не дивився в її сторону, Речел зрозуміла, що чарівник не хоче виявляти до неї уваги і злити принцесу. Це було правильно. Принцеса розсердиться, якщо дізнається, що чарівникові сподобалося ім'я Речел.

Коли всі закінчили їсти, лакеї прикотили візок, на якому стояв той самий горщик, над яким метушилися в кухні головні кухарі. Слуги наповнили кубки, розставлені перед усіма присутніми. Видно було, що всі вважають церемонію дуже важливою.

Королева встала з кубком у руці, іншою рукою притримуючи собачку.

— Пані та панове! — Почала вона. — Я представляю вам цей напій осяяння, що дозволяє нам бачити істину. Це — дорогоцінне питво: лише небагатьом дано побачити істину. Я сама багато разів мала можливість переконатися в тому, що розуміючи істину таким самим способом, що й Отець Рал, можна правити моїм народом заради загального блага. Вип'ємо!

Деякі з гостей, здавалося, не поділяли захоплення королеви, але коливалися лише кілька миттєвостей. Потім всі випили. Королева випила останньою і сіла на місце, причому вираз обличчя її став якимось дивним. Вона щось зашепотіла лакеєві, і Речел почала хвилюватися: королева насупилася. У таких випадках людям відрубували голови.

Вперед вийшов усміхнений довгий кухар. Королева жестом покликала його. На лобі у кухаря виступив піт, і Речел подумала, що це через спеку на кухні. Дівчинка сиділа позаду принцеси, а та — по ліву руку від королеви, так що Речел чула розмову.

— Смак, проте, не той, — сказала королева противним голосом. Вона не завжди говорила таким голосом, але коли говорила, людей це лякало.

— О, так, ваша величність, так точно, він, вибачте, відрізняється. Бачите, так як я, значить, знав, що вечеря буде дуже важливою, і ви захочете, щоб все було найкращим чином, щоб усіх, значить, обов'язково осяяло, щоб всі побачили, як чудово ви все це розумієте. — Він нахилився ближче до неї і знизив голос: — Так що я, значить, дозволив собі зробити напій осяяння міцнішим. Сильно міцнішим, звольте бачити. Так що будьте спокійні, ваша величність, тепер вже точно всі побачать, як мудро ви керуєте. Він тепер дуже міцний, так що всіх точно осяє. — Він ще більше знизив голос: — Можна сказати, ваша величносте, раз напій тепер такий міцний, то кожен, хто вип'є, і його не осяє, або він з вами не погодиться, — не інакше, як зрадник.

— Вірно, — прошепотіла здивована королева, — і я подумала, що він став міцнішим.

— Точно підмічено, ваша величність. До чого у вас смак чудовий! Я так і знав, що вас не обдуриш.

— Точно. Але ти впевнений, що він не дуже сильно діє? Я вже так і відчуваю наступ осяяння.

— Ваша величність, — кухар оглянув гостей, — коли йдеться про справи такі важливі, то я не зважився зробити його слабкішим, побоявся зіпсувати. Щоб якоїсь зради не упустити.

Вона посміхнулася і кивнула.

— Ти розумний і відданий кухар. Відтепер призначаю тебе виключно відповідальним за напій осяяння.

— Дякую, ваша величність. — І він, вклоняючись, віддалився. Речел була рада, що все обійшлося.

— Пані та панове, особливе частування. Сьогодні я веліла кухареві приготувати напій осяяння підвищеної міцності, так, щоб усі, хто відданий своїй королеві, побачили мудрість шляху Отця Рала.

Всі заусміхалися і закивали, показуючи, як їм це приємно. Деякі навіть говорили, що вже відчули чудотворну дію напою.

— Видовище спеціально для вас, пані та панове, — оголосила королева, клацнувши пальцями. — Привести цього дурня!

Солдати привели якусь людину, поставивши його в центрі залу, прямо проти королеви, так що з усіх боків його оточували столи. Він виглядав великим і сильним, але був закутий в ланцюги. Королева заговорила:

— Ми всі згодні, що наш новий союз з Даркеном Ралом дасть величезні переваги нашому народу і кожному з нас. Ми знаємо, що від цього виграють найбільше маленькі люди, прості трудівники. Тепер вони звільняться від гноблення з боку тих, хто змушував їх працювати заради власної вигоди і жадібності. Відтепер ми всі будемо працювати не заради особистої вигоди, а заради загального блага. — Королева насупилася. — Прошу тебе пояснити всім цим «нічого не розуміючим» дамам і панам, як так виходить, що ти розумніший за них і ти хочеш працювати тільки для себе, а не для ближнього?

На обличчі в'язня відбився гнів. Речел захотілося, щоб він не показував цього, не то йому доведеться погано.

Він обвів зал рукою, таким же жестом, як королева, тільки на її руках не було ланцюгів.

— Це, чи що, ви називаєте загальним благом? Ви всі, ошатні панове, насолоджуєтеся смачною їжею і теплом вогнища. А моїм дітям сьогодні нічого їсти, тому що більшу частину врожаю у нас відібрали заради вашого загального блага, заради тих, хто не утрудняє себе нічим, але поїдає плоди моєї праці.

Всі засміялися.

— А ти думаєш, — запитала королева, — що їх можна позбавити їжі тільки тому, що тобі пощастило і в тебе урожай кращий? Ти самолюб.

— У них буде урожай, якщо вони щось посіють.

— Отже, тобі немає діла до твоїх ближніх, і ти готовий приректи їх на голод?

— Голодує моя сім'я! Голодує, щоб годувати інших, щоб годувати війська Рала. Щоб утримувати всіх важливих дам і панів, які самі нічого не роблять, але вирішують, що робити з плодами моєї праці, як розділити їх між іншими.

Речел хотілося, щоб в'язень стримувався, інакше йому відрубають голову. Але гостей він, здається, тільки забавляв, як і королеву.

— І моя родина страждає від холоду, тому що нам не дозволяють розводити вогонь. Але ось тут у вас горить вогонь і зігріває людей, які кажуть мені, що всі тепер рівні, ніхто не повинен жити за рахунок інших, а тому мені не можна володіти тим, що моє. Чи не дивно, що мені кажуть, як добре нам всім буде в союзі з цим Даркеном, люди, які тільки й знають, що ділити між кимось плоди моєї праці, а самі добре їдять, добре одягаються, сидять в теплі, коли моя родина в холоді і голоді.

Знову всі засміялися, крім Речел. Вона знала, що таке холод і голод.

— Пані та панове, — сміючись, сказала королева, — хіба я не обіцяла вам царське видовище? Напій осяяння допоміг нам зрозуміти, який самолюбний цей дурень, який воістину вірить у своє право мати вигоду, коли інші голодують. Він ставить свою вигоду вище за життя ближнього і готовий дозволити заради цього іншим померти. — Всі гості розсміялися разом з королевою.

Королева грюкнула долонею по столу. Тарілки затремтіли, кілька чарок впало, а вино пролилося на скатертину. Всі затихли, крім собачки, яка гавкала на в'язня.

— Подібній жадібності прийде кінець, коли до нас на допомогу прийде Народна армія світу і позбавить нас від цих людей-п'явок, сосучих нашу кров! — Кругле обличчя королеви стало таким же червоним, як червоні плями вина на скатертині. Всі засміялися і заплескали в долоні. Королева нарешті сіла.

Обличчя бранця стало таким же червоним, як у неї.

— Як це так виходить, що всі фермери і всі робочі в місті працюють для загального блага, а блага більше не стає, і навіть їжі не вистачає?

Королева схопилася.

— Звичайно, не вистачає, — закричала вона, — тому, що є такі жаднюги, як ти!

Вона почала глибоко дихати, щоб заспокоїтися, а потім повернулася до принцеси.

— Віолетта, ти, дорога моя, повинна рано чи пізно навчитися управляти. Твоє призначення — служити на благо народу. Тому я доручаю це тобі. Для науки. Що зробити з цим зрадником? Вирішуй, і твоя воля буде виконана.

Принцеса Віолетта, посміхаючись, встала. Вона злегка витягнула шию, щоб краще бачити в'язня в ланцюгах.

— Я скажу так: голову йому відрубати!

Все знову радісно заплескали. Солдати потягли засудженого геть, а той називав їх незрозумілими Речел словами. Вона журилася про нього і про його сім'ю.

Гості, поговоривши між собою, вирішили піти подивитися, як цій людині відрубають голову. Коли пішла королева, а принцеса сказала Речел, що пора йти дивитися на страту, Речел встала, стиснувши кулачки.

— Ви бридка. Це дуже гидко — сказати, щоб йому відрубали голову.

— Ось як? — Запитала принцеса. — Раз так, будеш сьогодні ночувати на вулиці!

— Але, принцеса Віолетта, там холодно!

— Ну, якщо ти там померзнеш, то на другий раз подумаєш, перш ніж насмілишся так зі мною розмовляти! І щоб ти це запам'ятала, ти проведеш поза замком весь день і всю наступну ніч. Це навчить тебе шанобливості! — Її обличчя зробилося таким же противним, яке бувало у королеви.

Речел хотіла було ще щось сказати, але згадала про лялечку і про тому, що сама хотіла піти.

— Іди звідси, — веліла принцеса, — зараз же, без вечері. — Вона тупнула ногою.

Речел присіла.

— Так, принцеса Віолетта, — промовила вона, намагаючись виглядати сумною.

Речел пройшла під аркою і опинилася у великому коридорі з килимами на стінах. Вона любила розглядати зображення на килимах, але зараз йшла, опустивши голову, боячись, що принцеса спостерігає за нею. Речел не хотіла виглядати радісною після того, як її вигнали. Стражники в сяючих обладунках, з мечами і списами, мовчки відчинили перед нею великі залізні двері. Вони ніколи не розмовляли з Речел, випускаючи або впускаючи її. Стражники знали, що це жива іграшка принцеси, не більше того.

Вийшовши на подвір'я, вона намагалася спочатку йти спокійно, на випадок, якщо хтось спостерігає за нею. Босі ноги відчули холодний камінь. Вона обережно ступала, зчепивши руки, намагаючись зігрітися, по широких сходах і терасах, поки нарешті не досягла вимощеної каменем доріжки. Там теж стояли стражники, але вони не звернули на Речел уваги. Вони її знали. Наближаючись до саду, Речел заспішила. На головній алеї вона сповільнила крок, почекавши, поки стражники не звернуть за кут. Втішна лялечка виявилася на тому місці, де сказав Джіллер. Речел опустила вогневу паличку в кишеню, а лялечку заховала за спину, прошепотівши їй, щоб вела себе тихо. Дівчинці не терпілося дістатися до притулку-сосни і розповісти лялечці, яка погана принцеса Віолетта, яка наказує відрубувати людям голови.

Речел озирнулася в наступаючих сутінках. За нею ніхто не стежив. Ніхто не бачив, як вона взяла лялечку. Ворота зовнішньої стіни охороняли солдати королеви в обладунках і красивих червоних туніках з чорною вовчою головою — емблемою королеви. Відчиняючи перед Речел скрипучі залізні ворота, вони і не подивилися, що там у неї за спиною. Коли ворота зачинилися за нею і Речел побачила, що варта на стіні не дивиться в її сторону, вона нарешті посміхнулася і побігла. Було ще далеко.

Чиїсь темні очі спостерігали за Речел з високої вежі, бачили, як вона пройшла повз стражників, не збудивши ні підозри, ні інтересу, як повітря крізь зуби, як вийшла через зовнішні ворота, що захищають від нападу, але не від зради, як пройшла по мосту, де загинуло, не добившись перемоги, багато ворогів, і, боса, побігла по полю, безневинна і беззбройна, поспішаючи до свого лісового притулку.

Зедд з люттю вдарив кулаком по металевій оправі. Важкі кам'яні двері повільно, зі скреготом зачинилися. На шляху до низької стіни йому довелося переступати через тіла д'харіанців. Спершись на знайомі кам'яні перила, він дивився на спляче внизу місто. З високої стіни на горі місто виглядало досить мирно. Але Зедд вже прокрався по темних вулицях і скрізь бачив війська. Війська, які прибули сюди ціною багатьох життів з обох сторін. Але це було не найгірше.

Скоро сюди прибуде Даркен Рал. Зедд стукнув кулаком по каменю. Даркен Рал може тут домогтися свого.

Складна система захисту повинна була спрацювати, але не спрацювала. Занадто довго він стояв осторонь. Він був дурнем.

— Ніщо ніколи не дається легко, — прошепотів Чарівник.