Перше Правило Чарівника

16

Річард поквапився відчинити. Келен, протираючи очі, скочила з ліжка. Вона схопилася за ніж. Важко дихаючи, Білл протиснувся всередину і притулився до дверей. На лобі в нього виступили краплі поту.

— Що? Що трапилося? — Запитав Річард.

— Усе було спокійно, — видихнув Білл, — поки не з'явилися два хлопці. Невідомо звідки. Здорові. Шиї товсті. Світловолосі. Досить симпатичні. Озброєні до зубів. Таким краще на очі не потрапляти. — Він важко дихав.

Річард кинув швидкий погляд на Келен. Не було ніяких сумнівів в тому, хто ці люди. Ясно, що тих неприємностей, які Чарівник наслав на Квод, виявилося недостатньо.

— Двоє? — Перепитав Річард. — Ти впевнений, що не більше?

— Я бачив, як увійшли двоє, але й цього вистачило. — Очі Білла неспокійно поглядали з-під навислих брів. — Один — весь пошарпаний. Одна рука на перев'язі, на іншій — сліди від кігтів. Хоча не дуже-то вони його турбують. Як би там не було, вони почали розпитувати про жінку, яка, по їхньому опису, дуже схожа на цю даму. Тільки вони говорили, що вона одягнена в біле плаття. Молодці попрямували до сходів, але тут піднялася сварка. Кожен хотів бути першим. Ваш рудий друг стрибнув на того, з перев'язаною рукою, і перерізав йому горло від вуха до вуха. Зате його друг одним махом скосив півдюжини моїх завсідників. Ніколи такого не бачив. І раптом, ніби його тут і не було, зник, розчинився. Тільки кров всюди. Ті, що залишилися, зараз сперечаються, хто перший у черзі на… — Білл глянув на Келен і провів рукою по лобі. — Ренді виводить коней до заднього ганку, доведеться вам негайно вирушити в дорогу. Їдьте до Еді. Через годину зійде сонце. Гончі можуть дістатися тільки години через дві, так що ви в безпеці. Якщо, звичайно, не будете зволікати.

Річард схопив Чейза за ноги, Білл — за плечі. Звелівши Келен замкнути двері і зібрати речі, вони з Чейзом на руках спустилися по чорних сходах і вийшли у двір, в дощ і темряву. Падаюче з вікон світло відбивалося в калюжах, кидаючи золотаві відблиски на мокрі боки коней. Ренді неспокійно чекав, тримаючи коней за вуздечку. Вони опустили Чейза на носилки і, намагаючись ступати якомога тихіше, побігли вгору по сходах. Білл перекинув через плече Зедда. Річард і Келен накинули плащі і взялии дорожні мішки. Всі втрьох: Білл, Річард і Келен, вихором спустилися по сходах і вибігли у двір.

Переступивши через поріг, вони мало не наступили на розпростертого на землі Ренді. Піднявши очі, Річард побачив рудоволосого з ножем у руці. Той зробив випад. Річард відсахнувся, ледь уникнувши удару. Рудий повалився обличчям в бруд. Оскаженілий, він з вражаючою швидкістю піднявся на коліна і тут же завмер, побачивши в дюймі від свого носа вістрі меча. Повітря наповнився металевим дзвоном. З рудих пасм стікали бруд і вода. Річард легенько повернув меч і плазом вдарив рудого по голові. Той осів в бруд.

Білл уклав Зедда на носилки. Келен схилилася над Ренді. Одне його око заплило, дощ періщив по обличчю. Юнак застогнав, але побачивши здоровим оком Келен, тут же посміхнувся. Зрадівши, що Ренді дешево відбувся, Келен рвучко обняла його і допомогла піднятися на ноги.

— Він стрибнув на мене, — вибачаючись сказав Ренді. — Пробачте мені.

— Ти хоробрий юнак. Тобі нема за що просити вибачення. Спасибі, що допоміг нам. — Вона повернулася до Білла. — І тобі теж.

Білл посміхнувся і кивнув. Зедда і Чейза швидко накрили ковдрами і непромокаючою тканиною. Дорожні мішки приторочили до сідел. Білл сказав, що припаси для Еді вже прив'язані до сідла вартового кордону. Річард і Келен скочили на коней. Келен кинула Ренді срібну монетку.

— Це тобі, як я обіцяла, — сказала вона. Ренді зловив монетку і посміхнувся.

Річард нахилився, потиснув Ренді руку і від усієї душі подякував хлопцеві, потім повернувся до Білла.

— Послухай! Я хочу, щоб ти все заніс в конторську книгу. Внеси туди весь збиток, витрачений час, заподіяні неприємності і так далі, навіть пам'ятники на могилу. Я хочу, щоб ти вніс туди і справедливу плату за порятунок наших життів. А якщо радники відмовляться платити, поясни їм, що врятував життя братові Першого Радника, і Річард Сайфер сказав, що якщо вони не заплатять, то він сам знайде винного і виставить його голову на спис на галявині перед будинком старшого брата!

Білл кивнув і засміявся, заглушаючи шум дощу. Річард натягнув поводи, притримуючи нетерплячого коня. Поглянувши на рудоволосого, що лежав без свідомості в калюжі, він відчув прилив гніву.

— Я не вбив його тільки тому, що він покінчив з негідником, ще гіршим, ніж він. Сам того не бажаючи, він врятував життя Келен. Але він винен у вбивстві, замаху на вбивство і замаху на згвалтування. Думаю, поки він не прокинувся, тобі слід його повісити.

— Гаразд. — Білл серйозно подивився на Річарда.

— Не забудь, що я говорив про кордон. Насуваються страшні біди. Подбай про себе.

Білл глянув Річарду в очі і сказав, поклавши волохату руку на плече сина:

— Ми не забудемо. — Він посміхнувся.

— Слава Шукачеві!

Річард здивовано подивився на шинкаря і посміхнувся. Усмішка злегка остудила його лють.

— Коли я тебе побачив, — зауважив він, — то подумав, що хитруном тебе не назвеш. Тепер я бачу, що помилився.

Річард і Келен натягнули капюшони і направили коней в темряву, до оселі Кістяної жінки.

Незабаром пелена дощу приховала вогні Південного Пристанища. Мандрівникам довелося відшукувати дорогу в темряві. Коні Чейза обережно вибирали шлях, строго слідуючи вигинам стежки: вишколені правоохоронцями кордону, вони були добрими помічниками в нічній подорожі. Світанок безуспішно боровся з тривалою ніччю. Хоча Річард знав, що сонце вже давно зійшло, а світ все ще висів в напівтемряві, загубившись між днем і ніччю в сірому примарному ранку. Дощ охолодив праведний гнів Шукача.

Річард і Келен знали, що останній з Кводу бродить десь поруч, і постійно оглядалися, готові в будь-яку хвилину зустрітися з небезпекою. Вони знали, що рано чи пізно доведеться з ним зіткнутися. Невизначеність заважала Річарду зосередитися. Він не міг не думати про слова Білла. Думка про те, що якщо не знайти допомогу, Зедд і Чейз довго не протягнуть, не переставала мучити Річарда. Якщо Еді не допоможе, він просто не знає, що робити далі. Якщо вона не зможе допомогти, його друзі помруть. Річард не уявляв собі світ без Зедда. Без його трюків, без його порад, без його допомоги світ стане порожнім. Він відчув клубок у горлі. Зедд порадив би турбуватися не про те, що може бути, а про те, що є.

Але те, що є — не набагато краще. Батько убитий. Даркен Рал ось-ось заволодіє останньою скринькою. Двоє кращих друзів — на волосок від смерті. Він наодинці з тією, яку любить і яку не повинен любити. Келен все ще приховує від нього свою таємницю.

Річард відчував, що у неї в душі йде постійна боротьба. Іноді, коли йому здавалося, що він стає ближчим до неї, в її очах читався біль. Скоро вони опиняться в Серединних Землях, де всі знають, хто вона така. Йому хотілося, щоб Келен розповіла йому все сама: було б занадто боляче дізнатися її таємницю від когось іншого. Якщо вона в самий найближчий час нічого йому не розповість, він повинен буде сам її запитати. Подобається йому це чи ні, але поставити це питання доведеться.

Річард настільки поринув у свої думки, що не помітив, як пройшло майже чотири години. Потоки дощу заливали ліс. Крізь густий туман ледь виднілися темні стовбури. Мох на деревах здавався живим. Ворсистий, зелений, він покривав стовбури, нижні гілки, слався по землі вздовж коренів. Лишайники на придорожніх каменях намокли і відливали іржею. Місцями вода заливала стежку, перетворюючи її в дзюркотливий струмок. Носилки, на яких лежав Зедд, піднімали бризки, натикаючись на корені і вибоїни. Коли вони їхали по особливо нерівному ділянці, голова старого моталася з боку в сторону. Іноді ноги Зедда виявлялися в якомусь дюймі від води.

В нерухомому повітрі Річард вловив солодкий запах палаючого дерева. Березові дрова. Йому здавалося, що місцевість невловимо змінилася. Ліс виглядав як і раніше, і все ж щось було не так. Дощ падав з тихим пошаною до лісу. Все навколо було первозданним, недоторканим. Річард відчував себе чужаком, які порушили спокій століть. Йому захотілося сказати щось Келен, але він відчував, що в цих місцях розмова була б святотатством. Тепер він зрозумів, чому завсідники трактиру не любили тут показуватися. Їх недобра присутність була насильством над віковічним лісом.

Вони під'їхали до будинку, який настільки злився з ландшафтом, що його важко було помітити. Клоччя диму піднімалися з труби і розчинялися в туманному повітрі. Колоди, з яких був складений будинок, почорніли від часу і мало чим відрізнялися від оточуючих будинок стовбурів дерев. Зруб, покладений прямо на землю, здавалося, виростав з неї, а дерева, що підносилися над ним, нагадували мовчазних хранителів його спокою. Дах покривало листя папороті. Над дверима і ганком, досить широким, щоб на ньому могли поміститися двоє або троє коней, нависав козирок. З фасаду було зроблено маленьке квадратне віконце, ще одне виднілося з того боку, де стояв Річард. Фіранок на вікнах не було.

Перед будинком росли папороті, які розмірено коливалася під дощовими краплями. Блідо-зелене листя намокло і яскраво блищало. Крізь гущавину рослин вилася вузенька стежина.

У заростях, посеред стежки, стояла висока жінка. Вища, ніж Келен, але все ж нижче Річарда. Вона була в простому золотисто-коричневому платті з грубої тканини з червоно-жовтими знаками і візерунками навколо шиї. Чорне пряме волосся, трохи прибите сивиною, розчесане на прямий проділ, спускалося до підборіддя. Роки не стерли величі з її постарілої особи. Жінка спиралася на милицю: у неї була тільки одна нога. Річард зупинив коня прямо перед нею.

Очі жінки були зовсім білими.

— Я бути Еді. Ким бути ви? — При звуках її низького, хрипкого голосу у Річарда по спині побігли мурашки.

— Четверо друзів, — поважно відповів Річард. Дрібний дощ падав тихою скоромовкою. Він чекав.

Обличчя жінки було поборознено зморшками. Вона поставила перед собою милицю і поклала на неї руки. Тонкі губи Еді розтягнулися в легкій посмішці.

— Один друг, — проскреготала вона. — Троє, небезпечних людей. Мені вирішувати, друзі вони чи ні. — Вона кивнула у відповідь власним думкам.

Річард крадькома обмінявся поглядом з Келен. Настороженість зникла. Верхи на коні він відчував себе ніяково, ніби говорити з нею зверху вниз означало неповагу. Річард спішився. Келен наслідувала його приклад. Стискаючи в руці поводи, він пройшов кілька кроків і зупинився перед конем. Келен встала позаду нього.

— Я Річард Сайфер. Це мій друг. Келен Амнелл.

Жінка вивчала білими очима його обличчя. Річард не знав, чи здатна вона бачити. Це здавалося йому неможливим. Вона повернулась до Келен і вимовила кілька слів незрозумілою Річарду мовою. Келен подивилася старій жінці в очі і схилила голову.

Це означало привітання. Шанобливе вітання. Річард не вловив слів КЕЛЕН або АМНЕЛЛ. Він відчув холодок.

До Келен звернулися по всіх правилах, вимовивши її титул.

Він досить добре знав Келен, щоб по тому, як вона стоїть, випрямивши спину і гордовито відкинувши голову, здогадатися, що та насторожилася. Дійсно насторожилася. Будь вона кішкою, спина її вигнулась б дугою, а шерсть встала дибки. Дві жінки дивилися один одному в очі. На мить кожна забула про вік. Вони оцінювали одна в одній ті якості, про які він нічого не знав. Ця жінка могла заподіяти їм зло, і Річард знав, що меч тут не допоможе.

Еді повернулась до Річарда.

— Принеси слова прохання, Річард Сайфер.

— Нам потрібна твоя допомога.

— Це правда, — кивнула Еді.

— Наші друзі поранені. Один з них, Делл Брендстон, говорив, що він твій друг.

— Це правда, — повторила Еді скрипучим голосом.

— Інша людина, в Південному Пристанищі, говорила нам, що ти, можливо, в змозі допомогти їм. На знак подяки ми привезли тобі припаси. Ми подумали, що було б цілком справедливо що-небудь тобі привезти.

Еді подалася вперед.

— Брехня. — Вона вдарила милицею про землю. Річард і Келен відсахнулися.

Річард не знав, що сказати. Еді чекала.

— Це правда. Припаси тут. — Він повернувся, вказуючи на коня Чейза. — Ми подумали, що було б справедливо…

— Брехня! — Вона знову стукнула милицею.

Річард склав руки на грудях, в ньому піднімалося роздратування. Поки він тут грає в ігри, його друзі вмирають.

— Що брехня?

— «Ми» бути брехнею! — Вона ще раз стукнула милицею. — Ти бути один, хто думав запропонувати припаси. Не ти і Келен. Ти. «Ми» бути брехнею. «Я» бути правдою.

Річард розвів руками.

— Яка різниця? «Я», «ми», яке це має значення?

Вона дивилася на нього.

— Одне бути правдою, одне бути брехнею. Яка може бути різниця?

Річард знову склав руки на грудях і спохмурнів.

— Так, нелегко, напевно, доводилося Чейзу, коли він розповідав тобі свої байки.

Еді злегка посміхнулася.

— Це правда, — кивнула вона. Нахилившись вперед, вона зробила жест рукою. — Несіть ваших друзів в будинок.

Вона повернулась, підставила милицю під руку і пошкандибала до будинку. Річард і Келен, переглянувшись, попрямували до вартового кордону. Знявши з нього ковдру, Річард велів Келен взяти Чейза за ноги, а сам підхопив його за плечі. Коли вони перетягли Чейза через поріг, Річард відразу зрозумів, чому Еді прозвали кістяний жінкою.

На стінах висіло безліч різних кісток, які утворювали дивні візерунки. Не залишилося жодної вільної стіни. До однієї були прибиті полиці, заставлені черепами. Черепами невідомих Річарду звірів. Більшість — з довгими гострими зубами — виглядали страхітливо. «Принаймні жодного людського», — промайнуло у нього в голові. Деякі кістки були зібрані в намиста. Деякі перетворені в що-небудь корисне або прикрашені пір'ям і кольоровими намистинами. Навколо них на стіні були намальовані крейдою круги. У кутку валялася купа інших кісток, які, мабуть, не мали такої цінності. Над вогнищем висіло ребро завтовшки з руку Річарда, довжиною більше людського зросту. Навколо біліло стільки кісток, що Річард відчував себе, як в череві у дохлого хижака.

Поки вони влаштовували Чейза, Річард, не перестаючи, крутив головою. З Келен, Чейза, та й з нього самого стікали краплі води. Еді височіла над ним. Вона здавалася такою ж сухою, як і оточуючі її кістки. Річард тільки тепер зрозумів, як правильно вони вчинили, приїхавши сюди.

Він глянув на Келен.

— Я сходжу за Зеддом. — Це було скоріше питання, ніж твердження.

— Я допоможу принести припаси, — запропонувала вона, кинувши погляд на Еді.

Річард дбайливо поклав Зедда біля ніг кістяний жінки. Вони розклали припаси на столі. Покінчивши із справами, обидва підійшли до друзів і стали поруч з ними, роздивляючись кістки на стінах. Еді спостерігала за ними.

— Ким бути це? — Запитала вона, вказуючи на Зедда.

— Зеддікус Зул Зорандер. Мій друг, — відповів Річард.

— Чарівник, — відрізала Еді.

— Мій друг! — Гаркнув Річард, не в силах впоратися з власною люттю.

Білі, позбавлені зіниць очі Еді спокійно зустріли його погляд. Якщо Зедду зараз не допоможуть, він може померти. Річард був повний рішучості не допустити цього. Еді нагнулася до Річарда і приклала зморшкувату руку до його живота. Захоплений зненацька, він стояв нерухомо, а Еді повільно описувала рукою коло, ніби намагаючись щось намацати. Нарешті вона відвела руку і обережно поклала її поверх іншої, що спиралася на милицю. Еді підняла голову. Її губи розтягнулися ледь помітною усмішкою.

— Праведний гнів істинного Шукача. Добре. — Вона окинула поглядом Келен. — Ти можеш цього не боятися, дитя моє. Це бути гнівом істини. Це бути гнівом зубів. Добро не має потреби боятися його.

Спираючись на костур, Еді зробила крок до Келен і, поклавши руку їй на живіт, повторила свої дії. Потім склала руки на милиці і кивнула.

— У неї є вогонь. — Еді подивилася на Річарда. — Гнів палає і в ній. Але це бути гнівом мови. Тобі потрібно побоюватися його. Всі змушені побоюватися його. Він бути небезпечним, якщо коли-небудь вона дасть йому волю.

Річард з підозрою подивився на Еді.

— Не люблю загадок, в них занадто багато неясного. Якщо хочеш щось сказати, говори.

— Говори, — передражнила вона і примружилася. — Що сильніше, зуби чи язик?

Річард важко зітхнув.

— Очевидна відповідь — зуби. Значить, я вибираю язик.

Еді несхвально спохмурніла.

— Часом ти даєш волю своєму язику, коли цього робити не слід було б. Зупини його, — наказала вона сухим скреготливим голосом.

Річард злегка розгубився і замовк.

— Зрозумів? — Посміхнулася Еді.

— Ні. — Річард насупився.

— Гнів зубів бути силою через зіткнення. Насильством. Зіткненням. Сутичкою. Магія Меча Істини бути магією гніву зубів. Рубає. Розсікає. Гнів язика не вимагає дотику, але він теж бути силою. Такою ж силою. Він разить так само скоро.

— Я не впевнений, що зрозумів тебе, — сказав Річард.

Еді нахилилася. Довгі тонкі пальці потягнулися до Річарда і легенько торкнулися його плеча. Раптово в голові Річарда виникло бачення, яке було спогадом про вчорашній вечір. Він побачив завсідників корчми. Він стояв перед ними разом з Келен, а ті готувалися до бійки. Він стискав Меч Істини, сповнений рішучості зупинити їх. Знаючи, що допоможе тільки кровопролиття. Потім він побачив Келен, яка розмовляє з ними, зупиняє їх, стримуючу їх словами, проводячи язиком по губі, передаючи сенс без всяких слів. Вона остуджували їх запал, роззброювала їх, не торкаючись до них, творячи те, чого меч зробити не міг. Він почав розуміти, що хотіла сказати Еді.

Рука Келен різко метнулася вперед, перехопила зап'ясті Еді і відвела її пальці від плеча Річарда. У Келен в очах майнув небезпечний вогник, який не сховався від Еді.

— Я присягнулася захищати життя Шукача. Я не знаю, що ти робиш. Тобі доведеться пробачити мені зайву тривогу. Я не хочу проявляти неповагу, але не зможу пробачити собі, якщо не впораюся з цим завданням. Ми ризикуємо багато чим.

Еді опустила погляд на руку, що все ще стискала її зап'ястя.

— Я все розумію, дитя моє. Прости. Сама того не бажаючи, я дала тобі привід для занепокоєння.

Рука Келен, немов попереджаючи, затрималася ще на мить на зап'ясті старої і розтулилась. Еді знову поклала долоню на милицю. Вона перевела погляд на Річарда.

— Зуби і язик працюють разом. Так само і з магією. Ти володієш магією меча, магією зубів. Але це дає тобі і магію мови. Магія мови діє тому, що ти підтримуєш її магією меча. — Вона повільно повернула голову до Келен. — У тебе, дитино, є і те, і інше. Зуби і язик. Одне підтримує іншого.

— А що ж таке магія чарівників?

Еді задумливо подивилася на Річарда.

— На світі бути багато різної магії. Зуби і язик бути тільки двома. Чарівники знають усі, крім магії підземного світу. Чарівники використовують майже все з того, що їм відомо. — Вона опустила погляд на Зедда. — Він бути дуже небезпечним.

— Від нього я бачив тільки доброту і розуміння. Він великодушний.

— Це правда. Але все ж він небезпечний, — повторила Еді.

Річард вирішив не обговорювати це.

— А Даркен Рал? Ти чула про нього? Якою магією володіє він?

Очі Еді звузилися.

— О так, — прошипіла вона. — Я чула про нього. Він володіє всією магією, яка є у чарівників, і володіє магією, непідвладною чарівникам. Даркен Рал знає магію підземного світу.

У Річарда мороз пробіг по шкірі. Він хотів запитати, якою магією володіє Еді, але вирішив, що краще не варто. Тим часом кістяна жінка повернулась до Келен.

— Знай, дитино, що ти володієш справжньою силою мови. Ти ніколи не бачила її в дії. Якщо коли-небудь ти даси їй волю, то зробиш щось жахливе.

— Я не знаю, про що ти говориш, — сказала Келен, насупивши брови.

— Це правда, — кивнула Еді. — Це правда. — Вона потягнулася, обережно поклала руку на плече Келен і притягнула її до себе. — Твоя мати рано померла. Перш, ніж ти виросла. Перш, ніж ти досягла того віку, коли можна це зрозуміти.

— Навчи мене цієї магії, — напружено вимовила Келен.

— Не можу. Прости. Мені не дано зрозуміти, як вона діє. Це бути тим, чого тебе могла навчити тільки мати, коли ти ставала дорослою. І раз мати не навчила тебе, знання бути втраченим. Але сила ще бути тут. Будь обережна. Те, що тебе не навчили цієї магії, ще не означає, що вона ніколи не проявиться.

— Ти знала мою матір? — Пошепки запитала Келен. В її голосі зазвучала біль.

Еді подивилася на Келен, і обличчя її пом'якшало. Вона повільно кивнула.

— Я пам'ятаю твоє родове ім'я. І пам'ятаю її зелені очі. Їх нелегко забути. У тебе її очі. Я познайомилася з нею в ті дні, коли вона носила тебе.

По щоці Келен скотилася сльоза.

— У моєї матері було намисто з маленькою кісткою, — з тим же болем в голосі продовжила Келен. — Вона подарувала мені його, коли я була ще дитиною. Я завжди носила його, поки… Денні…. моя названа сестра… коли вона померла, я поховала разом з нею це намисто. Воно їй так подобалося. Це ти подарувала його моєї матері, так?

Еді закрила очі і кивнула.

— Так, дитя. Я подарувала його твоєї матері, щоб захистити ще не народжену дочку, щоб охоронити дитину, щоб дівчинка змогла вирости такою ж сильною, як її мати. Я бачу, що так воно все і вийшло.

Келен обняла стару.

— Дякую, Еді, — сказала вона зі сльозами в голосі. — Спасибі, що допомогла моїй матері.

Однією рукою спираючись на милицю, Еді зі щирим співчуттям погладила Келен по спині. Секунду потому Келен випросталася і витерла сльози.

Річард скористався паузою, і заговорив про те, що найсильніше його турбувало.

— Еді, — неголосно сказав він, — ти допомогла Келен, коли вона ще не народилася. Допоможи їй зараз. На карту поставлено її життя і життя багатьох інших людей. За нею полює Даркен Рал. Він полює і за мною. Нам потрібні наші друзі. Будь ласка, допоможи ім. Допоможи Келен.

Еді злегка посміхнулася і кивнула у відповідь своїм думкам.

— Чарівник правильно вибирає Шукачів. На щастя для тебе, терпіння — не найголовніше, що вимагає це звання. Заспокойся. Я не дозволила б тобі принести їх сюди, якби не збиралася допомогти.

— Але, може, ти не помітила, — не відступав Річард, — що Зедд дуже слабий. Він ледве дихає.

Білі очі терпляче дивилися на нього.

— Скажи мені, — проскреготала Еді. — Ти знаєш таємницю Келен? Ту, що вона від тебе приховує?

Річард не відповів. Він намагався стримати почуття. Еді повернулася до Келен.

— Скажи мені, дитино, ти знаєш таємницю, яку він від тебе приховує? — Келен промовчала. Еді знову подивилася на Річарда. — А Чарівник знає таємницю, яку ти ховаєш від нього? Ні. Ти знаєш таємницю, яку Чарівник приховує від тебе? Ні. Троє сліпців. А? Здається, я бачу краще, ніж ти.

Річард замислився над тим, що приховує від нього Зедд. Він підняв брову.

— А які з цих таємниць знаєш ти, Еді?

Вона вказала пальцем на Келен.

— Тільки її.

У Річарда відлягло від серця. Він постарався зберегти непроникний вираз обличчя. Він був на грані зриву.

— У кожного свої таємниці, друже мій. Кожен має право зберігати їх, якщо вважає це необхідним.

Її усмішка стала ширше.

— Це правда, Річард Сайфер.

— І все ж, що з моїми друзями?

— Ти знаєш, як зцілити їх? — Запитала Еді.

— Ні. Якби знав як, то давно б це зробив.

— Твоє нетерпіння бути прощене. Це бути правильним, що ти турбуєшся про друзів. Я не тримаю на тебе зла за це. Але вгамуйся, вони почали отримувати допомогу з тієї секунди, як опинилися тут.

Річард в замішанні подивився на неї.

— Правда?

Еді кивнула.

— Їх торкнулися істоти з підземного світу. Щоб вони прийшли в себе, потрібен час. Не знаю, скільки часу. Але вони бути висушені. Недолік води — для них смерть. Значить, треба їх розбудити рівно настільки, щоб вони напилися, інакше вони помруть. Чарівник дихає рідше не тому, що йому гірше. У разі небезпеки чарівники завжди бережуть сили — вони занурюються в глибокий сон. Я повинна обох розбудити і напоїти. Ви не зможете поговорити з ними. Вони не впізнають вас. Не лякайтеся, коли побачите це. Іди. Принеси відро води.

Річард сходив по воду і допоміг Еді опуститися на підлогу перед Зеддом і Чейзом. Вона потягнула Келен за сорочку, і дівчина сіла поруч з нею. Еді попросила Річарда зняти зі стіни якесь пристосування, зібране з кісток.

Одне з них нагадувало тазостегнову кістку людини. Вся конструкція було покрита темно-бурою патиною і здавалася дуже давньою. На кістках були вирізані незрозумілі Річарду символи. До одного кінця кріпилися дві маківки черепа, що утворювали порожнисту кулю. Вони були гладко відполіровані і покриті висушеною шкірою. В середині кожного шматка шкіри виступав вузол, що нагадував пупок. Там, де шкіра відходила від черепів, з неї стирчали пучки жорстких чорних волосин, скріплені намистом, дуже схожими на ті, що Еді носила навколо шиї. Черепи були підозріло схожі на людські. Усередині кулі щось гриміло.

Річард шанобливо простягнув Еді дивний предмет.

— А що там гримить?

— Висушені очі, — не обертаючись, відповіла Еді.

Вона тихенько похитувала кістки над головами Зедда і Чейза і щось протяжно наспівувала на тій дивній мові, якою говорила з Келен. Глухо гриміли висушені очі. Келен сиділа поруч з Еді, схрестивши ноги і опустивши голову.

Так минуло десять чи п'ятнадцять хвилин. Еді знаком веліла Річарду підійти ближче. Несподівано Зедд сів і відкрив очі. Річард зрозумів, що Еді хоче, щоб він дав старому води. Еді продовжувала все так же тихо і — монотонно наспівувати. Річард опустив у відро ківш, зачерпнув води й підніс Зедду. Чарівник взявся жадібно ковтати воду. Побачивши, що старий сів і відкрив очі, Річард відчув полегшення. Це нічого, що Зедд навіть не може говорити і не знає, де знаходиться. Чарівник випив піввідра. Втамувавши спрагу, він ліг і закрив очі. Прийшла черга Чейза. Страж кордону випив всю воду, що залишилася.

Еді передала Річарду кістяне брязкальце і попросила поставити його на місце. Потім вона веліла йому принести з кутка купу кісток і розкласти їх на Чейзові і Зеддові. Еді вказувала, куди класти кожну кістку, слідуючи таємничому візерунку, відомому тільки їй. Під кінець вона змусила Річарда розкласти реберні кістки у формі колеса, так, щоб маточина виявилася на грудях у його друзів. Еді похвалила роботу Річарда, але він не відчував особливої гордості. Адже кожним його рухом управляла Еді. Вона підняла на Річарда білі очі.

— Ти вмієш готувати?

Річард згадав, як одного разу Келен сказала, що він готує пряний суп зовсім як вона. Еді була родом з Серединних Земель. Може, їй сподобається те, що нагадає про покинуту вітчизну? Він посміхнувся.

— Я буду щасливий приготувати тобі пряний суп.

Еді зробила здивований жест.

— Чудово. Давненько я не пробувала справжнього пряного супу.

Річард відправився в дальній кут кімнати і, сівши за стіл, почав різати овочі і змішувати спеції. Він трудився цілу годину, не зупиняючись, і весь цей час жінки, сівши на підлозі, вели бесіду на незрозумілій йому мові. «Обмінюються новинами з дому», — зраділо подумав Річард. Він був у відмінному настрої. Нарешті хтось зайнявся Зеддом і Чейзом. Той, хто знав, що треба робити. Покінчивши з приготуваннями, Річард поставив суп на вогонь. Йому не хотілося турбувати Еді і Келен — вони виглядали такими задоволеними — і він запитав Еді, чи не треба нарубати дров. Та явно зраділа такій пропозиції.

Річард вийшов з дому, зняв з шиї заповітне ікло, поклав його в кишеню і залишив сорочку на ганку, щоб та не промокла. Меч він прихопив з собою. Зайшовши за ріг, Річард, виявив позаду хати сарай. Спочатку він попиляв колоди, поклавши їх на козли. Найбільше було берези — його легше пиляти старій. Він вибрав кам'яний клен — чудове паливо, але тверде, як камінь. Ліс навколо був густим і темним, але зовсім не страшним. Швидше він здавався гостинним, турботливим і безпечним. І все ж десь поблизу бродив останній з Кводу. Він полював за Келен.

Річард згадав Майкла. Треба сподіватися, що брат у безпеці. Він не знав, куди подівся Річард, і, мабуть, гадав, де він зараз, турбувався про нього. Коли вони покидали житло Зедда, Річард хотів зайти до Майкла, але не зміг. В ту ніч Рал мало до них не добрався. Він пошкодував, що не встиг перекинутися з братом парою слів. Коли кордон зникне, Майкл опиниться в великій небезпеці.

Річард втомився пиляти і почав рубати дрова. Приємно було попрацювати руками, спітніти від праці, зайнятися тим, про що не треба думати. Дощ приємно холодив шкіру, полегшуючи роботу. Кожен раз, опускаючи сокиру, він уявляв, що поліно — це голова Даркена Рала. Іноді для різноманітності він уявляв собі, що це гар. А коли поліно було особливо твердим, він бачив голову рудоволосого громили.

Вийшла Келен і покликала його обідати. Тут тільки Річард зауважив, що вже темніє. Коли вона пішла, він попрямував до колодязя і вилив на себе відро холодної води, щоб змити піт. Келен і Еді вже сиділи за столом. У будинку було всього два стільці, і Річард приніс для себе з двору поліно. Келен поставила перед ним миску паруючого супу і простягнула ложку.

— Річард, ти зробив мені чудовий подарунок, — сказала Еді.

— Який? — Запитав він, дмухаючи на суп.

Еді подивилася на нього своїми білими очима.

— Ти не образився і дав мені можливість поговорити з Келен рідною мовою. Ти собі не уявляєш, яка це для мене радість. Минуло стільки років. Ти дуже чуйна людина. Справжній Шукач.

Річард променисто посміхнувся.

— Ти теж зробила мені дуже цінний подарунок. Ти врятувала моїх друзів. Дякую, Еді.

— А твій суп бути чудовим, — з відтінком подиву зауважила вона.

— Так, — підморгнула Келен, — такий же смачний, як і мій.

— Келен розповіла мені про Даркена Рала і про кордон, — продовжувала Еді. — Це багато що пояснює. Вона сказала, що ви знаєте про прохід і хочете потрапити в Серединні Землі. Тепер ти повинен вирішити, що робити. — Вона піднесла ложку до рота.

— Що ти маєш на увазі?

— Твоїх друзів треба кожен день будити, щоб напоїти і нагодувати рідкою кашею. Вони будуть спати довго: днів п'ять-десять. Тобі, як Шукачеві, вирішувати, чи будете ви чекати, коли вони прокинуться, чи підете далі. Ми не можемо тобі допомогти. Вибір за тобою.

— Тобі доведеться багато піклуватися про них.

Еді кивнула.

— Так. Але це буде набагато легше, ніж відправитися за скриньками і зупинити Даркена Рала. — Вона з'їла ще ложку супу і подивилася на нього.

Річард неуважно помішував суп в тарілці. Настало довге мовчання. Він подивився на Келен, але та нічого не сказала. Річард зрозумів, що вона не хоче впливати на його рішення, і знову опустив очі в тарілку.

— Кожен день зволікання, — тихо заговорив він, — наближає Рала до скриньок. Зедд сказав, що у нього є план. Але це ще не означає, що його план хороший. І нам може не вистачити часу, щоб його виконати, якщо чекати, поки старий прокинеться. Ми програємо, не встигнувши почати гру. — Він подивився в зелені очі Келен. — Ми не можемо чекати. Ми не можемо упустити шанс, занадто великий ризик. Ми повинні відправитися в дорогу без нього. — Келен підбадьорливо посміхнулася. — У будь-якому випадку я не збирався брати з собою Чейза. Для нього знайдеться робота і важливіше.

Еді потягнулася через стіл і накрила його руку своєю сухою долонею. Її долоню виявилася м'якою і теплою.

— Це не бути легким вибором. Не легко бути Шукачем. Те, що попереду, може бути ще гірше, ніж ти думаєш.

— Принаймні у мене залишився провідник. — Він змусив себе посміхнутися.

Всі троє якийсь час сиділи в тиші, розмірковуючи про те, що повинно бути зроблено.

— Вам слід сьогодні гарненько виспатися, — сказала Еді. — Це піде вам на користь. Після вечері я розповім все, що треба знати, щоб минути прохід. — Вона оглянула їх по черзі. Її голос, здавалося, скреготів більше звичайного. — І я розповім вам, як втратила ногу.