Перше Правило Чарівника

36

Річард вліз в середину сосни і сів біля вогню. Келен з надією подивилася на нього. Він мовчки притягнув до себе мішок і став укладатися.

— Ну що?

Річард кинув на неї незадоволений погляд.

— Я помітив по слідах, що вона йшла на захід, тією ж дорогою, якою ми дісталися сюди. Через кілька сотень ярдів вона вийшла на стежку. Втратили не одну годину. — Він показав на вихід із зворотного боку сосни. — Ось де вона вилізла. Вона кружляла по лісі, щоб піти від нас подалі. Я вистежував людей, які не хотіли, щоб їх знайшли, по їх слідах йти було легше. Вона так легко ступає по корінню і камінцях, тому що занадто маленька, щоб залишати сліди там, де їх залишив би дорослий. Бачила її руки?

— Бачила довгі синці, це від хлиста.

— Ні, я говорю про подряпини.

— Подряпин я не бачила.

— Вірно. На сукні у неї були колючки, вона пробиралася крізь чагарник, але на руках не було подряпин. Вона ходить легко, майже нічого не зачіпаючи. Там, де пройшов дорослий, залишилися б зламані гілки. Візьмемо хоча б сліди, які я залишив, продираючись крізь чагарник, коли намагався йти по її слідах. І сліпий знайде стежку, по якій я йшов. Вона ж проходить крізь кущй, як крізь повітря. Я навіть не відразу зрозумів, що вона вийшла на ту стежку. Вона боса, і уникає ступати в воду або бруд, туди, де ногам холодніше. Тому вона вибирає сухі ділянки, і важко визначити, де вона пройшла.

— Мені слід було помітити, як вона втекла.

Річард зрозумів: Келен думає, що він лає її, — але він тільки важко зітхнув:

— Це не твоя вина. Якби вартував я, я б теж упустив її. Вона не хоче, щоб її помітили. Ця дівчинка — розумниця.

Але від його слів Келен краще не стало.

— А ти б міг знайти її сліди?

— Міг би. Дивись, ось що я знайшов у нагрудній кишені. — Річард подивився на Келен. — Біля серця. — Він витягнув локон Речел і покрутив його в руках. — На пам'ять про неї.

Келен встала. Вся кров зникла з її обличчя.

— Це я винна. — Вона вилізла з притулок-сосни. Річард хотів було взяти її за руку, але Келен вирвала руку.

Річард поставив мішок і пішов за нею. Келен стояла, склавши руки, спиною до нього. Вона дивилася на ліс.

— Келен, ти не винна.

Вона кивнула.

— Винно моє волосся. Ти бачив, як перелякано вона на нього дивилася? Сотні раз бачила я подібні погляди. Ти можеш собі уявити, як це, коли тебе бояться навіть діти? — Він не відповів. — Річард, ти не міг би обрізати мені волосся?

— Що?

Келен благально подивилася на нього.

— Ти можеш мене постригти?

В її погляді він прочитав біль.

— Чому б тобі не зробити цього самій?

— Я не можу. Чаклунські чари не дозволяють сповідниця стригтися самій. Варто спробувати, і виникає така страшна біль, що ми опиняємося не в змозі виконати свій намір.

— Чому це так?

— Пам'ятаєш, якого болю завдала тобі магія меча, коли ти вперше вбив людину? Це те ж саме. Сповідниця може втратити свідомість, перш ніж закінчить свою справу. Одного разу я вже намагалася. Кожна сповідниця хоч раз рішається на таку спробу. Але тільки один раз. Коли нам потрібно привести в порядок волосся, це робить за нас хтось інший. Але ніхто ще не насмілювався обстригти його повністю. — Вона знову повернулася до Річарда.

— Ти зробиш це для мене?

Річард відвернувся, дивлячись на проясніле небо, намагаючись розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, що ж відчуває вона. Він ще багато чого не знає про неї, про її світ. Все це ще здавалося йому таємничим. Колись Річард хотів дізнатися про неї все. Тепер йому цього зовсім не хотілося. Між ними стоїть магія, немов навмисне придумана, щоб їх роз'єднати. Він повернувся до Келен.

— Ні.

— Можу я довідатися, чому?

— Тому, що ти дорога мені такою, яка ти є. Келен, якою я її знаю, не стала б дурити людей, видаючи себе не за того, хто вона є. Навіть якщо ти когось обдуриш, це все одно нічого не змінить. Ти була і залишишся Матір'ю-сповідники. Ми — тільки те, що є, ні більше, ні менше. — Він посміхнувся. — Одна мудра жінка, мій друг, одного разу сказала мені це.

— Будь-який чоловік підстрибнув би від радості, коли б йому випало обстригти сповідниці волосся.

— Тільки не той, кого ти перед собою бачиш. Він — твій друг.

Келен неуважно кивнула.

— Їй зараз, напевно, холодно. У неї навіть немає ковдри.

— У неї і їжі немає, крім того буханця, який вона з якоїсь причини так береже, що вважає за краще голодувати.

Келен посміхнулася.

— Вона з'їла більше нас двох. Хоч не на порожній шлунок пішла. Але, Річард, коли вона прийде в Хорнерз-Мілл…

— Вона не піде туди.

— Але ж там у неї бабуся.

— Та немає в неї ніякої бабусі. Коли я сказав, що їй не можна йти в Хорнерз-Мілл, де, за її словами, у неї живе бабуся, вона й оком не моргнула. Тільки сказала, що піде кудись ще. Вона й не потурбувалася запитати, що там трапилося, чи чому не можна до бабусі. Вона навіть не заперечила. Дівчинка від когось тікає.

— Тікає? Може, від того, хто так бив її по руках?

— І по спині теж. Коли я доторкався до її спини, вона здригалася, хоча нічого не говорила. — У погляді Келен виразилося співчуття. — Вона, по-моєму, втікала від того, хто так обкраяв її.

— Ти думаєш?

— Це було зроблено, щоб позначити її, немов власність. Ніхто нікому не стане так обрізати волосся, якщо тільки не хоче залишити знак, особливо тут, в Серединних Землях, де люди приділяють волоссю стільки уваги. Це як тавро чиєїсь влади над нею. Ось я і вирішив постригти її рівно, щоб позбавити її від цього.

— Так ось чому вона була така щаслива, коли ти це зробив, — прошепотіла Келен.

— Але справа не тільки в її втечі. Вона бреше, як справжній гравець. Легкість, з якою вона бреше, очевидно, викликана крайньою необхідністю.

Келен знову подивилася на нього.

— Якою ж?

— Не знаю. Але це якось пов'язано з її буханцем.

— З буханцем? Ти серйозно?

— У неї немає ні черевичків, ні плаща, нічого немає, крім ляльки. Це її скарб, але все ж вона дозволила нам помацати ляльку. Але вона не дозволила нам навіть доторкнутися до буханця. Я не дуже добре розбираюся в тутешній магії, але в мене на батьківщині хліб для дівчаток — цінність не така велика, як лялька, і я думаю, тут не інакше. Бачила, як вона на тебе подивилася, коли ти простягла руку до буханця? Будь у неї ніж, вона, мабуть, спробувала б вдарити тебе по руці.

— Річард, невже таке може бути з маленькою дівчинкою? Невже цей хліб може представляти для неї таку цінність?

— А хіба не ти сказала, що вона з'їла більше, ніж ми вдвох? Я навіть Зедда згадав. Поясни, чому вона, напівголодна, не відкусила ні шматочка від цієї буханки? Тут щось важливе, і хліб грає головну роль.

— Так ми підемо за нею? — Запитала Келен, зробивши крок у його бік. Річард відчув, як ікло у нього на грудях налився вагою. Він глибоко зітхнув і видавив із себе:

— Ні. Як говорить Зедд, ніщо ніколи не дається легко. Чим ми можемо виправдати те, що станемо полювати за дівчинкою, намагаючись відгадати загадку хліба, якщо Рал в цей час полює за скринькою?

Келен взяла його руку в свою, роздивляючись її.

— Ненавиджу здатність Даркена Рала тримати нас на гачку. — Вона стиснула його руку. — Ми занадто швидко прив'язалися до дівчинки.

Річард злегка обійняв її.

— Так. Це правда. Вона розумна дівчинка. Сподіваюся, вона знайде те, що шукає, і буде в безпеці. — Відпустивши Келен. Річард пішов до сосни за речами. — Пора йти.

Не хотілося думати про те, в якій небезпеці вони, можливо, залишають Речел і наскільки та беззахисна перед небезпекою. Треба було скоріше піти подалі. Вони заглибились у дрімучий ліс і через швидку ходьбу не помічали холоду.

Раніше, коли Річард був провідником, його дратувала павутина на лісових стежках. Зараз він навіть радів їй, вважаючи павуків своїми захисниками і подумки дякуючи їм кожен раз, коли на шляху траплялася павутина.

Близько полудня вони зупинилися на привал біля каменів, які омивалися крижаним потоком. Річард сполоснув лице холодною водою, щоб освіжитися після важкого шляху. Пообідали вони без вогню, нашвидку, і продовжили шлях. Він все намагався не згадувати про Речел і всякий раз ловив себе на тому, що продовжує думати про неї. Він бачив, що і Келен про щось напружено думає, озираючись по сторонах. Один раз він навіть запитав, як вона вважає, правильно вони вчинили чи ні? Келен не поцікавилася, про що йдеться, вона тільки запитала, скільки часу, на його думку, піде на те, щоб наздогнати дівчинку. Річард сказав, що днів зо два, в кращому випадку — один. Двох днів, на думку Келен, вони не можуть собі дозволити. Його це задовольнило.

Вечоріло. Сонце сіло за дальньої горою хребта Ранг-Шада. Наступили сутінки, і вітер стих. Річард відволікся від думок про Речел, зосередившись на пошуках безпечного шляху в Тамаранг.

— Пам'ятаєш, Келен, Зедд говорив, щоб ми з тобою трималися подалі від Даркена Рала, бо безсилі проти його влади?

— Так, він так говорив, — відгукнулася Келен.

— А Шота говорила, що шкатулка недовго залишиться у королеви. — Річард нахмурився.

— Ну, може, вона хотіла сказати, що скринькою скоро заволодіємо ми.

— Ні. Вона попереджала, що ми повинні поспішати. Що, якщо Даркен Рал вже тут?

Келен обернулася і подивилася на нього, а потім підійшла ближче.

— Ну і що тоді? У нас все одно немає іншого виходу. Я піду в Тамаранг. Хочеш почекати мене тут?

— Звичайно, ні! Я тільки хочу, щоб ми розуміли, куди йдемо: він може бути тут.

— Я сама давно думаю про те ж.

Він помовчав з хвилину, потім запитав:

— І що ти вирішила? Що будемо робити, якщо Даркен Рал там?

Келен подивилася на дорогу.

— Якщо він там, то ми швидше за все загинемо.

Річард збавив крок, а вона пішла вперед, не чекаючи його.

У лісі ставало все темніше, захід догорав. Стежка вела тепер до річці Каллісідрін. Часом вони втрачали річку з виду, але чули, як шумить її бура вода. Річард все ніяк не міг відшукати притулок-сосну. Уже стемніло, і він залишив надію знайти притулок до ночі. На безпечній відстані від дороги, біля підніжжя пагорба, він виявив розколотий камінь. Місце це було з усіх боків оточене деревами, і він визнав притулок надійним, нехай і під відкритим небом.

Місяць вже стояв високо, коли Келен поставила на вогонь м'ясо, а Річард, на свій подив, виявив, що в пастку раніше, ніж він очікував, попалися два кролики, які теж пішли в казанок.

— Ну, тут вистачить їжі, навіть щоб нагодувати Зедда, — зауважила Келен.

Не встигла вона це сказати, як у світлі багаття вони побачили старого, який зупинився поряд, взявшись у боки. Волосся його було розпатлане, одяг місцями порваний.

— Я зголоднів! — Заявив він. — Давайте поїмо.

Річард і Келен в подиві схопилися на ноги. Старий з не меншим подивом побачив, що Річард схопився за меч. Не відходячи від багаття, Річард зробив випад мечем у його сторону.

— Що це означає? — Запитав старий.

— Відступи, — наказав Річард. Він пішов на старого, тримаючи в руці меч; відтісняючи прибульця до дерев, з яких Річард не зводив очей.

— Можу я запитати, що це ти робиш, хлопчику мій?

— Ти вже одного разу кликав мене, іншим разом я тебе бачив, але обидва рази це був не ти. Я не хочу, щоб мене обдурили в третій раз. Пройди-но між он тими двома деревами.

— З якого дива? — Обурився старий. — Вклади меч у піхви, мій хлопчику.

— Якщо ти не пройдеш між цими деревами, меч замість піхов увійде в тебе, — відповів Річард крізь зуби.

Старий, здивовано піднявши брови, рушив під конвоєм Річарда через чагарник. Кинувши миттєвий погляд назад, старий пройшов між деревами — і павутина розірвалася. Річард радісно посміхнувся.

— Зедд, невже ти?

— Та я, провалитися мені на цьому самому місці, — відповів Зедд, втупившись у нього одним оком.

Річард вклав меч у піхви і кинувся обіймати старого друга, ледь не задушивши його.

— Зедд! Я такий радий тебе бачити!

Зедд вже ледь дихав. Річард відпустив старого, подивився на нього, сяючи, і обняв знову.

— Страшно подумати, — зауважив Зедд, — що було б, якби, побачивши мене, ти зрадів ще більше.

Річард підвів його до багаття, обіймаючи за плечі.

— Вибач, мені треба було переконатися напевно. Я не міг повірити, що ти з'явився тут. Але я щасливий, що з тобою все добре. Нам багато про що треба поговорити.

— Так, звичайно. Можемо ми спочатку поїсти?

Келен також обняла і привітала Чарівника.

— Ми так про тебе турбувалися!

Поки його обіймали, Зедд з пожадливістю поглядав на казанок.

— Це все так. Але розмовляти краще на повний шлунок.

— Але у мене ще не готове, — посміхнулася Келен.

Зедд розчаровано подивився на неї.

— Не готове? Ти впевнена? Зараз перевіримо.

— Звичайно. Ми тільки почали.

— Не готове, — Бормотовл він, — не готове… Гаразд, зараз побачимо. Відійдіть-но обидвоє…

Зедд подивився на вогонь так, наче перед ним була неслухняна дитина, і простяг до нього худі руки. Вогонь засичав, набираючи силу. Зметнулися зики синього полум'я і лизнули казанок так, що той підскочив. Вариво забулькало і захлюпало. Синій вогонь похитував казанок, погладжуючи його, немов пестячи. Чарівник прибрав руки, і синє полум'я згасло.

Зедд задоволено посміхнувся.

— Ну ось, тепер готове. Давайте їсти.

Келен стала перед вогнем на коліна і спробувала дерев'яною ложкою вариво.

— Так, вже готове, — підтвердила вона.

— Ну, годі стояти і витріщатися, хлопчику мій, — сказав Зедд Річарду. — Діставай миски.

Річард похитав головою і виконав вимогу. Келен наповнила миску, поклавши на край кілька сухариків. Річард вручив її Зедду. Чарівник не став сідати, він вважав за краще з'їсти цю порцію стоячи. Келен наповнила ще дві миски, а Зедд вже простягнув їй порожню за добавкою. Покінчивши з першою мискою, Зедд вирішив нарешті сісти. Річард опустився на горбок, Келен прилаштувалася поряд, а Зедд — на землю, напроти них.

Річард почекав, поки Зедд проковтне половину того, що було в мисці, потім нарешті запитав:

— Ну як там Еді? Вона добре піклувалася про тебе?

Зедд розгублено подивився на нього. Навіть при світлі багаття Річард готовий був заприсягтися, що Зедд почервонів.

— Ну ми… — Він подивився на здивовану Келен. — У нас з нею… було все добре. — Він зло глянув на Річарда. — Що за дурні питання?

Річард і Келен переглянулись.

— Я нічого такого не мав на увазі, — відповів Річард. — Я тільки помітив, що вона дуже цікава і приваблива. Мені здалося, що і ти такої ж думки. — Річард посміювався про себе.

Зедд повернувся до своєї миски.

— Славна жінка. — Він підчепив ложкою якийсь корінець. — А це що таке? Я з'їв три штуки, але так і не зрозумів, що це.

— Корінь тави, — відповіла Келен. — Цей тобі не сподобався?

— Хіба я сказав, що він мені не сподобався? — Пробурчав Зедд. — Просто хотів дізнатися, що це таке. — Він відірвав погляд від миски. — Еді сказала, що дала вам нічний камінь. Так, по нічному каменю, я вас і знайшов. Думаю, — він подивився на Річарда, трясучи ложкою, — що ти будеш обережний з цією штукою. Не діставай її без крайньої необхідності. Самої крайньої. Нічні камені надзвичайно небезпечні. Еді слід було б попередити вас. Я їй говорив. Від цієї штуки краще позбутися.

— Ми знаємо, — відповів Річард, працюючи над шматком м'яса.

Річарду так і кортіло поставити одне питання. Він не знав, як почати, але Зедд випередив його:

— Ви діяли, як я наказав? Уникали небезпек? І чим ви займалися?

— Ну, ми… — Сказав Річард з глибоким зітханням, — спочатку ми досить довго пробули у Племені Тіни.

— Плем'я Тіни… — Зедд немов зважував ці слова, тримаючи в ложці шматок м'яса. Потім сказав: — Гаразд. Люди Тіни не такі небезпечні. — Він відкусив шматочок м'яса і продовжував говорити: — Так, значить, ви жили у Племені Тіни. — Так як вони нічого не відповіли, він знову подивився на Річарда, потім на Келен. — Там не повинно було трапитися нічого справді небезпечного. — Слова ці прозвучали як наказ.

Річард глянув на Келен.

— Я вбила старійшину, — сказала вона, опускаючи в соус сухар і не піднімаючи очей.

Зедд випустив ложку, але підхопив її, перш ніж вона впала на землю.

— Що?!

— Це був самозахист, — заступився Річард. — Він сам намагався вбити її.

— Що? — Зедд схопився з мискою в руках, потім сів знову. — О духи! Як старійшина міг наважитися на вбивство?.. — Зедд прикусив язика, подивившись на Річарда.

— … Сповідниці, — докінчив за нього Річард.

Зедд переводив погляд з однієї опущеної голови на іншу.

— Ага. Значить, ти все-таки розповіла йому?

— Кілька днів тому, — кивнула Келен.

— Всього кілька днів тому, — пробурмотів Зедд і якийсь час їв мовчки, підозріло поглядаючи на них. — Так як же цей старійшина наважився підняти руку на сповідницю?

— Це, — сказав Річард, — сталося, коли ми переконалися в силі нічного каменю. Перед тим, як нас визнали людьми Племені Тіни.

— Визнали вас людьми Племені Тіни? — Здивовано перепитав Зедд. — Яким чином? Ти що, взяв там собі дружину?

— Та ні… — Річард висмикнув з-під сорочки ремінець і показав Зедду свисток Птахолова. — Вони подарували мені це.

— А чому вони погодилися, щоб ти не… Чому визнали вас людьми Племені Тіни?

— Ми самі їх про це просили, нам більше нічого не залишалося. Інакше для нас би не зібрали раду.

— Як? Вони зібрали заради вас раду?

— Так. Як раз перед прильотом Даркена Рала.

— Що?! — Зедд знову схопився. — Там був Даркен Рал? Я ж сказав, щоб ви трималися від нього подалі!

— А ми його туди і не запрошували, — зауважив Річард.

— Він багатьох убив там, — тихо сказала Келен, не піднімаючи голови і втупившись в миску.

Зедд подивився на її верхівку і знову сів.

— Я шкодую, — м'яко промовив він. — Так що сказали вам духи предків?

Річард знизав плечима.

— Сказали, щоб ми йшли до відьми.

— До відьми! — Зедд нахмурився. — До якої ще відьми?

— До Шоти, в землю Агад.

Зедд мало не впустив миску.

— Шота! — Він озирнувся, немов хтось міг почути його. Звертаючись до Келен, Зедд знизив голос до гучного шепоту: — Прокляття! Що змусило тебе вести його в Агад? Ти обіцяла захищати його!

— Повір, я сама цього не хотіла, — відповіла Келен.

— Нам довелося це зробити, — знову виручив її Річард.

— Навіщо? — Запитав Зедд.

— Щоб дізнатися, де шкатулка, — відповів Річард. — І Шота нам сказала.

— Шота вам сказала, — сердито передражнив Зедд. — А що ще вона наговорила? Шота ніколи не скаже того, що потрібно вам, не додавши того, що потрібно їй.

Келен скоса глянула на Річарда. Він не дивився на неї.

— Більше нічого. — Він витримав погляд Зедда. — Вона сказала тільки, що остання шкатулка Одена — у королеви Мілени. Вона сказала нам це тому, що від цього залежить і її життя.

Річард сумнівався в тому, що старий друг повірив йому, але не хотів передавати повністю слова Шоти. Як сказати Зедду, що один з них, а то й двоє можуть стати противниками? Як сказати, що Зедд направить на нього, Річарда, чарівний вогонь, а Келен доторкнеться до нього своєю владою? Він боявся, що це може бути виправдано. Адже з них з усіх тільки він знав про Книгу.

— Зедд, — тихо почав Річард, — ти послав нас сюди, у Серединні Землі, і говорив, що в тебе є план. Тебе тоді вразило це чудовисько з підземного світу, ти втратив свідомість, і ми не знали, коли ти прокинешся і чи прокинешся взагалі. Я не знав, що збирався робити ти, і не розумів толком, що робити мені самому. Я знав тільки, що наближається зима і що треба зупинити Даркена Рала. — У міру того як він говорив, голос його ставав все твердішим. — Я намагався без тебе робити все, що в моїх силах. Я повинен був знайти шкатулку. Келен допомагала мені, і ми дізналися, де зараз шкатулка, хоча це нам з нею дорого обійшлося. Якщо тобі не подобається те, що я зробив, забери у мене цей клятий Меч Істини. Я вже ситий по горло!

Річард жбурнув миску на землю, підвівся і відійшов від багаття, повернувшись до них спиною.

Він відчув, що грудка в горлі заважає дихати. Його самого здивував цей спалах гніву. Адже він так хотів знову побачитися з Зеддом і ось тепер розізлився на нього. Давши волю гніву, Річард чекав, коли злість остаточно вляжеться.

Зедд обмінявся поглядом з Келен.

— Так, — тихо промовив Зедд, — відразу видно, що ти все йому розповіла. — Він поставив миску на землю, встав і погладив руку Келен. — Я шкодую, дорога.

Коли Зедд торкнув за плече Річарда, той залишився нерухомим.

— Вибач, мій хлопчику. Я бачу, тобі довелося нелегко.

Річард кивнув, дивлячись у темряву.

— Я вбив людину чарівним мечем.

Зедд, помовчавши, відповів:

— Я знаю. Я впевнений, ти не міг вчинити інакше.

— Ні, — прошепотів Річард, і видно було, що йому важко говорити. — Я не можу так сказати. Мені-то здавалося, що я захищаю Келен. Я ж не знав тоді, що вона сповідниця. Але я сам хотів вбити, і мені було навіть приємно це зробити.

— Тобі тільки здалося. Це все через магію.

— Не впевнений. Я сам не знаю, що зі мною відбувається.

— Річард, вибач, якщо тобі здалося, що я злий на тебе. Я злився на себе. Ти діяв правильно, це у мене нічого не вийшло.

— Про що ти?

— Давай сядемо, — запропонував Зедд, — і я розповім вам з Келен, в чому справа.

Зедд підняв миску, немов розглядаючи її, і знову опустив.

— Боюся, що справи наші погані, — сказав він.

Річарду на язик просилося глузливе зауваження, але він промовчав. Він тільки запитав:

— Так що сталося? І як твій план?

— Мій план, — почав Зедд, сідаючи і невесело посміхаючись, — полягав у тому, щоб зупинити Даркена Рала, не стикаючись з ним прямо і не піддаючи вас небезпеці. Ви з Келен не повинні були вплутуватися в небезпечні події, а решту я б взяв на себе. Але, можливо, тепер у нас немає вибору, і робити можна тільки те, що робите ви. Я не розповів вам все про скриньки Одена, тому що тоді це було ні до чого. Це стосувалося тільки мене. — Він подивився на них, в очах його на мить спалахнув гнів і знову пропав. — Але тепер все це, здається, не має значення.

— Що ж таке нас не стосувалося? — Запитала Келен, відчуваючи, що теж злиться. Їй, як і Річарду, не сподобалося, що вони опинилися в небезпеці, про яку їх не попередили.

— Бачите, — продовжив Зедд, — ті три шкатулки, як я вже говорив, потрібні кожна для своєї цілі. Але при цьому треба знати, яку відкрити. Ось все, що мені відомо. Детально про це розказано в одній книзі — Книзі Зниклих Тіней. Вона містить настанови, як поводитися зі скриньками. Я був її охоронцем.

Річард напружився. Йому здалося, що ікло зараз зірветься з його грудей. Він ледве міг дихати.

— А ти знаєш, яка з шкатулок для чого потрібна? — Запитала Келен. — Яка послідовність?

— Ні. Я тільки охоронець, а всі відомості — в Книзі. Сам я її ніколи не читав. Вимушено. Відкрий я Книгу, виникла б загроза поширення цього знання. А воно не повинно поширюватися, це було б дуже необачно. І я не робив цього. Я хранитель багатьох книг, але ця дуже важлива.

Річард зрозумів, що слухає з широко розкритими очима, і постарався надати своєму обличчю звичайного виразу. Все життя він сподівався зустріти хранителя Книги, а тепер виявилося, що це Зедд! Він був вражений.

— Де зберігалася Книга і що з нею сталося? — Поцікавилась Келен.

— У моєму замку, в Ейдіндрілі.

— Ти був там? — Запитала Келен з занепокоєнням. — Як там справи?

— Справи там погані… — Зедд відвів очі. — Там вороги.

На очах у Келен з'явилися сльози.

— Не може бути!

— Боюся, що так. Справа серйозна. Але принаймні я дав чужинцям деякий урок, — додав він ледве чутно.

— Капітан Ріфкін? Лейтенанти Деліс і Міллер? Внутрішня гвардія?

Зедд мовчки кивав, поки вона перераховувала імена. Келен притиснула руки до грудей і глибоко зітхнула. Хто б не були названі люди, видно було, що новина ця дуже засмутила її.

Річард подумав, що йому треба щось сказати, щоб впоратися з власною розгубленістю.

— А що це за замок?

— Це притулок, надійне місце, де чарівники зберігають речі, необхідні в роботі, такі, як книги пророцтв або навіть більш важливі книги заклинань і настанов з магії, на зразок Книги Зниклих Тіней. Там же зберігаються і інші чарівні речі, як, наприклад, Меч Істини. Замок цей запечатаний чарівною печаткою, так що ніхто, крім чарівників, не може туди увійти. Принаймні так завжди вважалося. Але хтось туди увійшов. Як він при цьому не загинув, незрозуміло. Мабуть, це був сам Даркен Рал. Напевно, він і взяв Книгу.

— Може, це був і не Даркен Рал, — сказав Річард, напружившись.

Очі Зедда звузилися.

— Якщо це був не Даркен Рал, то просто злодій. Дуже розумний злодій, але все ж злодій.

В роті у Річарда пересохло.

— Зедд, я… Ти думаєш, ця книга, Книга Зниклих Тіней, допомогла б нам зупинити Рала? Не допустити, щоб він дізнався, що йому потрібно, про шкатулки…

— Як я говорив, — знизав плечима Зедд, — я не відкривав Книгу. Але, наскільки я знаю з інших чарівних книг, вона може допомогти тільки тому, у кого перебувають шкатулки, але не може допомогти кому б то не було зупинити цю людину. Однак Книга напевно принесла б нам користь. Я хотів просто взяти її і знищити, щоб Рал не дізнався, що там написано. Тепер, коли Книга для нас втрачена, нам залишається тільки дістати останню шкатулку.

— Але чи може Рал відкрити шкатулки, не маючи Книги? — Запитала Келен.

— Він знає стільки, що напевно зможе це зробити. Але він все ж не знає, яка послідовність, та, що потрібна йому.

— Ну, з Книгою або без Книги, він швидше за все відкриє скриньки, — сказав Річард. — Якщо він цього не зробить, то загине. Втрачати йому нічого. Навіть якщо б ти знищив Книгу, він все одно повинен буде це зробити. Принаймні, у нього є шанс зробити правильний вибір.

— З Книгою він би знав точно, яку з них відкрити. Я сподівався, що якщо ми не знайдемо останньої шкатулки, то принаймні я знищу Книгу. Тоді б у нас з'явився шанс. Шанс, що він зробить неправильний — але правильний для нас — вибір. — Обличчя Зедда стало сумним. — Я дав би що завгодно, тільки б знищити Книгу.

Келен поклала руку Річарду на плече. Він здригнувся.

— Отже, Річард виконав обов'язок Шукача: він дізнався, де остання шкатулка — вона у королеви Мілени. — Келен підбадьорливо посміхнулася Річарду. — Шукач поступив правильно.

Річард відчував таке замішання, що навіть не посміхнувся про відповідь.

— А як ви сподіваєтеся отримати від неї скриньку? — Поцікавився Зедд. — Знати, де вона, — це одне, а здобути — інше.

Келен спокійно посміхнулася.

— До королеви Мілени продався цей змій у срібному балахоні. Його чекає неприємна зустріч з Матір'ю-сповідницею.

— Джіллер? Так він пішов до королеви Мілени? — Зедд нахмурився. — Думаю, він дуже здивується, коли я знову подивлюся йому в очі.

— Надай це право мені, — заперечила Келен. — Адже він мій чарівник. Я сама впораюсь з ним.

Річард переводив погляд з Келен на Чарівника. Великий Чарівник і Мати-сповідниця міркували про те, як покарати недолугого чарівника, ніби мова йшла про звичайну роботу десь на грядці. Річард згадав, як батько казав, що взяв ту Книгу, щоб вона не потрапила в злі руки. В руки Даркена Рала. Несподівано для себе він сказав:

— Можливо, у нього були серйозні причини, щоб поступити так.

Обидва повернулись до Річарда, немов тільки що його помітили.

— Серйозні причини? — Випалила Келен. — Жадібність — от яка в нього була причина! Він втік від мене, залишивши мене одну з переслідувачами.

— Іноді у людей бувають непомітні для інших причини чинити так чи інакше. Може, він вважав, що більш важлива шкатулка.

Келен, мабуть, була вражена і нічого не сказала.

— Може, ти і правий, — задумливо сказав Зедд. — Може, Джіллер дійсно дізнався, що шкатулка у королеви, і вирішив пильнувати її. Він досить багато знав про скриньки Одена. — Зедд глузливо посміхнувся, дивлячись на Річарда. — Може, Шукача Істини чекає відкриття. Може, він знайде в Тамаранзі товариша.

— А може, й ні, — зауважила Келен.

— Скоро дізнаємося, — зітхнув Чарівник.

— Зедд, — почав Річард, — вчора ми були в містечку під назвою Хорнерз-Мілл.

Зедд кивнув.

— Я теж був і там, і в інших подібних місцях.

— Але ж це не вестландці! Це не могли бути вони. Я просив передати Майклу, щоб він збирав військо для захисту Вестланда. Але я не говорив йому, що треба на когось нападати, тим більше на беззбройних людей. Вестландці не могли цього зробити.

— Це не вестландці. Я не отримував від Майкла ніяких звісток і не бачився з ним.

— Тоді хто?

— Це зробили люди Рала, за його наказом.

— Нісенітниця якась, — сказала Келен. — Вони ж зберігали вірність Д'харі. Там стояв гарнізон Народної армії світу, але всіх солдатів, до одного, убили.

— В тому-то й річ.

Обидва слухача виглядали спантеличеними.

— Це абсолютно безглуздо, — заперечила Келен.

— Це Перше Правило Чарівника.

— Що таке? — Нахмурився Річард.

— Перше Правило Чарівника свідчить: люди дурні. — Річард і Келен несхвально переглянулися, але продовжували слухати. — Люди дурні, і, якщо правдоподібно пояснити, майже всі повірять в що завгодно. Люди дурні і можуть повірити брехні, тому що хочуть вірити, ніби це правда, або від того що бояться знати правду. Голови людей повні всяких знань і переконань, більшість з яких помилкові, але все одно люди ними керуються. Люди дурні: вони рідко можуть відрізнити правду від брехні, але не сумніваються, що здатні на це. Тим легше їх обдурити.

Зедд глянув на Річарда, очікуючи заперечень, але їх не було. Він продовжував:

— Саме через Перше Правило чарівники у давнину створили Сповідниць і Шукачів Істини, щоб встановлювати Істину там, де це важливо. Рал знає Правила Чарівника і користується Першим з них. Людям потрібна якась мета, а щоб мати мету, їм потрібні вороги. Легко вести за собою людей, коли їм дана мета. Для них це важливіше Істини, яка насправді мало кого цікавить. Даркен Рал дав їм ворога — звичайно, не себе, а іншого, дав їм відчуття мети. Люди дурні, вони вірять в те, у що хочуть вірити.

— Але ж це були його люди, — заперечила Келен. — Навіщо йому вбивати прихильників?

— Ви могли помітити, що там вбито не всіх. Деяких катували або гвалтували, але залишили в живих, щоб вони могли втекти і розповідати всім, що бачили. Ви також могли би зауважити, що нікого з солдатів Рала не залишили в живих, щоб ті не змогли оскаржити розказаної історії. Тут не так важлива правда, як те, що цій історії повірять, бо вона дає мету і ворогів, проти яких можна об'єднатися. Уцілілі рознесуть розповіді про це по всьому світу. І нехай Даркен Рал зруйнував кілька вірних йому міст і вбив жменьку солдатів, зате він придбає у сто крат більше прихильників, які будуть шукати в нього захисту від ворога. Істина ж мало кому потрібна, вона не дає мети, вона просто існує.

— Але ж це неправда, — заявив вражений Річард. — Як Рал міг влаштувати таке? Як могли люди повірити цьому?

Зедд суворо подивився на Річарда.

— Ти ж знав ситуацію краще за інших, знав, що це не вестландці, але все ж сумнівався. Ти боявся, що це може виявитися правдою. Боятися чогось — значить приймати таку можливість. Допускати можливість — перший крок до віри. Ти ще досить розумний, щоб засумніватися. А подумай, як легко повірити у що завгодно людям, яким навіть не приходило в голову сумніватися. Для більшості важлива не правда, а спільна мета, і Рал досить розумний, щоб їм її дати, — Зедд значуще подивився на слухачів. — Це Правило називається Першим, тому що воно найважливіше. Запам'ятайте це.

— Але ті, хто вбивав, знали, що це вбивство. Як вони могли?

Зедд знизав плечима.

— У них була мета. Вони робили це заради спільної справи.

— Але ж це протиприродно. Вбивство собі подібних протиприроднє…

Чарівник посміхнувся.

— У природі не існує життя без вбивства.

Річард розумів, що Зедд провокує, навмисно висловлює думки, здатні його обурити, але він був занадто збуджений, так що не міг не засперечатися.

— Але ж це відноситься не до всієї природи. Так — у хижаків, і тільки для того, щоб жити. Подивися на ці дерева. Їм і в голову не приходить нікого вбивати.

— Немає життя в природі без вбивства, — повторив Зедд. — Кожна жива істота вбиває.

Річард глянув на Келен в пошуках підтримки.

— Не дивись на мене, — відповіла та, — я давно знаю, що сперечатися з чарівниками — марна справа.

Річард підняв голову і подивився на прекрасну сосну, здіймалася над ним. Він раптом зрозумів, що хотів сказати Зедд. Він подивився на гілки, які витягнулися в усі сторони в багаторічній боротьбі за світло для себе в збиток сусіднім деревам. Успіх позбавляв життєвого простору молоду поросль, і їй нерідко заважала рости тінь дерева-прародителя. Кілька найближчих до сосни дерев були слабкими і кволими, всі вони — жертви великого дерева. «Правильно, — подумав він, — природа йде до мети через вбивство».

Зедд стежив за поглядом Річарда. Це був один з уроків старого, які той давав Річарду з давніх пір.

Річард кивнув.

— У житті перемагають найсильніші. Ніхто не співчуває жертвам, тільки захоплюються силою переможця.

— Але люди так не вважають, — не витримала Келен.

Зедд хитро посміхнувся.

— Хіба? — Він показав на чахле деревце, що росли поруч з багаттям. Подивися он на то велике дерево, мила, а потім — на це. Тепер скажи, яке тобі більше до вподоби?

— Ось це. — Келен показала на велику сосну. — Воно гарне.

— Ну от бачиш? Люди саме так і думають. Ти сама сказала, що воно красивіше. Ти вибрала дерево-вбивцю, а не дерево-жертву. — Він переможно посміхнувся. — На цьому стоїть природа.

— Так, я забула, що мені слід було мовчати, — пробурмотіла Келен.

— Нехай не діє мова, — вимовив Зедд, — аби працював розум. Ми повинні зрозуміти Рала, щоб знати, як впоратися з ним. Якщо ми цього дійсно хочемо.

— Ось як він завоював стільки земель, — зауважив Річард. — Він пропонує людям спільну мету, віддасть накази, і вони роблять все за нього, а він тільк спокійнісінько полює за скриньками.

Зедд кивнув.

— Він користується Першим Правилом Чарівника, щоб більшу частину роботи за нього виконували інші. Ось чому нам так важко. Він набуває прихильників тому, що людей цікавить не Істина, а те, у що вони вірять, і люди готові битися на смерть за свої вірування, якими б помилковими ці вірування не були.

Річард повільно піднявся, дивлячись кудись у темряву.

— Я все думав, що ми боремося зі злом, яке треба приборкати. Але потім зрозумів, що це ще не все. Те, що настає зараз, схоже на чуму, на чуму дурнів.

— Ти знайшов вірні слова, мій хлопчику.

— І направляє її Даркен Рал, — додала Келен.

Зедд подивився на неї.

— Якщо хтось риє яму і наповнює її дощовою водою, то хто винен: дощ або той, хто вирив яму? Хто винен: Даркен Рал або ті, хто риє яму і дозволяє йому заповнювати її?

— Напевно, і він, і інші, — відповіла Келен. — І це означає, що у нас безліч ворогів.

— І дуже небезпечних, — підняв палець Зедд. — Смертельно небезпечних дурнів, що не бажають знати Істину. Ти, як сповідниця, мабуть знаєш про це. — Вона кивнула. — Вони часто ведуть себе не так, як слід було припускати, і на цьому можна попастися. Люди, від яких не чекаєш нічого поганого, можуть раптом вбити тебе.

— Але це нічого не міняє, — сказала Келен. — Адже якщо у Рала виявляться всі шкатулки і він відкриє потрібну, то він нас всіх знищить. Він залишається головою змії, і цю голову слід відсікти.

— Ти права, — знизав плечима Зедд, — але нам треба вижити, щоб зуміти вбити змію. Навколо багато змієнят, які можуть вбити нас раніше.

— Це, — додав Річард, — ми вже засвоїли. Але, за словами Келен, це нічого не змінює. Нам все одно потрібна скринька, щоб знищити Рала. — Він знову сів поруч з нею.

Обличчя Зедда стало похмуро зосередженим.

— Пам'ятайте, що Рал сам може вбити вас, а також і мене. Це йому неважко.

— Так чому він цього не зробив? — Запитав Річард.

— А хіба, — питанням на питання відповів Зедд, — потрібно ходити по всій кімнаті і вбивати всіх мух? Ні, швидше на них не звертають уваги, поки це не потрібно. Але коли мухи спробують кусатися, їх починають нищити. — Він нахилився до них ближче. — А ми зараз збираємося вкусити його.

— Перше Правило Чарівника! — Річард напружився так, що на спині його виступив піт. — Я запам'ятаю це.

— І не розповідайте про це іншим, — застеріг Чарівник. — Правила чарівників слід знати тільки чарівникам. Вони можуть здатися вам цинічними або банальними, але це — могутня зброя, якщо вміти правильно застосовувати їх. Істина — це зброя. Я розповів про нього вам тому, що я, як глава чарівників, вважаю за потрібне, щоб ви це знали. Треба розуміти, що робить Рал, тому що ми троє повинні здолати його.

Річард і Келен кивнули на підтвердження своєї обітниці.

— Уже пізно, — позіхнув Зедд. — І я довго був у дорозі, поки шукав вас. Краще продовжити розмову пізніше.

Річард схопився.

Він прийняв рішення і не хотів зволікати.

— Я постережу першим. Накрийся моєю ковдрою, Зедд.

— Добре. А я — другим.

Другому доводилося гірше всіх. Сон розбивався надвоє. Келен стала заперечувати, але Зедд наполіг:

— Я зголосився раніше, мила.

Річард показав їм камінь, де буде вартувати, коли закінчить оглядати околиці. Думки в його голові змінювали одна одну, але одна з них була головною. Ніч видалася холодною, але це не здавалося неприємним. Навколо перегукувалися нічні мешканці лісу. Річард майже не помічав цього. Він вліз на валун і подивився назад, туди, де за деревами виднівся вогонь. Він почекав, поки не побачив, що двоє друзів вляглися і закуталися в ковдри. Потім він зліз з каменя і пішов туди, де шуміла річка. На березі Річард відшукав паличку, яка підходила для цієї мети. Річард пам'ятав, що говорив Зедд: їм усім необхідна мужність, треба бути готовим вбити будь-кого, якщо до цього дійде. Річард знав, що Зедд сказав це не для красного слівця і що старий здатний вбити його, Річарда, і що ще гірше — Келен.

Він зняв шнурок з іклом і потримав ікло на долоні, відчувши його тяжкість. Дивлячись на свій талісман при світлі місяця, Річард думав про батька. Це ікло було єдиним доказом, який він міг пред'явити Зедду: батько його — не злодій, він узяв Книгу, щоб нею не заволодів Даркен Рал. Так хотілося розповісти Зедду, що батько насправді герой, який віддав життя, щоб зупинити Рала і захистити їх усіх. Річард хотів, щоб про батька залишилася така пам'ять. Треба було розповісти все Зедду, але робити це не можна.

Чарівник хотів знищити Книгу Зниклих Тіней, але тепер цієї Книгою був сам Річард. Шота попереджала Річарда, що Зедд може направити на нього чарівний вогонь, але у Річарда буде шанс врятуватися. Може, як раз для того, щоб знищити Книгу, Зедд повинен буде знищити його. Річард не дбав про себе, йому більше не для чого було жити. Але він не міг не думати про Келен. Її життя було йому небайдуже. А якщо Зедд дізнається, що Книга — в голові у Річарда, він змусить його проговорити текст і зрозуміє: щоб переконатися в достовірності знання, Ралу потрібна Сповідниця. А єдина, яка залишилася в живих, сповідниця — це Келен. І тоді Зедд захоче вбити її, щоб Рал не міг взнати правди. Річард не міг допустити, щоб Зедд про все дізнався і вбив Келен.

Річард обв'язав шнурок навколо палички і засунув все в довгу вузьку тріщину, щоб воно не вивалилося. Нехай його віднесе якнайдалі звідси.

— Прости, батьку, — прошепотів Річард і з розмаху кинув палку з іклом в воду. Він почув сплеск і, стоячи на березі, дивився, як річка поволі відносить паличку. Йому було гірко. Без ікла він відчував себе наче голим.

Коли деревинка зникла з виду, Річард обійшов навколо табору. В голові був туман. Річард відчував себе спустошеним. Він сів на той камінь, який показав друзям, і став дивитися вниз, на табір.

Він ненавидів себе за те, що доводиться брехати Зедду, за те, що не може довіритися старому. Куди вже далі, якщо він не довіряє старому другу? Рука Рала, яказдалеку простягнулася до них, змушувала Річарда робити те, чого він не хотів.

Ну от, тепер з цим покінчено, і Келен в безпеці, а він, якщо буде жити, зможе повернутися додому.

Приблизно в середині свого чергування Річард зауважив поблизу невідому істоту, ту саму, що вже давно слідувала за ними. Річард не бачив її очей, але відчував, що вона десь тут, на пагорбі неподалік, стежить за ними. Раптом він почув звук, що змусив його підскочити, якесь бурчання чи гарчання, потім виск. І знову настала тиша. «Хтось помер», — подумав Річард. Він намагався розгледіти що-небудь в темряві, але безуспішно. Тварина, яка слідувала за ними, вбила когось або сама була вбита. Чомусь Річард турбувався за неї. До сих пір ця істота не завдало їм ніякої шкоди, хоча, звичайно, це ще нічого не значило. Але чомусь Річард не вважав, що вона для них небезпечна. Він знову відчув погляд і посміхнувся. Значить, жива. Йому захотілося подивитися, що це за істота, але він відкинув цю думку. Зараз не час. Це створіння тьми. З такими краще мати справу на своїх умовах. І знову він почув, як загинула ще якась істота, цього разу вже ближче.

Зедд сам встав на чергування, не чекаючи, поки його розбудять. Він виглядав бадьорим і посвіжілим і жував шматок в'яленого м'яса. Чарівник сів поруч з Річардом і запропонував м'яса і йому. Той відмовився.

— Зедд, з Чейзом все в порядку?

— Все добре. Наскільки мені відомо, він пішов назад, як ти і казав.

— Я радий, що у нього все добре. — Річард стрибнув з каменю, щоб піти поспати.

— Річард, що тобі сказала Шота?

Річард допитливо подивився на друга.

— Те, що мені сказала Шота, — моя особиста справа. Це не для інших. — Він сам здивувався різкості свого тону. — І нехай це так і залишиться.

Зедд уважно спостерігав за ним.

— Меч випромінює сильний гнів, і ти ледь здатний приборкати його.

— Добре, добре. Я скажу тобі дещо з того, про що говорила Шота. Вона сказала, що мені слід поговорити з тобою про Самюеля!

— Про Самюеля?

— Про мого попередника, — відповів Річард крізь зуби.

— Ах, про цього Самюеля…

— Так, про нього. Чи не поясниш ти мені, у чому тут справа? Чи не такий кінець чекає і мене? Може, мене терплять лише до тих пір, поки я не виконаю завдання Чарівника і ти не передаси меч іншому дурню? — Річард все більше хвилювався, а Зедд спокійно спостерігав за ним. Річард схопив Зедда за плащ і притягнув до себе. — Чи не Перше Правило Чарівника допомагає їм знайти мечоносців? Знайдуть якогось дурня, який ні в чому не розбирається, і — готовий новий Шукач Істини! Може, є ще які-небудь неприємні дрібнички, про які ти забув мені повідомити?

Річард різким рухом відпустив плащ Зедда. Він насилу стримувався, щоб не взятися за меч. Зедд залишався спокійним.

— Мені дуже шкода, мій хлопчику, що Шота так вразила тебе.

На Річарда немов навалилося все, що з ним сталося, і гнів згас. Всі здалося таким безнадійним. Річард заплакав і впав на землю. Його душили ридання, він вже не міг стримувати їх.

— Зедд, я хочу повернутися додому.

Зедд ласкаво погладив його по спині і м'яко сказав:

— Знаю, Річард, знаю.

— Мені слід було б прислухатися до твоїх слів, але я нічого не можу з собою поробити, як не намагаюся. Це сильніше мене. Мені здається, що я тону або задихаюся. Я хочу, щоб цей кошмар швидше закінчився. Я ненавиджу Серединні Землі з усією їх магією. Я просто хочу додому, Зедд. Я хочу позбавитися від цього чарівного меча і ніколи більше не чути ні про яку магію.

Зедд обійняв Річарда, даючи йому виплакатися.

— Ніщо ніколи не дається легко.

— Може, все було б легше, якби Келен погано ставилася до мене. Адже я бачу, що подобаюся їй. А магія роз'єднує нас.

— Повір, Річард, я тебе розумію!

Річард привалився до каменя, продовжуючи плакати. Зедд сів поруч.

— Що зі мною буде далі?

— Ти будеш продовжувати свою справу. Більше нічого вдіяти не можна.

— Але я не хочу продовжувати. А раптом зі мною трапиться те саме, що з Самюелем?

Зедд похитав головою.

— Прости Річард, але я не знаю цього. Я вручив тобі меч згнітивши серце. Я повинен був це зробити заради усіх. Чарівна сила Меча Істини може створити таке з Шукачем в кінці його шляху. У книзі пророцтв сказано, що якщо знайдеться людина, яка по-справжньому опанує магією меча, так що клинок стане білим, вона уникне подібної долі. Але я не знаю, як цього добитися, я не знаю навіть, що це означає. Вибач, у мене не вистачило мужності сказати тобі це. Якщо хочеш, можеш завдати мені смертельного удару за те, що я з тобою зробив. Тільки перш обіцяй, що все ж доведеш почате до кінця і зробиш все, щоб зупинити Дарка Рала.

Річард гірко розсміявся крізь сльози.

— Нанести тобі смертельний удар! Але ти єдиний, кого я ще можу любити. Вбити тебе — значить для мене вбити самого себе.

— Не говори так, — прошепотів Зедд. — Річард, я розумію твоє ставлення до магії. У мене самого так бувало. Іноді в житті випадають випробування. Крім тебе, у мене нікого немає. Мені потрібна була Книга, щоб не піддавати тебе небезпеці. Я б все віддав заради цього. Але я нічого не можу вдіяти. Ми повинні покінчити з Ралом Даркеном не заради себе, але заради всіх, у кого немає іншої можливості вижити.

Річард витер очі.

— Я знаю. І я хочу кинути це тільки після того, як все виконаю. Може, я ще встигну віддати меч, поки не пізно.

— Іди поспи. Якщо тобі потрібна розрада, то, хоч я і не знаю, чому Шукачі Істини кінчають, як цей Самюель, все ж я не вірю, що таке станеться з тобою. Але якщо б це сталося, то це означало б, що ти переміг Даркена Рала і всі люди у всіх країнах врятовані. І якщо це трапиться, то я подбаю про тебе. Якщо ми переможемо Даркена Рала, я, можливо, дізнаюся, як зробити меч білим.

Річард кивнув, встаючи.

— Спасибі тобі, друже. Пробач, що я був так грубий з тобою сьогодні вночі. Сам не знаю, що зі мною діється. Може, мене залишили добрі духи. Вибач, але я не можу розповісти тобі, що мені говорила Шота. І будь уважний, Зедд. Тут поблизу якась істота, яка весь цей час слідувала за нами. Я не знаю, що воно таке, а полювати за нею було ніколи. Не думаю, що вона небезпечна. Думати так не було поки що підстав, але ніколи не вгадаєш, що до чого в Серединних Землях.

— Я буду обережний.

Річард вже пішов було спати, але Зедд окликнув його. Він обернувся.

— Твоє щастя, що ти подобаєшся їй. Якби не це, вона могла б доторкнутися до тебе.

Кілька миттєвостей Річард мовчав.

— Боюся, в якомусь сенсі вона вже це зробила.

Келен, пробираючись в темряві між деревами, побачила, що Зедд сидить на великому камені, схрестивши ноги, і дивиться на неї.

— Я б прийшов і розбудив тебе, — сказав він.

Вона сіла поруч з ним.

— Знаю, але мені все одно не спалося, так що я вирішила посидіти з тобою.

— Поїсти принесла?

Вона витягла з кишені невеликий вузлик.

— Так. Шматок кролика і сухарі.

Поки Зедд спокійно їв з зосередженим виглядом, Келен озиралася по сторонах. Вона думала, як поставити йому одне запитання. З їжею він упорався швидко.

— Чудово. Спасибі, мила. Більше нічого немає?

Келен засміялася.

— Є ще трохи ягід. Ти, здається, любиш солодке? Давай з'їмо їх разом?

Він окинув її поглядом.

— По-моєму, ти, маленька, одна стільки не з'їси.

Келен знову засміялася і відсипала йому в руки жменю ягід.

— Здається, я зрозуміла, чому Річард так добре вміє добувати їжу. Живучи поруч з тобою з дитинства, він повинен був навчитися цьому, щоб не голодувати.

— Я ніколи не допускав, щоб він голодував, — заперечив Чарівник, — я занадто любив його.

— Я тебе розумію. Я і сама так ставлюся до нього.

— Хочу подякувати за те, що ти тримаєш слово, — сказав він, жуючи ягоди.

— Слово?

Зедд подивився на неї, продовжуючи заковтувати ягоди одну за одною.

— Що ти не торкнешся його своєю магічною силою.

— А! — Вона відвела очі, збираючись з духом. — Зедд, ти останній Чарівник, не рахуючи Джіллера, а я — остання з сповідниць. Ти жив і в Ейдіндрілі, і в Серединних Землях. Ти один знаєш, як це — бути Сповідницею. Я намагалася пояснити це Річарду, але щоб це зрозуміти, потрібно прожити ціле життя, якщо тільки ти — не сповідниця або не чарівник.

Зедд погладив її по руці.

— Може, ти й права.

— У мене нікого немає і не може бути. Ти не уявляєш собі, як мені зле. Прошу тебе, Зедд, будь ласка, якщо можливо, за допомогою магії звільни мене від цих чар! Чи можливо для мене бути сповідницею і стати нормальною жінкою?

Вона раптом відчула себе так, немов стояла на краю прірви. Зедд опустив голову, уникаючи її погляду.

— Є тільки один спосіб звільнити тебе від цих чар, Мати-сповідниця.

Їй здалося, що серце зараз зупиниться.

— Який? — Прошепотіла вона.

Він подивився їй в очі. У погляді стояла біль.

— Вбити тебе.

Келен зрозуміла, що надії більше немає. Вона з усіх сил постаралася зберегти непроникне обличчя сповідниці, хоча для неї наступила непроглядна темрява.

— Дякую, що вислухав моє прохання, Чарівник Зорандер. Я і не сподівалася, що таке можливо, але все ж вирішила запитати тебе. Спасибі за чесну відповідь. Тепер тобі краще піти спати.

Він кивнув.

— Але спершу розкажи, що вам сказала Шота.

Її обличчя залишалося непроникним.

— Запитай Шукача Істини. Це з ним вона розмовляла, а навколо мене в той час звивалися змії.

— Змії? — Підняв брови Зедд. — Шоті ти, напевно, сподобалася. Вона проробляла з людьми і гірші речі.

Келен подивилася йому в очі.

— Вона зі мною і поступила гірше.

— Я запитував Річарда, але він нічого мені не сказав. Ти повинна розповісти.

— Ти хочеш, щоб я діяла за спиною твого друга? Щоб я зрадила його довіру? Ні, спасибі.

— Річард — розумник, можливо, самий розумний з Шукачів, яких я зустрічав, але він дуже мало знає про Серединні Землі. Він тут бачив ще дуже небагато. У якомусь сенсі це його сильна сторона і прекрасний захист для нього. Щоби дізнатися, де остання шкатулка, він відправився до Шоти. Жоден Шукач з Серединних Земель не зважився б на таке. Ти провела в Серединних Землях все життя і знаєш, скільки тут небезпек. Є тут такі істоти, які можуть використовувати проти нього магію Меча Істини. У нас не було часу навчити його всьому, що слід знати Шукачеві, тому ми повинні захищати його, щоб він міг зробити свою справу. Я повинен знати, що сказала Шота, щоб судити, наскільки це небезпечно, наскільки він потребує захисту.

— Зедд, це ж мій єдиний друг. Дуже тебе прошу, не змушуй мене обманювати його.

— Мила, він не єдиний твій друг. Я теж твій друг. Допоможи мені захистити його. Він не дізнається, якщо ти мені розкажеш.

Келен зло подивилась на Зедда.

— Він дивним чином вміє здогадуватися про речі, які йому не хочуть розповідати.

Зедд розуміюче посміхнувся. Потім обличчя його стало суворим.

— Мати-сповідниця, це не прохання, це наказ. Ти повинна його виконати.

Келен зло відвернулася від Чарівника. Вона не могла повірити, що він розмовляє з нею так самовпевнено. З нею, виявляється, вже не рахуються.

— Шота сказала, що Річард — єдиний, у кого є шанс зупинити Дарка Рала. Вона не знає, як і чому, але такий шанс є тільки у нього.

Зедд вичікувально помовчав.

— Що далі?

Келен стиснула зуби.

— Ще вона казала, що, можливо, ти спробуєш вбити його за допомогою чарівного вогню, але він зможе захиститися.

Знову настало мовчання.

— Що ще, Мати-сповідниця?..

— Ще вона сказала, що я також використовую проти нього свою чарівну силу. І що я, якщо буду жива, зроблю це успішно.

Зедд глибоко зітхнув.

— Я зрозумів, чому він не хотів мені розповідати. — Він трохи подумав. — А чому Шота не вбила тебе?

Келен хотілося, щоб він нарешті перестав запитувати.

— Вона хотіла це зробити. Потім там з'явився ти… Ну, не ти… На Насправді це була мана, але ми подумали, що це ти. Ти… тобто твій образ, намагався вбити Шоту. А Річард знав, що без неї ніяк не дізнатися про останню шкатулку, так що він… захистив її, мечем. Він… загалом він відвернув твій чарівний вогонь від Шоти і дав їй можливість… вжити проти тебе чарівну силу.

Зедд підняв брови.

— Справді?

Келен кивнула.

— А в нагороду за свій «порятунок» вона подарувала йому одне бажання. Річард використав його на те, щоб врятувати нас з тобою. Він змусив її зберегти нам життя. Шота була розчарована. Вона сказала, що якщо Річард ще раз повернеться в землю Агад, вона вб'є його.

— Видно, цей хлопець ніколи не перестане дивувати мене. Він справді захистивв мене, коли мова зайшла про моє життя?

Посмішка Зедда злегка здивувала її.

— Так. Він затулив Шоту від твого вогню і відвернув його своїм мечем.

— Вражаюче. — Зедд потер підборіддя. — Адже йому так і слід було вчинити. Я завжди боявся, що у нього не вистачить духу вчинити, як потрібно, якщо дійде до цього. Тепер мені більше нема чого боятися. А що потім?

Келен опустила голову.

— Я хотіла, щоб Шота вбила мене, але вона не стала цього робити, тому що подарувала йому бажання. А я… я, Зедд, не могла винести думки, що коли-небудь так зроблю з ним. Я благала його вбити мене. Я не хотіла жити, щоб не виповнилося це її пророцтво. — Келен проковтнула грудку в горлі і зціпила руки. — Але він не захотів. Я сама хотіла зробити це. Я навіть намагалася. Тоді він відібрав у мене ніж. Він зв'язував мене на ніч. Він не спускав з мене очей. Я тоді наче з глузду з'їхала. Нарешті він переконав мене, ніби ми не можемо знати, що по-справжньому значить це пророцтво. Може бути, він сам піде проти нас, так що його доведеться вбити заради перемоги над Даркеном. Він змусив мене зрозуміти, що не можна діяти згідно пророцтва, якого ми ще не зрозуміли.

— Пробач, мила, що змусив тебе все це розповісти. Я дуже шкодую, що вам довелося перенести таке. Але Річард правий: пророцтва — річ небезпечна, якщо їх сприймати занадто серйозно.

— Але хіба пророцтва відьми не завжди виконуються?

— Так, — він знизав плечима, — але збуваються не завжди так, як ми чекаємо. Є й такі, які збуваються лише завдяки нам самим.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Справді?

— Так, уяви собі для прикладу, що я спробував би убити тебе, так як хотів захистити Річарда, щоб не збулося пророцтво. Він побачив це, ми воювали, і один з нас, наприклад, він, переміг. Частина пророцтва вже здійснилася, і він боїться, що виповниться й інша, вважаючи, що повинен вбити тебе. А ти не хочеш бути вбитою і торкаєшся його, щоб захистити себе. Ось пророцтво і здійснилося. Але це пророцтво збулося через нас самих. Інакше нічого б не сталося. І стороннього впливу тут немає, не вважаючи самого передбачення. Так що пророцтва завжди вірні, тільки ми не знаємо, в чому там правда. — Він подивився на Келен, немов питаючи, чи зрозуміла вона це.

— Я завжди вважала, що до пророцтв слід ставитися серйозно.

— Так, але тільки коли їх розумієш. Інакше пророцтва небезпечні. Тому чарівники і охороняють книги пророцтв. У своєму замку я перечитав деякі книги, які мають відношення до пророцтв, але більшу частину того, що написано там, я не зрозумів. Були колись чарівники, чиєю єдиною справою було вивчення книг пророцтв. Є серед цих передбачень і такі, що до смерті перелякали б тебе, якби ти їх прочитала. Я і сам іноді через них прокидаюся в холодному поту. Там були місця, які налякали мене тому, що вони можуть стосуватися Річарда, а є й такі, про які я знаю напевно, що вони стосуються його, але я не повністю їх розумію і тому не наважуюся поступати у відповідності з ними. Тому-то пророцтва і повинні зберігатися в таємниці. Деякі з них викликали б велику біду, дізнайся про них люди.

Очі Келен стали великими.

— Річард згадується в книгах пророцтв? Я ще нікого не зустрічала, про кого було б написано в цих книгах.

Він спокійно подивився на Келен.

— Ти там згадується теж.

— Моє ім'я — в книгах пророцтв?

— І так, і ні. Не так все просто. Рідко можна знати це напевно, але в даному випадку можна. Там, звичайно, йдеться «остання Мати-сповідниця», але немає сумнівів, що «остання Мати-сповідниця»— це ти, Келен. Також зрозуміло, що «Шукач Істини, який надішле вітер проти спадкоємця Д'хари» — це Річард, а «спадкоємець» — Рал.

— Надішле вітер? Що це означає?

— Поняття не маю.

Келен опустила голову, крутячи в руках камінчик.

— Зедд, що ще йдеться про мене в книгах пророцтв?

— Вибач, люба, але я не можу тобі цього сказати. Це занадто злякало б тебе, могло би навіть позбавити сну.

Келен кивнула.

— Зараз я відчуваю себе дуже дурною, що хотіла вбити себе через пророцтво Шоти. Напевно, ти думаєш, що я дурна.

— Келен, ніхто нічого не знає напевно, поки це не відбудеться. Але тобі не треба вважати себе дурною. Може бути і так, що ти використаєш свою владу проти Річарда — єдиного, хто може перемогти Рала, і тим принесеш перемогу Ралу. А може виявитися, що, зробивши це, ти врятуєш всіх нас.

— Не дуже ти мене втішив.

— Але якщо Річард виявиться під владою Рала, тобі доведеться зробити це заради загального порятунку.

Вона похмуро глянула на Чарівника.

— Мені це не подобається.

— Тому й не потрібно, щоб люди знали пророцтва. Це може викликати більше лиха, ніж ми в змозі собі уявити. Будь зараз з нами чарівники колишніх часів, справжні знавці пророцтв, вони могли б допомогти нам. Але без їх допомоги краще просто залишити в спокої пророцтво Шоти. На першій сторінці першої з книг пророцтв говориться: «Приймайте пророцтва розумом, але не серцем». Це єдине, що можна прочитати на всій сторінці величезної книги, розміром з хороший стіл. Кожна буква цього напису — золота, згідно важливості.

— А пророцтво Шоти відрізняється від того, що у книгах?

— Так. Пророцтва, що передаються з уст в уста, призначені допомогти тій або іншій людині. Шота намагалася допомогти Річарду. Навіть сама Шота не знає, чи допоможе її пророцтво, вона лише передала його. Можливо, воно має для Річарда сенс і навіть якось підтримає його. Я сподівався, що буду в змозі зрозуміти це пророцтво і допомогти Річарду. На жаль, воно належить до так званих пророцтв з вибором, і тут я не можу допомогти.

— Значить, воно може виповнитися по-різному?

— Так. Його можна розуміти як буквально, так і алегорично. Такі пророцтва майже марні. Можна тільки гадати, що вони означають. І Річард був правий, коли вирішив ним не керуватися. Мені було б приємно думати, що цьому його навчив я, але, можливо, справа тут в його інтуїції. У нього інтуїція Шукача.

— Чому б тобі, Зедд, просто не розповісти йому це все? Хіба він не має права це знати?

Зедд довго мовчав, дивлячись у темряву.

— Важко це пояснити. У нього є чуття. Ти коли-небудь стріляла з лука?

Келен посміхнулася. Вона склала руки на колінах і опустила голову.

— Зазвичай дівчата не займаються подібними справами. Але мені в юності доводилося стріляти з лука заради забави, поки я не почала сповідувати.

Зедд посміхнувся.

— А чи було в тебе почуття мети? Чи могла ти відволіктися від сторонніх звуків і, слухаючи тишу, уявити, куди полетить стріла?

Келен злегка кивнула, не піднімаючи голови.

— Всього кілька разів. Але я розумію, про що ти говориш.

— Так от, у Річарда є почуття мети, майже свідоме. Мені іноді здається, що він, так би мовити, здатний вразити ціль з закритими очима. Але коли його питаєш, як він це робить, він сам не може пояснити. Він говорить тільки, що знає, куди і як полетить стріла. Він може займатися цим весь день, але якщо почати пояснювати йому про напрям вітру, відстань до цілі, або що цибуля лежала на дворі, а ніч була сира, то у нього зовсім нічого не вийде. Думка завадить почуттю. Те ж і з людьми. Річард невтомний у пошуках відповіді. Він кинувся до скриньки, як стріла до мети. Він ніколи не був у Серединних Землях, але пробрався через кордон і знайшов усе, що потрібно, на шляху до мети. Так поступає справжній Шукач Істини. І якщо повідомляти йому занадто багато всяких відомостей, то він буде намагатися робити те, що, як він розуміє, я хочу від нього, а не те, що він сам відчуває. Мені слід дати йому лише вірний напрям до мети а все інше надати робити йому самому.

— Але це цинічно. Адже він жива людина, а не стріла. Він робить все з великої поваги до тебе, бажаючи заслужити твоє схвалення. Він тебе обожнює.

Зедд сумно подивився на неї.

— Я сам люблю Річарда і захоплююся ним, але якщо нам не вдасться зупинити Даркена Рала, я стану мертвим кумиром. Іноді чарівникам доводиться використовувати людей, щоб зробити те, що необхідно.

— Здається, я уявляю собі, як тобі важко не говорити те, що ти міг би сказати.

Зедд встав.

— Я шкодую про те, що вам з ним так багато довелося випробувати. Можливо, з моєю появою справа піде легше. Спокійної ночі, дорога.

Він пішов було до табору, але Келен окликнула його. Зедд зупинився і озирнувся.

— У тебе була дружина?

— Так.

Видно було, що їй важко говорити.

— Що це значить, — запитала Келен, — любити когось більше за життя, мати можливість бути з ним поруч і бути коханим?

Зедд довго мовчав, дивлячись у темряву, а вона чекала, шкодуючи, що не бачить його обличчя. Вона вирішила, що він не хоче відповідати.

— Чарівник Зорандер, це не просто питання. Це вимога. Ти повинен відповісти мені.

Нарешті він тихо сказав:

— Це було таке відчуття, немов я знайшов відсутню половину самого себе і нарешті знайшов цілісність.

— Спасибі, Зедд. — Вона намагалася говорити спокійно, але була рада, що старий не бачить її сліз. — Мені просто було цікаво дізнатися.