Перше Правило Чарівника

2

В першу мить Річард заціпенів. Він не міг зрозуміти, що відбувається і як вести себе в такій ситуації. Хто знає, може, ці четверо в плащах зовсім не замишляють недоброго? Може, варто ще трохи почекати, подивитися, що буде далі? Але якщо це дійсно лиходії і незнайомій мандрівниці загрожує смертельна небезпека, тоді кожна секунда на рахунку. Він ризикує запізнитися зі своєю допомогою. З іншого боку, чи вправі він вплутуватися в чужі справи? Та ще й ніж! Треба ж було саме сьогодні проявити таку неуважність! Багато ж толку від нього, беззбройного, в сутичці з чотирма здоровенними бандитами! Річарда охопило почуття повної безпорадності. Він розгублено дивився на незнайомку, яка продовжувала спокійно крокувати по стежці, не підозрюючи про навислу над нею загрозу.

Що чекає її?

Річард гарячково шукав вихід з положення. Він підібрався, як хижак перед стрибком. Кров шалено застукала в скронях, обличчя запалало, дихання почастішало і стало переривчастим. Раптом він виразно пригадав, що далі в тому напрямку, куди прямує незнайомка, вправо від соколиної стежки відгалужується ледь помітна стежка. Але от де саме? Соколина стежка огинає озеро ліворуч, потім різко йде на підйом по схилу пагорба. Значить, Річард зараз стоїть зовсім недалеко від стежки, трохи правіше. Отже, якщо дівчина нікуди не зверне, він просто дочекається її тут і попередить про небезпеку. А що далі? Крім того, переслідувачі можуть випередити його і наздогнати незнайомку раніше… План дій, спочатку неясний, але все більш і більш чіткий, став промальовуватися у нього в голові. Тепер він знав, що робити. Струсивши заціпеніння, Річард щодуху помчав вниз, назустріч дівчині.

Тільки б встигнути добігти до розвилки, поки вона не пройшла мимо! Тільки б лиходії не напали раніше! Річард виведе її з лісу по тій вузенькій стежині — вона віддаляється від кордону, від небезпеки, а там вже рукою подати до Хартленда, невеликого містечка, де можна розраховувати на допомогу. Треба трохи краще приховати сліди, щоб переслідувачі, нічого не помітивши, продовжували йти по основній стежці. Поки вони зрозуміють, в чому справа, їх неспіймана жертва буде вже у безпеці.

Річард ще не встиг повністю прийти в себе після погоні за страшною крилатою твариною і біг тепер насилу, задихаючись і обливаючись потом. Вітер свистів у вухах, сонячні відблиски зліпили очі. Стежка петляла по лісі, але зараз це було тільки на руку: дерева приховували Річарда від четвірки негідників, а м'який хвойний килим, що застеляв землю, приглушав тупіт.

Він злегка знизив темп, вишукуючи поглядом розвилку. Всі знайомі орієнтири ховалися за деревами, і він боявся пропустити її, не помітивши. Адже бокова стежка така вузька! А дорога все петляла і петляла, і за кожним поворотом Річард, сподіваючись нарешті побачити розвилку, падав духом. Але він змушував себе бігти далі і думав про те, що скаже незнайомці. Череда образів стрімко проносилася в його мозку. Дівчина може не повірити йому, прийняти його за бандита. А у них так мало часу! Як переконати її в тому, що він не бажає їй зла?

Задихаючись, судорожно ковтаючи повітря, він біг по стежці. Страшна думка прийшла йому в голову: якщо він запізниться, не встигне до розвилки раніше, ніж там опиниться незнайомка, їм — кінець. Бо тоді доведеться або вступити у відкриту сутичку з переслідувачами, або рятуватися втечею. І в тому, і в іншому випадку він дуже втомився, щоб сподіватися на удачу. Ця думка підстьобнула його, Річард зібрав залишок сил і кинувся вперед ще швидше. Незважаючи на осінню прохолоду, він задихався від спеки, піт струмками стікав по спині, застилав очі. Все навколо зливалося в одну суцільну розмиту пляму.

Перед черговим поворотом Річард дивом помітив довгоочікувану розвилку. Ще мить, і він пробіг би мимо. Зупинившись, Ричард насамперед уважно обстежив стежку. Все в порядку — незнайомки тут ще не було. Здається, встиг. Він полегшено зітхнув і, нарешті дозволивши собі розслабитися, в повній знемозі впав на землю. Потім, вирівнюючи подих, став на коліна. Ну що ж, поки все йде за планом. Йому вдалося випередити незнайомку, тепер залишається чекати її тут і постаратися переконати у своїх добрих намірах. І зробити це треба якомога швидше, інакше буде пізно.

Весь мокрий і скуйовджений, сидячи на землі і морщачись від болю в лівому боці, Річард подумав, що збоку він, мабуть, виглядає досить нерозумно. А раптом дівчині зовсім нічого не загрожує? З чого він це взяв? Може, вона ще зовсім молоденька, от і вирішила пограти в розбійників зі своїми дружками або старшими братами? Ото вони посміються, коли побачать його!

Річард подивився на руку, ужалений лозою. Шкіра навколо ранки почервоніла і запалилася, немов від опіку. Він знову подумав про жахливу крилату тварюку, яка пролетіла над лісом. Потім думки його повернулися до незнайомцки. Він чітко поновив на пам'яті її образ, поведінку, ходу. Ні, це не хода безтурботної дівчини. Вона йшла спокійно і розмірено, прекрасно знаючи, куди йде і навіщо. Так ходять дорослі.

Річард знову відчув крижаний жах, що охопив його при вигляді чотирьох істот, що скрадалися по її слідах, немов хижаки. Третє породження зла!.. Річард рішуче похитав головою. Ніяка це не гра. Він відразу зрозумів. Ні, не гра. Вони переслідують її.

Річард піднявся з землі. Перш ніж випростатися на повний зріст, він зігнувся, обхопив руками коліна і зробив кілька глибоких вдихів.

Він був готовий до зустрічі з незнайомкою. Але коли та з'явилася з-за дерев, у нього на мить перехопило подих. Висока, струнка, майже одного з ним зросту, вона була в білій сукні з квадратним вирізом. Позбавлена яких би то не було прикрас, вишукана у своїй простоті, сукня спадала м'якими складками, підкреслюючи красу і витонченість її фігури. Гладка блискуча тканина, погойдувана вітерцем, немов пестила незнайомку. Густе каштанове волосся легкою хвилею струмувало по її спині. Єдине, що видавало в невідомій мандрівницю, — бежевий шкіряний мішечок, вміло приторочений до поясу.

Вона зупинилася, і складки сукні, що гойдалося при ходьбі на зразок королівської мантії, разом поникли, зібравшись біля ніг.

Річард ступив назустріч, але зупинився на чималій відстані, побоюючись стривожити її своїм раптовим появою. Вона ж продовжувала стояти нерухомо, зберігаючи гідність, і без тіні страху поглядала на Річарда смарагдово-зеленими очима. Брови незнайомки запитально зігнулися, нагадуючи крила хижого птаха. Погляди їх зустрілися, і Річарду здалося, що він розчиняється, зникає, стає частиною незнайомки. Він раптово зрозумів, що знав її все життя, вона завжди була поруч, і всі його бажання — не більш ніж відображення її бажань, її потреб, її волі. Він відчував, що перестає існувати як особистість. А незнайомка все дивилася йому в очі, немов намагаючись проникнути питальний поглядом в найпотаємніші глибини його свідомості. «Я тут, щоб врятувати тебе», — подумки промовив він, і слова ці чітко, як ніколи, прозвучали у нього в голові.

Погляд її пом'якшав, напруга спала. Щось в її очах приваблювало Річарда. Розум. Там світився розум, а ще — чистота і цілісність натури. Річард зрозумів, що все в порядку. «Час дорогй!» — Схаменувся він.

— Я сидів там, нагорі, — почав він, махнувши рукою в бік пагорба, — і побачив тебе.

Вона глянула в зазначеному напрямку, але побачила лише густі крони дерев. Річард розгублено замовк, обурюючись себе за такий дурний промах. Незнайомка очікувально дивилася на нього.

Він почав знову, намагаючись говорити якомога спокійніше:

— Я сидів на вершині пагорба і побачив тебе. Ти йшла вздовж берега, а за тобою кралися якісь люди.

Зовні спокійна, вона не зводила з нього напруженого погляду.

— Скільки їх?

«Дивне питання», — подумав Річард, але слухняно відповів:

— Четверо.

Рум'янець зник з її обличчя. Вона стривожено обернулася, обводячи очима околиці і пильно вдивляючись у кожну підозрілу тінь. Потім глянула на Річарда. Тепер її смарагдові очі дивилися на нього допитливо.

— Ти вирішив допомогти мені? — Якби не страшна блідість, вона здавалася б абсолютно спокійною.

— Так.

Її погляд знову пом'якшав.

— Що ми повинні робити?

— Тут є вузенька стежина. Треба звернути туди. Ці люди нічого не помітять і підуть далі по дорозі. Поки вони здогадаються, в чому справа, ми будемо далеко.

— А якщо вони підуть за нами?

— Я знищу сліди. Вони нічого не помітять. Ні, ні. — Намагаючись надати переконливості своїм словам, він енергійно захитав головою. — Послухай, у нас мало часу…

— Ну а якщо все-таки помітять? — Перервала вона його на півслові. — Що тоді?

Річард уважно подивився на дівчину.

— Вони дуже небезпечні?

— Дуже.

Вона вся стиснулася, і в очах її на частку секунди відбився сліпий, льодовий жах. Річард встиг перехопити погляд. Його пробрав озноб, але вже в наступну мить він зумів взяти себе в руки, скуйовдив п'ятірнею шевелюру і рішуче сказав:

— Нічого, стежка надто вузька, їм не вдасться оточити нас. Тим більше, що по узбіччях — непрохідні хащі.

— Ти озброєний?

Він заперечливо похитав головою, не в силах що-небудь сказати від досади на власну неуважність. Незнайомка все зрозуміла і кивнула в відповідь.

— Тоді поспішімо.

Зробивши вибір і прийнявши рішення, вони замовкли, побоюючись привернути увагу переслідувачів. Річард швидко, вміло знищив сліди і жестом велів дівчині йти вперед. В разі чого, він опиниться між нею і бандитами. Вона слухняно рушила у вказаному напрямку. Ні тіні сумніви не відбилося на її обличчі. Блискуча біла тканина знову ожила та м'яко заструмувала в такт легким крокам незнайомки. Стежка петляла по Мисливському лісі, пробиваючись крізь суцільні зарості чагарнику і молодих дерев. Подорожні просувалися вперед немов по вузькому тунелю, нічого не бачачи навколо, крім вікових ялин і буйної молодої порослі. Час від часу він обертався на ходу, перевіряючи, чи немає погоні. У межах видимості переслідувачів не було. Незнайомка швидко крокувала попереду, підганяти її не доводилося.

Незабаром стежка пішла на підйом. Грунт під ногами став твердим і кам'янистим. Стовбури дерев потроху розступалися, утворюючи невеликі просвіти. Дорога вела вздовж глибоких темних ярів, петляла по усипаних прілим листям річищах. Сосни та ялинки змінилися березами, вони хитали кучерявим кронами і обсипали подорожніх осіннім золотом. Сонячні відблиски на землі зливалися в один химерний, мінливий візерунок. Темні розводи на білосніжних стовбурах, ніби уважні очі, доброзичливо дивилися на подорожніх, підбадьорюючи і вселяючи надію. Ніщо не порушувало миру і спокою, що панував в гаю. Навіть рідкісне хрипке каркання ворон звучало не настільки тривожно, як звичайно.

Тим часом стежинка вивела подорожніх до підніжжя високої, химерної гранітної скелі. Річард добре знав це місце, яке славилося тим, що будь-який, навіть самий тихий звук, відбиваючись від каменя, багаторазово підсилювався і розносився далеко по навколишніх горбах. Він нечутно наблизився до незнайомці, приклав палець до губ і жестом дав зрозуміти, що йти слід обережно, ступаючи лише на камені, покриті мохом. Густий шар листя приховував під собою сухі, зрадницьки похрустуючі під ногами гілки. Річард розворушив листя і показав одну з них, зобразивши, ніби ламає. Дівчина розуміюче кивнула і, підібравши поділ сукні, зробила крок було на камінь, але Річард тихо торкнув її за руку, попереджаючи про ще одну небезпеку: мох був мокрим і слизьким. Незнайомка посміхнулася, знову кивнула і швидко пішла вперед. Посмішка зігріла Річарда, ненадовго притупила болючу тривогу і вселила впевненість. Тепер йому здавалося, що все буде добре.

Стежка неухильно вела вгору, і чим вище вони піднімалися, тим рідше на їх шляху траплялися дерева. Родючий грунт залишився позаду, внизу, а тут, серед каменів, не могла прижитися майже жодна рослина. Лише зрідка погляд натикався на викривлені маленькі деревця в кам'янистих ущелинах, притиснуті до землі в безперервній боротьбі з вітром. Потім зникли і ці карлики. Ліс скінчився.

Тепер вони йшли серед скель. Часом стежка зникала, ставала непомітною. Часом з'являлися помилкові стежки. Незнайомка стала часто зупинятися і запитливо озиратися на свого провідника, але той кожен раз заспокоював її, показуючи то жестом, то поглядом потрібний напрям. «Цікаво, як її звуть? — Подумав Річард. — Втім, зараз не час для розмов».

Підйом став зовсім крутим. Ця ділянка шляху була важкою навіть для досвідчених мандрівників, проте незнайомка йшла так же легко і швидко, як і раніше, не виявляючи ознак втоми. Тільки зараз Річард зміг розгледіти її взуття — міцні, зручні черевички з м'яким шкіряним верхом. Так, мабуть, тривалі переходи їй не в новинку.

Минуло вже більше години, як позаду залишилося останнє дерево, а стежинка продовжувала вести їх все вище, до самого сонця. Хартленд знаходився в західній стороні, але, огинаючи валуни, вони відхилилися на схід. Зараз втікачам це було тільки на руку, адже зловмисникам, якщо ті все ще переслідують їх, доведеться дивитися проти сонця. І все ж не варто було втрачати пильності. Подорожні йшли, низько пригинаючись до землі. Річард раз у раз озирався назад. Погоні ніде не було видно. Звичайно, вранці, біля озера, бандити теж намагалися нікому не попадатися на очі і ховалися досить вміло. Але тут, на відкритій місцевості, сховатися ніде. Річард помалу заспокоївся. Швидше за все, четверо мерзотників залишилися на Соколиній стежці. З кожним кроком втікачі віддалялися від кордону і наближалися до Хартленда, і з кожним кроком у Річарда росла впевненість в успіху. План спрацював.

А між тим біль в руці не вгамовувалася. Тепер вона різко пульсувала, немов при нариві. Річард почав подумувати про привал, але незнайомка рішуче крокувала вперед, наче зовсім не втомилася. Вона поспішала так, наче погоня слідувала за нею по п'ятах. Річард згадав, як вона стиснулася від жаху, коли він запитав, наскільки небезпечні ті негідники. Так, мабуть, привал робити рано.

Час минав, і ранкова прохолода змінилася спекою. День видався незвичайно теплим для осені. Рідкісні хмарки неспішно ковзали по блакитній гладі небес. Одне з них привернуло увагу Річарда. Хмара була схожа на звиту змію, готову до нападу. Він згадав, що вже бачив раз таку хмару. Тільки от коли? Вчора чи сьогодні? Не забути б при зустрічі розповісти про це Зедду. Старий знав мову хмар, і Річарду частенько доводилося терпеливо вислуховувати довгі повчання наставника про важливість небесних знамень. Напевно, Зедд теж зараз стежить за хмарою і гадає, чи помітив щось його учень.

Біля південного схилу Тупої гори стежка різко пішла вгору. З одного боку вузеньку доріжку обмежувала прямовисна скеля зі зрізаною вершиною, завдяки чому гора і отримала свою назву. З іншого — зяяла бездонна прірва. Поглядам подорожніх відкрилася чудова панорама: зліва губилися в серпанку відроги прикордонних гір, внизу простягався на багато миль дрімучий Мисливський ліс. Подекуди на зеленому тлі траплялися дивні бурі плями. Найбільше їх було поблизу від кордону. «Вмираючі дерева», — зметикував Річард. Він зрозумів, що тут не обійшлося без лози.

Втікачі стрімко просувалися вперед по вузькій підступній стежці. Ця ділянка шляху проглядалася наскрізь, і ніде було сховатися від стороннього погляду. Переслідувачам нічого не варто було виявити їх. Одне втішало: спускаючись з плато, стежка бігла вниз, до Оленячого лісу, до міста, до людей. Навіть якщо лиходії розкрили маневр і пустилися навздогін, вони далеко відстали. Стежка стала трохи ширше, і Річард міг би вже йти поруч з супутницею. Але він вирішив спершу переконатися у відсутності погоні. Міцно вхопившись за край скелі, він перехилився вниз і уважно промацав поглядом доступний простір… Нічого, крім скель і валунів. Потім він озирнувся і подивився назад. Дорога залишалася порожня.

Заспокоївшись, Річард повернувся до дівчини. Та завмерла посеред стежки. Складки сукні застигли, обернувшись навколо її ніг.

Попереду, загороджуючи дорогу, стояли двоє. Річард був не боязкого десятка і відрізнявся гарною тілобудовою. Але в порівнянні з ними, він виглядав безпорадним немовлям. Лиця злочинців були заховані під капюшонами, але навіть лісові плащі не могли приховати їх потужної статури.

Річард нічого не розумів: як зловмисникам вдалося випередити їх?

І він, і його супутниця миттєво оцінили ситуацію і розвернулися, збираючись пуститися у втечу. Але з нависаючої над стежкою скелі прямо перед ними впали два канати, і ще двоє переслідувачів сковзнули на дорогу. Шлях до відступу був відрізаний. Ці двоє виглядали настільки ж переконливо, як і перші. Повне бойове озброєння, приторочене до ременів, загрозливо виблискувало в променях полуденного сонця.

Річард розвернувся на каблуках лицем до першої парі негідників. Ті спокійно відкинули капюшони. Їх суворі обличчя, обрамлені густим світлим волоссям, були наділені якоюсь жорстокою красою.

— Іди своєю дорогою, хлопчисько, ти нам не потрібен. У нас справа до дівчини, — Хрипким басом сказав один з тих, що перегородили шлях. За зовнішньою дружелюбністю в голосі прозвучала погроза, невблаганна і гостра, як клинок.

Бандит ліниво стягнув шкіряні рукавички і, заткнувши їх за пояс, перестав звертати на Річарда увагу. Він явно не вважав серйозною перешкодою якогось юнця. Судячи з усього, цей тип був ватажком, оскільки інші троє, поки він говорив, мовчки чекали.

Ніколи раніше Річарду не доводилося потрапляти в подібний перепліт. Він завжди добре тримав себе в руках і благополучно уникав відкритих конфліктів. Зазвичай йому не було важко звернути назріваючу сварку в жарт, а коли слова не діяли, вистачало спритності та вміння припинити сутичку, перш ніж справа доходила до серйозного кровопролиття. У самому крайньому випадку він не вважав негожим просто втекти. Зараз все складалося інакше. Ці люди явно не збиралися вести світські бесіди і анітрохи його не боялися. І втекти він не міг.

Річард глянув в зелені очі своєї гордої і сміливою супутниці і прочитав в її погляді відчайдушне благання про допомогу. Він схилився до неї і тихо, але твердо сказав:

— Я тебе не покину.

Дівчина ледь помітно зітхнула, кивнула і торкнулася його руки.

— Тримайся між ними і ні в якому разі не дозволяй їм наблизитися до мене одночасно, — прошепотіла вона. — І ще: коли вони підійдуть, що б не трапилося, не торкайся до мене.

Вона стиснула його руку і заглянула в очі, чекаючи підтвердження. Річард не зрозумів, що вона задумала, але кивнув, погоджуючись.

— І нехай допоможуть нам духи добра, — прошепотіла незнайомка.

Вона впустила руки вздовж тіла і повернулася до злочинців, що стояли позаду. Її обличчя зробилося лякаюче нерухомим, позбавленим будь-якого виразу.

— Іди своєю дорогою, хлопче, — зі сталлю в голосі повторив ватажок. В синіх очах бандита розгорявся вогонь люті. — Останній раз пропоную!

Річард проковтнув слину. Намагаючись говорити спокійно і впевнено, відповів:

— Ми підемо удвох.

Його серце стислося від страху: кров шалено застукала в скронях.

— Не сьогодні, — зауважив ватажок.

Все було сказано, і він витягнув з-за пояса зловісно поблискуючий кривий кинджал. Другий бандит мовчки витягнув з піхов короткий меч. Недобре усміхнувшись, він злегка провів лезом по своєму могутньому передпліччю — клинок зафарбувався кров'ю. Ззаду теж почувся дзенькіт сталі. Страх паралізував Річарда. Події розвивалися дуже стрімко, не залишаючи втікачам ні єдиного шансу. Жодного!

Всі троє на частку секунди завмерли, і раптом бандит, видавши войовничий клич, рушив прямо на нього. Річард здригнувся від думки, що ці четверо готові на все. Володар короткого меча наближався. Тут же Річард почув і чийсь ривок за спиною — інші двоє напали на незнайомку.

І раптом, в ту саму мить, коли меч, спрямований в юнака, вже майже торкнувся його грудей, повітря струсонув найсильніший, громоподібний, хоча й беззвучний, удар. Сила його була така, що страшна біль пронизала кожну клітинку тіла Річарда, біль зметнулася стовпом, і тут же її немов вітром здуло.

Нападник теж відчув біль і, продовжуючи летіти на Річарда, на мить відволікся, глянувши йому за спину. Цієї миті Річарду виявилося достатньо. Він різко впав на спину і ногами зіштовхнув противника з обриву. Так і не випустивши з руки непотрібної тепер зброї, бандит упав навзнак на гостре каміння і залишився лежати на ньому з широко розкритими, здивованими очима.

Тим часом один з тих, що були позаду, теж полетів зі скелі, пронизаний кинджалом. Річард не вірив своїм очам. Але не встиг він схаменутися, як на нього кинувся ватажок, явно не залишивши наміру у що б то не стало прорватися до незнайомки. Він вдарив Річарда кулаком в сонячне сплетіння і відкинув до гранітної стіни. Задихнувшись від болю, юнак врізався головою в граніт. Свідомість зникала. Всіма силами намагаючись утримати її, він чіплявся за одну думку, що залишилася — ні в якому разі не допустити, щоб головоріз добрався до мети.

Річард сам не зрозумів, звідки у ньоговзялися сили. Здоровою рукою він вчепився в ватажка і рвонув його на себе. Сині очі противника загорілися такою лютою ненавистю, що Річарду стало страшно, як ніколи в житті. Він зрозумів, що це кінець. Відточений клинок кривого кинджала сліпучо блиснув на сонці і по широкій дузі невблаганно кинувся йому в груди.

І тут, незрозуміло звідки, між ними виник останній з четвірки, озброєний закривавленим мечем, і завдав ватажкові смертельного удару в живіт, а потім сам, не помітивши в запалі сутички краю обриву, звалився в прірву разом зі своєю жертвою. І ще довго в повітрі чулося відлуння його передсмертного крику.

Раптово настала тиша. Приголомшений Річард довго дивився на краєць обриву, боячись озирнутися і побачити свою недавню супутницю мертвою і понівеченою. Нарешті він примусив себе повернути голову. Здивуванню його не було меж: жива і неушкоджена, незнайомка сиділа, втомлено прихилившись до гранітної стіни скелі. Вона дивилася кудись удалину порожнім, відсутнім поглядом. Вони знову були одні.

Річард опустився поруч з нею притулившись до гарячого валуна. Голова розколювалася від отриманого удару. Він ні про що не запитував — головне, з дівчиною нічого не трапилося. Його переповнювали суперечливі почуття, і говорити поки що не хотілося. Вона, мабуть, відчувала те ж саме.

Незнайомка помітила у себе на долоні кров і машинально витерла її об камінь, додавши ще одну пляму до тих, що вже червоніли на скелі. Річарду стало погано.

Він все не міг повірити, що вони живі. Як їм вдалося вижити? Це здавалося чудом. Що сталося? І що означав беззвучний грім? А біль, що пронизав все тіло? Він ніколи не відчував нічого схожого. Згадавши свої відчуття, Річард здригнувся. Як би там не було, те все зробила незнайомка. Створивши щось з напалими на них головорізами, вона врятувала і себе, і Річарда. Спосіб виходив за рамки його розуміння, але зараз він і не відчував особливого бажання вникати в цю загадку.

Незнайомка повернула голову.

— Я навіть не знаю, як тебе звати. Давно хотіла запитати, але не можна було розмовляти. — Вона махнула рукою, показуючи кудись вниз, в прірву. — Я так боялася… Я не хотіла, щоб нас виявили.

Річарду здалося, що вона ось-ось розридається, але, подивившись на неї уважніше, він зрозумів, що помилився. А в нього ридання і справді підступали до горла. Він мовчки кивнув і сказав:

— Мене звати Річард Сайфер.

Незнайомка вдивлялася в його обличчя. Легкий вітерець грав каштановими пасмами її волосся. Вона посміхнулася.

— Мало хто зважився б залишитися зі мною.

Голос дівчини діяв заворожуюче, в її очах знову заблищали смарагдові іскорки. У Річарда перехопило подих.

— Ти виняткова особистість, Річард Сайфер.

Він відчув, що червоніє. Вона відвела погляд, відкинула волосся, що впало на обличчя, і зробила вигляд, ніби нічого не помітила.

— Я… — Вона хотіла сказати щось, але в останній момент передумала. Потім знову глянула на нього. — А мене звуть Келен, Келен Амнелл.

Річард довго дивився їй в очі.

— Ти теж дивовижна людина, Келен Амнелл. Мало хто зміг би триматися, як ти.

Келен нітрохи не зніяковіла, а подарувала Річарду ще одну, особливу посмішку — Так, не розтискаючи губ, посміхаються люди, посвячені в таємницю, відому їм одним.

Річард потер болісний набряк на потилиці, перевіряючи заодно, чи немає там крові. Як не дивно, крові не було. Знову намагаючись зрозуміти, що сталося під час сутички, він глянув на дівчину. Що вона зробила і як? Спочатку пролунав страшний беззвучний грім, і Річарду вдалося зіштовхнути першого противника у прірву. В цей час інший нападник, який перебував за спиною Річарда, ні з того ні з сього вразив кинджалом свого ж спільника, потім убив ватажка і загинув сам.

— Келен, друже мій, поясни, якщо можеш, як сталося, що ми залишилися в живих, а ті четверо загинули?

Вона подивилася на Річарда з погано прихованим подивом.

— Ти це серйозно?

— Що серйозно? — Вона зам'ялася.

— Назвав мене другом.

Річард знизав плечима.

— Звичайно. Ти ж сама сказала, що я не кинув тебе в біді. Так поступають справжні друзі, хіба ні? — І він усміхнувся.

Келен опустила очі.

— Не знаю. — Вона мовчки потеребила рукав сукні. — У мене ніколи не було друзів. Хіба що сестра… — Її голос якось дивно зірвався.

— Значить, тепер вони з'явилися, — бадьоро заявив Річард. — В кінці кінців, ми ледь викрутилися з цієї халепи. Ми захищали один одного як друзі і врятувалися.

Келен мовчки кивнула. Річард задумався, дивлячись на розкинутий внизу Мисливський ліс. Він завжди відчував себе там, як вдома. Крони дерев, освітлені теплим осіннім сонцем, слабо тремтіли на вітрі. Його погляд ковзнув вліво і знову наткнувся на зловісні бурі плями. Гинучі дерева самотньо стояли в оточенні зелених побратимів. До тих пір, поки він сьогодні вранці не побачив своїми очима лозу, йому і в голову не приходило, що це зло поширюється по лісах, спускаючись з прикордонних відрогів. У своїх прогулянках Річард рідко забрідав так близько до кордону, і то або під час полювання, або коли шлях його лежав по Соколині стежці. Кордон — смерть. Кажуть, той, хто посміє його перейти, поплатиться не тільки життям, а й душу свою втратить. Правоохоронці кордону пильно стежили за тим, щоб хто-небудь ненароком не забрідав в небезпечну зону.

Річард, не повертаючи голови, зиркнув на Келен.

— Ну, а як бути з другою частиною питання? Як нам вдалося залишитися в живих?

— Я думаю, нам допомогли добрі духи, — не дивлячись на нього, відповіла Келен.

Річард не повірив, але не став допитуватися правди, хоча йому дуже хотілося її знати. Не в його правилах було випитувати чужі секрети. Батько навчив його поважати право інших людей зберігати таємниці. Свого часу дівчина, якщо вважатиме за потрібне, сама довіриться йому. А наполягати він не буде.

У кожного є таємниці, вже в нього самого — то точно. І зараз, після загибелі батька, після всіх подій сьогоднішнього дня, ці таємниці неприємно закопошилися в глибині свідомості.

— Келен, — вимовив він, намагаючись надати голосу підбадьорливу інтонацію, — Бути друзями — не значить обов'язково говорити абсолютно все. Якщо ти не хочеш мені про щось розповідати, то й не треба. Я все одно залишуся твоїм другом.

Вона кивнула, але очей так і не підняла.

Річард встав з каменю. Голова гула, біль в руці не вгамовувалася, а після удару розболілися і груди. На довершення всього він відчув, що страшно голодний. Майкл! Річард зовсім забув, що у брата сьогодні свято. Сонце стояло вже високо. Він зрозумів, що ризикує запізнитися. Встигнути б до початку урочистої промови Майкла. Треба покликати з собою Келен і розповісти братові про чотирьох бандитів. Майкл допоможе захистити дівчину.

Річард простягнув Келен руку, щоб допомогти їй встати. Вона з подивом втупилася на нього. Юнак мовчки чекав. Келен подивилася йому в очі і несміливо простягнула руку.

Річард посміхнувся.

— Невже тобі ніколи не подавали руки?

— Ніколи. — Вона уникала його погляду.

Щоб зам'яти незручність, Річард поспішно заговорив про інше.

— Коли ти в останній раз їла?

— Два дні тому, — відповіла вона безбарвним, позбавленим інтонацій голосом.

Його брови здивовано зметнулися вгору.

— Виходить, ти ще голодніша, ніж я! Ходімо зі мною до мого брата, там нас нагодують. — Він глянув вниз, на розпростерті тіла бандитів. — Доведеться розповісти йому про напад. Він вирішить, що робити. — Річард повернувся до дівчини. — Келен, а хто були ці люди?

Її погляд став жорстким і суворим.

— Таку четвірку називають Квод. Щось на зразок загону найманих вбивць. Їх посилають… — Вона осіклася. — Загалом вбивати людей. — Лице Келен знову стало суворо-спокійне, такий вираз Річард бачив біля розвилки. — Я думаю, чим менше людей про мене знатиме, тим у більшій я буду безпеці.

Річард злякався. Він в житті не чув нічого подібного. Скуйовдивши волосся, юнак спробував зібратися з думками. В голові замигтіли невиразні, уривчасті спогади. Річард зрозумів, що повинен задати одне питання, і водночас боявся відповіді.

Він твердо подивився дівчині в очі і, сподіваючись на сей раз почути правду, запитав:

— Келен, звідки прийшов цей Квод?

Вона витримала його погляд.

— Напевно, вони вистежили мене ще в Серединних Землях і йшли по п'ятах через кордон.

Річард покрився холодним потом, мороз пробіг по шкірі, волосся встали дибки. Потім у ньому почав повільно наростати гнів, заворушився підозри.

Вона бреше. Ніхто не в змозі перейти кордон.

Ніхто.

Ніхто не може ні пройти в Серединні Землі, ні повернутися звідти. Давно, коли Річарда ще й на світі не було, кордон міцно запечатали.

Серединні Землі — країна чаклунства.