Перше Правило Чарівника

23

Мисливці привели Річарда і Келен у притулене до невисокого пагорбу село Племені Тіни. Кури з кудкудаканням розліталися з-під ніг. Село складалася з хатин, споруджених з глиняних цеглин, покритих бурою штукатуркою. Дахи були зроблені з трави. Від дощів дахи починали протікати, так що траву доводилося постійно міняти. Двері були дерев'яними, вікна — без шибок. Подекуди висіли фіранки — захист від негоди.

Будинки стояли широким неправильним кругом. З південного боку в оселях тулилися сім'ї. Хатини ліпилися одна до одної, велика частина мала, щонайменше, одну спільну стіну. Лише зрідка між будинками залишалися вузькі проходи. З північної сторони стояли громадські будівлі. Зі сходу і заходу між обома частинами села були розкидані різні споруди, в основному просто навіси: чотири стовпи з трав'яним дахом. Вони використовувалися як місця для їжі, для виготовлення зброї та горщиків, для приготування їжі. У посуху все село було оповито клубами пилу, що забивався в очі, в ніс і рот, але зараз хатини були вмиті дощем, а тисячі відбитків ніг перетворилися на маленькі калюжки, в яких відбивалися сірі споруди.

Жінки в сукнях з яскравих тканин сиділи під навісами, розтираючи корінь трави, з якої готували хліб — основну їжу Племені Тіни. Від багать, на яких щось готувалося, піднімався солодкуватий дим. Жінкам допомагали молоденькі дівчата з коротко підстриженим волоссям, пригладженим за допомогою грязюки.

Келен ловила на собі їх сором'язливі погляди. По своїх попередніх відвідинах вона знала, що привертає пильну увагу молоденьких дівчат: мандрівниця, яка побувала в дивовижних землях і все побачила!.. Жінка, яку бояться і поважають чоловіки. Матері поблажливо ставилися до того, що дочки забувають про роботу.

З усіх кінців села збіглися діти, щоб поглянути на дивних чужинців, яких привели мисливці Савідліна. Вони юрмилися навколо чужинців, верещачи від збудження, і тупотіли ногами по бруду, забризкуючи мандрівників з голови до ніг. Раніше вони стовпилися б навколо оленів і кабана, але чужинці змусили їх забути про здобич. Мисливці дивилися на них з добродушними посмішками. Малюків ніколи не сварили. Коли вони стануть постарше, їх змусять пройти сувору виучку, навчать наукам Племені Тіни — полюванню, збору трав, призиванню духів, — але поки їм дозволялося залишатися дітьми, які можуть грати досхочу.

Дітлахи пропонували залишки їжі в обмін на розповідь про те, хто такі ці чужаки. Чоловіки, сміючись, відхиляли їх пропозиції. Першими повинні дізнатися новини старійшини. Злегка розчаровані, діти продовжували крутитися поблизу. Це була сама хвилююча подія за все їх коротке життя. Щось, що виходить за рамки буденності, з ледь помітним ароматом небезпеки.

Шестеро старійшин стояли під одним з травяних навісів і чекали, коли Савідлін підведе до них чужинців. На старих були штани з оленячої шкіри. Груди кожного була оголені. На плечі накинуті шкури койотів. Келен знала, що, незважаючи на похмурі обличчя, вони були дружелюбніші, ніж здавалися. Люди Племені Тіни ніколи не посміхалися чужинцям до обміну привітаннями, інакше вони могли втратити душу.

Діти сіли в сторонці, бажаючи подивитися, як мисливці підведуть чужинців до старійшин. Жінки забули про свої справи, молоді люди відклали в сторону недороблену зброю. Всі замовкли, включаючи дітей, які розсілись прямо в калюжі. В Племені Тіни всі справи вирішувалися відкрито, і кожен міг бути при цьому присутнім.

Келен зробила крок до старійшин. Річард стояв праворуч, трохи позаду неї, Савідлін — праворуч від Річарда. Шестеро старійшин оглядали чужинців.

— Сили сповідниці Келен, — промовив найстарший.

— Сили Тоффалару, — відповіла вона.

Старий відважив гості легкий ляпас, швидше злегка плеснувши. За традицією в самому селі люди тільки злегка поплескували один одного. Більш сердечні вітання, як, наприклад, вітання Савідліна, приберігали для випадкових зустрічей на рівнині, за межами села. Такий звичай допомагав зберегти не тільки порядок, але і зуби. Сирин, Калдус, Арбрін, Брегіндерін і Хажанлет по черзі побажали сили та обдарували сповідницю легкими, поплесками по щоці. Келен теж відповіла на привітання слабкими ляпасами. Старійшини повернулись до Річарда. Савідлін зробив крок вперед, тягнучи за собою нового друга. Він гордо продемонстрував старійшинам свою розпухлу губу.

Келен з придихом назвала ім'я Річарда, шанобливо підвищуючи тон в кінці фрази.

— Це поважні люди. Будь ласка, не повибивай їм зуби.

Річард куточком ока подивився на неї і пустотливо посміхнувся.

— Це Шукач, Річард-з-характером, — сказав Савідлін, гордий своїм знайомством. Він нахилився до старших, і багатозначно додав: — Його привела сповідниця Келен. Він той, про кого ви говорили. Той, хто привів дощі. Вона мені так сказала.

Келен почала турбуватися. Вона не розуміла, про що говорив Савідлін. Лиця старійшин зберігали кам'яний вираз, тільки Тоффалар підняв брову і промовив:

— Сили Річарду-з-характером. — Він злегка вдарив Річарда по щоці.

— Сили Тоффалару, — промовив той на своїй мові, почувши своє ім'я, і, не замислюючись, відповів ляпасом.

Келен зітхнула з полегшенням — це був лише легкий ляпас. Савідлін просяяв, знову вказуючи на свою опухлу губу. Нарешті посміхнувся і Тоффалар. Решта по черзі обмінялися привітаннями з Річардом і теж заусміхалися.

А потім вони зробили щось дивне.

Шестеро старійшин і Савідлін опустилися на одне коліно і схилили перед Річардом голови. Келен напружилася.

— Що відбувається? — Тихо запитав Річард, стривожений її реакцією.

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Може, це їх спосіб вітати Шукача. Я ніколи не бачила, як вони це роблять.

Чоловіки піднялися, кожен посміхався. Тоффалар підняв руку і махнув жінкам.

— Будь ласка, — сказав він двом мандрівникам, — сядьте з нами. Ми щасливі вітати вас.

Потягнувши за собою Річарда, Келен сіла, схрестивши ноги, на мокрій дерев'яній підлозі, старійшини почекали, поки сядуть гості, і сіли самі, не звертаючи уваги на те, що Річард тримав руку на руків'ї меча. З'явилися жінки. В руках у них були плетені підноси, навантажені круглими коржиками з тави та іншою їжею. Вони піднесли страви спочатку Тоффалару, потім іншим старійшинам. Не спускаючи з Річарда очей і широко посміхаючись, вони тихенько перемовлялися між собою про те, який велетень цей Річард-з-характером і який дивний він носить одяг. Келен вони ігнорували.

Жінки Серединних Земель не любили сповідниць. Вони бачили в них небезпеку. Сповідники могли відняти чоловіка, несли загрозу звичному ритму життя. Жінки не повинні бути незалежними. Келен воліла не помічати косих поглядів, до них вона давно звикла.

Тоффалар розламав свій корж на три частини і простягнув одну третину Річарду, а іншу — Келен. Одна з жінок, посміхаючись, запропонувала кожному по мисці смаженого перцю. Келен і Річард взяли по одному і, наслідуючи приклад старійшини, загорнули його в коржик. Келен вчасно помітила, що Річард тримає праву руку на руків'ї, збираючись їсти лівою.

— Річард! — Поспішно прошепотіла вона. — Не піднось їжу до рота лівою рукою.

— Чому? — Завмер він.

— Вони вірять в те, що лівою рукою їдять злі духи.

— Це нерозумно, — нетерпляче відповів він.

— Річард, будь ласка! Їх більше. У них вся зброя змазана отрутою. Зараз невідповідний час для теологічних дискусій.

Келен впіймала його погляд і посміхнулася старійшинам. Краєм ока вона помітила, що Річард взяв їжу у праву руку.

— Будь ласка, вибачте за убоге частування, — сказав Тоффалар, — увечері ми влаштуємо бенкет.

— Ні! — Зірвалося з язика у Келен. — Я хотіла сказати, ми не хочемо заподіювати занепокоєння твоєму народові.

— Як побажаєте, — злегка розчаровано знизав плечима Тоффалар.

— Ми тут тому, що Плем'я Тіни, як і багато інших, в небезпеці.

Старійшини посміхнулися і кивнули.

— Так, — заговорив Сирин. — Але тепер, коли ти привела до нас Річарда-з-характером, все буде добре. Ми дякуємо тобі, сповідниця Келен, і не забудемо те, що ти для нас зробила.

Келен обвела поглядом щасливі, усміхнені обличчя. Вона не знала, як розуміти ці слова, і, щоб потягнути час, надкусила корж з тави.

— Що вони кажуть? — Запитав Річард, перш ніж взятися за коржик.

— Що вони чомусь раді твоїй появі.

— Запитай, чому, — попросив Річард.

Келен кивнула і повернулася до Тоффалару.

— Гідний старійшина! Повинна визнати, мені невідомо те, що знаєш ти про Річарда-з-характером.

— Прости, дитя, — розуміюче посміхнувся той. — Я забув, що тебе тут не було, коли ми скликали раду провидців. Розумієш, стояла суша, посіви гинули, народу загрожував голод. Ми скликали раду, щоб попросити духів про допомогу. Вони розповіли, що прийде хтось і принесе з собою дощ. Прийшли дощі, і з ними — Річард-з-характером. Все, як вони обіцяли.

— І ви щасливі, що він тут, тому що він талісман?

— Ні! — Тоффалар подивився на неї широко розплющеними від подиву очима. — Ми щасливі, тому, що нас зволив відвідати один з духів наших предків. — Він вказав на Річарда. — Він — людина-дух.

Келен мало не впустила коржик.

— Що таке? — Запитав Річард.

— Вони скликали раду, щоб вимолити дощ. Духи сказали, що прийде хтось і принесе їм дощ. Річард, вони думають, що ти — дух їх предків. Людина-дух.

— Ну, ти ж знаєш, що це не так. — Він подивився на неї.

— Вони так думають, Річард. Для духа вони зроблять все. Вони скличуть раду провидців. Тобі тільки варто попросити.

Їй здавалося нечесним обманювати людей Племені Тіни, але ж треба дізнатися, де знаходиться скринька. Річард замислився.

— Ні, — тихо сказав він, не зводячи з неї очей.

— Річард, у нас є важлива справа. Якщо вони подумають, що ти дух і допоможуть тобі, то чого ж більше?

— Але це буде брехнею. Я не хочу цього.

— Ти хочеш, щоб переміг Рал? — Тихо запитала Келен.

Річард сердито подивився на неї.

— Перш за все я не стану цього робити тому, що нечесно обманювати людей в такій важливій справі, як ця. А крім того, у духів їх предків є сила. Тому-то ми і тут. Вони довели це, передбачивши, що прийде хтось і принесе дощі. Це правда. Від радості люди прийшли до висновку, який виявився помилковим. Духи сказали, що той, хто прийде, буде духом? — Вона похитала головою.

— Іноді люди вірять просто тому, що їм хочеться вірити. Це піде на користь і їм, і нам, так що за біда?

— Біда в їх силі. Що, якщо вони зберуть раду і дізнаються правду, дізнаються, що я не дух? Ти думаєш, вони будуть раді, що ми зіграли з ними такий жарт? Ми загинемо, і переможе Рал.

Келен відкинулася назад і глибоко зітхнула. «Чарівник правильно обирає Шукачів», — подумала вона.

— Невже ми прогнівили духа? — Запитав Тоффалар, і на його обвітреному лиці проступила заклопотаність.

— Він хоче знати, чому ти сердишся, — пояснила Келен. — Що мені сказати?

Річард подивився на старійшин, потім на неї.

— Я сам скажу ім. Переводь.

Келен кивнула.

— Люди Племені Тіни — мудрий і сильний народ, — почав Річард. — Ось чому я сюди прийшов. Духи ваших предків були праві: я приніс вам дощі. — Старійшини виглядали задоволеними, коли Келен перевела ці слова. Здавалося, все село завмерло, слухаючи Річарда. — Але вони сказали вам не все. Ви ж знаєте, з духами так завжди. — Старійшини розуміюче закивали. — Вони надали відкрити інше вам самим. Так ви залишитеся сильними, подібно до того, як ваші діти міцніють завдяки вашим повчанням, а не тому, що ви приносите їм все необхідне. Кожен батько сподівається, що його син виросте сильним і мудрим і зможе сам про себе подбати.

Кивків стало менше.

— Про що ти говориш, великий дух? — Запитав Арбрін, один з старійшин, що сиділи позаду.

Коли Келен перевела ці слова Річарду, той провів долонею по волоссю і відповів:

— Я кажу: так, я привів дощі, але не тільки. Можливо, духи бачили велику небезпеку для вашого народу, і є ще більш важлива причина, по якій я до вас прийшов. З'явилася дуже небезпечна людина, яка хоче правити племенем Тіни, хоче перетворити вас на рабів. Його ім'я Даркен Рал.

Серед старійшин почулися смішки.

— І він посилає правити нами дурнів, — сказав Тоффалар.

Річард суворо подивився на нього. Смішки замовкли.

— Він прагне приспати вашу пильність, зробити занадто самовпевненими. Не дайте обдурити себе. У нього вистачило сили підкорити народи набагато чисельніші вашого. Коли Рал захоче, він розтрощить вас. Дощ прийшов за мною тому, що Рал наказав хмарам слідувати за мною, щоб знати де я перебуваю. Він у будь-який момент може спробувати вбити мене. Я не дух. Я — Шукач. Звичайна людина. Я хочу зупинити Даркена Рала, щоб і ваш народ, і багато-багато інших могли жити своїм життям, як кому заманеться.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, — очі Тоффалара звузилися, — тоді дощі послав той, кого звуть Даркеном. Тоді це він врятував наш народ. Ось чому його місіонер намагався сказати нам, що він нас врятує.

— Ні. Рал велів хмарам переслідувати мене, а не рятувати вас. Я вирішив прийти сюди, як і передбачали духи ваших предків. Вони сказали, що прийдуть дощі і з ними прийде людина. Вони не говорили, що я буду духом.

Коли Келен перевела, на обличчях старійшин проступило глибоке розчарування. Залишалося сподіватися, що воно не переросте в гнів.

— Тоді, можливо, послання духів було попередженням про ту людину, яка прийде, — сказав Сирин.

— А може, це було попередження про Даркена Рала, — без коливань відповів Річард. — Я пропоную вам правду. Ви повинні використовувати свою мудрість, щоб прийняти її, або ваш народ загине. Я пропоную вам самим допомогти собі.

Старійшини в мовчанні роздумували над його словами.

— Твої слова на перший погляд течуть правдиво, Річард-з-характером, але це ще належить з'ясувати, — нарешті вимовив Тоффалар. — Так що ж ти від нас хочеш?

Старійшини сиділи нерухомо, радість покинула їх лиця. Решта жителів села в страху і покірності чекали їх вирішення. Річард переводив погляд з одного старійшини на іншого. Нарешті він заговорив:

— Даркен Рал шукає магію, яка дасть йому силу правити всіма, в тому числі і племенем Тіни. Я теж шукаю цю магію, щоб перешкодити йому знайти могутність. Мені хотілося б, щоб ви скликали раду провидців, яка скаже мені, де відшукати цю магію, поки не пізно, до того, як Рал знайде її.

— Ми не скликаємо ради для чужинців! — Лице Тоффалара стало серйозним.

Келен зауважила, що Річард починає сердитися і намагається стримати гнів. Не повертаючи голови, вона обвела очима оточуючих, відзначаючи, де хто стоїть і у кого в руках зброя. Хтозна, може, їм доведеться пробиватися звідси з боєм. Наскільки вона могла судити, шанси на благополучний результат були невеликі. Келен пошкодувала, що привела сюди Річарда.

Очі Річарда палали вогнем. Окинувши поглядом село, він знову подивився на старійшин.

— У подяку за те, що я приніс вам дощ, я прошу тільки одного: не вирішуйте цього прямо зараз. Подумайте про те, ким я вам здаюся. — Його голос залишався спокійним, але в значенні слів сумніватися не доводилося. — Гарненько обміркуйте це. Від вашого рішення залежить багато життів. Моє. Келен. Ваші.

Поки Келен перекладала, її охопило дивне відчуття, ніби Річард говорить не зі старійшинами. Він звертався до когось іншого. Раптом вона відчула на собі погляд. Келен оглянула натовп. Всі очі були звернені на них. Вона так і не зрозуміла, чий це погляд.

— Справедливо, — оголосив нарешті Тоффалар. — У нашому Племені ви вільні. Ви почесні гості. Будь ласка, насолоджуйтеся тим, що у нас є, і розділіть з нами хліб і дах.

Під дощем, який перейшов у мряку, старійшини попрямували до суспільних будівель. Жителі села повернулися до своїх справ, по дорозі покрикуючи на дітей. Савідлін йшов останнім. Він посміхнувся і запропонував гостям свою допомогу. Келен подякувала йому, і той відправився у своїх справах. Річард і Келен сиділи на мокрій дерев'яній підлозі. Дощ капав на дошки, просочуючись крізь ненадійний дах. Поруч з ними стояли плетені підноси з коржиками з тави і миски смаженого перцю. Келен взяла корж, загорнула в нього перець і простягла Річарду. Потім згорнула другий корж — для себе.

— Ти на мене сердишся? — Запитав він.

— Ні, — з посмішкою визнала вона. — Я пишаюся тобою.

На обличчі у нього з'явилася хлоп'яча усмішка. Річард приступив до трапези, підносячи їжу до рота правою рукою, і вмить розправився з коржем. Проковтнувши останній шматок, він сказав:

— Подивися. За моїм правим плечем — людина. Притулилася до стіни. Довге сиве волосся, руки складені на грудях. Ти знаєш, хто він?

Келен відкусила шматок коржа і, не припиняючи жувати, глянула через його плеча.

— Це Птахолов. Я не знаю про нього нічого, окрім того, що він може закликати птахів.

Річард взяв ще один корж, згорнув його й відкусив.

— Думаю, нам пора з ним поговорити.

— Чому?

— Тому, — спідлоба глянув на неї Річард, — що він тут головний.

— Головні — старійшини, — насупилася Келен.

Річард злегка посміхнувся.

— Мій брат завжди говорить, що справжня влада не показується на людях. — Він пильно подивився на Келен сірими очима. — Старійшини — лише декорація. Їх поважають і виставляють напоказ. Вони — як черепи на жердинах, тільки шкіра ще при них. У них є авторитет, їх, здається, шанують, але приймають рішення не вони. — Річард вказав очима на Птахолова, який притулився до стіни у них за спиною. — Вирішує він.

— Тоді чому він ховається?

— Тому що, — посміхнувшись, відповів Річард, — хоче перевірити нашу кмітливість.

Річард піднявся і простягнув їй руку. Келен засунула в рот залишок коржа, витерла руку об штани і подала йому свою. Поки Річард допомагав їй піднятися, вона думала, як їй подобається його манера завжди подавати їй руку. Він був першою людиною, яка це робила. Почасти саме тому з ним завжди було так легко.

Вони вийшли під дощ і потьопали по бруду до Птахолова. Той все ще стояв, притулившись до стіни. Його проникливі карі очі були звернені на гостей. Довге сиве волосся падало на плечі. Сорочка і штани були зшиті з оленячої шкіри. Одяг здавався скромним, але на шиї на шкіряному шнурку висіла різьблена прикраса з кістки. Не старий, але й не молодий, все ще привабливий, він був одного зросту з Келен. Шкіра на обвітреному лиці здавалася жорсткою, як оленячі шкури.

Річард і Келен зупинилися перед Птахоловом. Він стояв як і раніше, зігнувши праве коліно і впираючись ногою в оштукатурену стіну будинку. Склавши руки на грудях, він вивчав їх обличчя.

Річард теж схрестив руки на грудях.

— Я хотів би з тобою поговорити, якщо ти, звісно, не боїшся, що я можу виявитися духом.

Поки Келен перекладала, Птахолов дивився на неї, але потім знову повернувся до Річарда.

— Я бачив духів, — спокійно відповів він. — У них не буває мечів.

По обличчю Птахолова пробігла ледь помітна посмішка. Він розняв руки і випростався.

— Сили Шукачеві. — Він дав Річарду слабкого ляпаса.

— Сили Птахолову, — озвався той, теж відповідаючи легким ляпанцем.

Птахолов взяв різьблену кістку, що висіла на шкіряному шнурку у нього на шиї, і підніс до губ. Келен зрозуміла, що це свисток. Чоловік надув щоки і подув. Не пролунало жодного звуку. Впустивши свисток собі на груди, він простягнув руку, не спускаючи при цьому очей з Річарда. В ту ж мить з сірого неба впав яструб і приземлився на простягнуту руку. Птах наїжачив пір'я, потім опустив його. Він, кліпаючи, вертів головою.

— Ходімо, — сказав Птахолов. — Ми поговоримо.

Він провів їх між великих будівель до маленької хатини, що притулилася осторонь від інших. Келен була знайома ця споруда без вікон, хоча вона жодного разу там не бувала. Це був будинок духів, де збиралася рада.

Яструб все ще сидів на руці у Птахолова. Він відчинив двері і зробив їм знак увійти. Темну кімнату освітлювало невелике вогнище, що горіло в ямі біля стіни. У даху над багаттям була пророблена діра, щоб дим виходив з хатини, але від діри було мало пуття, і вся кімната просочилася їдким запахом. На підлозі були розставлені глиняні миски із залишками їжі. До однієї зі стін була прироблена дерев'яна полиця, на якій красувалося десятки зо два подовгастих черепів. Більше в кімнаті нічого не було. Птахолов відшукав вільне місце на підлозі, ближче до середини кімнати, де дах не так протікав, і сів. Келен і Річард сіли перед ним пліч-о-пліч, не спускаючи очей з яструба, який, здавалося, спостерігав за чужинцями.

Птахолов подивився в очі Келен. Та зрозуміла, що він звик до страху, з яким люди зустрічали його погляд. Вона сама звикла до подібного відношення. Цього разу він не побачив страху.

— Мати-сповідниця, ти ще не вибрала собі чоловіка? — Спостерігаючи за нею, він ніжно погладжував голову яструба.

Келен зрозуміла, що їй не подобається його тон. Він відчував її.

— Ні. Ти пропонуєш себе?

— Ні. — Він злегка посміхнувся. — Прошу пробачення. Я не хотів образити тебе. Чому з тобою немає чарівника?

— Всі чарівники, окрім двох, мертві. Один продав свої послуги королеві. Іншого торкнувся звір з підземного світу, і він заснув. Не залишилося нікого, хто б мене захистив. Всіх сповідниць убили. Ми живемо в важкі часи.

В очах його блиснуло співчуття, але тон залишався таким же різким:

— Сповідниці небезпечно подорожувати одній.

— Так, а ще небезпечніше знаходитися поблизу від сповідниці, якій щось дуже необхідно. З того місця, де я сиджу, ти здаєшся в більшій небезпеці, ніж я.

— Можливо, — відповів він. — Можливо. Він справжній Шукач? Названий Чарівником?

— Так.

— Багато років пройшло з тих пір, як я бачив останнього Шукача, — кивнув Птахолов. — Шукач, який не був справжнім Шукачем, одного разу сюди заходив. Він убив моїх людей, які не дали йому те, що він хотів.

— Мені шкода їх, — сказала Келен.

— Не варто їх жаліти. — Птахолов повільно похитав головою. — Вони померли швидко. Пожалій Шукача. Він помирав повільно. — Яструб, втупившись на неї, моргнув.

— Я ніколи не бачила самозваного Шукача, але я бачила цього в гніві. Повір мені, ти і твій народ не повинні давати йому приводу оголити меч Істини. Він знає, як управляти магією. Я бачила, як він вражав навіть злих духів.

Птахолов якусь мить вивчав Келен, намагаючись відчути, чи правду вона говорить.

— Дякую за попередження. Я запам'ятаю твої слова.

— Ви вже закінчили загрожувати один одному? — Вступив в розмову Річард.

— Я думала, ти не розумієш їхньої мови. — Келен здивовано втупилася на нього.

— Не розумію. Але бачу очі. Якби погляди могли метати блискавки, ця хатина давно б уже згоріла.

Келен повернулась до Птахолова.

— Шукач хоче знати, чи закінчили ми погрожувати один одному.

Той подивився на Річарда і перевів погляд на Келен.

— Він не дуже терплячий, правда?

Келен кивнула.

— Я й сама йому про це говорила. Він це заперечує.

— З ним, мабуть, непросто подорожувати.

— Зовсім ні! — На обличчі Келен нарешті з'явилася усмішка.

Птахолов посміхнувся у відповідь і подивився на Річарда.

— Якщо ми вирішимо не допомагати тобі, скількох з нас ти вб'єш?

Келен перевела його слова.

— Жодного.

— А якщо ми вирішимо не допомагати Даркену Ралу, скількох вб'є він? — Задаючи питання, Птахолов дивився на яструба.

— Рано чи пізно — багатьох.

Птахолов перестав гладити яструба і подивився на Річарда проникливим поглядом.

— Можна подумати, ти переконуєш нас допомагати Даркену Ралу.

Річард посміхнувся.

— Якщо ви вирішите не допомагати мені і залишитися в стороні, як би нерозумно це не було, це ваше право, і я не зачеплю нікого з вашого Племені. А ось Рал зачепить. Я продовжу свій шлях і буду боротися з ним. Якщо буде потрібно, до останнього подиху.

Його лице прийняло загрозливий вираз. Він подався вперед.

— Якщо ж, з іншого боку, ви вирішите допомагати Даркену Ралу, а я переможу, я повернуся і… — Він швидко провів пальцем по горлу. Цей жест не потребував перекладу.

Птахолов сидів з кам'яним обличчям, не знаючи, що відповісти.

— Ми хочемо одного: щоб нас залишили в спокої, — нарешті сказав він.

Річард знизав плечима і опустив очі.

— Я можу це зрозуміти. Мені теж хотілося одного: щоб мене залишили в спокої. — Він підняв очі. — Даркен Рал вбив мого батька, а тепер посилає злих духів, які переслідують мене. Він посилає людей, які намагаються вбити Келен. Він руйнує кордон, щоб вторгнутися на мою батьківщину. Його прислужники поранили двох моїх кращих друзів. Вони лежать в летаргії, майже мертві, але принаймні вони будуть жити… якщо тільки не загинуть наступного разу. Келен розповіла мені, скількох він убив. Діти… Від цих оповідань у тебе защеміло б серце. — Він кивнув. Його голос знизився до шепоту: — Так, друже мій, мені хотілося б одного: щоб мене залишили в спокої. У перший день зими, якщо Даркен Рал отримає ту магію, яку шукає, він отримає силу, протистояти якій не зможе ніхто. Тоді буде занадто пізно. — Його рука лягла на руків'я. Келен широко розкрила очі. — Якщо б тут, на моєму місці, був Рал, він дістав би цей меч і отримав би або твою допомогу, або твою голову. — Річард прибрав руку. — Ось чому, друже мій, я не можу заподіяти вам зло, якщо ви вирішите не допомагати мені.

Якийсь час Птахолов сидів нерухомо.

— Тепер я розумію, що не хочу мати ворогом Даркена Рала. Або тебе. — Він підвівся, підійшов до дверей і відпустив яструба в небо. Потім знову опустився перед ними. — Ти, здається, дотримуєшся Істини, але я ще не можу сказати це напевно. І ще мені здається, що, хоча ти шукаєш нашої допомоги, ти і сам хочеш нам допомогти. Я вірю, що в цьому ти щирий. Мудрий той, хто шукає допомоги, допомагаючи сам, а не користується обманом та погрозами.

— Якби я хотів отримати вашу допомогу обманом, я міг би дозволити вам вважати себе духом.

Птахолов посміхнувся.

— Якби ми скликали раду, ми б зрозуміли, що ти не дух. Мудрець подумав би і про це. Так що ж змусило тебе сказати нам правду? Ти не хотів обманювати нас чи боявся?

— Чесно? І те, й інше, — усміхнувся Річард.

Птахолов кивнув.

— Дякую за правду.

Річард розправив плечі, глибоко зітхнув і нарешті запитав:

— Ну так що, Птахолов, я розповів тобі свою історію. Тобі судити, правда це чи ні. Час працює проти нас. Ти допоможеш?

— Це не так просто. Народ чекає моїх вказівок. Якби ти просив їжу, я сказав би: «Дайте йому їжу», і вони послухали б мене. Але ви просите про раду. Це інша справа. Рада провидців — це шестеро старійшин, з якими ви говорили, і я сам. Вони старі, а зачить вірні традиціям минулого. Чужоземцеві ніколи не дозволялось скликати раду і тривожити духів наших предків. Скоро ці шестеро приєднаються до духів предків, і вони не можуть дозволити, щоб їх закликали на прохання чужака. Якщо вони порушать традицію, то тягар наслідків ляже на них. Я не можу наказати їм зробити це.

— Це не потреби чужинців, — сказала Келен. — Допомагаючи нам, ви допомагаєте і Племені Тіни.

— Можливо, згодом, — сказав Птахолов, — але не з самого початку.

— А що, якби я належав до Племені Тіни? — Запитав Річард. Його очі звузилися.

— Тоді вони б скликали збіговисько для тебе, не порушуючи традицій.

— А ти можеш прийняти мене в Плем'я Тіни?

На сріблясто-сірому волоссі Птахолова танцювали відблиски багаття. Він міркував.

— Якби ти спочатку чимось допоміг нашому народу, чимось, що принесло б йому користь, без всякої користі для себе, довів би, що у тебе добрі наміри, якби ти зробив це без всякої обіцянки допомоги натомість і якщо б старійшини погодилися на це, я зміг би це зробити.

— І як тільки ти назвав би мене одним з людей Племені Тіни, я зміг б зажадати ради, і вони зібрали б її?

— Якби ти був одним з нас, вони знали б, що в тебе в серці наші інтереси. Вони б скликали раду провидців, щоб допомогти тобі.

— А якщо вони зберуть раду, вони зможуть сказати мені, де знаходиться те, що я шукаю?

— Я не можу цього сказати. Іноді духи не бажають відповідати на наші питання. Немає гарантії, що ми зможемо допомогти тобі, навіть якщо зберемо раду. Я можу тобі обіцяти лише одне: ми зробимо все можливе.

Річард в задумі дивився в землю. Його палець підштовхував бруд до однієї з калюж, що з'явилися там, куди капав дощ.

— Келен, — тихо спитав він, — ти знаєш когось ще, хто зміг би сказати нам, де шукати скриньку?

Келен думала про це весь день.

— Знаю. Але всі інші ще в меншій мірі готові допомогти нам, ніж Плем'я Тіни. Деякі вб'ють нас просто за те, що ми їх попросимо.

— Ну, а ті, хто не вб'є нас за те, що ми попросимо? Вони далеко?

— Щонайменше три тижні шляху на північ по дуже небезпечних місцях, де панує Рал.

— Три тижні, — голосно сказав Річард. В його голосі чулося гірке розчарування.

— Але, Річард, Птахолов може пообіцяти нам дуже небагато. Якщо ти зможеш знайти спосіб допомогти їм, якщо це сподобається старійшинам, якщо вони попросять Птахолова прийняти тебе в Плем'я Тіни, якщо рада провидців отримає відповідь, якщо духи знають відповідь… Якщо, якщо, якщо… Занадто легко зробити невірний крок.

— А чи не ти казала, що мені доведеться переконати їх? — З посмішкою запитав він.

— Так про що ти думаєш?

— Чи повинні ми залишитися і постаратися переконати їх або йти шукати відповіді в іншому місці. — Келен повільно похитала головою.

— Ти Шукач, тобі вирішувати.

— Ти мій друг, — знову посміхнувся він. — Я можу запитати твоєї поради.

— Я не знаю, що сказати, Річард. — Келен відкинула волосся за вухо. — І моє життя теж залежить від правильного вибору. Як твій друг я буду згодна з твоїм рішенням. Сподіватимемося, що воно буде мудрим.

— Ти зненавидиш мене, — посміхнувся він, — якщо я зроблю неправильний вибір?

Келен подивилася в його сірі очі. Очі, які бачили її наскрізь. Очі, які наповнювали її тугою і бажанням.

— Навіть якщо твій вибір виявиться неправильним і буде коштувати мені життя, — прошепотіла вона, проковтнувши клубок у горлі, — я ніколи не зможу тебе зненавидіти.

Річард відвернувся, якийсь час дивився на бруд під ногами, а потім підняв очі на Пташиного Людини.

— Твоєму народу подобається, що у вас протікають дахи?

— Тобі б сподобалося, коли вода капає на обличчя, коли ти спиш? — Птахолов підняв брову.

Річард, посміхнувшись, похитав головою.

— Тоді чому б вам не зробити дахи, які не будуть текти?

— Тому, що це неможливо, — знизав плечима Пташиний Людина. — У нас немає матеріалів. Глиняні цеглини дуже важкі. Дерева мало, його довелося б нести здалеку. Глина — ось все, що у нас є, а вона протікає.

Річард взяв одну з глиняних мисок, перевернув її догори дном і підставив під падаючі краплі.

— У вас є глина, з якої ви робите посуд.

— У нас маленькі печі, ми не змогли б зробити такий великий горщик, та до того ж він тріснув би і теж почав текти. Це неможливо.

— Ти кажеш, що це неможливо просто тому, що не знаєш, як це зробити. Це помилка. Якби я так робив, мене б тут не було, — м'яко, без зловтіхи, сказав Річард. — Твій народ — сильний і мудрий. Я порахую за честь, якщо Птахолов дозволить мені навчити його народ робити дахи, які не будуть текти і в той же час будуть випускати дим.

Птахолов сидів з непроникним обличчям.

— Якщо ти зможеш це зробити, моєму народу це принесе величезну користь, ти заслужиш його подяку. Нічого іншого я обіцяти не можу.

— Я не прошу в тебе більшого! — Річард знизав плечима.

— Відповідь все ж може бути: «ні». Ти повинен будеш прийняти її і не заподіювати моєму народові зла.

— Я зроблю для твого народу все, що в моїх силах, і, сподіваюся, він чесно розсудить.

— Спробуй. Але я не уявляю собі, як ти зробиш дах з глини. Дах, який не тріскатиме і не буде текти.

— Я зроблю дах для будинку духів. У ньому буде тисяча щілин, але він не буде протікати. А потім я навчу вас, як самим робити такі дахи.

Птахолов посміхнувся і кивнув.