Перше Правило Чарівника

37

Річард прокинувся, коли повернулася Келен і підкинула дров у вогонь. Від світла вранішнього сонця вершини далеких гір порожевіли, відтіняючи темні хмари в вишині. Зедд лежав на спині з відкритими очима і хропів. Річард протер очі і позіхнув.

— Як щодо каші з коріння тави? — Запитав він пошепки, щоб не будити Зедда.

— Дуже непогано, — прошепотіла вона.

Річард витягнув з мішка коріння і почав чистити їх ножем. Келен повісила над вогнем казанок. Потім він нарізав коріння і промив водою, яку Келен видавлювала з бурдюка.

— Це останні. Треба б сьогодні ввечері накопати ще, та тільки сумніваюся, що ми їх знайдемо: земля надто кам'яниста.

— Я зібрала ягід.

Вони погріли руки біля багаття. «Треба ж, — думав Річард, — а вона вища королеви». Він уявив собі королеву в парадних шатах і в короні, що збирає ягоди.

— Ти нічого не бачила, поки чатувала?

Келен похитала головою, потім, здається, щось пригадала.

— Правда, один раз чула дивний звук, внизу, біля пагорбу, чи то бурчання, чи попискування. Я вже зібралася йти будити тебе, але звуки затихли, і більше я нічого не чула.

— Он як? — Він оглянувся. — Там, кажеш? Що б це значило? Видно, я так втомився, це навіть не прокинувся.

Річард розім'яв розварене коріння і додав трохи цукру. Келен розклала кашу по мисках, посипавши кожну порцію ягодами.

— Чому ти не будиш його? — Запитала вона.

— Ось, подивись, — посміхнувся Річард.

Він кілька разів стукнув ложкою по олов'яній мисці. Хропіння обірвалося. Зедд схопився.

— Сніданок готовий?

Сидячі до нього спиною супутники захихикали.

— Ти сьогодні в хорошому настрої, — сказала Келен.

Річард посміхнувся.

— Зедд з нами.

Річард вручив Зедду миску з кашею і сів на колоду. Келен зручніше влаштувалася на землі, обгорнувши ноги ковдрою, а Зедд взявся за їжу, навіть не скинувши ковдри. Річард їв повільно, чекаючи, поки Зедд не проковтне свою порцію.

— Здорово! — Визнав Зедд, встаючи, щоб знову наповнити миску.

Річард почекав, поки він це зробить, і промовив:

— Келен розповіла мені все про те, як ти змусив її зізнатися, що говорила тоді Шота.

Келен застигла, як уражена громом.

Зедд здригнувся і повернувся до неї.

— Навіщо ти це зробила? Я думав, ти не хочеш, щоб він знав, що ти…

— Але Зедд… я зовсім не…

Лице Зедда спотворилося. Він повільно повернувся до Річарда, який зігнувся над своєю мискою і не поспішаючи їв кашу. Не піднімаючи голови, Річард вимовив:

— Вона нічого мені не говорила. Ти сам зараз зізнався.

Річард доїв залишки каші, облизав ложку і кинув її в миску. Він спокійно, з торжеством, подивився Чарівникові в очі.

— Перше Правило Чарівника, — оголосив він, ледь помітно посміхаючись. — Перший крок до віри — бажання вірити, що це правда… або боязнь, що це виявиться нею.

— Я ж тобі казала, — сказала Келен Зедду, — від нього нічого не приховаєш.

Зедд не звернув уваги на її слова, продовжуючи дивитися на Річарда.

— Я думав про це вночі, — продовжував Річард, — і вирішив, що ти правий: тобі потрібно знати, що сказала Шота. Ти ж все ж Чарівник, і, можливо, це допомогло б тобі зрозуміти, як нам перемогти Рала. Я розумів, що ти не заспокоїшся, поки не дізнаєшся цього. Я вирішив було розповісти тобі сьогодні, але зрозумів, що ти так чи інакше постараєшся вивідати все у Келен.

Келен, сміючись, впала на ковдру.

— Прокляття! Та розумієш ти, Річард, що ти зараз зробив?

— Це магія, — посміхнувся Річард. — Хороший трюк і є чари. — Він знизав плечима. — Так мені говорили.

Зедд повільно кивнув.

— Вірно. — Зедд показав кістлявим пальцем наверх, і в його очах спалахнув вогник. — Ти перехитрив Чарівника з допомогою чарівного правила. А жоден з моїх чарівників не зміг це зробити. — Він, посміхаючись, підійшов до Річарда. — Ну знаєш, Річард, ти молодчина! У тебе талант, мій хлопчику. Ти міг би стати чарівником першого рангу, як і я.

— Але я не хочу бути чарівником, — нахмурився Річард.

Зедд немов не чув.

— Ти пройшов перше випробування.

— Ти тільки що сказав, що ніхто з чарівників не міг цього зробити. Як же вони стали чарівниками, не пройшовши випробування?

Зедд злегка посміхнувся.

— Вони були чарівниками третього рангу, а один Джіллер, — другого. У них не було дару, тільки покликання.

Річард задоволено посміхнувся.

— Це тільки хитрість, не варто шукати в ній чогось більшого.

— Це особлива хитрість, — заперечив Зедд. — Я в захопленні і пишаюся тобою.

— А оскільки це перше випробування, то скільки їх всього?

Зедд знизав плечима.

— Точно не знаю. Здається, кілька сотень. Але у тебе талант. — По його очах було видно, що він схвильований цим відкриттям. — Ти повинен вчитися розпоряджатися цим талантом, ні то… я сам почну тебе цьому вчити. Ти справді можеш стати чарівником першого рангу.

Річард зауважив, що слухає дуже уважно, і струснув головою, щоб прогнати зацікавленість.

— Я ж казав, що не хочу бути чарівником. Я не хочу взагалі, коли все це скінчиться, мати справу з магією, — додав він дуже тихо. Він побачив, що Келен дивиться на нього так само, як і Зедд, і подивився на їх здивовані лиця. — Це був лише маленький провокаційний трюк.

— Так, так воно і було б, проверни ти таке не зі мною. Але по відношенню до Чарівника це не просто дурний трюк.

Річард втупився на них.

— Та що з вами?..

Зедд нетерпляче перебив:

— Ти можеш керувати вітром?

Річард злегка позадкував.

— Звичайно, можу, — відповів він, і впевнено звів руки до неба. — Піднімайся, брат мій, вітер! Влаштуй для мене бурю! — Він став робити паси, продовжуючи грати.

Келен і Зедд з нетерпінням стежили за ним. Нічого не сталося. Обидва здавалися розчарованими.

— Та що з вами сталося? Ви що, об'їлися гнилих ягід?

Зедд повернувся до неї.

— Він ще навчиться цьому.

Келен хвилину подумала і звернулася до Річарда:

— Річард, мало кому з людей пропонували стати чарівником.

— Чудеса! — Сказав Зедд. — Шкода, що зі мною зараз немає книг. Клянусь драконівським зубом, там щось має бути на цей рахунок. — Обличчя його задумалось. — Але все це пов'язано з болем і…

Річард вирішив приховати занепокоєння.

— А ти сам хіба схожий на чарівника? У тебе навіть бороди немає.

Зедд, який думав про щось своє, не відразу зрозумів.

— Що?

— Де твоя борода? Мене це цікавило з тих пір, як я дізнався, що ти Чарівник. Чарівники ж зазвичай носять бороди.

— Хто тобі це сказав?

— Ну… Це всі знають. Чарівники повинні носити бороду. Дивно, що ти цього не знаєш.

Зедд скривився, наче в роті у нього був лимон.

— Але я терпіти не можу бороди. Від неї у мене свербіж.

Річард знизав плечима.

— Значить, ти менше розумієш в магії, ніж ти думаєш. Ти навіть не знаєш, що чарівник зобов'язаний бути з бородою.

Зедд склав руки.

— Значить, потрібна борода? — Він підняв руки і почав водити пальцями по щоках. Коли він зробив це кілька разів, з'явилися бакенбарди. Потім вони почали зростати. Річард широко відкритими очима стежив за тим, як відросла довга, майже до середини грудей Чарівника, сива борода.

Зедд запитливо подивився на Річарда.

— Так зійде, мій хлопчику?

Річард зауважив, що стоїть з відкритим ротом. Він закрив рот, але тільки кивнув у відповідь.

Зедд пошкріб підборіддя і шию.

— Гаразд, тепер дай ніж, щоб я міг її збрити, а то свербить, наче мене кусають мурашки.

— Ніж? Але навіщо тобі ніж? Чому ти не прибереш її так само, як змусив з'явитися?

Келен фиркнула, але коли Річард подивився на неї, обличчя її знову стало спокійним.

— Так просто це не вийде, це всі знають, — перекривив його Зедд. Він повернувся до Келен. — Ось запитай хоч її.

— Магія може тільки творити речі і перетворювати їх. Але вона не здатна змінити те, що вже відбулося.

— Я не зрозумів.

Зедд проникливо подивився на нього.

— Якби ти надумав стати чарівником, це було б першим твоїм уроком. Всі ми маємо відношення до магії, але те, чим ми володіємо, — Магія Перетворення. Магія Приросту використовує те, що вже існує, збільшуючи його кількість або потужність або поєднуючи різні сили і матерії. Келен посилає людині іскру любові, і ця іскра зростає, поки не народжується щось нове. Чарівний Меч Істини посилює твій гнів і сам черпає в ньому силу, також народжуючи щось нове. Подібне роблю і я. Я беру те, що є в природі, і перетворю це, наприклад, можу перетворити комашку на квітку, а страх — в страховисько, можу зростити зламану кістку. Я можу зібрати жар, який є в повітрі, збільшити його силу і отримати чарівний вогонь. Можу виростити бороду у себе на обличчі. Але я не можу зробити так, щоб вона не росла. — Тут у повітря піднявся камінь завбільшки з кулак. — Я можу підняти предмет і перетворити його. — Камінь розсипався в прах.

— Так ти все можеш? — Прошепотів Річард.

— Ні. Я можу пересувати камені або перетворювати їх на порох, але я не в змозі змусити камінь зникнути. Такі справи називаються Магією Втрати. Моя магія, чарівна сила меча, сила Келен належать цьому світу, як і вся Магія Приросту. Даркен Рал може робити все те ж, що і я. — Обличчя його потемніло. — Магія Втрати належить підземному світові. Даркен Рал володіє нею, я — ні.

— Вона так само могутня, як і Магія Приросту?

— Вона протилежна їй по суті, як ніч і день. У той же час вони пов'язані між собою. Можна щось створити в світі, а можна зруйнувати. Магія Одена дає владу над обома цими силами. До цих пір у людей не було потреби про це турбуватися, вони були ізольовані від Магії Втрати. Але Даркен Рал володіє нею, як я — Магією Приросту.

— І як же це сталося? — Насупившись, запитав Річард.

— Не знаю. Але мене це страшно турбує.

Річард зітхнув.

— Ну, я боюся, ти робиш з мухи слона. Це була просто хитрість, не більше.

Зедд дивився на нього серйозно.

— Так і є, якщо мова йде про звичайну людину. Але я — Чарівник. Я знаю, що таке Перше Правило Чарівника. Ти не міг би це зробити по відношенню до мене, не будь у тебе здібності до магії. Мені доводилося не раз вчити чарівників тому, що ти зробив. І у них нічого не виходило без спеціальної підготовки. Люди рідко народжуються з таким даром, як у тебе. Рано чи пізно ти повинен будеш навчитися керувати своєю силою. А тепер дай Ніж, щоб я збрив цю безглузду бороду. — Він простягнув руку.

Річард вручив йому ніж, попередивши:

— Лезо тупе, я ним копав коріння. Голитися неможливо.

— Он як? — Зедд затиснув лезо між великим і вказівним пальцями і провів рукою по клинку. Потім повернув лезо і обережно взяв його трьома пальцями. Річард, витріщивши очі, дивився, як Чарівник голиться, навіть не намиливши щік. Від одного дотику ножа відвалився великий жмут бороди.

— Це що. Магія Збитку? Ти видалив частину леза, щоб воно стало гостріше?

— Ні, — відповів Зедд, — я просто перетворив існуюче лезо, яке вже було, просто зробив його гострішим.

Річард похитав головою і почав збирати речі, поки Зедд голився. Келен допомагала Річарду.

— Знаєш, Зедд, — сказав Річард, укладаючи посуд, — ти на свій лад дуже впертий. Я думаю, тобі потрібна людина, яка б про тебе дбала, допомагала би тобі. Сам поміркуй. Хіба тобі не потрібна дружина?

— Дружина?

— Так. Може, тобі варто було б повернутися і ще раз побачитися з Еді.

— З Еді?

— Так, з Еді. Ти знаєш, про кого я. Одноногу чаклунку.

— Так, я чудово її знаю. — Він невинно подивився на Річарда. — Але в неї дві чарівні ніжки.

Річард і Келен схопилися.

— Як?

— А так, — усміхнувся Зедд, — здається, у неї вже відросла нога. — Він простягнув руку, щоб витягнути яблуко з кишені Річарда. — Ні з того, ні з сього. Взяла і відросла.

Річард схопив його за рукав.

— Зедд, ти…

Зедд посміхнувся.

— Ти до кінця впевнений, що не хочеш бути чарівником? — Він почав їсти яблуко, задоволений зробленим враженням, і простягнув Річарду ніж, гострий, як ніколи.

Річард знову похитав головою і продовжив збори.

— Я хочу повернутися додому і залишитися там, тільки і всього. — Подумавши, він запитав: — Зедд, я пам'ятаю тебе з тих пір, як був дитиною. Ти завжди був Чарівником, а я цього не знав. Як тобі вдавалося втримуватися і не пускати в хід свою чарівну силу?

— Але ж використовувати її небезпечно, та ще й болісно.

— Небезпечно? Чому?

Зедд уважно подивився на нього.

— Ти сам говорив мені про це, коли дізнався про чарівний меч.

— Ну, то меч. Зовсім інша справа. А яка небезпека для Чарівника в магії? І що за біль?

Зедд хитро посміхнувся.

— Не встигли закінчити перший урок, і вже хочеш отримати другий?

Річард звалив на спину мішок.

— Все одно, повернувшись, я хотів би залишитися лісовим провідником.

Продовжуючи гризти яблуко, Зедд подивився на стежку.

— Я зрозумів. А тепер розкажіть мені про все, що сталося з тих пір, як я втратив свідомість. Не забудьте нічого, нехай навіть вам здається, що це неважливо.

Річард і Келен з тривогою подивилися один на одного.

— Якщо не хочеш, я не розповім, — прошепотів він.

Вона взяла його за руку.

— Клянуся, ні слова про те, що сталося в будинку духів.

Річард зрозумів по очах, що вона стримає слово.

Весь день вони пробиралися лісовими стежками, намагаючись триматися подалі від великих доріг, і Річард з Келен розповідали Зедду, що трапилося з ними з тих самих пір, як на них напали тварюки з кордону. Іноді в найцікавіших місцях Зедд просив їх повернутися до попередніх подій. Річард і Келен, намагаючись не говорити зайвого і не суперечити один одному, змогли уникнути згадки про те, що було між ними в будинку духів Племені Тіни.

Під кінець дня їм все ж таки довелося вийти на велику дорогу, щоб перетнути Каллісідрін. Річка була занадто швидкою і широкою, щоб іти вбрід, так що вони вирішили перейти річку по дерев'яному мосту. Келен накинула на голову капюшон, щоб ніхто не бачив, яке в неї довге волосся. Багато людей йшли в Тамаранг в пошуках притулку від бандитських військ, які нібито вторглися з Вестланд. Келен сказала, що вони будуть в Тамаранзі завтра вдень. Але тепер доведеться майже весь час йти по дорогах. Річард знав, що вночі слід бути обережними і зупинитися подалі від людей. Він стежив за сонцем, щоб встигнути відійти в ліс до темряви.

— Ну, так добре? — Запитала Речел, і сама відповіла за ляльку: — Так. — Вона трохи краще вкрила Сару травою, щоб тій було тепліше, і поклала поруч з нею буханець, зав'язаний в ганчірку. — Тепер тобі буде тепло, а мені ще треба зібрати трохи хмизу, поки не стемніло. Тоді ми обидві погріємось біля багаття.

Залишивши Сару з буханцем всередині сосни, Речел вилізла назовні. Сонце стояло низько, але було ще досить ясно. Хмари забарвилися в рожеві тони. Речел помилувалася на небо і пішла збирати хмиз. На всякий випадок вона всунула руку в кишеню — вогнева паличка лежала на місці. Речел ледь не втратила її минулої ночі, і боялася втратити знову.

Вона ще раз глянула на красиві хмари, і в цей час щось велике і темне з'явилося в небі над деревами, над вершиною горба. «Напевно, великий птах, ворона, наприклад, — подумала вона. — Вони великі і чорні». Речел продовжувала збирати хмиз. Потім вона помітила, що неподалік від того місця, де вона збирала хмиз, росте багато лохини. Листя на кущах вже почервоніли. Речел поклала оберемок хмизу на землю. Вона була дуже голодна, тому почала обривати ягоди з кущиків і їсти їх.

Стояла вже глибока осінь, ягоди висохли і зморщилися, але все ще були смачними, навіть дуже. Тепер Речел одну ягоду клала в рот, іншу опускала в кишеню. Темніло. Поглянувши на хмари, дівчинка помітила, що ті з рожевих стали пурпуровими.

Коли Речел наїлася і наповнила кишеню, вона підібрала хмиз і пішла до своєї сосни. Там дівчинка зняла з хліба ганчірку і висипала на неї ягоди. Потім сіла, стала їсти ягоди і базікати з Сарою, пропонуючи тій частування, але Сара швидко наситилася.

Речел шкодувала, що в неї немає дзеркала. Їй так хотілося помилуватися на свою зачіску. Вдень вона подивилася в калюжу. Волосся було таким красивим, таким рівним. Який добрий чоловік цей Річард, як добре він її постриг!

Речел нудьгувала без Річарда. Добре було б, якби він втік разом з нею, і обійняв би її. Нічиї іншіобійми не були їй так приємні. Не будь ця Келен такою бридкою, він міг би і її обіймати. Чомусь Речел нудьгувала і по Келен, яка розповідала їй казки, співала пісеньки, гладила по голові. Чому вона така погана, навіщо вона замишляє недобре проти Джіллера? Джіллер — кращий за всіх на світі. Він подарував їй Сару.

Речел розламала лозини, щоб ті помістилися в «осередку» між цеглинами. Потім, акуратно склавши хмиз, дістала паличку:

— Гори!

Вона поклала паличку на ганчірку поруч з ягодами і знову почала їсти й розповідати про свої турботи; як їй хотілося, щоб Річард обіймав її, а Келен не була такою бридкою, не робила нічого поганого Джіллеру, а ще щоб у Речел була й інша їжа, окрім ягід. Тут якась мушка вкусила її в шию. Дівчинка прибила її. На долоні залишилися цятка крові та роздавлена мошка.

— Подивися, Сара, ця безглузда комашка вкусила мене до крові.

Сара ніби пошкодувала її. Речел поїла ще ягід. І знову ще якась мошка вкусила її в шию. Речел прибила її теж, і на долоні з'явилася ще одна цятка крові.

— Боляче, — поскаржилася дівчинка і кинула дохлу мошку у вогонь.

Чергова мошка вп'ялася Речел в руку, змусивши її підстрибнути. Речел вбила і цю, але пішов новий укус. Речел ледь встигала відмахуватися від мошок. Ще дві до крові укусили Речел в шию. Від болю сльози виступили у неї на очах.

— Забирайтеся! — Репетувала вона, розмахуючи руками. Кілька мошок залетіли під плаття, кусаючи в груди і в спину. Інші продовжували кусати в шию. Речел закричала, люто відмахуючись від них. Сльози котилися по її щоках. Одна мошка вп'ялася їй у вухо, змусивши закричати ще сильніше. Речел намагалася витягнути з вуха комаху, продовжуючи кричати і розмахувати руками. Відганяючи мошок, Речел вилізла з сосни і кинулася бігти, немов сподіваючись позбавитися від них. Дівчинка з криком бігла геть, а мошки переслідували її.

І раптом Речел зупинилася, як вкопана. Вона в страху втупилася на якусь величезну, вкриту шерстю істоту, з рожевим черевом, навколо якого вилися мошки. Невідома тварина розправила гігантські перетинчасті крила, на яких пульсували вени.

Зібравши останні залишки мужності, Речел тремтячою рукою полізла в кишеню. Палички не виявилося на місці. Ноги її оніміли. Вона вже не відчувала болю від укусів. Речел почула звук, ніби забурчав кіт, але тільки голосніше, і мимоволі підняла погляд. На неї злобно дивилися гарячі зелені очі. З гучним бурчанням невідома тварина відкрила пащу, оголивши криві довгі зуби.

Речел не могла бігти, просто не могла рухатися. Вона не могла навіть кричати. Вона тільки дивилася, як заворожена, в ці моторошні очі.

Величезна пазуриста лапа потягнулася до Речел. Дівчинка відчула, як щось тепле тече по її ногах.