Перше Правило Чарівника

42

Відро холодної води повернуло Річарда до життя. Немов крізь туман він побачив, що струмочки, які стекли з його спини на кам'яну підлогу, забарвилися в яскраво-червоний колір. Він лежав лицем вниз, і кожен подих коштував йому величезних зусиль. Він гадав, скільки ребер переламала йому Денна минулої вночі.

Звідкись зверху пролунав її голос:

— Одягайся. Ми їдемо.

— Так, пані Денна, — прошепотів Річард. За ніч він захрип від крику. Він знав, що Денна не почує його, знав, що покарає його за мовчання, але нічого не міг вдіяти.

Відчувши дотик ейджа, Річард ворухнувся, потягнувся за черевиком і підтягнув його до себе. Йому ледве вдалося сісти. Він спробував підняти голову, але не зміг. З величезним зусиллям він почав натягувати черевик. Садна на нозі відчайдушно занили, на очах виступили сльози.

Удар коліном у підборіддя, і він знову повалився на підлогу. Денна всілася йому на груди і вдарила по обличчю.

— Що з тобою? Ти що, ідіот? Спочатку штани, потім черевики. Невже тебе навіть цього треба вчити?

— Так, пані Денна. Ні, пані Денна. Вибач, пані Денна. Дякую, пані Денна, що б'єш мене. Дякую, пані Денна, що вчиш мене, — незв'язно бурмотів він.

Денна сиділа у нього на грудях, задихаючись від люті. Нарешті її дихання вирівнялося.

— Гаразд. Давай допоможу. — Вона нахилилася і поцілувала його. — Відпочинеш в дорозі.

— Так, пані Денна, — пробелькотів Річард.

— Давай, любов моя! — Вона знову поцілувала його. — Тепер буде легше: я тебе зламала. Сам переконаєшся.

Річард, спотикаючись, брів за Денною. Вони минули довгий похмурий коридор і вийшли на вулицю. У темряві чекала закрита карета. Від дихання коней піднімалася пара, повільно розчиняючись у холодному нерухомому повітрі.

У Річарда не було ні найменшого уявлення про те, скільки днів, тижнів або годин минуло з того вечора, коли Денна назвала його своїм чоловіком. Втім, яке це мало значення? Стражник відчинив дверцята карети. Денна жбурнула туди кінець ланцюга.

— Залазь!

Річард вхопився за дверцята. До нього долинув неясний звук кроків, які наближалися. Денна злегка смикнула ланцюг, наказавши йому залишатися на місці.

— Денна!

Королева Мілена, захекавшись, підійшла до карети. Слідом за нею з'явився перший радник.

— Пані Денна, — поправила Морд-Сіт.

Судячи з усього, королева перебувала не в кращому настрої.

— Що ти маєш намір з ним робити?

— Тебе це не стосується. Нам пора. Як принцеса?

— Ми навіть не знаємо, чи буде вона жити. — Королева злобно глянула на Річарда. — Я забираю Шукача. Він заплатить мені за все.

— Шукач належить мені і магістра Ралу. Його карають постійно і каратимуть, поки він живий. Поки магістр Рал не вб'є його. Якщо ж його не вб'є магістр Рал, це зроблю я. Тобі не варто турбуватися.

— Я бажаю, щоб він був страчений! І негайно!

— Повертайся до свого замку, королева. Поки тобі ще є, куди повертатися… — В голосі Денни звучав лід.

Річард помітив, як пальці королеви зімкнулися на ручці кинджала. Стоячий поруч з нею стражник відстебнув від пояса бойову сокиру. Запанувала недовга тиша.

Королева відіпхнула Денну і кинулася до Річарда. Денна спокійно приклала ейдж до грудей королеви Мілени.

В той момент, коли стражник, метнувшись до Денни, заніс над нею сокиру, в душі Річарда пробудилась сила. Закликавши на допомогу всю волю, він підпорядкував цю силу собі. І тоді, обхопивши стражника лівою рукою за шию, правою легко всадив в нього ніж. Почувши позаду передсмертний крик, Денна миттєво озирнулася. Вона посміхнулася, погляд її ковзнув по королеві Мілені, яка застигла на місці, тремтячи, як осиковий лист. В груди їй упирався ейдж. Денна легенько повернула ейдж. Королева важко осіла на землю.

Денна перевела погляд на першого радника.

— У королеви відмовило серце. — Вона підняла брову. — Раптово. Передай тамарангському народу мої щирі співчуття у зв'язку з передчасною смертю найяснішої особи. Раджу підшукати нового правителя, який буде більше прихильний до побажань магістра Рала.

Радник чемно вклонився.

Невідома сила зникла. Зусилля, необхідне на те, щоб зупинити стражника, повністю виснажило Річарда. Ноги затремтіли і підкосилися. Земля піднялася й кинулася йому назустріч.

Денна перехопила ланцюг і рвонула на себе.

— Я не наказувала тобі лягати! У тебе не було дозволу! Вставай!

Річард же не міг поворухнутися. Денна ткнула ейдж йому в живіт, провела по грудях до самого горла. Річард здригнувся від болю, але не зміг змусити себе виконати наказ.

— Прости… — Видихнув він.

Переконавшись, що він дійсно не в змозі рухатися, Денна випустила ланцюг і кивнула одному із охоронців.

— Поклади його в карету.

Денна сіла в карету, веліла кучерові їхати і зачинила дверцята. Річарда хитнуло в сторону — карета рушила.

— Будь ласка, пані Денна, — невиразно пробурмотів він, — прости, що підвів тебе. Вибач, будь ласка, що не зміг встати, як ти того бажала. Обіцяю, що це більше не повториться. Бий мене, будь ласка, щоб я краще слухався тебе.

Денна схопила ланцюг біля самого нашийника так міцно, що побіліли кісточки пальців — і підняла його з сидіння. Посмішка оголила зціплені зуби.

— Не смій вмирати! Не зараз! Ще рано. Ти повинен ще дещо зробити.

Він закрив очі.

— Як накажеш… пані Денна.

Вона відпустила ланцюг, взяла його за плечі, поклала на сидіння і поцілувала в лоб.

— Тепер я дозволяю тобі відпочити. Шлях неблизький. Тобі вистачить часу, щоб прийти в себе, перш ніж все почнеться спочатку.

Річард відчував, як її пальці перебирають його волосся, як трясе на вибоїнах карету. Він непомітно заснув.

Часом він прокидався, але не приходив до себе остаточно. Іноді Денна сиділа поруч з ним і, притуливши до себе його голову, годувала його з ложки. Йому було боляче ковтати. Навіть голод не міг змусити Річарда пересилити біль, і він відвертався від їжі. Денна пошепки вмовляла його з'їсти ще ложечку. Заради неї. Це було єдине, на що він реагував.

Коли карету гойдало на черговому вибої, він прокидався і хапався за Денну в пошуках захисту. Вона шепотіла, що все в порядку, все буде добре, і Річард знову провалювався в забуття. Він знав, що іноді спить на землі, а іноді — в кареті. Він не бачив, та й не прагнув бачити місцевість, по якій вони проїжджали. Головне, що Денна тут, поруч, що він готовий виконати будь-яку її вказівку. Кілька разів, прокинувшись, Річард бачив, що Денна сидить, втиснувшись у кут карети, а він лежить на сидінні, дбайливо укритий її плащем. Голова його лежала у неї на грудях, і Денна ніжно гладила його волосся. Коли це траплялося, Річард намагався не подавати виду, що прокинувся, щоб не злякати її.

Він відчував її тепло, а ще відчував, як у ньому прокидається могутність. Він не намагався осягнути цю могутність, не намагався утримати її, а лише зазначав саму присутність. Одного разу, коли це сталося, він розпізнав, що це за могутність: магія меча.

Поки він лежав, притулившись до Денни, відчуваючи потребу в ній, могутність перебувала з ним, в ньому. Він сприймав дотиком цю могутність, пестив її, відчував її міць. Вона було подібна до тієї, яке Річард відчував, збираючись вбити мечем. Але була і якась невловима відмінність. Тої, колишньої, могутності Річард більше не відчував. Денна підпорядкувала її собі. А цією силою Денна не володіла. Коли Річард намагався усвідомити магію і знайти над нею владу, магія танула наче дим. Щось в глибині його свідомості волало до нової могутності про допомогу, але оскільки він не здатний був керувати цією силою, викликати її, використати в своїх цілях, він втратив до неї всякий інтерес.

Час йшов, рани потихеньку затягувалися. Кожен раз, приходячи в свідомість, Річард відчував себе трохи краще. Коли Денна оголосила, що вони приїхали, Річард вже міг стояти без сторонньої допомоги. Але в голові у нього був туман.

Денна в темряві вивела його з карети. Річард дивився на її ноги, намагаючись зберігати належну дистанцію і не натягувати ланцюг, пристебнутий до пояса Денни. Хоч його увага і була прикута до Денни, він все ж розгледів величезний палац, що перевершував розмірами замок у Тамаранзі. Обриси стін губилися в далечині, вежі піднімалися на запаморочливу висоту. Він встиг помітити, що вся споруда дихає вишуканістю і елегантністю. Вона вражала, але не здавалася ні грізною, ні відштовхуючою.

Денна вела його по залах, облицьованих полірованим мармуром. Величні арки спиралися на такі ж величні колони. Вони йшли все далі і далі. Річард зауважив, що сили повернулися до нього. Ще кілька днів тому він не міг не те що ходити, а навіть просто стояти на ногах.

Величезні зали були порожні. Річард глянув на косу Денни і подумав, які в неї чудове волосся, як пощастило йому з дружиною. При думці про те, наскільки дорога йому Денна, Річард відчув, як в ньому піднімається та сама невідома могутність. І перш ніж вона вислизнула, туманна, захована в надійну кімнату частина свідомості вхопила цю могутність і утримувала її весь час, поки Річард думав про любов до Денни. Раптово до нього дійшло, що він підпорядкував собі магію. Річард миттєво відкинув думки про Денну і вчепився за можливість втекти. Невідома сила зникла.

Річард зовсім занепав духом. Яка різниця, подумав він, все одно йому ніколи не вдасться втекти. Куди йому йти? До чого прагнути? Він чоловік Денни. Що він стане робити, опинившись один? Хто, крім неї, розтлумачить Річарду, що від нього потрібно?

Денна переступила поріг і зачинила за собою двері. Стрілчасті вікна дивилися в ніч, в непроглядну темряву. Блищала натерта підлога. На ліжках лежали великі м'які подушки і теплі пухові ковдри. В узголів'ї, на туалетному столику, горів запалений світильник. Поруч стояв єдиний стілець. Навпроти входу виднілася ще одні двері, біля яких стояла шафа з чорного дерева. На маленькій лавочці стояли таз і глечик для вмивання.

Денна відстебнула ланцюг.

— Мої покої. Ти мій чоловік, і тобі дозволено спати тут. Якщо, звичайно, не заслужиш покарання. — Вона повісила ланцюг на стовпчик узніжжя ліжка, клацнула пальцями і вказала на підлогу біля ліжка. — Сьогодні можеш спати тут. На підлозі!

Річард подивився на підлогу. Біль від дотику ейджа пронизала йому плече. Річард впав на коліна.

— Я сказала — на підлогу! Живо!

— Так, пані Денна. Прости, пані Денна.

— Я дуже втомилася і не бажаю нічого чути. До ранку — ні звуку. Ти зрозумів мене?

Річард злякано кивнув.

— Відмінно. — Вона ниць упала на ліжко й миттєво заснула.

Річард потер плече. Він вже встиг відвикнути від дотику ейджа. Ну що ж, добре хоч не до крові. Можливо, розмірковував Річард, вона просто побоялася забризкати кімнату. Ні. Денна любила кров. Він опустився на підлогу. Річард знав, що завтра Денна знову буде мучити його, але намагався не думати про це. Він тільки-тільки почав приходити в себе.

Річард прокинувся першим. Пробудження від дотику ейджа було тим кошмаром, якого він всіляко прагнув уникнути. Пролунав мелодійний дзвін. Денна відкрила очі і якийсь час мовчки лежала на спині. Потім різко сіла і подивилася на Річарда.

— Ранкове посвячення, — оголосила вона. — Дзвін закликає до посвяти. Відразу після посвяти повернемося до занять.

— Так, пані Денна.

Вона пристебнули ланцюг до пояса. Минувши довгу низку приміщень, вони опинилися на площі, під відкритим небом. З усіх чотирьох сторін її оточували стрункі арки, підтримувані колонами. Посеред площі в колі рівного білого піску височів чорний камінь. На камені, на самій вершині, був дзвін — той самий, на чий дзвін вони прийшли. На підлозі, між колон, схиливши коліна і торкаючись лобами кам'яних плит, стояли люди.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі, — в єдиному ритмі, трохи розтягуючи, повторювали вони одні й ті ж слова.

Денна, клацнувши пальцями, вказала на підлогу. Річард схилив коліна, намагаючись робити те ж, що інші. Денна опустилася поряд з ним, торкнулася чолом кам'яної плити і стала повторювати слова посвяти. Помітивши, що Річард мовчить, вона грізно насупилася.

— Дві години. Якщо мені доведеться нагадувати ще раз, буде шість.

— Так, пані Денна.

Річард забурмотів слова посвяти. В душі спалахнув гнів. Щоб справитися з болем магії, довелося зануритися в споглядання волосся Денни. Слова злилися в один суцільний гул. Здавалося, ритуал триває вже цілу вічність, і кінця йому не буде.

Двічі продзвонив дзвін. Люди встали з колін і почали розходитися. Денна піднялася. Річард розгубився. Він знав, що може поплатитися і за те, що не рушив з місця, і за те, що встане без дозволу. Почувся звук наближення кроків. Річард не наважився підняти голову. Пролунав різкий жіночий голос:

— Сестра Денна! Як добре, що ти повернулася. В Д'харі без тебе так самотньо!

Д'хара! Це слово викликало миттєвий відгук у його мозку. Річард не встиг нічого пригадати, не встиг зрозуміти, з чим пов'язане це слово. Біль магії скрутила його, і він уже не міг думати ні про що, крім коси Денни.

— Сестра Констанція! Так приємно знову бути вдома, знову бачити тебе.

Слова Денни були не просто даниною ввічливості. В її голосі Річард вловив щирі нотки. Ейдж торкнувся його шиї і мало не вибив з нього дух. Річарду здалося, що навколо горла невблаганно затягується петля. Він зрозумів, що це не Денна.

— А що це у нас таке? — Запитала Констанція.

Вона прибрала ейдж, і Річард судорожно ковтнув повітря. Підкоряючись наказу Денни, він піднявся на ноги. В ту ж мить у нього виникло непереборне бажання сховатися за спиною Денни. Констанція була на голову нижче подруги і набагато повніша за неї. На ній було таке ж, як на Денні, шкіряне вбрання, тільки не червоне, а коричневе. Тьмяне каштанове волосся так само, як і у Денни, було заплетене в косу, тільки меншу. Вираз обличчя її було таким, ніби вона з'їла щось дуже несмачне.

Денна злегка грюкнула його по животу.

— Мій новий чоловік.

— Чоловік… — Констанція виплюнула це слово так, ніби в ньому була хінна гіркота. — Присягаюся, Денна, мені ніколи не зрозуміти, звідки в тебе стільки сміливості, щоб брати собі чоловіка. У мене від однієї думки про це мурашки по шкірі пробігають. Отже, Шукач, наскільки можна судити з його меча? Славний улов. Треба думати, це було нелегко?

Денна самовдоволено посміхнулася.

— Він всього лише прикінчив двох моїх людей, а потім відразу звернув свою магію проти мене. — Поглянувши на приголомшену подругу. Денна розсміялася. — Він з Вестланда.

Констанція підняла брови.

— Ну! — Вона заглянула Річарду в очі. — Ти вже зламала його?

— Так, — зітхнувши, сказала Денна. — Але він все такий же кумедний. Ще тільки ранкове присвячення, а він уже заробив дві години.

Констанція посміхнулася.

— Давай разом! Ти не проти?

— Ти ж знаєш, Констанція, — Денна обдарувала її серцевої посмішкою, — все, що в мене є, належить тобі. По суті, ти моє друге «я».

Констанція здавалася такою самовдоволеною і дурною! Вона просто дратувала Річарда. Йому довелося терміново спрямувати погляд на косу Денни.

Денна нахилилася до подруги.

— Знаєш, тільки для тебе. Якщо захочеш, можу позичити його тобі на ніч. — Констанція презирливо пирхнула. Денна розсміялася. — Не спробуєш — не дізнаєшся.

Констанція насупилася.

— Він доставить мені задоволення, але тільки трохи іншим способом. Піду переодягнуся в червоне і відразу приєднаюся до вас.

— Не треба… зійде і коричневе. Поки.

Констанція довго вивчала її обличчя.

— Не схоже на тебе, Денна, — нарешті сказала вона.

— На те є причини. Сам Магістр Рал послав мене за ним, між іншим.

— Сам Магістр Рал?.. Ну, тоді як знаєш. Зрештою, він належить тобі, можеш робити з ним все, що тобі заманеться.

Стіни та підлога у кімнаті для тортур були облицьовані сірими гранітними плитами, під стелею виднілися масивні дерев'яні балки. Перед входом Констанція підставила Річарду ногу. Він упав. Все відбулося настільки несподівано, що Річард не встиг справитися з гнівом. Констанція з насолодою дивилась, як він перекочується по підлозі, намагаючись опанувати себе.

Денна наказала Річарду завести руки за спину, скрутила їх мотузкою від ліктя до зап'ястя і зафіксувала за допомогою звисаючого зі стелі пристосування. Канат був перекинутий через шків. Денна відв'язала від гака в стіні інший його кінець і потягнула на себе. Вона тягнула до тих пір, поки Річарду не довелося піднятися на носки, і лише тоді знову закріпила канат. Біль в плечах був настільки сильним, що Річарду стало важко дихати. А Денна ще навіть не пустила в хід ейдж! Вона ще не приступила до занять, а Річард, безпорадний, позбавлений опори, вже відчував нестерпні муки. Він зовсім занепав духом.

Денна сіла на стілець біля стіни і сказала Констанції, що та може позайматися з Річардом сама. Коли Денна навчала його, вона часто посміхалася. Констанція не посміхнулася жодного разу. Мокра, розпатлана, вона працювала як віл, і з неослабною завзятістю, безупинно тикаючи Річарда ейджілом. Дотики були злими і різкими, але не викликали крові. З лиця Денни не сходила усмішка. Вона сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і дивилася на Констанцію. Нарешті Констанція зупинилася. Річард важко і хрипло дихав.

— А він нічого, витривалий. Я навіть і не пам'ятаю, коли мені доводилося так попрацювати. Мої вихованці всі якісь слабкі. Варто до них доторкнутися, відразу дохнуть.

— Тобі допомогти, сестра? — Денна з гуркотом відкинула стілець. — Давай-но, я покажу тобі його слабкі місця.

Денна зайшла ззаду і стала вичікувати. Річард підібрався в очікуванні удару. Але нічого не сталося. Як тільки він дозволив собі розслабитися, ейдж вп'явся йому в бік, в найболючіше місце. Річард закричав, втратив опору і завис у повітрі. Йому здавалося, що ось-ось плечі вивернуться з суглобів. Денна, презирливо посміхаючись, тримала ейдж до тих пір, поки Річард не заплакав.

— Будь ласка, пані Денна, — схлипував він, — будь ласка.

Вона відвела ейдж.

— Бачиш?

— Мені б твої таланти, — похитала головою Констанція.

— А ось ще одна точка. — У Річарда вирвався пронизливий крик. — І ось, і ось. — Вона обійшла навколо і посміхнулася Річарду. — Ти не будеш заперечувати, якщо я покажу Констанції ще дещо?

— Будь ласка, пані Денна, не треба. Це дуже боляче.

— Ось бачиш? Він з усім згоден.

Коли Денна повернулася до стільця, у Річарда по обличчю бігли сльози. Констанція ні разу не посміхнулася, вона просто приступила до роботи і теж змусила його благати про пощаду. Вона ніколи не міняла силу удару і ні на мить не зупинялася. Річард зрозумів, що вона куди небезпечніше Денни. В Денни часом відчувалося якесь незрозуміле співчуття. В Констанції — ніколи. Коли він вжебув на межі зриву, Денна радила подрузі зупинитися і перечекати, і направляла її так, щоб не покалічити його. Констанція слухняно слідувала її вказівкам.

— Знаєш, Денна, тобі зовсім не обов'язково сидіти тут. Якщо у тебе є інші справи, йди, я не проти.

Річарда охопив панічний жах. Він боявся залишитися з Констанцією наодинці. Він знав: Констанція збирається зробити те, чого Денна ніколи б їй не дозволила. Він не знав, що саме вона задумала, але шалено боявся цього.

— Наступного разу я залишу тебе з ним… щоб ти могла зробити те, що хочеш. Але сьогодні я залишуся.

Річард постарався приховати радість. Констанція знову взялася за роботу.

Вона зайшла зі спини, схопила Річарда за волосся і ривком закинула йому голову. Річард занадто добре знав, що за цим піде. Його охопила тремтіння.

Денна встала.

— Не треба, Констанція.

Констанція стиснула зуби і, дивлячись на нього, ще сильніше рвонула голову назад.

— А то що? Ти ж напевно це робила?

— Так. Я просто не хочу, щоб це робила ти, от і все. Магістр Рал ще з ним не поговорив. Я не хочу ризикувати.

Констанція посміхнулася.

— Послухай, Денна, давай проробимо це разом, одночасно. Ти і я. Як колись.

— Я ж тобі сказала: Магістр Рал бажає поговорити з ним.

— А після?

Денна усміхнулася.

— Якщо Магістр Рал не вб'є його і якщо він не помре від… від чогось ще, тоді ми це зробимо. Домовилися? Але не зараз. І ще, Констанція, не забудь, що я просила тебе не пхати йому ейдж у вухо.

Констанція кивнула і відпустила Ричарда.

— Рано радієш! — Вона злобно подивилася на нього. — Рано чи пізно ми залишимося наодинці. Ось тоді-то я посміюся.

— Так, пані Констанція, — хрипко прошепотів він.

Заняття закінчилося, і вони попрямували в обідню залу. Річард плентався за Денною. Темні дубові панелі на стінах відтіняли білизну мармурової підлоги. Люди за столиками неголосно розмовляли один з одним. Денна сіла, клацнула пальцями, і Річард опустився на підлогу біля її стільця. Слуги принесли двом Морд-Сіт чаші з паруючим супом, чорний хліб, сир, свіжі фрукти. На Річарда ніхто не звертав уваги. Дражливі запахи їжі зводили Річарда з розуму. Десь в середині обіду Денна повернулась до нього і сказала, що, оскільки він заслужив дві години, йому нічого не дістанеться. Ще вона пообіцяла, що якщо Річард буде вести себе пристойно, то отримає вечерю.

Опівдні вони знову вирушили на посвяту, а потім Денна на пару з Констанцією продовжили заняття. Річард намагався вести себе якомога краще, за що отримав обіцяну нагороду — чашку рису з овочами. Після вечері знову було посвячення, і знову заняття. Нарешті, Констанція розпрощалася з подругою. Денна відвела Річарда в свої покої. Він був так змучений, що ледве стояв на ногах.

— Мені потрібна ванна, — сказала Денна.

Вона відкрила двері в невеличку кімнату, що прилягали до спальні. Зі стелі звисало на канаті знайоме пристосування, в кутку стояла ванна. Більше там нічого не було. Денна повідомила, що в цій кімнаті вона займається зі своїми вихованцями. Якщо їй раптом захочеться покарати Річарда, вона завжди зможе відвести його сюди, щоб не бруднити кров'ю спальню. А можна просто підвісити його до стелі і залишити тут на всю ніч. Наостанок Денна пообіцяла, що йому належить провести в цій кімнаті чимало часу.

За її наказом Річард перетягнув ванну в спальню. Денна дала йому відро і пояснила, де набрати гарячої води. Він не повинен ні з ким розмовляти, навіть якщо до нього звернуться. Відра треба тягати швидше, найкраще бігом, а то вода в ванні охолоне, і Денна на нього розсердиться. А якщо, залишившись без нагляду, він, Річард, хоч в чомусь не послухається її, його тут же звалить біль магії, і якщо їй доведеться його розшукувати, то він ще пошкодує, що посмів її засмутити. Річард подумки пообіцяв собі в точності виконати все, що вона веліла. Гарячий ключ знаходився не так вже близько. Річард порядком попотів, бігаючи з відром туди і назад.

Денна сіла в ванну. Він потер їй спину, розчесав і вимив волосся. Денна поклала руки на край ванни, відкинула голову, закрила очі і розслабилася. Річард опустився біля неї на коліна, покірно очікуючи нових наказів.

— Тобі не сподобалася Констанція, так?

Річард не знав, що на це відповісти. Сказати правду — Денна образиться за подругу, збрехати — розсердиться, що він її обманює.

— Пані Денна… я… я боюся її.

Денна посміхнулася, не відкриваючи очей.

— Хороша відповідь, любов моя. Ти ж не намагаєшся ухилитися?

— Ні, пані Денна, не намагаюся. Це правда, пані Денна.

— Відмінно. Все правильно. Ти і повинен її боятися. Констанція ненавидить чоловіків. Всякий раз, коли вона вбиває чергового вихованця, вона кричить: «Растін!». Так звали того, хто її зламав. Пам'ятаєш, я розповідала про людину, яка зламала мене, взяла у дружини і якого я потім убила? А до того він займався навчанням Констанції. Це Растін її зламав. Констанція і підказала мені, як його вбити. Заради неї я готова на все. Я вбила людину, яку вона ненавиділа. І вона теж піде на все заради мене.

— Так, пані Денна. Але, пані Денна, будь ласка, не залишай мене з нею наодинці.

— Моя тобі порада — чесно виконуй все, що від тебе вимагається. Чи не заробиш занадто багато годин, я буду з тобою весь час, поки Констанція тебе навчає. Ти зрозумів мене? Бачиш, як тобі пощастило з пані?

— Так, пані Денна. Спасибі, що вчиш мене. Ти талановитий учитель.

Вона відкрила очі і допитливо подивилася на Річарда, але на його обличчі не було й тіні глузування.

— Принеси мені рушник. Піжаму поклади на стілець біля ліжка.

Річард допоміг їй витертися. Денна не стала надягати піжаму. Вона опустилася на ліжко, мокре волосся безладно розметались на подушці.

— Вимкни світильник. — Річард негайно підкорився. — А тепер, коханий, принеси ейдж.

Річард здригнувся. Дотик до ейджа завдавав страшний біль. Боячись забаритися хоча б мить, він зціпив зуби і схопив зі столика ейдж, намагаючись тримати його на розкритих долонях. Біль віддавалася навіть в плечах. Він і сам не знав, як протримався до тих пір, поки Денна не взяла ейдж у нього з рук. Вона притулила подушки до спинки ліжка і сидячи спостерігала за Річардом. Позбувшись ейджа, він полегшено зітхнув.

— Пані Денна, а чому, коли його тримаєш ти, він не завдає тобі болю?

— Чому не завдає? Завдає, і так само, як і тобі. Адже цим ейджілом навчали і мене.

Річард ошелешено дивився на неї.

— Отже, весь час, поки ти тримаєш ейдж, він завдає тобі болю? Весь час, поки ти зі мною займаєшся?

Денна мовчки кивнула, перекотила ейдж з долоні на долоню і на мить опустила очі. Вона трохи зрушила брови і посміхнулася Річарду.

— Я майже весь час відчуваю ту чи іншу біль. Це одна з причин, за якою підготовка Морд-Сіт займає роки — треба навчитися справлятися з болем. Напевно, саме тому в Морд-Сіт обирають тільки жінок. Чоловіки слабкіші. Поки ейдж висить у мене на зап'ясті, на ланцюжку, він не завдає болю. Але під час занять, коли я тримаю його в руках, біль не залишає мене ні на секунду.

— Я цього не знав! — У Річарда стислося серце. — Прости мене, пані Денна. Прости, що моє навчання приносить тобі стільки страждань.

— Біль може приносити і радість, любов моя. Цьому-то я тебе і намагаюся навчити. А тепер досить розмов. Пора продовжити навчання.

Річард знав, що означає її застиглий погляд.

— Але, пані Денна, ти щойно викупалася, а я такий спітнілий.

— Я люблю запах твого поту. — Куточок її рота викривився про усмішці. І не зводячи з Річарда очей, вона затиснула зубами ейдж.

Кожен новий день був дивно схожий на попередній. Річард нічого не мав проти посвят — в цей час його хоча б ніхто не мучив. Але от слова посвяти просто приводили Річарда в сказ, і, монотонно повторюючи одні й ті ж фрази, він ні на мить не переставав думати про косу Денни. Година за годиною бубоніти одне і те ж, та ще стоячи на колінах, притулившись лобом до холодного каменю — далеко не краще проведення часу. Прокидаючись ночами, Річард виявляв, що в мозку у нього настирливо звучать слова: «Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наше спасіння. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі».

Денна більше не одягала червоне. Тепер вона носила одяг з білої шкіри. Вона сказала Річарду, що білий колір — знак того, що він зламаний і обраний її чоловіком. Знак влади, яку вона має над ним. Знак того, що він покірний її волі і вона може обходитися без кровопускання. Констанція цього явно не схвалювала. Що ж до Річарда, то він не помітив особливої різниці. Дотики ейджа, нехай навіть безкровні, завдавали тої ж болі, що й раніше. Велику частину часу Констанція проводила в товаристві Денни, лише зрідка зникаючи, щоб зайнятися черговим новим вихованцем. Вона все наполегливіше просила Денну, щоб та залишила їх з Річардом наодинці, але Денна не погоджувалася. Чим краще Річард взнавав Констанцію, тим більше він її боявся. Всякий раз, просячи Констанцію змінити її, Денна ніби сміялася над ним.

Одного разу, після другої посвяти, коли Констанція пішла, щоб зайнятися черговим вихованцем. Денна відвела його в кімнатку, суміжну зі спальнею, і зібралася приступити до навчання. Вона звично натягнула канат.

— Пані Денна, дозволь попросити тебе. Я хотів би, щоб надалі моїм навчанням займалася тільки пані Констанція.

Його прохання подіяло на Денну найнесподіванішим чином. Морд-Сіт прийшла в сказ. Вона мовчки витріщилася на Річарда, і обличчя її поволі наливалося кров'ю. Отямившись, вона почала люто шмагати його ейджілом. Денна кричала, що він недостойний, безсоромний хам. Повторювала, що шалено втомилася від нього. Вона вирізнялася незвичайною силою, і всю її вона вкладала в удари ейджа. Здавалося, цьому не буде кінця.

Річард не пам'ятав, щоб вона коли-небудь була в такому стані. Втім, дуже скоро він не пам'ятав вже взагалі нічого, навіть хто він і де знаходиться. Він не міг вимовити ні слова, не міг благати про пощаду, насилу дихав. Здавалося, чим сильніше вона б'є його, тим більше виходить з себе. Він бачив кров на підлозі. Червона кров забризкала біле шкіряне вбрання. Груди Денни судорожно здіймалися. Коса розплелася.

Денна схопила Річарда за волосся, закинула йому голову і без попередження встромила у вухо ейдж. Вона повторювала це знову і знову. Час зупинився.

Нарешті Денна кинула ейдж.

— Я пішла вечеряти. — Річарда обпекло болем магії. Він застогнав. — На час своєї відсутності, а я маю намір трохи відпочити, я залишаю з тобою біль магії. Подолати її ти не зможеш. Якщо лють покине тебе — а вона тебе покине, це я обіцяю, — біль стане ще сильнішим.

Денна підійшла до стіни і ривком натягнула канат. Тепер його ноги не діставали до підлоги. Річард закричав.

— Відпочивай. — Вона різко повернулася на підборах і зачинила за собою двері.

Річард перебував на межі божевілля. Він не пам'ятав, скільки тривав цей кошмар. Він тільки відчув, як ослабли мотузки, зрозумів, що лежить на підлозі, і крізь туман побачив перед собою черевики Денни. Вона прибрала магічний біль, але руки його все так само були скручені за спиною, і плечі горіли як, в вогні. Річард побачив на підлозі калюжі крові і заридав.

— Я ж тебе попереджала, — прошипіла Денна крізь зуби, — ти мій чоловік на все життя. — Він чув її шалений, переривчастий подих. — Поки я знову не зайнялася тобою, поки ти ще здатний говорити, я бажаю почути, чому ти хочеш, щоб замість мене тебе навчала Констанція.

Він спробував щось сказати, але тут же харкнув кров'ю.

— Так зі мною не розмовляють! На коліна! Живо!

Потім він спробував піднятися, але не зміг. Денна схопила його за волосся і рвонула на себе. У Річарда закрутилася голова, він притулився обличчям до її живота, мокрого від крові. Його крові.

Денна відіпхнула Річарда і доторкнулася ейджілом до його скроні. Він широко відчинив очі і з благанням подивився на Денну.

Денна вдарила його по губах.

— Дивись в землю, коли зі мною розмовляєш! Ніхто не давав тобі дозволу дивитися на мене! — Річард опустив погляд на її черевики. — Твій час закінчується! Відповідай на питання!

Річард знову закашлявся кров'ю.

— Тому, пані Денна, — прохрипів він, — що я знаю, які страждання тобі заподіює ейдж. Я хотів, щоб зі мною займалася пані Констанція, щоб позбавити тебе від болю. Не хочу, щоб ти мучилася. Я знаю, що таке біль — ти мене цьому навчила. Тобі і так довелося багато страждати. Нехай пані Констанція мене б'є, зате ти не будеш страждати через мене.

Настав довге мовчання. Річард намагався встояти на колінах. Він дивився на черевики Денни, гадаючи, що вона збирається робити далі.

— Не розумію я тебе, Річард Сайфер, — сказала нарешті Денна. Голос її звучав ніжно. Гнів зник. — Забери мене духи, я тебе не розумію.

Вона зайшла йому за спину, звільнила руки і ні слова не кажучи вийшла з кімнати. Річард впав на підлогу обличчям униз, і заридав, лежачи в калюжі крові.

Задзвонив дзвін, який скликав на вечірню посвяту. Денна повернулася, присіла біля Річарда, ніжно обійняла його за плечі і допомогла встати.

— Нам не дозволено пропускати посвячення, — тихо промовила вона, пристібаючи до пояса ланцюг.

Річард глянув на бурі плями, що покривали біле облачення Денни, і йому стало погано. Він зауважив, що її обличчя і волосся теж забруднене кров'ю. Люди з жахом шарахалися від них. Стояти на колінах, притиснувшись чолом до підлоги, було нестерпно. Від дикого болю Річард майже не міг дихати, не те що говорити. Він не знав, чи правильно вимовляє слова, але Денна не поправляла його, і він продовжував тихо бурмотіти.

Двічі продзвонив дзвін. Денна піднялася, але не допомогла Річарду. Звідкись з'явилася усміхнена Констанція.

— Ну і ну! Денна! Здається мені, ти непогано побавилась. — Констанція відважила Річарду ляпаса, але він все ж встояв на ногах. — Що, був поганим хлопчиком?

— Так, пані Констанція.

— Мабуть, дуже поганим. Це чудово! — Вона подивилася на Денну голодним поглядом. — Я вільна. Покажемо йому, на що здатні дві Морд-Сіт?

— Ні, Констанція. Не сьогодні.

— Ні? Що значить ні?

— Ні — значить «ні»! — Вибухнула Денна. — Він мій чоловік, і я маю намір навчати його, як дружина! Може, ти бажаєш прийти, щоб подивитися, як я буду лежати з ним в ліжку? Ну що ж, заодно побачиш, на що я здатна, коли у мене в зубах затиснутий ейдж! Ти цього хочеш? Так?

Річард затремтів. Так от що вона збиралася робити! Після всього, що було вдень, виносити ще й це…

Люди в білих шатах — посланці, як їх називала Денна — в подиві втупилися в них. Констанція кинула на роззяв загрозливий погляд, і ті поспішили зникнути. Обидві — і Денна, і Констанція — почервоніли: одна — від гніву, інша — від збентеження.

— Звичайно, ні, Денна, — тихо сказала Констанція. — Вибач, я не знала. — Вона з дурнуватою посмішкою подивилася на Річарда. — Здається, голубе, тобі здорово дісталося. Сподіваюся, ти готовий виконати свої обов'язки?

Вона ткнула його ейджілом в живіт і пішла геть. У Річарда помутніло в очах. Денна підхопила його під руку, глянула вслід Констанції, яка віддалялася, і пішла вперед, змусивши Річарда слідувати за нею. Що він і зробив.

Коли вони знову опинилися в покоях Денни, вона вручила Річарду відро. При думці про те, що доведеться наповнювати ванну, Річард ледь не застогнав.

— Принеси одне відро гарячої води, — долинув до нього спокійний голос Денни.

Злегка здивований, він слухняно виконав наказ. Річарду здалося, що Денна на когось сердиться. Але не на нього. Він поставив на підлогу відро, опустив очі і став чекати. Денна принесла стілець. Річарда здивувало, що вона зробила це сама.

— Сідай. — Вона підійшла до туалетного столика і повернулася з грушею. Якийсь час Денна крутила грушу в руках уважно розглядаючи шорстку шкірку, потім простягла Річарду. — Я принесла це з вечері. Мені не хочеться їсти. Ти не обідав, з'їж її.

Річард втупився на простягнуту грушу.

— Ні, пані Денна. Це для тебе.

— Я знаю, для кого це, Річард. — Голос її залишався спокійним. — Роби, як я сказала.

Він взяв грушу і з'їв її разом з кісточками. Денна опустилася на коліна і почала його мити. Річард ніяк не міг зрозуміти, що з нею сталося. Звичайно, миття завдавало йому біль, але це не йшло ні в яке порівняння з ейджом. «Навіщо вона це робить? — Дивувався Річард. — Адже зараз час занять».

Здавалося, Денна прочитала його думки.

— У мене болить спина.

— Прости, пані Денна. Це все через мене.

— Заспокойся, — ніжно сказала вона. — Просто мені треба поспати на жорсткому, так буде легше. Я ляжу на підлогу, але в такому випадку тобі доведеться спати на ліжку, а я не хочу, щоб ти забруднив мені кров'ю білизну.

Річард був збитий з пантелику. Місця на підлозі вистачило б обом, та й раніше вона нічого не мала проти того, щоб він вимазував кров'ю білизну. Раніше це їй не заважало. Річард вирішив, що не його справа задавати питання і промовчав.

— Чудово, — вимовила Денна, покінчивши з миттям. — Лягай у ліжко.

Під її пильним поглядом він опустився на ліжко, потім смиренно взяв зі столика ейдж і простягнув Денні. Біль пронизав всю руку. Краще б вона не робила цього сьогодні!

Денна поклала ейдж на столик.

— Не сьогодні. Я ж сказала, у мене болить спина. — Вона погасила світильник. — Спи.

Річард чув, як вона вилаялася, лягаючи на підлозі. Він був занадто змучений, щоб щось зрозуміти, а тому негайно провалився в сон.

Коли задзвонив дзвін. Денна була вже на ногах. Вона вже змила з білого облачення кров і переплела косу. Ні слова не кажучи вона повела Річарда на присвяту. Йому було боляче стояти на колінах, і він зітхнув з полегшенням, коли ритуал закінчився. Констанцію вони не зустріли. Крокуючи слідом за Денною, Річард автоматично повернув до кімнати для навчання, але Денна пішла далі. Ланцюг натягся. Біль привела його в свідомість.

— Ми йдемо не туди.

— Так, пані Денна.

Вони в мовчанні йшли крізь зали, яким, здавалося, немає кінця. Денна роздратовано озирнулася на Річарда.

— Іди поруч зі мною. Ми вирушаємо на прогулянку. Іноді мені подобається просто гуляти. Якщо болить спина, це допомагає.

— Мені шкода, пані Денна. Я сподівався, що до обіду тобі стане легше.

Вона скоса кинула на нього швидкий погляд і знову втупилася перед собою.

— Легше не стало. Так що ми йдемо гуляти.

Річард ніколи не відходив так далеко від покоїв Денни. Він несміливо озирався на всі боки. Часом їм траплялися майданчики для посвячення, відкриті небу і сонцю. На кожному такому майданчику в центрі стояли камінь і дзвін. Подекуди замість піску росла акуратно підстрижена трава, подекуди камінь виступав прямо з басейну. В чистйй, прозорій воді хлюпалися різнокольорові рибки. Підлоги в залах були оброблені мозаїчною плиткою, колони піднімалися на запаморочливу висоту, витончені арки радували око. Крізь величезні стрілчасті вікна в зали лилося сонячне світло, і в цих променях все навколо ставало якимсь повітряним.

Всюди були люди в білих шатах. Здавалося, ніхто нікуди не поспішає, але всі були зайняті справами. Річарда вразила відсутність воїнів. Більшість мешканців палацу проходили повз нього і Денні, немов не помічаючи їх. Деякі зупинялися і перекидалися з Морд-Сіт парою слів.

Річарда потрясли розміри палацу. Залам і коридорам не було числа. Тут і там траплялися широкі сходи. В одній залі стояли величезні статуї оголених людей, застиглих в гордих позах. Вони були висічені з блискучого білого каменю з золотими прожилками. Річарду ні разу не вдалося помітити жодного темного, потворного або просто брудного місця. Все, що відкривалося його погляду, було воістину прекрасне. Звук кроків в цих величезних залах був подібний благовійному шепоту. Річард гадав, хто ж міг задумати такий величезний палац, не кажучи вже про те, щоб його побудувати. Мабуть, на це пішли життя багатьох поколінь.

Денна привела його на великий майданчик під відкритим небом. Густа трава, вікові дерева, мощені плиткою доріжки… Вони брели по стежці, і Річард ніяк не міг надивитися на дерева.

Денна спостерігала за ним.

— Ти любиш дерева, так?

Він кивнув.

— Дуже, пані Денна.

— Чому?

Річард на мить замислився.

— Здається, це частина мого минулого. Я пам'ятаю, дуже смутно, що був провідником. Думаю, лісовим провідником. Але я вже мало що пам'ятаю, пані Денна. Мабуть, тільки те, що я люблю ліс.

— Коли ламають, забуваєш про минуле, — тихо сказала вона. — Чим більше я буду з тобою займатися, тим більше ти будеш забувати. Скоро ти забудеш все.

— Так, пані Денна. Пані Денна, а що це за місце?

— Народний Палац. Осередок влади Д'хари. Будинок Магістра Рала.

Вони пообідали не там, де зазвичай. Денна веліла йому сісти на стілець. Він так і не зрозумів, навіщо. На другу посвяту вони вирушили на майданчик, де замість піску був басейн, а потім довго йшли кудись, минаючи величні зали, поки нарешті не опинилися в знайомих місцях. Після прогулянки Річард відчув себе краще.

Повернувшись з вечірньої посвяти. Денна зв'язала йому руки за спиною і підтягла до стелі, але не настільки, щоб він втратив рівновагу. Плечі все ще боліли, але Річард тільки злегка скривився.

— Як спина, пані Денна? Тобі не стало краще? Прогулянка допомогла?

— Терпіти можна.

Дивлячись в підлогу, вона обійшла навколо Річарда. Нарешті зупинилася перед ним, перекочуючи ейдж на долоні.

Денна не піднімала очей. Її голос був ледве чутний.

— Скажи, що вважаєш мене потворою.

Річард дивився на неї до тих пір, поки вона не підняла нарешті очі.

— Ні. Це було б неправдою.

На її губах з'явилася сумна усмішка.

— Це було помилкою, любов моя. Ти не послухався мого наказу і, крім того, забув про звернення.

— Я знаю, пані Денна.

Денна знову опустила очі, але голос її став трохи сильніше.

— Від тебе одні неприємності. Не знаю, чому магістр Рал звалив це на мене. Ти заслужив дві години.

І Денна чесно змусила його відпрацювати ці дві години. Не так жорстоко, як завжди, але достатньо, щоб змусити його кричати від болю і благати про пощаду. Після занять Денна сказала, що спина в неї ще не пройшла і вона знову спатиме на підлозі, а Річард — на ліжку.

На наступний день все повернулося у звичне русло, але заняття стали легшими, звичайно, не рахуючи тих моментів, коли за нього приймалася Констанція. Денна уважно стежила за подругою і осмикувала її більш жорстко, ніж раніше. Констанції це не подобалося, і часом вона кидала на Денну здивовані погляди. Якщо Констанція проявляла більше жорстокості, ніж того хотіла Денна, наступного разу її не запрошували.

Як тільки заняття стали легшими, у Річарда почало прояснюватися в голові, і він став потихеньку відновлювати в пам'яті минуле. Кілька разів, коли у Денни боліла спина, вони відправлялися в довгі прогулянки і бродили по нескінченних, дивно красивих залах.

Одного разу, після другої присвяти, Констанція запитала, чи можна їй приєднатися до них. Денна, посміхнувшись, відповіла:

— Так.

Констанція попросила віддати навчання їй і знову отримала згоду. Вона була зліша звичайного. У Річарда по щоках текли сльози. Він сподівався, що, коли біль стане зовсім вже нестерпною, Денна, як звичайно, покладе цьому край. Але як тільки Денна піднялася зі стільця, в кімнату увійшов чоловік.

— Пані Денна, тебе вимагає Магістр Рал.

— Коли?

— Негайно.

Денна зітхнула.

— Констанція, ти закінчиш заняття?

Констанція заглянула Річарду в очі і посміхнулася.

— Ну звичайно, Денна.

Річард прийшов в жах, але не зважився вимовити ні слова.

— Його час майже закінчився. Відведи його в мої покої і залиш там. Думаю, я скоро прийду.

— З задоволенням, Денна. Можеш на мене покластися.

Денна зібралася йти. Констанція зловісно посміхнулася Річарду. Її обличчя було зовсім близько. Різким рухом вона розстебнула йому пояс. У Річарда перехопило подих.

— Констанція, — Денні довелося повернутися, — я не хочу, щоб ти робила це.

Констанція прийшла в замішання.

— За твоєї відсутності за нього відповідаю я. І я зроблю з ним все, що захочу.

Денна підійшла до подруги і зупинилася, дивлячись їй в очі.

— Він мій чоловік, і я не хочу, щоб ти це робила. І ще я не хочу, щоб ти вставляла ейдж йому у вухо.

— Я буду робити так, як…

— Не будеш, — Денна зціпила зуби і зверху вниз подивилася на неї. — Я прийняла покарання за смерть Растіна. Я!.. Не ти і я, а тільки я!.. Я ніколи раніше про це не говорила, а тепер скажу. Ти знаєш, що зі мною зробили, але я так і не сказала, що ти в цьому замішана. Він мій чоловік, і я його Морд-Сіт. Не ти. Я. І ти будеш прислухатися до моїх побажань або наживеш собі неприємності.

— Добре, Денна, — фиркнула коротуха. — Я врахую твої побажання.

Денна не зводила з неї очей.

— Думай, що робиш, сестра Констанція.

Констанція закінчила заняття, приклавши всі зусилля, щоб якомога сильніше вимотати його. Хоч вона і врахувала побажання Денни, Річард знав, що заняття триває довше відведеного. Відвівши Річарда в покої Денни, Констанція ще близько години промучила його і там. Потім вона накинула ланцюг на стовпчик ліжка і веліла Річарду стояти на місці, поки не повернеться Денна.

Перш ніж піти, Констанція встала навшпиньки, заглянула Річарду в очі і схопила його між ніг.

— Побережи це для мене, — прошипіла вона. — Скоро у тебе цього не буде. У мене є всі підстави вважати, що Магістр Рал передасть тебе мені, і вже тоді я злегка зміню твою анатомію. — По її обличчю розпливлася посмішка. — Сподіваюся, тобі це не сподобається.

Річарда охопив гнів, і магія тут же відгукнулася нестерпним болем. У нього підкосилися коліна. Констанція регочучи вийшла з кімнати. Річарду вдалося взяти себе в руки, але біль не вгамовувалася до тих пір, поки він не встав на ноги.

У вікно лилися осінні сонячні промені. Річард сподівався, що Денна скоро повернеться. Сонце сіло. Минув час вечері. Денна все не поверталася. Річард почав турбуватися. Його мучило недобре передчуття. Задзвенів дзвін, що закликав до вечірнього посвячення. Річард не міг піти на майданчик — ланцюг був прикріплений до ліжка. Він подумав було опуститися на коліна прямо на місці, але зрозумів, що не може зробити і це. Йому наказано стояти. Якийсь час він роздумував, чи не пробубоніти слова посвячення стоячи, але потім вирішив, що це нерозумно, тут його все одно ніхто не чує.

За вікном давно стемніло. Добре ще, що в покоях Денни був запалений світильник, інакше Річард опинився б у повній темряві. Подвійний удар дзвонів сповістив про те, що вечірня посвята закінчена. Денни все ще не було. Настав і минув час занять. Денна не з'являлася. Річард був у нестямі від занепокоєння.

Нарешті він почув, як відчинилися двері. Денна увійшла, опустивши плечі, похнюпивши голову. Коса розтріпалася, пасма волосся налипли на обличчя. Вона ударом закрила за собою двері. Річард побачив, що вона бліда, як смерть. В очах у неї стояли сльози. Денна уникала його погляду.

— Річард, — сказала вона слабким голосом, — ти не міг би наповнити ванну? Мені необхідно помитися. Здається, я дуже брудна.

— Звичайно, пані Денна.

Він витягнув ванну, на середину кімнати і з усіх ніг кинувся до джерела. Ніколи ще він так швидко не бігав по воду. Денна стояла і дивилася, як він носить відро за відром. Покінчивши з цим, він, важко дихаючи, зупинився перед нею.

Вона тремтячими пальцями почала розстібати сорочку.

— Ти не допоможеш? Здається, я сама не впораюся.

Денну бив озноб. Розстебнувши гудзики, Річард здригнувся: сорочка просякла кров'ю і присохла до спини, віддирати її доводилося разом з шматками шкіри. На Денні не залишилося живого місця. У нього відчайдушно забилося серце. Її біль відгукувалася в ньому і терзала його. До очей підступили сльози. В душі прокинулася сила, але Річард навіть не помітив цього.

— Пані Денна, хто це зробив? — Запитав він.

— Магістр Рал. І я це заслужила.

Він взяв її за руки і допоміг опуститися в ванну. Коли на рани потрапила вода, Денна тихо застогнала і в знемозі опустила голову.

— Пані Денна, за що він тебе так?

Річард доторкнувся до її спини намиленою ганчіркою. Біль спотворила її обличчя.

— Констанція сказала йому, що я до тебе надто поблажлива. Я заслужила покарання. Я знехтувала своїми обов'язками. Я — Морд-Сіт і повинна робити все, що в моїх силах. Я заслужила це.

— Ти не заслужила цього, пані Денна. Це мене треба було карати. Мене, а не тебе.

Річард ніжно витер піт з її обличчя. Денна судорожно вчепилася в край ванни. Весь час, поки він мив її, намагаючись завдавати якомога менше болю, Денна відчужено дивилася прямо перед собою. По її щоках скотилося кілька сльозин.

— Завтра Магістр Рал забере тебе. — Річард на мить завмер. — Прости, Річард. Ти повинен відповісти на його питання.

Річард кинув на неї швидкий погляд, але Денна не дивилася на нього.

— Так, пані Денна. — Річард сполоснув її чистою водою. — Я обітру тебе. — Він зробив це з усією ніжністю, на яку був здатний. — Ти не хочеш сісти, пані Денна?

Денна відповіла збентеженою усмішкою.

— Боюся, зараз для мене це не найкраще. — Вона насилу повернула голову. — Туди. Я ляжу на ліжко. — Денна встала, спираючись на його руку. — Я не можу стримати тремтіння. Чому я не можу стримати тремтіння?

— Це від болю, пані Денна.

— Це не найстрашніше з того, що мені довелося пережити. Бувало й гірше. А це дрібниця! Тільки, щоб нагадати мені, хто я така. І все ж, я не можу вгамувати тремтіння.

Вона без сил впала на подушки і подивилася на Річарда. Занепокоєння пробудило щось в його свідомості.

— Пані Денна, мій дорожній мішок ще тут?

— У маленькій кімнаті, а що?

— Лежи спокійно, пані Денна. Я зможу тобі допомогти, якщо тільки згадаю, як це робиться.

Річард дістав дорожній мішок, поклав його на стіл і почав копирсатися у своїх речах. Денна, підперши рукою щоку, мовчки дивилася на нього. Нарешті Річард знайшов те, що шукав, і виклав на стіл. Він дістав миску, відстебнув від пояса ніж і теж поклав на стіл. Потім взяв баночку крему Денни. Тепер у нього було все, що потрібно.

— Пані Денна, можу я скористатися цим?

— Навіщо?

— Будь ласка.

— Давай.

Річард поклав у миску жменю ом-трави і різних інших трав, назви яких він вже забув. Ручкою ножа він стовк все в порошок, додав туди крем. Він акуратно розмішав цілющу мазь і, взявши миску, сіл на ліжко біля Денни.

— Лежи спокійно, — наказав він.

— Звернення, Річард, звернення. Невже ти ніколи не навчишся?

— Прости, пані Денна, — посміхнувся він. — Ти зможеш покарати мене пізніше, а зараз лежи спокійно. Коли я закінчу, тобі стане краще, і ти зможеш всю ніч займатися моїм навчанням. Чесне слово.

Річард схилився до неї і почав обережно змащувати рани. Денна застогнала і заплющила очі. На той час, як Річард добрався до її п'яток, вона майже заснула. Поки мазь вбиралася, Річард гладив її волосся.

— Ну як, пані Денна, краще? — Прошепотів він.

Денна повернулась, широко відкривши очі.

— Біль зникла! Як ти це зробив? Як ти зняв біль?

Річард задоволено посміхнувся.

— Мене навчив цього один старий друг. Його звуть… — Річард наморщив лоб. — Я не пам'ятаю, як його звуть. Але це мій старий друг, і він навчив мене. Як добре! Мені було так боляче дивитися на твої страждання, пані Денна!

Вона ніжно торкнулася його обличчя.

— Річард Сайфер, ти виняткова особистість. У мене ніколи не було такого чоловіка. Забери мене духи, я ніколи не зустрічала такої людини. Того, хто сотворив зі мною те саме, що я робила з тобою, я вбила. А ти, замість цього, мені допоміг.

— Ми можемо бути тільки такими, які ми насправді, пані Денна. Ні більше, ні менше. — Він подивився на свої руки. — Що він з тобою зробив! Не до душі мені все це.

— Ти не розумієш, що таке Морд-Сіт, улюблений. В Морд-Сіт обирають зовсім маленьких дівчаток. Ті, хто покликані стати Морд-Сіт, — самі м'які, найдобріші, яких тільки можна знайти. Кажуть, що найглибша жорстокість йде від глибокої ніжності. Вони щорічно прочісують вздовж і поперек всю Д'хару і набирають лише півдюжини. Морд-Сіт ламають три рази.

Його очі мимоволі розширилися.

— Три рази? — Прошепотів він.

Денна кивнула.

— Перший раз так, як я зламала тебе. Це щоб зломити дух. Другий раз — щоб позбавити співчуття. На очах у майбутньої Морд-Сіт наставник мучить її матір до тих пір, поки та не помре. На третій раз ламають останній бар'єр: страх зробити іншому боляче. Нас навчають заподіювати людям біль і насолоджуватися цим. Дівчинку змушують зламати власного батька, перетворити його в слухняну маріонетку, а потім замучити до смерті.

У Річарда по щоках текли сльози.

— І тебе змусили пройти через це?

— Те, що я творила з тобою, не йде ні в яке порівняння з тим, що робили зі мною, коли ламали вдруге і втретє. Чим м'якше і добріше дівчинка, тим краща з неї вийде Морд-Сіт. Але її важче зламати у другий, і особливо в третій раз. Магістр Рал вважає мене особливою, тому що їм було нелегко зламати мене вдруге. Мама довго мучилася, вона не хотіла вмирати, не хотіла позбавляти мене останньої надії. Але від цього було тільки гірше. І мені, і їй. Третя ломка їм не вдалася. Мене вже хотіли вбити, але втрутився сам Магістр Рал. Він сказав, що, якщо мене все ж вдасться зламати, я стану чимось особливим. Він сам взявся за мене. Це він зламав мене втретє. В той день, коли я вбила батька, він узяв мене до себе в ліжко. У нагороду. Ця нагорода залишила мене безплідною.

Ковток в горлі заважав Річарду говорити. Він тремтячою рукою відкинув з її лиця пасмо волосся.

— Я не хочу, щоб тобі завдавали болю, пані Денна. Ніхто і ніколи.

— Для мене велика честь, — прошепотіла крізь сльози Денна, — що Магістр Рал покарав мене моїм власним ейджілом.

Річард сидів нерухомо.

— Сподіваюся, пані Денна, що завтра він уб'є мене, і я більше ніколи не побачу, як тебе мучать.

В її очах грали відблиски полум'я.

— Я творила з тобою таке, чого не творила ще ні з ким, і ось ти — перший, хто пошкодував мене, перший, хто захотів вгамувати мій біль. — Вона сіла на ліжку і взяла миску. — Тут ще дещо залишилося. Я змащу твої рани там, де Констанція торкалася тебе без моєї згоди.

Денна змастила йому плечі, груди, живіт. Очі їх зустрілися. Її рука завмерла. Повисло мовчання. Денна нахилилася і ніжно поцілувала його, потім відсторонилася, обняла однією рукою і поцілувала ще раз.

Вона опустилася на ліжко, взяла його руку і обома руками притиснула її до своїх грудей.

— Іди до мене, коханий. Я хочу тебе прямо зараз.

Річард кивнув і потягнувся за ейджілом. Денна торкнулася його зап'ястя.

— Сьогодні я хочу тебе без ейджа. Покажи мені, будь ласка, як це буває без болю.

Вона обняла його і ніжно притягнула до себе.