Син Нептуна

VIII Хейзел

Принаймні їжа в таборі була смачною. Невидимі вітряні духи, аури» чекали на таборян і, здавалось, точно знали, хто чого бажає. Вони приносили на вітрах тарілки й чашки так швидко, що їдальня перетворювалася на смачний ураган. Якщо ти підводився занадто швидко, то майже напевно отримував квасолею в око або горщиком тушкованого м’яса по потилиці.

Хейзел принесли гамбо[13] з креветками — її улюблену домашню страву. Завдяки цьому супові вона знову почувалася маленькою дівчинкою в Новому Орлеані, ще до того як відкрилось її прокляття, а маму охопила злоба. Персі отримав чизбургер і химерний на вигляд газований напій — його колір був яскраво-блакитним. Хейзел не зрозуміла, що це, але Персі скуштував напій і широко усміхнувся.

— Воно мене радує, — промовив він. — Не знаю чому... але радує.

Лише на мить одна з аур стала видимою — дівчина, схожа на ельфа в білій шовковій сукні. Вона хихикнула, підливши ще напою у склянку Персі, і зникла з поривом вітру.

Цього вечора їдальня здавалась особливо гамірною. Сміх відлунював від стін. Бойові прапори шелестіли на кедрових балках під стелею, а аури носились туди-сюди, наповнюючи всім тарілки. Таборяни вечеряли в римському стилі, сидячи на тахтах навколо низьких столів. Дітлахи постійно піднімались і мінялись місцями, поширюючи чутки про те, хто кому подобається та таке інше.

Як зазвичай П’ята когорта зайняла найменш поважне місце. Її столи розташовувалися в кінці їдальні поряд із кухнею. За столом Хейзел завжди було найменше людей. Сьогодні там, як зазвичай, сиділи вона та Френк, але до них приєдналися Персі з Піко та їхній центуріон Дакота, який уважав своїм обов’язком привітати новобранця.

Дакота похмуро валявся на тахті, додавав цукор у свої напої й швидко їх поглинав. Це був здоровезний хлопчина з кучерявим чорним волоссям і очима, що знаходились не зовсім на одному рівні, тож щоразу, коли Хейзел на нього дивилась, їй здавалось, що світ нахиляється. Те, що він так багато пив у цей час, нічого гарного не віщувало.

—. Ну! — Дакота відригнув і змахнув келихом. — Вітаю у Персі, командо, — а потім нахмурився. — У команді, Персі!

— Е-е... дякую, — відповів Персі, але вся його увага була прикута до Ніко. — Я гадав, може, ми поговоримо... про те, де я міг тебе бачити раніше.

— Авжеж, — промовив Ніко дещо поспішно. — Справа в тому, що я більшість часу проводжу в Підземному царстві. Тож хіба що ми зустрілись там якимсь чином...

— Вісник Плутона, так його називають. — Дакота відригнув. — Рейна ніколи не знає, що робити із цим хлопцем, коли він навідується. Бачили б ви її обличчя, коли він з’явився з Хейзел і попросив Рейну її прийняти. Е-е... без образ.

— Усе гаразд. — Ніко, здавалось, відчув полегшення від зміни теми. — Дакота дуже допоміг, коли поручився за Хейзел.

Дакота почервонів.

— Еге, що ж... Вона здалась мені нормальною малою. Виявилось, що я мав рацію. Минулого місяця, коли вона врятувала мене від, ну, розумієте.

— Ох, оце було видовище! — Френк відірвав очі від смаженої риби з картоплею. — Персі, бачив би ти її! Так Хейзел отримала свою нашивку. Єдинорогів охопив панічний страх...

— Облишмо це, — промовила Хейзел.

— Облишмо? — заперечив Френк. — Дакоту б затоптали! Ти стала перед ними, розігнала їх геть, урятувала його шкуру. Ніколи не бачив нічого подібного.

Хейзел прикусила губу. Вона не любила про це розмовляти і почувалась незручно через те, що Френк робив з неї героя. Насправді, Хейзел дуже боялась, що єдинороги в паніці нашкодять одне одному. Їхні роги з коштовних металів — золота й срібла, — тож їй удалось розвернути їх у різні боки просто силою думки. Вона спрямувала тварин назад до стайні, керуючи ними за допомогою їхніх рогів. Так і заробила собі повноцінне місце в легіоні, а разом із тим і чутки про свої химерні здібності — чутки, що нагадували їй сумне минуле.

Персі вдивлявся в неї. Його очі кольору морської хвилі змушували дівчину хвилюватись.

— Ви з Ніко зростали разом? — запитав він.

— Ні, — відповів за неї Ніко. — Я дізнався, що Хейзел моя сестра нещодавно. Вона з Нового Орлеану.

Правда, звісно, але не вся. Зі слів Ніко всі вирішили, що він натрапив на неї в сучасному Новому Орлеані, після чого привів до табору. Це було легше, ніж розповідати правдиву історію.

Хейзел намагалась удавати із себе сучасного підлітка. Було непросто. На щастя, напівбоги в таборі майже не користувались технікою. Їхні сили зазвичай виводили з ладу електричні прилади. Та коли вона вперше вирушила у відпустку до Берклі, її ледве не розбив параліч. Телевізори, комп’ютери, айподи, інтернет... Через усе це вона була рада повернутись у світ привидів, єдинорогів і богів. Це здавалось значно меншою фантастикою ніж життя у двадцять першому сторіччі.

Ніко досі розповідав про дітей Плутона.

— Таких, як ми, небагато, тож ми тримаємось одне одного. Коли я знайшов Хейзел...

— У тебе є інші сестри? — поцікавився Персі, майже таким тоном, наче заздалегідь знав відповідь.

У голові Хейзел знову постали запитання. Коли вони з Ніко зустрічались? Що приховує її брат?

— Одна, — визнав Ніко. — Але вона загйнула. Я бачив її духа в Підземному царстві декілька разів, окрім останнього разу, коли вирушив туди...

«Щоб повернути її», — подумала Хейзел, хоч Ніко цього і не сказав.

— Вона зникла, — голос Ніко став хриплим. — Раніше вона була в Елізіумі — це щось на кшталт раю в Підземному царстві, — але вирішила переродитись в іншу форму життя. Тепер я ніколи її більше не побачу. Мені пощастило, що я знайшов Хейзел... ну, у Новому Орлеані.

Дакота крякнув.

— Хіба що ти не віриш чуткам. Не кажу, що я вірю...

— Чуткам? — запитав Персі.

З іншого кінця кімнати заволав фавн Дон:

— Хейзел!

Хейзел ще ніколи так йому не раділа. Донові, узагалі-то, забороняли знаходитись у таборі, та він усе одно примудрився якимось чином прослизнути. Він проштовхувався до їхнього столу, усміхаючись до легіонерів, хапаючи їжу з тарілок та вказуючи пальцем на таборянок: «Привіт! Зателефонуй мені!» Летюча піца ляснула його по голові, і він зник за тахтою. Але потім вискочив знову, так само з усмішкою на обличчі, і пробрався до столу Хейзел.

— Моя улюблена дівчинко! — Від нього тхнуло, наче від мокрого козла, огорнутого запліснявілим сиром. Він нахилився над їхніми тахтами і поглянув на їжу. — Слухай, новенький, ти це доїдатимеш?

Персі нахмурився.

— Хіба фавни не вегетаріанці?

— Не чизбургер, матінко рідно! Тарілку! — Він понюхав волосся Персі. — Слухай... що це за запах?

— Доне! — випалила Хейзел. — Не будь нахабою.

— Та ви що, я ж просто...

Їхній домашній бог Вітеллій замерехтів поряд, його тіло було наполовину занурене у Френкову тахту.

— Фавни в їдальні! Куди ми котимось? Центуріоне Дакота, виконуй свій обов’язок!

— А я виконую, — буркнув Дакота у свій келих. — Я вечеряю!

Дон досі шмигав носом навколо Персі.

— Друзяко, у тебе духовний зв’язок із фавном! Персі відхилився від нього.

— Який зв’язок?

— Духовний! Він дуже слабкий, наче хтось його придушив, але...

— Знаєте що! — Ніко зненацька підвівся. — Хейзел, чому б вам із Френком не розповісти Персі суть справи? Ми з Дакотою навідаємо претора. Доне і Вітеллію, ходімо з нами. Обговоримо стратегію для воєнних ігор.

— Стратегію програшу? — буркнув Дакота.

— Блідий хлопчина має рацію! — промовив Вітеллій. — Легіон б’ється гірше, ніж бились ми в Юдеї, а тоді ми вперше загубили орла. Авжеж, якби тоді командував я...

— Можна я спочатку з’їм тарілку? — запитав Дон.

— Уперед! — Ніко вийшов з-за столу і схопив Дона та Вітеллія за вуха.

Ніхто, окрім Ніко, не міг торкнутись ларів. Вітеллій обурено закричав, тоді як його тягли до столу претора.

— Ай! — протестував Дон. — Друзяко, обережно з моїм афро[14]!

— Ходімо, Дакото! — покликав Ніко через плече.

Центуріон неохоче підвівся. Він витер рота, хоча це було марним — навколо його губ завжди були червоні плями.

— Незабаром повернусь.

Він здригнувся, наче собака, що струшує із себе воду. А потім пошкутильгав геть, розплескуючи всюди свій напій.

— Що це таке було? — поцікавився Персі. — І що не так із Дакотою?

Френк зітхнув.

— З ним усе гаразд. Він син Вакха, бога вина. У нього залежність від певного напою.

Очі Персі округлились.

— Ви дозволяєте йому пити вино?

— О боги, ні! — випалила Хейзел. — Це було б катастрофою. У нього залежність від червоного «Кул-Ейда»[15]. П’є його з потрійною дозою цукру, а Дакота і без цього СПАУ... ну, розумієш, синдром порушення активності й уваги. Ще один такий день, і в нього вибухне голова.

Персі поглянув на стіл претора. Більшість старших офіцерів розмовляли з Рейною. Ніко і двоє його полонених, Дон та Вітеллій, стояли трохи поодаль. Дакота бігав туди-сюди вздовж щільного рядка щитів і стукав по них келихом наче по ксилофону.

— СПАУ, — промовив Персі. — І не кажи.

Хейзел ледве стримала смішок.

— Ну... більшість напівбогів такі. Або дислексики. Якщо ти напівбог, твій мозок улаштований інакше. От ти, наприклад... ти ж казав, що тобі важко читати.

— І ви такі самі? — запитав Персі.

— Не знаю, — визнала Хейзел. — Можливо. У мої часи таких дітей, як ми, просто називали ледачими.

Персі нахмурився.

— У твої часи?

Хейзел подумки лайнулась.

На щастя, заговорив Френк:

— Хотів би я мати СПАУ або дислексію. Усе що мені дісталось — непереносимість лактози.

Персі усміхнувся.

— Серйозно?

Френк, можливо, був і не найрозумнішим напівбогом у світі, та Хейзел подумала, що він дуже милий, коли засмучується. Плечі Френка важко опустились.

— Я ж морозиво обожнюю...

Персі розсміявся. Хейзел теж не втрималась. Приємно було сидіти так за вечерею і почуватись, наче справді серед друзів.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, чому так погано чути у П’ятій когорті? Ви ж такі круті.

Від похвали Хейзел почервоніла.

— Це складно пояснити. Наприклад, я, окрім того, що дитина Плутона, ще хочу бути вершником.

— Тому ти носиш кавалерійський меч?

Вона кивнула.

— Це тупо, мабуть. Прийняття бажаного за дійсне. У таборі є лише один пегас — Рейни. Єдинорогів тримають тільки заради ліків — стружка з їхніх рогів знешкоджує отруту, ну і все інше. Що б там не було, римська армія — це завжди піхота. А кіннота... римляни дивляться не неї зверхньо. Тож до мене у них таке ж ставлення.

— Їм же гірше, — промовив Персі. — Ну а ти що, Френку?

— Стрільба з лука, — буркнув той. — Це їм подобається не більше. Хіба що ти дитина Аполлона — тоді маєш виправдання. Хотілось би, щоб моїм батьком виявився Аполлон, але я на це майже не розраховую. Я не дуже ладнаю з віршами. І зовсім не певен, що хочу бути братом Октавіана.

— Чудово тебе розумію, — відповів Персі. — Але ж ти так вправно володієш луком. Як ти продірявив тих горгон! Забудь про все, що базікають.

Обличчя Френка почервоніло, наче Дакотин ,«Кул-Ейд».

— Якби ж я міг. Усі вони вважають, що такий нескладний здоровань мусить бути мечником. — Він подивився на своє тіло, наче не вірив, що воно справді його. — Кажуть, що я занадто кремезний як на лучника. Можливо, якщо батько колись мене визнає...

Декілька хвилин вони їли мовчки. Батько, який тебе не визнає... Хейзел було знайоме це відчуття. Та і Персі, здавалось, теж.

— Ти запитав про П’яту, — зрештою промовила вона. — Чому це найгірша когорта. Це взагалі-то почалося ще до нас.

Вона вказала на дальню стіну, де висіли прапори легіону.

— Бачиш той голий спис посередині?

— Орел, — промовив Персі.

Хейзел була ошелешена.

— Звідки ти знаєш?

Персі знизав плечима.

— Вітеллій казав, що легіон загубив орла колись у далекому минулому... уперше. Він говорив про це, як про велику ганьбу. Тож припускаю, що там мусив бути орел. А ще я зробив висновок з твоєї розмови з Рейною. Схоже, що ви загубили орла вдруге, нещодавно, і це якось пов’язано з П’ятою когортою.

Хейзел подумки зробила замітку більше не недооцінювати Персі. Коли він тільки прибув, вона вирішила, що він не дуже кмітливий — занадто дивні запитання він ставив. Та, вочевидь, Персі був розумнішим, ніж удавав.

— Ти маєш рацію, — промовила вона. — Саме це й трапилось.

— То що це таке взагалі — цей ваш орел? Чому стільки галасу навколо нього?

Френк подивився навкруги, щоб упевнитись, що ніхто не підслуховує.

— Це символ усього табору — великий золотий орел. Він повинен захищати нас під час битви й сіяти страх серед ворогів. Кожний орел наділяв свій легіон певною силою, а наш був від самого Юпітера. Вважається, що Юлій Цезар назвав наш легіон «Фульміната» — озброєний блискавкою — через те, на що був здатний орел.

— Не люблю блискавку, — промовив Персі.

— Проте, — сказала Хейзел, — він не робив нас непереможними. Дванадцятий легіон загубив свого орла вперше ще у давні часи, під час Юдейського повстання.

— Здається, я бачив таке кіно, — сказав Персі.

Хейзел знизала плечима.

— Можливо. Існує багато книг і кінострічок з цієї теми — як легіони втрачали своїх орлів. На жаль, траплялось це не раз. Орли мали величезне значення... археологи досі не знайшли жодного орла з часів стародавнього Риму. Кожний легіон обороняв свій символ до останнього живого солдата, тому що орел був наділений силою богів. Вони б радше сховали його або розплавили, ніж віддали ворогу. Спочатку Дванадцятому пощастило — Ми повернули свого орла. Але удруге...

— Ви там були?

Вони обидва похитали головами.

— Я майже такий саме новенький, як і ти. — Френк поплескав по своїй табличці пробатіо. — Прибув сюди лише Минулого місяця. Але цю історію знають усі. Уважається, що навіть розмовляти про це — на лихо. У вісімдесяті на Аляску відправили величезний загін...

— Пам’ятаєш пророцтво, що ти помітив у храмі, — продовжила Хейзел, — про сімох напівбогів і Браму Смерті? Нашим старшим претором на той час був Майкл Варус із П’ятої когорти. Тоді вона була найкращою в таборі. Майкл вирішив, що уславить легіон, якщо дізнається, про що йдеться у пророцтві та врятує світ від полум’я, бурі тощо. Він поговорив з авгуром, і той сказав, що відповідь чекає на Алясці. Але він також попередив Майкла, що час ще не настав. Пророцтво призначалось не для нього.

— Але він все одно пішов, — здогадався Персі. — Що сталось?

Френк ледве не шепотів.

— Довга і страшна історія. Майже вся П’ята когорта загинула. Більшість зброї з імперського золота, яку мав легіон, була втрачена, разом з орлом. Уцілілі або збожеволіли, або відмовились розповідати, що на них напало.

«Я знаю», — похмуро подумала Хейзел. Але продовжила мовчати.

— Оскільки орла загубили, — продовжив Френк, — табір почав слабшати. Завдання стають дедалі небезпечнішими. Чудовиська частіше нападають на наші кордони. Бойовий дух зникає. А десь з минулого місяця справи почали погіршуватися ще швидше.

— А вину поклали на П’яту когорту, — здогадався Персі. — Тож усі вважають, що ми прокляті.

Хейзел збагнула, що її гумбо охолонув. Вона з’їла одну ложку, але домашня їжа вже не подарувала відчуття домівки.

— Відтоді ми в опалі... ну, з часів нещастя на Алясці. Наша репутація поліпшилась, коли Джейсон став претором...

— Хлопчина, який загубився? — поцікавився Персі.

— Так, — відповів Френк. — Я ніколи його не зустрічав. Він зник до мого прибуття. Але я чув, що він був чудовим ватажком. Він буквально зріс у П’ятій когорті. Йому було байдуже, якої думки про нас інші. Він почав наново заробляти нам добре ім’я. А потім зник.

— Що відкинуло нас на самий початок, — гірко промовила Хейзел. — Знову зробило нас проклятими. Мені шкода, Персі. Тепер ти знаєш, у що вплутався.

Персі сьорбнув свого блакитного напою і задумливо глянув в інший кінець кімнати.

— Я не знаю, навіть звідки прийшов... але здається мені, що в опалі вже бував. — Він глянув на Хейзел і спромігся на усмішку. — До того ж вступити до легіону — це краще, ніж тікати лісами від чудовиськ. І тепер у мене є друзі. То що, змінимо ставлення до П’ятої когорти на краще, га?

У кінці кімнати пролунала сурма. Офіцери біля столу претора підвелись — навіть Дакота, з червоним, наче в упиря, ротом.

— Нехай почнуться ігри! — оголосила Рейна.

Таборяни схвально заволали і кинулись збирати спорядження, що стояло вздовж стін.

— Отже, ми нападаємо? — запитав Персі поміж галасу. — Це добре?

Хейзел знизала плечима.

— Гарна новина — у нас слон. Погана...

— Дай-но здогадаюсь, П’ята когорта завжди програє.

— Обожнюю цього хлопця. — Френк хлопнув Персі по плечу. — Ходімо, друзяко! Запишемо мені на рахунок тринадцяту поразку поспіль!