Син Нептуна

XLIII Хейзел

Верхи на Аріоні Хейзел почувалась могутньою, неспинною, цілковито впевненою у своїх силах — досконале поєднання людини та коня. Цікаво, кентаври відчувають те саме?

Капітани суден у Сьюарді попередили її, що до льодовика Хаббард триста важких і небезпечних морських миль, але Аріон долав їх без жодних зусиль. Він нісся над водою зі швидкістю звуку, нагріваючи повітря довкола, через що Хейзел навіть не відчувала холоду. На своїх двох вона ніколи не почувалась такою хороброю. Але на спині коня їй аж кортіло ринути в бій.

Френк і Персі не здавались так само щасливими. Коли Хейзел озирнулась, вона побачила, як стискались їхні зуби, а очні яблука вистрибували з очниць. Френкові щоки тряслись від шаленої скорості. Персі сидів позаду, відчайдушно намагаючись не сповзти з кінського заду. Хейзел сподівалась, що цього не станеться.

На такій швидкості вона могла й не помітити, коли друг опиниться в п’ятдесяти-шістдесяти милях позаду.

Вони пролетіли над скрижанілою протокою, минули фіорди і скелі з водоспадами, що спадали в море. З води просто перед ними вистрибнув горбатий кит, але Аріон перестрибнув його і поскакав далі, зігнавши з айсберга зграю тюленів.

Здається, минуло лише кілька хвилин, а вони вже влетіли у вузьку затоку. Звична крижана стружка у воді перетворилася на синій клейкий сироп. Аріон різко спинився на крижаній рівнині бірюзового кольору.

За півмилі від них розкинувся льодовик Хаббард. Навіть Хейзел, яка вже бачила льодовики раніше, насилу вірила своїм очам. У всіх напрямках тягнулись пурпурові гори, навколо яких, наче пухнасті пояси, ширяли хмари. У величезній долині між двома найвищими гребнями з моря здіймалась зазублена крижана стіна, що заповнювала собою всю ущелину. Льодовик був біло-синій, деінде з чорними смужками, через що нагадував купу брудного снігу, залишену снігоочисником на тротуарі, тільки в чотириста мільйонів разів більшу.

Щойно Аріон спинився, Хейзел відчула зміну температури. Уся ця крига відсилала вали холоду, перетворюючи затоку на найбільшу у світі морозильну камеру. Та найхимернішим з-поміж усього був розкотистий звук, що немов грім гуркотів над водою.

— Що це таке? — Френк втупив очі в хмари над льодовиком. — Гроза?

— Ні, — промовила Хейзел. — Це лід розколюється і рухається. Мільйони тонн льоду.

— Ти хочеш сказати, ця штука розламується? — поцікавився Френк.

Наче на знак згоди, від льодовика беззвучно відкололася крижана пластина й обрушилась у море, здійнявши водяні бризки і крижану шрапнель високо-високо в небо. За долю секунди до друзів дійшов і звук — БАБАХ! — майже такий саме нестерпний, як коли Аріон долає звуковий бар’єр.

— Не можна наближатись до цієї штуки! — сказав Френк.

— Ми мусимо, — заперечив Персі. — Велетень на вершині.

Аріон заіржав.

— Боги милосердні, Хейзел, — промовив Персі, — скажи своєму коневі стежити за лексиконом.

— Що він сказав? — Хейзел ледве стримувалась від сміху.

— Без лайки? Що може доставити нас на вершину.

Френк недовірливо поглянув на коня.

— Я гадав, що він Не літає!

Цього разу Аріон заіржав з такою люттю, що навіть Хейзел зрозуміла, що кінь лається.

— Друзяко, — сказав Персі коневі, — мене зі школи виключали за менше. Хейзел, він обіцяє, що ти побачиш, на що він здатен, тільки віддай наказ.

— Хм, ну тоді тримайтесь, — нервово промовила Хейзел. — Аріоне, уперед!

Аріон ракетою кинувся до льодовика. Він нісся просто по шузі, наче сміючись над усіма загрозами крижаного масиву.

Повітря ставало холоднішим, а хрускіт криги — гучнішим. Зі зменшенням відстані, льодовик набував усе більш загрозливих розмірів — від спроби осягнути його поглядом у Хейзел запаморочилося у голові. Його поверхня була вкрита ущелинами та печерами, над якими нависали зубчасті кряжі, схожі на леза сокир. Безупинно обвалювались уламки криги — деякі не більші за сніжки, інші — розміром з будинок.

Коли від підніжжя льодовика їх відділяла відстань у п’ятдесят ярдів, розкат грому стряснув Хейзел аж до самих кісток, і на них повалила крижана глиба, здатна накрити собою весь Табір Юпітера.

— Обережно! — заволав Френк, що на думку Хейзел було дещо зайвим.

Аріон випередив його. Кінь блискавкою пронісся повз уламки, перестрибуючи крижини і видираючись на схил.

Персі та Френк в унісон лаялись, неначе коні, і відчайдушно намагались втриматися на спині Аріона, тоді як Хейзел стискала в обіймах його шию. Якимсь чином хлопцям удалося не звалитись, коли Аріон піднімався по скелях, із неймовірною швидкістю та спритністю стрибаючи з одного виступу на інший. Це було схоже на падіння з гори, але у зворотному напрямку.

А потім усе скінчилось. Аріон гордо стояв на вершині крижаного гребня, що нависав над безоднею. Море тепер було за триста футів унизу.

Аріон зухвало заіржав, і звук луною відбився в горах. Персі не став перекладати, але Хейзел була певна, що Аріон кинув виклик іншим коням, які могли б бути у затоці: «Ану, повторіть це, шмаркачі!»

А потім він повернувся і) поскакав вздовж гребня льодовика, перестрибнувши ущелину завширшки футів у п’ятдесят.

— Там! — вказав Персі.

Кінь спинився. Попереду них лежав скрижанілий римський табір — збільшена копія Табору Юпітера. У ровах стирчали крижані шпилі. Нестерпною білизною, сліпили мури зі снігових блоків. З вартових веж звисали замерзлі сині прапори, що блищали на арктичному сонці.

Жодних ознак життя. Ворота стояли широко розчахнутими. По стінах не ходили вартові. І все ж усе тіло Хейзел охоплювало якесь моторошне відчуття. Дівчина пригадала печеру в затоці Воскресіння, де вона відроджувала Алкіонея, — гнітюча аура злоби і безперервне «бум-бум-бум», наче Геїне серцебиття. Це місце викликало схожі відчуття: наче земля тут намагалась пробудитись і поглинути все, наче гори з обох боків прагнули розчавити їх і весь льодовик.

Аріон пішов грайливою риссю.

— Френку, — промовив Персі, — може, далі пішки?

Френк зітхнув із полегшенням.

— Гадав, ти ніколи не запитаєш.

Вони вдвох спішились і зробили кілька невпевнених кроків. Крига здавалась стійкою. А через те, що її вкривав тонкий шар снігу, ще й не дуже слизькою.

Хейзел верхи вирушила вперед. Персі й Френк йшли обабіч її, тримаючи лук і меч напоготові. Вони дійшли до воріт без жодних перешкод. Хейзел була навчена помічати ями, тенета, сильця та всілякі інші пастки, з якими стикались римські легіони протягом століть на ворожій землі, але зараз не бачила нічого подібного — тільки відчинені скрижанілі ворота та замерзлі прапори, що тріщали на вітру.

Усю вію Преторію було видно як на долоні. На перехресті доріг перед принципією зі снігових блоків стояла висока постать у темних одіяннях, закута в кайдани.

— Танатос, — пробурмотіла Хейзел.

Її душу наче потягнуло вперед — просто до Смерті, — немов пил до пилососа. В очах потемніло. Вона майже звалилась з Аріона, але Френк підтримав її, не давши впасти.

— Ми з тобою, — промовив він. — Ніхто тебе не забере.

Хейзел стиснула його долоню. Їй не хотілось його відпускати. Френк здавався таким надійним, таким упевненим, але від Смерті він не міг її захистити. Його власне життя залежало від напівспаленої скіпки.

— Усе гаразд, — збрехала вона.

Персі тривожно подивився навколо.

— Де вартові? Де велетень? Це точно пастка.

Щоб не спокуситися повернути назад, Хейзел погнала Аріона крізь ворота. Розташування будівель було таким знайомим: бараки когорт, лазні, арсенал. Один в один Табір Юпітера, тільки втричі більший. Навіть верхи на коні Хейзел почувалась крихітною і незначною, наче проїжджала містом, спорудженим богами.

Вони спинились, за десять футів від постаті в чорному.

Опинившись тут, Хейзел відчула палке бажання нарешті закінчити ці пошуки. Вона розуміла, що зараз опинилася в більшій небезпеці, ніж коли билась з амазонками, чи захищалась від грифонів, чи дерлась на льодовик верхи на Аріоні. Варто було Танатосу тільки доторкнутися, і вона помре.

Та водночас Хейзел знала, що якщо вона не доведе ці пошуки до кінця, якщо мужньо не піде назустріч своїй долі, то все одно помре, але як боягузка і невдаха. Судді мертвих не будуть такими поблажливими вдруге.

Аріон легким галопом ходив туди-сюди, відчуваючи її занепокоєння.

— Добридень, — Хейзел ледве змусила себе заговорити. — Пане Смерть?

Постать у каптурі здійняла голову.

Миттю весь табір ожив. Із бараків, принципії, арсеналу та їдальні з’явились постаті в римських обладунках. Але це були не люди. Це були тіні — спантеличені привиди, з якими Хейзел прожила стільки десятиліть на Асфоделевих луках. Їхні тіла були просто згустками чорного диму, але їм вдавалось втримувати на собі лускаті нагрудники, поножі та шоломи. У димних руках вони тримали пілуми та зім’яті щити. Плюмажі на шоломах центуріонів були скрижанілими й обшарпаними. Більшість тіней прямувало до них пішки, але двоє вискочили зі стійл на золотій колісниці, яку тягнули чорні привиди-коні.

Побачивши собі подібних, Аріон гнівно вдарив копитом об землю.

Френк стиснув лук.

— Так, це таки пастка.