Син Нептуна

XXII Френк

Хоч на друзів і чекало катування зеленим чаєм з паростками пшениці, Френк радше пішов би з ними. Але Ірида схопила його за руку й повела до маленького столика біля еркера. Френк поклав свій спис на підлогу й сів навпроти богині. За вікном у темряві, вивергаючи вогонь і знищуючи траву, сновигали невгамовні змії.

— Френку, я розумію твої почуття, — промовила Ірида. — Ця напівспалена скіпка у твоїй кишені певно щодня важчає.

Якусь мить Френк не міг дихати. Рука мимоволі потягнулася до куртки.

— Звідки ви...

— Я ж казала. Я багато про що знаю. Я віками була зв’язківцем Юнони. Я знаю, чому вона дала тобі відстрочення.

— Відстрочення? — Френк дістав свій шматочок дерева у тканині й розгорнув його. Хоч яким би обтяжливим не був Марсів спис, його не можна було порівняти з цією скіпкою. Її вага, дійсно тягнула хлопця додолу.

— Юнона врятувала тебе не без причини, — промовила богиня. — Вона хоче, щоб ти послужив її задуму. Якщо б вона не з’явилась у той день, коли ти ще був немовлям, і не попередила твою мати про цю скіпку, ти би помер. Ти народився із занадто великою силою. Така могутність вбиває смертних.

— Велика сила? — Френкові вуха наче запалали від гніву. — Немає в мене жодної сили!

— Це неправда, Френку. — Ірида змахнула рукою перед собою, наче очищуючи скло, і з’явилась мініатюрна веселка. — Ти тільки подумай.

У веселці замерехтіло зображення. Френк побачив чотирирічного себе, який біг по задньому подвір’ї бабусиного маєтку. Мати, нахилившись з вікна горища, махала рукою та кликала його. Френкові не можна було гуляти на подвір’ї самому. Він не знав, що мама робила на горищі, але вона наказала йому залишатися біля будинку і не відходити далеко. Френк зробив цілковито протилежне. Він вискнув від захоплення і помчав до лісу, де стикнувся віч-на-віч із ведмедем гризлі.

Поки Френк не побачив картину у веселці, його спогади про цей день завжди були туманними. Він уважав, що це йому наснилось. Тепер Френк розумів, наскільки той випадок був дивним. Ведмідь витріщався на хлопчика, і важко було сказати, хто з них наляканий більше. А потім поруч із Френком з’явилась мати. Неможливо було так швидко зійти з горища. Вона стала між ведмедем та Френком і наказала синові бігти додому. Цього разу Френк послухався. Коли він озирнувся, уже на ґанку, то побачив, як мама виходить з лісу. Ведмідь зник. Френк поцікавився, що сталось. Мати усміхнулась. «Матуся-ведмедиця просто запитувала дорогу», — відповіла вона.

Зображення у веселці змінилось. Френк побачив себе шестирічного. Він лежав Калачиком в обіймах мами, хоч і був уже занадто дорослим для цього. Мамине довге чорне волосся, стягнуте у хвіст, спадало їй за спину. Руки обіймали сина. На ній були окуляри без оправи, які Френк обожнював цупити, і сірий ворсистий светр із вовни, що пахнув корицею. Вона розповідала йому історії про героїв, удаючи, ніби кожний з них був пращуром Френка: один з них, Сюй Фу вирушив у плавання за еліксиром життя. Веселкова картинка не мала звуку, але Френк пам’ятав мамині слова: «Він був твоїм пра-пра-пра...» Вона тицяла Френка в живіт щоразу, коли промовляла «пра», аж поки його хихикання не ставало зовсім нестримним.

А ще був Сун Гво, також відомий як Сенека Грак, він бився з дванадцятьма римськими і шістнадцятьма китайськими драконами у західних пустелях Китаю. «Бач, він був найсильнішим з усіх драконів, — говорила мати. — От чому він переміг їх усіх!» Френк гадки не мав, що це означає, але звучало це захопливо.

А потім вона тицяла його в живіт з такою кількістю «пра», що він скочувався на підлогу, щоб втекти від лоскоту. «А, найдавніший твій пращур, з тих що відомі нам, був князем Пілоса! Геркулес якось із ним бився. Це була запекла битва!»

«Ми перемогли?» — запитав Френк.

Мати розсміялась, але в її голосі відчувався сум.

«Ні, наш предок програв. Але Геркулесові довелося нелегко. Уяви, як це битись із бджолиним роєм. Так і було. Навіть Геркулес із ним ледве впорався!»

Ця розповідь здавалась Френкові якоюсь нісенітницею, як тоді, так і зараз. Його предок був бджолярем?

Френк багато років не згадував цих історій, але тепер пам’ятав їх так само чітко, як і мамине обличчя. Бачити її знову було боляче. Френку хотілось повернутись у ті часи. Хотілось бути маленьким хлоп’ям і лежати калачиком у маминих обіймах.

У райдужному зображенні маленький Френк поцікавився, звідки його родина. Стільки героїв! Вони були з Пілосу чи з Риму, а може, з Китаю чи з Канади?

Мати усміхнулась і нахилила голову, наче обмірковувала відповідь.

— З Лі-Гьєну, — зрештою промовила вона. — Наші предки жили в багатьох місцях, але наш дім — Лі-Гьєн. Завжди пам’ятай це, Френку: ти маєш особливий дар. Ти можеш бути будь-ким.

Веселка розчинилась, залишивши Френка віч-на-віч з Іридою.

— Я не розумію, — голос хлопця став сиплим.

— Твоя мати все пояснила. Ти можеш бути будь-ким.

Звучало це, як одне з тих дурнуватих висловів, які кажуть батьки, щоб підвищити самооцінку дітей, — шаблонне гасло, яке можна надрукувати на футболці Іриди, поряд із написами «Богиня жива!» і «Моє друге авто — чарівний килим!». Але з уст Іриди це прозвучало, наче виклик.

Френк притулив долоню до кишені штанів, де лежала мамина медаль. Срібло холодило, наче крига.

— Я не можу бути будь-ким, — наполегливо промовив Френк. — У мене бракує здібностей.

— А що ти пробував? Ти хотів бути лучником. І непогано із цим упорався. Це лише вершина айсберга. Твої друзі, Хейзел і Персі, — обидва на грані двох світів: грецького і римського, минулого і теперішнього. Але в тобі поєднались ще більш могутні сили. Твоє походження стародавнє — у жилах твоєї матері текла пілоська кров, а твій батько — Марс. Не дивно, що Юнона обрала тебе до сімки героїв. Вона хоче, щоб ти бився з велетнями і Геєю. Але поміркуй от над чим: чого хочеш ти?

— У мене немає вибору. Я син придуркуватого бога війни. Я мушу завершити це завдання і...

— Мусиш. А не хочеш. Я теж колись була такою. А потім утомилась усім прислужувати. Зганяй за келихом вина для Юпітера. Достав листа Юнони. Надішли райдужне повідомлення туди, надішли райдужне повідомлення сюди. Для будь-кого, у кого є золота драхма.

— Золота що?

— Немає значення. Але я навчилась не зациклюватися на проблемах. Я відкрила «Х.З.Ж.В.» і тепер вільна від тягаря. Ти теж на це здатен. Може, тобі й не втекти від долі — колись ця скіпка таки загориться. Я бачу, що ти триматимеш її в руках, коли це станеться, і твоє життя скінчиться...

— Дякую, — буркнув Френк.

— Але це лише робить його більш цінним! Ти не повинен бути тим, ким хочуть тебе бачити батьки чи бабуся. Не повинен коритися наказам бога війни чи Юнони. Роби, як підказує тобі серце, Френку! Знайди свій шлях!

Френк поміркував над цим. Думка була хвилюючою: відмовитись від богів, від долі, від батька. Він не хотів бути сином бога війни — адже його мати загинула на війні. Френк через війну втратив усе. Марс, вочевидь, не знав про нього найголовнішого: Френк не прагнув бути героєм.

— Навіщо ви мені це говорите? — запитав він. — Ви хочете, щоб я відмовився від пошуків і дозволив знищити Табір Юпітера? Друзі розраховують на мене.

Ірида стиснула плечима.

— Я не можу вирішувати за тебе, Френку. Але роби те, що хочеш, а не те, що мусиш. До чого довела мене моя послужливість? Я провела п’ять тисячоліть прислуговуючи іншим, і так і не розкрила свою індивідуальність. Яка в мене священна тварина? Ніхто не потрудився її мені дати. Де мої храми? Таких ніколи не будували. Ну й гаразд! Я знайшла своє щастя тут, у магазині. Залишайся з нами, якщо бажаєш. Ставай ХЗЖВшником.

— Хезе-ким? Зараз?

— Зараз у тебе є вибір. Якщо ти продовжиш пошуки... що станеться, коли ти звільниш Танатоса? Чи буде твоїй родині краще від цього? Твоїм друзям?

Френк пригадав слова бабусі: вона має зустрітись зі Смертю. Іноді бабуся його дратувала, і все ж вона була єдиною його ріднею, єдиною живою людиною, яка його любила. Якщо Танатос залишиться ув’язненим, Френк, можливо, не втратить її. І Хейзел... Якимсь чином вона повернулась із того світу. Якщо Смерть забере її знову, Френк цього не винесе. А ще ж є його власна проблема: за словами Іриди він мусив померти, ще коли був немовлям. Усе, що відділяє його від Смерті, — напівспалена паличка. Чи забере Танатос і його?

Френк спробував уявити, як залишиться з Іридою, як надягне футболку «Х.З.Ж.В.», продаватиме кристали та ловців снів напівбогам-мандрівникам і кидатиме позбавлені рослинного білку імітації тістечок у чудовиськ, що проходитимуть повз. А тим часом невмируща армія зітре з лиця землі Табір Юпітера.

«Ти можеш бути будь-ким», — сказала його мати.

«Ні, — подумав Френк. — Я не можу бути таким егоїстом».

— Я мушу йти, — сказав він. — Це мій обов’язок.

Ірида зітхнула.

— Не сподівалась на інше, і все ж мала спробувати. Завдання, що чекає на вас... Що ж, нікому б цього не побажала, особливо такому гарному хлопчикові, як ти. Якщо ти мусиш піти, я принаймні дам тобі пораду. Вам знадобиться допомога в пошуках Танатоса.

— Ви знаєте, де велетень його ховає?

Ірида задумливо поглянула на повітряні дзвіночки, що хитались на стелі.

— Ні... Аляска за межами влади богів. Це місце сховане від моїх очей. Але є дехто, хто може знати. Знайдіть провидця Фінея. Він сліпий, але бачить минуле, теперішнє і майбутнє. Він багато про що знає. Він може розповісти вам, де тримають Танатоса.

— Фіней... Я, здається, чув історію про нього.

Ірида неохоче кивнула.

— У давні часи він коїв жахливі речі. Використовував свій дар провидця на зло. Юпітер наслав на нього гарпій. Аргонавти, серед яких, до речі, був твій пращур...

— Князь Пілоса?

Ірида завагалась.

— Так, Френку. Але його дар, його історію... Ти маєш дізнатись про це самотужки. Одне слово, аргонавти прогнали гарпій в обмін на допомогу Фінея. Це було тисячоліття тому, але я так розумію, що Фіней повернувся у світ смертних. Ви знайдете його в Портленді, штат Орегон. Це вам по дорозі. Але пообіцяй мені одну річ. Якщо його досі катують гарпії, не вбивай їх, що б Фіней тобі не пообіцяв. Здобудь його допомогу у якийсь інший спосіб. Гарпії не лихі. Вони мої сестри.

— Ваші сестри?

— Знаю. Я не виглядаю настільки старою, щоб бути сестрою гарпій, але це правда. І Френку... є ще одна проблема. Якщо ти вирішив піти, тобі доведеться позбутися тих василісків на пагорбі.

— Ви змій маєте на увазі?

— Так. Василіск означає «маленький цар». Миле ім’я для не дуже милої істоти. Я не палаю бажанням їх убивати. Усе ж таки живі створіння. Але ви не зможете піти, поки вони не зникнуть. Якщо твої друзі спробують розпочати з ними бійку... то я передбачаю, що це погано скінчиться. Тільки ти здатен убити цих чудовиськ.

— Але як?

Богиня глянула на підлогу. Френк усвідомив, що вона дивиться на його спис.

— Хотіла б я, щоб був інший вихід. Наприклад, якби в тебе було кілька горностаїв. Горностаї — закляті вороги василісків.

— На жаль-, скінчились, — зізнався Френк.

— Тоді тобі доведеться скористатись подарунком батька. Ти впевнений, що не хочеш жити тут? Ми виготовляємо відмінне безлактозне рисове молоко.

Френк підвівся.

— Як ним користатись?

— Із цим тобі доведеться розбиратися самому. Я не підтримуватиму насильство. Поки ти битимешся, я перевірю, як там твої друзі. Сподіваюсь, Вовночка знайшла правильні лікарські трави. Востаннє, коли ми дещо наплутали... Ні, не вважаю, що ті герої хотіли стати стокротками.

Богиня підвелась. Її окуляри блиснули, і Френк побачив у склі власне віддзеркалення. Він виглядав серйозним і рішучим, зовсім не схожим на того хлопчика в райдужних картинках.

— Остання маленька порада, Френку. Тобі судилось померти із цим шматочком дерева в руках, споглядати, як жевріє власне життя. Але, мабуть, якби ти не тримав його у себе. Якби довіряв комусь настільки, щоб цей хтось міг зберігати його для тебе...

Пальці Френка стиснулись навколо скіпки.

— Ви пропонуєте...

Ірида лагідно розсміялась.

— Ох, любий, ні. Я би загубила цю скіпку у своїй колекції. Вона б перемішалась із кристалами або дісталась якомусь покупцеві, як дерев’яне прес-пап’є. Ні, я мала на увазі напівбога, твого друга. Когось близького твоєму серцю.

«Хейзел», — миттєво подумав Френк. Він нікому не довіряв більше за неї. Але як він може розповісти їй свою таємницю? Якщо він зізнається у тому, який вразливий і що все його життя залежить від напівспаленої палички... Хейзел ніколи не побачить у ньому героя. Він ніколи не стане її лицарем. До того ж нечесно було покладати на неї такий тягар.

Він згорнув скіпку і сунув її назад до кишені.

— Дякую... дякую вам, пані Іридо.

Вона стиснула його руку.

— Не зневірюйся, Френку. Веселки завжди означають надію.

Вона попрямувала до підсобки, залишивши Френка на самоті.

— Надія, — буркнув Френк. — Я б радше мав кількох вправних горностаїв.

Він підняв батьків спис і пішов назустріч василіскам.