Син Нептуна

XXIX Хейзел

Вона ще не сіла в човен, а вже відчула нудоту.

З голови не йшов Фіней. Цей дим із очей.

Ці руки, що осипаються пилом. Персі запевняв, що вона не така, як Фіней. Але вона така. Її злочин страшніший навіть за катування гарпій.

«Це ти в усьому винна! — сказав Фіней. — Коли б не ти, Алкіоней би не ожив!»

Човен нісся по Колумбії, а Хейзел намагалась забути слова старого. Вона допомогла Еллі змостити гніздо зі старих книг та журналів, які вони витягнули з бібліотечного сміттєвого кошика.

Вони не хотіли брати гарпію із собою, але Елла поводилась так, наче це питання не обговорюється.

— «Друзі», — пробурмотіла вона. — Десять сезонів. З 1994 до 2004. Друзі розплавили Фінея і дали Еллі в’ялену яловичину. Елла піде з друзями.

Тепер вона задоволено сиділа на кормі, гризла шматочки м’яса, і цитувала рядки то з творів Чарльза Діккенса, то з «П’ятдесяти дурощів, які не можна забороняти вашому собаці».

Персі стояв навколішки в носі човна і спрямовував його до океану своїми химерними силами приборкувача води. Хейзел сиділа поруч із Френком на середній лаві, пліч-о-пліч; і через це нервувалась не менше за гарпію.

Вона пригадала, як Френк заступився за неї в Портленді, як крикнув: «Вона гарна людина!», наче був ладний накинутись на будь-кого, хто цьому заперечить.

Пригадала його постать на схилі в Мендосіно, як він стояв один посеред отруєної трави, оточений полум’ям, зі списом у руці та попелом василісків біля ніг.

Тиждень тому, якби хтось припустив, що Френк — дитина Марса, Хейзел засміялася б. Він був занадто милим і тихим. Вона завжди відчувала, що мусить його захищати, бо він був таким незграбним, увесь час потрапляв у неприємності.

Відтоді, коли вони залишили табір, її ставлення змінилось. Френк виявився значно хоробрішим, ніж вона вважала. Тепер уже він наглядав за нею. І слід було визнати, що така зміна була Хейзел до вподоби.

Ріка вийшла в океан. «Пакс» повернув на північ. Поки вони пливли, Френк підбадьорював її дурнуватими жартами: «Як запхати мінотавра до холодильника? Скільки потрібно фавнів, щоб замінити лампочку?» Він вказував на будівлі уздовж узбережжя; що нагадували йому Ванкувер.

Почало сутеніти. Морська вода набувала такого самого багряного кольору, як крила Елли. Двадцять перше червня добігало кінця. До Свята Фортуни залишалося рівно сімдесят дві години.

Нарешті Френк дістав з рюкзака їжу: содову та кекси, що прихопив зі столу Фінея. Він роздав їх друзям.

— Це нормально, — тихо промовив він. — Моя мама казала, що не слід тримати проблеми в собі. Але якщо ти не хочеш нічого розповідати, це нормально.

Хейзел тремтливо зітхнула. Вона боялась розповідати. Не тільки тому, що їй було соромно. Вона не хотіла знепритомніти і провалитись у минуле.

— Ти мав рацію, — промовила вона, — коли сказав, що я повернулась з того світу. Я. я втікачка. Я маю бути мертвою.

Її прорвало, наче греблю. Слова ринули потоком. Вона розповіла, як мати викликала Плутона і закохалась у нього. Як мати зажадала всіх багатств землі і як це стало прокляттям Хейзел. Вона описала життя в Новому Орлеані. Розповіла про все, окрім свого хлопця Семі. Дивлячись в очі Френка, Хейзел не могла змусити себе говорити про це.

Вона розповіла про Голос і те, як Гея повільно захопила свідомість мами. Розповіла, як вони переїхали на Аляску і як Хейзел допомогла відродити Алкіонея. І розповіла, як померла, потопивши острів у затоці Воскресіння.

Хейзел розуміла, що її також чують Персі та Елла, але здебільшого розповідала все це Френкові. Коли вона закінчила, то боялась подивитись йому в очі. Вона чекала, що він посунеться від неї, можливо, назве чудовиськом.

Натомість він узяв її за руку.

— Ти пожертвувала собою, щоб перешкодити відродженню велетня. Мені б нізащо не достало мужності зробити подібне.

Вона відчувала, як пульсують жили на її шиї.

— Це не мужність. Через мене померла мама. Я допомагала Геї занадто довго. Це через мене вона ледве не перемогла.

— Хейзел, — промовив Персі. — Ти самотужки кинула виклик богині. Ти зробила все пра... — Його голос обірвався, наче в нього виникла неприємна думка.— Що трапилося в Підземному царстві... Тобто після твоєї смерті? Ти мала потрапити в Елізіум. Але якщо Ніко повернув тебе...

— Я не потрапила до Елізіуму. — У її роті пересохло, наче вона наїлась піску. — Будь ласка, не запитуй...

Але було запізно. Вона пригадала, як опускається в морок, як прибуває до берегів Стікса, і дійсність почала вислизати від неї.

— Хейзел? — покликав Френк.

— «Вислизає, вислизає» — пробурмотіла Елла. — П’ята позиція в американському чарті. Пол Саймон. Френку, іди з нею. Саймон каже, ФренКу, іди з нею.

Хейзел гадки не мала, про що говорить Елла, але вхопилась за руку Френка, і тієї самої миті в очах потемніло.

Вона знову опинилась у Підземному царстві, але цього разу поруч із нею був Френк.

* * *

Вони стояли в човні Харона і перетинали Стікс. У темних водах кружляв різний мотлох: здута повітряна кулька, соска-пустунка, маленькі фігурки наречених з весільного торту — залишки обірваних людських життів.

— Де ми? — запитав Френк, який стояв біля неї. Він мерехтів примарним пурпуровим світлом, наче перетворився на лара.

— У моєму минулому. — Хейзел почувалась неймовірно спокійною. — Це лише його відголоски. Не хвилюйся.

Човняр обернувся й ошкірився. Якусь мить він був вродливим африканцем у дорогому шовковому костюмі, а вже за секунду — скелетом у темній мантії.

— Авжеж тобі нема про що хвилюватись, — промовив він англійською з британським акцентом. Він звертався до Хейзел, наче не бачив Френка. — Казав я тобі, що перевезу, навіть якщо у тебе немає монети. Неправильно залишати Плутонову дочку на тому березі ріки.

Човен ковзнув на темний берег. Хейзел повела Френка до чорної брами Ереба. Духи розступилися перед ними, відчувши дитину Плутона. Велетенський триголовий пес Цербер заревів у темряві, але пропустив їх. Минувши браму, вони зайшли у величезний павільйон і опинилися перед суддями. Три постаті в чорних мантіях і золотих масках витріщилися на Хейзел.

Френк вискнув.

— Хто?..

— Вони винесуть вирок, — промовила вона. — Дивись...

Як і минулого разу судді не ставили запитань. Вони просто зазирнули в її мозок, витягуючи думки з голови і роздивляючись їх, наче колекцію старих світлин.

— Зірвала плани Геї, — промовив перший суддя. — Перешкодила пробудженню Алкіонея.

— Але вона ж цього велетня й породила, — заперечив другий. — Винна в боягузтві й слабкості.

— Вона ще дитина,— промовив третій. — Життя її матері висіло на волосині.

— Моя мати, — Хейзел знайшла в собі мужність заговорити. — Де вона? Яка на неї чекає доля?

Судді поглянули на Хейзел. Золоті маски застигли в моторошній посмішці.

— Твоя мати...

Над суддями замерехтіло зображення Марі Левек. Вона застигла в часі, заплющивши очі й міцно стискаючи Хейзел в обіймах. У повітрі над нею висіли нерухомі кам’яні уламки.

— Цікаве запитання, — промовив другий суддя. — Винні обоє.

— Так, — погодився перший. — Дитина померла заради шляхетної справи. Вона врятувала багато життів, затримавши відродження велетня. Їй достало мужності кинути виклик могутній Геї.

— Але вона оговталась запізно, — сумно зазначив третій суддя. — Вона винна в сприянні ворогу богів.

— На неї вплинула матір, — сказав перший. — Дитина потрапить до Елізіуму. Марі Левек — на Поля покарання.

— Ні! — крикнула Хейзел. — Ні, будь ласка! Це несправедливо.

Судді в унісон похитали головами.

«Золоті маски, — подумала Хейзел. — Золото завжди було моїм прокляттям. Чи не отруює воно якимсь чином їхні думки? Чи не змушує судити несправедливо?»

— Будь обережною, Хейзел Левек, — застеріг її перший суддя. — Ти справді хочеш узяти на себе всю відповідальність? Ти могла б покласти всю провину на душу своєї матері. Це було б справедливо. Тобі судилась доля великих. Твоя мати збила тебе зі шляху. Подивись, яким мало бути твоє майбутнє...

Над головами суддів з’явилось ще одне зображення. Хейзел побачила себе маленькою, з широкою посмішкою і руками, заплямованими фарбою. Зображення прискорилось. Хейзел побачила, як вона дорослішає — волосся стає довшим, очі сумнішими. Її тринадцятий день народження. Вона мчиться полями верхи на позиченому коні. Семі сміється, наздоганяючи її: «Від чого ти втікаєш? Хіба я настільки потворний?» Вона побачила себе на Алясці — як човгає по Третій вулиці додому зі школи, крізь сніг і морок.

А потім зображення знову прискорилось. Хейзел побачила себе двадцятирічну. Вона так нагадувала свою маму: волосся, заплетене в коси, золоті очі випромінюють щастя. На ній була біла сукня... Весільна? Така тепла усмішка, що Хейзел інстинктивно розуміє: її очі звернуті до когось особливого — того, кого вона кохає.

Хейзел не було гірко дивитися на зображення. Її навіть не цікавило, хто її наречений. Натомість вона подумала: «Мати могла б бути, такою, якби відпустила свій гнів, якби Гея не спотворила її душу».

— Ти втратила це життя,— коротко зазначив перший суддя...— Особливі обставини. Тобі Елізіум. Твоїй матері покарання.

— Ні, — промовила Хейзел. — Ні, вона не винна. Її збили зі шляху. Вона любила мене. Наприкінці вона намагалась захистити мене.

— Хейзел, — прошепотів Френк, — що ти робиш?

Вона стиснула його долоню, щоб він слухав мовчки. Судді не помічали його.

Зрештою другий суддя зітхнув.

— Вирішити неможливо. Недостатньо добра. Недостатньо зла.

— Винні обоє, — погодився перший. — Обидві душі будуть призначені до Асфоделевих луків. Мені шкода, Хейзел Левек. Ти могла б стати героєм.

Вона вийшла з павільйону на жовті луки, що простягались у вічність, і повела Френка крізь натовп духів до гаю чорних тополь.

— Ти відмовилась від Елізіума, — вражено промовив Френк, — щоб твоя мати не страждала?

— Вона не. заслуговувала на покарання.

— Але... що тепер?

— Нічого. Цілу вічність... нічого.

Вони безцільно дрейфували. Навколо них, наче горобці, гомоніли духи — розгублені й збентежені, вони не пам’ятали ані свого минулого, ані навіть своїх імен.

Хейзел пам’ятала все. Можливо, тому що була дочкою Плутона. Вона ніколи не забувала, ким є і чому опинилась у цьому місці.

— Спогади робили моє загробне життя важчим, — сказала вона Френку, який досі перебував поруч із нею, наче сяючий пурпуровий лар. — Я стільки разів намагалась підійти до батькового палацу... — Вона вказала на величезний чорний замок вдалечині. — Але він завжди залишався недосяжним. Я не можу залишити Асфоделеві луки.

— Ти зустрічала свою матір?

Хейзел похитала головою.

— Навіть якщо я її знайду, вона мене не впізнає. Ці духи... для них усе навколо наче вічний сон, нескінченний транс. Але я не могла зробити для неї більшого.

Час не мав тут жодного значення, але минула ціла вічність, перш ніж вони сіли під чорною тополею. З Полів покарання доносилися крики. Вдалечині, під штучним сонячним світлом Елізіума, блищали Острови блаженних, що в іскристому блакитному озері нагадували смарагди. Білі паруси розсікали воду, а на берегах ніжились у вічному блаженстві великі герої.

— Тобі не місце на Асфоделевих луках, — запротестував Френк. — Ти маєш бути з героями.

— Це лише відголоски минулого. Ми прокинемось, Френку! Це тільки здається, що ми тут вічність.

— Ну то й що! — заперечив Френк. — У тебе відібрали життя. Ти мала б вирости в прекрасну жінку. Ти...— Його пурпурове обличчя потемнішало. — Ти мала б одружитись із кимось, — тихо промовив він. — На тебе чекало чудове життя. Ти все ,це втратила.

Хейзел проковтнула сльози. У перший раз, коли вона потрапила на Асфоделеві луки сама, їй було значно легше. Поруч із Френком це місце здавалося більш сумним. Але Хейзел твердо вирішила не злитись на свою долю.

Вона пригадала себе дорослу, усміхнену та закохану. Вона знала, що це саме обличчя з легкістю могло стати похмурим і озлобленим, точнісінько як у Королеви Марі. «Я заслуговую на краще», —. завжди повторювала її мати. Хейзел не могла дозволити собі думати так само.

— Вибач, Френку, — промовила вона. — Але » твоя мати, здається, помилялась. Коли ділишся, не завжди стає легше.

— Але ж стає. — Френк сунув руку до кишені куртки. — Більше того... оскільки у нас ціла вічність на розмови, я хочу тобі дещо розповісти.

Він дістав згорток розміром приблизно з футляр для окулярів. Коли він розгорнув тканину, Хейзел побачила шматок дерева, що сяяв пурпуровим світлом.

Вона нахмурилась.

— Що це? — І тоді здогад, різкий і студений, наче порив зимового вітру, пронизав її. — Фіней сказав, що твоє життя залежить від спаленої палиці...

— Це правда. Без неї я помру.

Френк розповів їй, як з’явилась Юнона, коли він був немовлям, і як бабуся вихопила шматок дерева з каміну.

— Бабуся сказала, що в мене є дар — якась здібність, що ми успадкували від предка-аргонавта. Це і те, що мій батько Марс...— Френк знизав плечима. — Я начебто занадто могутній чи щось таке. Тому моє життя може так легко згоріти. Ірида сказала, що я помру, тримаючи цю скіпку в руках, що вона згорить у мене на очах.

Френк покрутив скіпку на пальцях. Навіть у вигляді пурпурної примари він здавався великим і дебелим. «У майбутньому має стати величезним, — подумала Хейзел, — сильним і здоровим, наче віл. Як його життя може залежати від чогось настільки маленького, як ця паличка?»

— Френку, як ти її носиш із собою? — запитала вона. — Ти не боїшся, що з нею щось станеться?

— Саме тому я тобі все це розповідаю. — Він протягнув скіпку. — Я розумію, що прошу забагато, і все ж, збережи її для мене, будь ласка.

Голова Хейзел пішла обертом. До цієї миті вона вірила у присутність Френка в її сні. Вона провела його за собою, покірно переживаючи події минулого, бо вважала, що він заслуговує дізнатися правду. Але тепер її охопили сумніви: чи справді Френк переживав усе це разом із нею, чи вона тільки уявляла його присутність? Чому він ввіряє їй своє життя?

— Френку, — промовила вона, — ти знаєш, хто я. Я — дочка Плутона. Усе, до чого я торкаюсь, гине. Мені не можна довіряти.

— Ти мій найкращий друг. — Він поклав скіпку їй у руки. — Я довіряю тобі більше, ніж будь-кому на світі.

Хейзел хотілося сказати, що він помиляється. Хотілося повернути йому скіпку. Та перш ніж вона встигла щось сказати, над ними нависла тінь.

— За нами прийшли, — здогадався Френк.

Хейзел майже забула, що пережйває своє минуле. Над нею стояв Ніко ді Анжело у своєму чорному пальті, з мечем із стигійської сталі на поясі. Він не помітив Френка, але вдивлявся в очі Хейзел і наче читав у них усе її життя.

— Ти особлива, — промовив він. — Дитина Плутона. Ти пам’ятаєш своє минуле.

— Так, — відповіла Хейзел. — А ти живий.

Ніко розглядав її, наче меню в ресторані, вирішуючи: замовляти чи ні.

— Я — Ніко ді Анжело. Я шукаю свою сестру. Смерть кудись зник, тож я подумав... подумав, що поверну її — і ніхто не помітить.

— Повернеш у світ живих? Це можливо?

— Мало б бути. — Ніко зітхнув. — Але її тут немає. Вона вирішила переродитися в іншому житті. Я спізнився.

— Мені дуже шкода.

— Ти теж моя сестра. — Він простягнув до неї руку. — Ти заслуговуєш на другий шанс. Ходімо зі мною!