Син Нептуна

IV ПЕРСІ

Дорогою з табору Хейзел пригостила його еспресо і вишневим кексом, що купила у Бомбіло, двоголового торговця кавою.

Персі за секунду проковтнув кекс і взявся за напій.

Кава була неймовірною. «Тепер, — подумав хлопець, — помитись би, перевдягнутись, подрімати — і я буду, як новенька монетка. Можливо, навіть з імперського золота».

Він побачив, як гурт дітлахів у плавках і з рушниками прямує до будівлі, з купи димоходів якої валила пара. Зсередини лунали сміх і плескіт води, наче там був басейн — Персі такі місця були до вподоби.

— Лазня, — промовила Хейзел. — Сподіваюсь, ми встигнемо туди до вечері. Поки не побував у римській лазні, уважай, що й не жив.

Персі зітхнув, смакуючи наперед.

Чим ближче до головних воріт, тим більшими і гарнішими ставали бараки. Навіть привиди виглядали краще — з вишуканішими обладунками і яскравішим світінням. Персі спробував розшифрувати прапори та символи перед будівлями.

— Ви поділені на різні будиночки? — запитав він.

— Щось на кшталт цього. — Хейзел швидко присіла, і просто над її головою пронісся хлопчина на велетенському орлі. — У нас є когорти, у кожній когорті приблизно по сорок підлітків. Когорти поділені на бараки, по десять... сусідів по кімнаті, так би мовити.

Математика ніколи не давалася Персі легко, але він усе ж спробував помножити.

— Хочеш сказати, у таборі дві сотні підлітків?

— Приблизно.

— І всі вони діти богів? А боги не нудьгують.

Хейзел розсміялась.

— Не всі з них діти старших богів. Існують сотні молодших римських богів. До того ж багато таборян — нащадки у другому або третьому поколінні. Можливо, їхні батьки були напівбогами. Або дідусь чи бабуся.

Персі кліпнув очима.

— Діти напівбогів?

— А чому тебе це дивує?

Персі не знав відповіді. Останні декілька тижнів він тільки й думав про те, як би йому вижити. Можливість прожити достатньо довго, щоб стати дорослим і мати власних дітей, здавалась нездійсненною мрією.

— Ці нащадки...

— Ага.

— Вони мають здібності, як у напівбогів? — запитав Персі.

— Іноді. А іноді ні. Але їх можна навчити. Усі найкращі римські генерали та імператори стверджували, що походять від богів. І здебільшого вони говорили правду. А табірний авгур, до якого ми йдемо, Октавіан — нащадок Аполлона. Він має дар пророкування, начебто.

— Начебто?

Хейзел зробила кислу міну.

— Сам побачиш.

Такі новини не дуже радували, усе ж таки доля Персі була в руках цього Октавіана.

— А ваші дивізії... когорти, чи як їх там... вас поділяють залежно від того, якого бога ви діти?

Хейзел витріщилась на нього.

— Що за жахлива вигадка! Ні, це офіцери вирішують, куди назначити новобранця. Якщо б нас ділили за батьками, когорти були б нерівними. Я взагалі залишилася б одна.

Персі стало сумно, наче він і сам опинявся в подібній ситуації.

— Чому? Яке в тебе походження? — поцікавився він.

Перш ніж Хейзел встигла відповісти, хтось позаду крикнув:

— Стривайте!

До них біг привид з круглим, наче м’яч, животом і тогою, настільки довгою, що чоловік весь час через неї перечіплявся. Він наздогнав їх і почав хапати ротом повітря, від чого його пурпурова аура почала сильно мерехтіти.

— Це він? — задихаючись, вимовив привид. — Сподіваюсь, новенький у П’ятій когорті?

— Вітеллію, — сказала Хейзел, — ми, як би це сказати, поспішаємо.

Привид насупив брови і походжав навколо Персі, розглядаючи його, як потримане авто.

— Не знаю, — пробурчав він. — Нам у когорту потрібні лише найкращі. У нього всі зуби на місці? Уміє битись? Прибирає стайні?

— Так, так і ні, — відповів Персі. — Хто ви такий?

— Персі, це Вітеллій. — Вираз обличчя Хейзел говорив: просто потурай йому. — Він один з наших ларів. Зацікавлений у новобранцях.

На веранді поблизу інші привиди сміялися, споглядаючи, як Вітеллій поважно закрокував туди-сюди, чіпляючись за тогу і підтягуючи пояс із мечем.

— Так, — промовив Вітеллій, — за часи Цезаря — Юлія Цезаря, щоб ти розумів — із хлопцями з П’ятої когорти не жартували! Дванадцятий легіон Фульміната — гордість Риму! А тепер що? Ганьба! На що ми перетворились? Поглянь он на Хейзел з її спатою. Обурлива зброя для римського легіонера — вона для кінноти! А ти, хлопче, смердиш, як грецька клоака[11]. Ти що не миєшся?

— Зайнятий був — з горгонами бився, — відповів Персі.

— Вітеллію, — втрутилась Хейзел, — мені треба відвести Персі до авгура, перш ніж він зможе вступити до когорти. Чому б тобі не провідати Френка? Він зараз в арсеналі перевіряє зброю. Ти ж знаєш, як він цінує твою допомогу.

Пишні пурпурові брови привида різко здійнялись.

— Марсе всемогутній! Вони дозволили пробатіо перевіряти зброю? Лихо всім нам!

Вітеллій помчався вниз вулицею, зупиняючись кожні декілька футів, аби підняти меч або поправити тогу.

— Чу-у-у-дово, — промовив Персі.

— Вибач, — сказала Хейзел. — Вітеллій дивакуватий, але є одним з найстаріших ларів. Він тут аж із часів заснування легіону.

— Він назвав легіон... Фульмінатою?

— Озброєний блискавкою, — переклала Хейзел. — Наше гасло. Дванадцятий легіон існував від самого заснування Римської імперії. Коли Рим пав, багато легіонів просто зникли. А ми пішли у підпілля та діяли за таємним наказом самого Юпітера: виживати, набирати напівбогів та їхніх дітей, продовжувати спадщину Риму. З тих ще часів ми цим і займаємося, пересуваючись туди, де римський вплив найсильніший. Останні декілька століть ми мешкаємо в Америці.

Якою б нісенітницею не здавалася ця розповідь, але Персі було нескладно в неї повірити. Чесно кажучи, вона навіть здавалася знайомою, наче він завжди її знав.

— Отже, ти у П’ятій когорті, — припустив хлопець. — І вона, певно, не найбільш популярна?

Хейзел посміхнулась.

— Еге ж. Вступила у вересні минулого року.

— Це... лише за кілька тижнів до зникнення того хлопця, Джейсона?

Персі зрозумів, що влучив у вразливе місце. Хейзел опустила очі. Вона мовчала настільки довго, що часу б вистачило порахувати всі камінці бруківки.

— Ходімо, — зрештою промовила дівчина. — Покажу тобі мій улюблений краєвид.

Вони зупинились за головною брамою. Табір знаходився на найвищий точці долини, тож їм було видно майже все.

Дорога вела до ріки і там розходилася. Один шлях ішов на південь, через міст до пагорба з храмами. Інший — на північ, до міста, що було зменшеною копією Стародавнього Риму. На відміну від військового табору місто виглядало яскравим та безладним — будівлі тулились одна до одної бозна-як. Навіть звідси Персі було видно, як на площі збираються люди, на ринку кружляють покупці, а в парках батьки граються зі своїми дітьми.

— У вас тут родинами мешкають? — запитав він.

— У місті — так, — відповіла Хейзел. — Коли тебе приймають у легіон, ти служиш десять років. Після цього можна піти у відставку, коли заманеться. Більшість напівбогів вирушають у світ смертних. Але для декого там досить небезпечно. Ця долина — притулок для таких. Можна піти до коледжу в місті, одружитися, мати дітей, відійти від справ, коли станеш старий. Це єдине безпечне місце для таких, як ми. Тому багато ветеранів і знаходять свою домівку там, під заступництвом легіону.

Дорослі напівбоги. Напівбоги, які можуть жити без страху, одружитися, створити сім’ю... Персі важко було в це повірити. Занадто гарно, щоб бути правдою.

— А якщо на долину нападуть?

Хейзел насупилася.

— Ми захищені. У нас чарівні кордони. Хоча зараз наша сила не така, як раніше. Останнім часом чудовиська нападають дедалі частіше. Те, що ти сказав про горгон, що вони не вмирають... ми теж це помітили, стосовно інших чудовиськ.

— Ви знаєте, чому так відбувається?

Хейзел відвела погляд. Персі зрозумів, що вона щось приховує — щось таке, про що їй не можна розповідати.

— Це... це важко пояснити, — промовила вона. — Мій брат каже, що Смерть не...

Її перервав слон.

Хтось позаду заволав:

— Дорогу!

Хейзел відтягнула Персі з дороги, і повз них верхи на дорослому слоні промчав напівбог. Спину тварини вкривала чорна кевларова[12] броня, збоку якої виднівся надпис — «СЛОН» (що Персі здалось дещо очевидним).

Слон прогуркотів далі дорогою та повернув на північ, у напрямку великого поля, на якому будувались якісь укріплення.

Персі виплюнув пил із рота.

— Що це?...

— Слон, — пояснила Хейзел.

— Так, я вмію читати. Чому у вас слон у куленепробивному жилеті?

— Увечері військове навчання. Це Ганнібал. Він засмучується, коли його не беруть із собою.

— О! Дійсно, цього допускати не можна.

Хейзел розсміялась. Важко було повірити, що лише мить тому вона була такою сумною. «Що Хейзел збиралася сказати? — думав Персі. — У неї є брат. Однак вона ж говорила що залишилась би одна, якби таборян ділили за божественими батьками».

Персі було не під силу її розкусити. Дівчина здавалась приємною і товариською, розважливою як на ту, якій не більше тринадцяти років. Та водночас здавалося, що вона тримає на душі якусь сумну таємницю, наче відчуває провину за щось.

Хейзел вказала рукою на південь. За рікою, над Священним пагорбом, збирались темні хмари. Червоні спалахи блискавки заливали статуї багряним світлом.

— Октавіан за роботою, — промовила Хейзел. — Нам краще поспішити туди.

* * *

На шляху до пагорба вони зустріли якихось хлопців із козлиними ногами, які вештались уздовж дороги.

— Хейзел! — крикнув один із них і підбіг, широко посміхаючись.

Вище пояса на ньому була вицвіла гавайська сорочка, а нижче, де мали б бути штани, — густе коричневе козляче хутро. Кучерява копиця волосся на голові колихалася від кожного кроку. Очі ховались за маленькими круглими окулярами з веселковим забарвленням. Він тримав картонку з написом: «ПОПРАЦЮЮ, ЗАСПІВАЮ, ПОГОВОРЮ, ЗАЛИШУ У СПОКОЇ за денарій».

— Привіт, Доне! — промовила Хейзел. — Вибач, у нас немає часу...

— О, це ж круто! Це круто! — Дон закрокував поряд із ними. — Агов, а цей хлопчина новенький! — Він посміхнувся до Персі. — Не знайдеться в тебе трьох денаріїв на автобус? Тому що я залишив гаманець удома, а мені потрібно дістатись до роботи, і...

— Доне, — обірвала його Хейзел. — У фавнів немає гаманців. І роботи. І дома. І автобусів у нас тут немає.

— Дійсно, — весело промовив фавн, — але ж денарії у вас є?

— Тебе звуть Дон? Дон Фавн? — запитав Персі.

— Еге ж. І що?

— Нічого. — Персі намагався зберегти серйозний вираз обличчя. — А чому у фавнів немає роботи? Хіба вони не повинні працювати на табір?

Дон бекнув.

— Фавни! Працювати на табір! Сміхота!

— Фавни, так би мовити, вільні духи, — пояснила Хейзел. — Вони вештаються тут, тому що, ну... тут безпечно вештатись і жебракувати. Ми не зважаємо, але...

— Ох! Хейзел — просто чудо, — перервав Дон. — Вона така люб’язна! Усі інші таборяни такі: «Пішов геть, Доне». Але вона така: «Будь ласка, іди геть, Доне!» Я її обожнюю!

Фавн здавався незагрозливим, та все одно бентежив Персі. Хлопець ніяк не міг позбутися відчуття, що фавни повинні бути чимось більшим, ніж безхатьками, які клянчать денарії.

Дон глянув на землю перед ними і скрикнув.

— Оце так пощастило!

Він потягнувся до чогось, але Хейзел заволала:

— Доне, ні!

Вона відштовхнула його і вхопила щось маленьке та блискуче.Перш ніж Хейзел заховала предмет у кишеню, Персі мигцем побачив його. Хлопець міг присягнутись, що то був алмаз.

— Та годі тобі, Хейзел, — поскаржився Дон. — На нього можна купити запас пончиків на цілий рік!

— Доне, будь ласка, — сказала Хейзел. — Іди геть.

У її голосі було чутно таку збентеженість, наче вона щойно врятувала Дона від нападу куленепробивного слона.

Фавн зітхнув.

— Ех, не можу я на тебе довго гніватись. Але присягаюсь, ти наче ходяче везіння. Щоразу, коли ти проходиш...

— До побачення, Доне! — швидко промовила Хейзел. — Ходімо, Персі.

Вона так прискорилася, що Персі довелось ледь не бігти за нею.

— Що це було? — поцікавився він. — Той алмаз на дорозі...

— Прошу тебе, не питай.

Решту шляху до Священного пагорба вони пройшли в ніяковому мовчанні. Крива кам’яна дорога вела повз химерні ряди крихітних вівтарів і масивних склепів з куполами. Статуї богів, здавалось, проводжали Персі очима.

Хейзел вказала на храм Беллони.

— Богиня війни, — промовила вона. — Це мама Рейни.

Потім вони пройшли повз величезний червоний склеп, прикрашений людськими черепами на залізних кілках.

— Будь ласка, скажи мені, що нам не туди, — сказав Персі.

Хейзел похитала головою.

— Це храм Марса Ультора.

— Марс... Арес — бог війни?

— Це його грецьке ім’я. Але так, це він. Ультор означає «месник». Він другий за старшинством бог Риму.

Персі ця новина не дуже тішила. Невідомо чому, один тільки вид цієї потворної будівлі викликав у нього гнів.

Він указав на вершину. Над найбільшим храмом (круглим павільйоном з білими колонами по колу і куполоподібним дахом) виром кружляли хмари.

— Дай-но вгадаю, це храм Зевса... тобто Юпітера? Туди ми йдемо?

— Ага. — Голос Хейзел здавався стурбованим. — Октавіан читає ауспіції там — у храмі Юпітера Оптимуса Максимуса.

Персі довелось напружити мозок, але зрештою латинські слова переклалися рідною мовою.

— Юпітер... найкращий і найвеличніший?

— Так.

— А який титул у Нептуна? Найкрутіший та найвідпадніший?

— Ну, не зовсім. — Хейзел вказала на маленьку блакитну будівлю розміром із комору для інструментів. Над дверима на цвяхах висів укритий павутинням тризубець. Персі заглянув усередину. На маленькому вівтарі стояла чаша з трьома засохлими цвілими яблуками.

У Персі аж серце занило.

— А сюди таки частенько навідуються.

— Мені шкода, Персі. Просто... римляни завжди боялись моря. Вони користувались човнами, тільки якщо інших варіантів зовсім не було. Навіть у наші часи поява дитини Нептуна в таборі вважається поганим передвістям. Востаннє, коли така дитина вступила до легіону... Це було 1906 року, коли Табір Юпітера знаходився ще на іншому березі затоки Сан-Франциско. Тоді стався той жахливий землетрус...

— Хочеш сказати, його спричинила дитина Нептуна?

— Так кажуть. — Хейзел наче відчувала провину. — Що б там не було... римляни Нептуна бояться, але не дуже поважають.

Персі витріщився на павутиння на тризубці. Чудово! Навіть якщо він вступить до табору, його ніколи не будуть любити. У кращому разі його боятимуться, а якщо він дуже постарається, то можуть дати йому кілька цвілих яблук.

І все ж, стоячи біля вівтаря Нептуна, Персі відчув, як щось забурлило всередині нього, наче жилами покотилися хвилі.

Він попорпався в рюкзаку та дістав останню їжу, що залишилась у нього з подорожі — черствий бублик. Безперечно, не їжа богів, та все ж Персі поклав його на вівтар.

— Привіт... е-е... тату. — Розмовляючи з фруктовою чашею, він почувався неабияким дурнем. — Якщо чуєш мене, допоможи, а? Поверни мені спогади. Скажи... скажи, що мені робити.

Його голос затремтів. Персі не планував скиглити, але був дуже виснаженим і наляканим. А ще він занадто довго почувався розгубленим, тож не відмовився би від будь-якої допомоги. Йому хотілось хоча б у чомусь бути певним. Він втомився хапатись за втрачені спогади.

Хейзел поклала руку йому на плечі.

— Усе буде добре. Тепер ти тут. Ти один з нас.

Персі почувався незручно від того, що. його втішає восьмикласниця, яку він ледве знає. І все ж був радий, що вона поряд.

Над ними прогуркотів грім. На вершині пагорба спалахнула червона блискавка.

— Октавіан майже закінчив, — промовила Хейзел. — Ходімо.

Порівняно з Нептуновою коморою, храм Юпітера безперечно був і оптимус, і максимус.

Мармурову підлогу вкривали фантастичні мозаїки та латинські написи. За шістдесят футів над ними блищала золотом опукла стеля. Весь храм продувало вітром.

У центрі стояв мармуровий вівтар, на якому підліток у тозі здійснював якийсь ритуал перед величезною золотою статуєю єдиного і неповторного — Юпітера, бога небес, одягненого в шовкову пурпурову тогу розміру ХХХL, з блискавкою в руці.

— Вона якась не така, — пробурмотів Персі.

— Що? — запитала Хейзел.

— Та оця блискавка.

— Про що ти говориш?

— Я...— Персі нахмурився. Якоїсь миті йому здалось, що він щось пригадав. Але потім усе зникло. — Нічого, мабуть.

Хлопець біля вівтаря здійняв руки. У небі спалахнуло ще більше червоних блискавок — і храм затрясся. А потім хлопчина опустив руки, і гуркіт стихнув. Хмари змінились із сірих на білі й розступилися.

Досить вражаючий трюк, особливо якщо подивитися на виконавця. Високий і худий, з волоссям кольору соломи, хлопець не вражав. У завеликих джинсах; мішкуватій футболці й просторій тозі він нагадував садове опудало, на яке начепили простирадло.

— Що він робить? — пробурмотів Персі.

Хлопчина в тозі повернувся. У нього була крива посмішка і трошки шалений погляд, наче він щойно грав у напружену відеогру. В одній руці він тримав ніж. У другій — щось схоже на мертву тварину. Від чого виглядав ще більш шаленим.

— Персі, — промовила Хейзел, — це Октавіан.

— Грекус! — виголосив Октавіан. — Як цікаво!

— Е-е, привіт, — відповів Персі. — Ви тут убиваєте маленьких тваринок?

Октавіан поглянув на пухнасту річ у руці й розсміявся.

— Ні, ні. Колись убивали. Ми дізнавались волю богів, досліджуючи нутрощі тварин — курок, козлів і таке інше. У наш час ми користуємось оцим.

Він жбурнув Персі пухнасту річ. Випатраний плюшевий ведмедик. І Персі помітив під статуєю Юпітера ще цілу купу знівечених іграшок.

— Серйозно? — запитав Персі.

Октавіан зійшов з помосту. Йому було близько вісімнадцяти, але він був такий худий і нездорово блідий, що видавався молодшим. Спочатку хлопчина здався незагрозливим, але коли наблизився, Персі передумав. Очі Октавіана блищали моторошною допитливістю, наче авгур міг випатрати Персі так само легко, як іграшкового ведмедика, якби вирішив, що таким чином можна про щось дізнатися.

Октавіан примружив очі.

— Ти щось нервуєш.

— Ти мені когось нагадуєш, — промовив Персі. — Не пам’ятаю кого.

— Можливо, мого тезка — Октавіана Августа Цезаря. Подейкують, що ми неймовірно схожі.

Персі сумнівався, що справа в цьому, але точної причини визначити не міг.

— Чому ти назвав мене греком?

— Я бачив це в ауспіціях. — Октавіан указав ножем на купу плюшу на вівтарі. — У посланні сказано: грек прибув. Або, можливо: гусак заплакав. Маю передчуття, що правильне перше тлумачення. Ти хочеш вступити до легіону?

Хейзел відповіла за Персі. Вона розповіла Октавіану все, що сталося після їхньої зустрічі біля тунелю: про горгон, про бій біля ріки, про те, як з’явилась Юнона, і про розмову з Рейною.

Коли вона згадала про богиню, Октавіан, здавалось, здивувався.

— Юнона, — задумливо промовив він. — Ми називаємо її Юнона Монета. Та, що попереджає. Вона з’являється в часи кризи, щоб попередити Рим про велику загрозу.

Він зиркнув на Персі, наче мовив: наприклад, про загадкових греків.

— Я чув, що Свято Фортуни цього тижня, — промовив Персі. — Горгони говорили, що цього дня відбудеться напад. Ти бачив це у своєму плюші?

— На жаль, ні, — зітхнув Октавіан. — Волю богів важко зрозуміти. А останнім часом мої видіння стали навіть більш неясними.

— Хіба у вас немає... не знаю, — промовив Персі, — оракула чи когось подібного?

— Оракул! — Октавіан усміхнувся. — Яка чарівна думка. Ні, гадаю, вони в нас скінчились. Однак, коли б когось відправили на пошуки Сивілиних книг, як я радив...

— Сиві... що? — поцікавився Персі.

— Пророцькі книги, — відповіла Хейзел, — якими Октавіан одержимий. У минулому римляни шукали в них поради, коли траплялося лихо. Уважається, що вони згоріли, коли Рим пав.

— Деякими людьми так уважається, — зауважив Октавіан. — На лихо, наше теперішнє керівництво відмовляється призначити пошуки...

— Тому що Рейна не дурна, — промовила Хейзел.

— ...і тому у нас є лише уривки із цих книг, — продовжив Октавіан. — Декілька загадкових пророцтв, як оці.

Він кивнув на написи, що прикрашали мармурову підлогу. Персі припав очима до рядків, навіть не сподіваючись, що зрозуміє їх. І ледве не вдавився.

— Оце. — Він вказав і почав читати вголос, одразу перекладаючи:— На поклик озвуться сім напівкровок, у полум’ї й бурі світ гине знову...

— Так, так, — Октавіан, не дивлячись, закінчив вірш:— клятви дотримайся на краю могили, до Брами Смерті йдуть ворожі сили.

— Я... вже це чув.— Персі вирішив, що храм знову трясеться від грому. А потім усвідомив — тремтить усе його тіло. — Це важливо.

Октавіан підняв брову.

— Авжеж це важливо. Ми називаємо це Пророцтвом Сімох, але йому декілька тисяч років. Ми не знаємо, що воно означає. Щоразу, коли хтось намагається його розтлумачити... ну, Хейзел може тобі розповісти. Трапляється погане.

Хейзел пильно дивилася на нього.

— Просто прочитай ауспіцію для Персі. Може він вступити до легіону чи ні?

Персі майже відчував, як працює мозок Октавіана, як авгур обмірковує, чи буде від новоприбулого якась користь. Хлопчина простягнув руку до рюкзака. Персі.

— Прекрасний екземпляр. Можна?

Персі не зрозумів, що той має на увазі, але Октавіан уже схопив подушку-панду з «Барген-Марту», що стирчала з рюкзака. Це була лише дурнувата плюшева іграшка, але Персі подолав із нею довгий шлях. Він, так би мовити, полюбив її. Октавіан повернувся до вівтаря і здійняв ніж.

— Агов! — запротестував Персі.

Октавіан розсік живіт панди і висипав плюш на вівтар. Він жбурнув геть випатрану іграшку, пробурмотів декілька слів над плюшем і повернувся з широкою посмішкою на обличчі.

— Чудові новини! — сказав він. — Персі може вступити до легіону. Ми призначимо його до когорти на вечірніх зборах. Передайте Рейні моє схвалення.

Хейзел, здавалось, відчувала полегшення.

— Ну... чудово. Ходімо, Персі.

— О, ще дещо, Хейзел, — промовив Октавіан. — Я радий привітати Персі в легіоні. Але коли відбудуться вибори претора, сподіваюсь, ти згадаєш...

— Джейсон не мертвий, — випалила Хейзел. — Ти авгур. Ти повинен його шукати.

— О, я шукаю! — Октавіан вказав на купу випатраних плюшевих іграшок. — Я звертаюсь до богів щодня! На жаль, минуло вже вісім місяців, а я не знайшов нічого. Авжеж, я досі шукаю. Але якщо до Свята Фортуни Джейсон не повернеться, ми змушені діяти. Терпіти вакуум у владі більше неможливо. Сподіваюсь, ти підтримаєш мою кандидатуру. Це дуже багато означатиме для мене.

Хейзел стиснула кулаки.

— Мені. Підтримувати. Тебе?

Октавіан скинув тогу і повісив її на вівтар разом із ножем. Персі помітив сім ліній на Октавіановій руці — сім років у таборі, здогадався він. Знаком авгура була арфа — символ Аполлона.

— Усе ж таки, — сказав Октавіан до Хейзел, — я можу тобі допомогти. Буде прикро, якщо ці жахливі плітки не припинять поширюватися поміж людей... або, бороніть боги, виявляться правдою.

Персі сунув руку В кишеню І ВХОПИВ ручку. Цей тип погрожує Хейзел. Це очевидно. Один знак від Хейзел — і Персі вихопить Анаклузмос та подивиться, чи сподобається авгуру, коли погрожують йому.

Хейзел глибоко вдихнула. Її кулаки аж побіліли.

— Я про це поміркую.

— Чудово, — сказав Октавіан. — До речі, твій брат тут.

Хейзел завмерла.

— Мій брат? Навіщо?

Октавіан знизав плечима.

— Оце й мені цікаво, навіщо він узагалі тут вештається? Чекає на тебе біля храму вашого батька. Просто... не запрошуй його залишатись надовго. Він погано впливає на інших. А тепер, якщо не заперечуєте, я повинен продовжити пошуки нашого бідолашного зниклого друга Джейсона. Приємно було познайомитись, Персі.

Хейзел кинулась геть з павільйону, і Персі пішов за нею. Без сумнівів, він ще ніколи в житті так не радів нагоді забратися з храму.

Хейзел спускалася по схилу і лаялась латиною. Персі розумів не все, .але йому вдалось розрізнити «сина горгони», «жадну до влади зміюку» і декілька пропозицій стосовно того, куди б Октавіану засунути свого ножа.

— Ненавиджу цього типа, — пробурмотіла вона англійською. — Якби моя воля...

— Його ж не оберуть претором, еге ж? — запитав Персі.

— Хотіла б я бути в цьому впевнена. В Октавіана багато друзів, більшість з яких він підкупив. Решта табору його боїться.

— Боїться цього чахлика?

— Не недооцінюй його. Рейна непогана, але якщо Октавіан матиме таку саму владу... — Хейзел здригнулась. — Ходімо до мого брата. Він захоче з тобою познайомитись.

Персі не сперечався. Йому хотілося познайомитись із цим загадковим братом, можливо, дізнатися щось про Хейзел — чия вона донька та яку таємницю приховує, наприклад. Персі не вірилось, що вона могла накоїти щось таке, через що слід відчувати провину. Хейзел здавалась занадто доброю. Проте Октавіан поводився так, наче мав на неї якийсь першокласний брудний компромат.

Хейзел відвела Персі до чорного склепу, вбудованого в бік пагорба. Біля нього стояв підліток у чорних джинсах і льотній куртці.

— Привіт! — покликала Хейзел. — Я привела друга.

Хлопець обернувся. Персі знову охопило химерне відчуття, наче вони вже зустрічалися раніше. Хлопчина був не менш блідим Ніж Октавіан, але відрізнявся від того темними очима та розпатланим чорним волоссям. Брат зовсім не був схожим на Хейзел. У нього на руці було срібне кільце у формі черепа, замість пояса — ланцюг, а чорна футболка розписана черепами. На ланцюгу висів абсолютно чорний меч.

Аише на мить, коли хлопець побачив Персі, він здався здивованим — навіть стривоженим, наче його наздогнали небезпечні переслідувачі.

— Це Персі Джексон, — промовила Хейзел. — Він гарний хлопець. Персі — це мій брат, син Плутона.

Хлопець опанував себе і простягнув руку.

— Приємно познайомитись, — промовив він. — Ніко ді Анжело.