Син Нептуна

XXV Персі

Персі й раніше почувався найбільшим невдахою в історії. Але жіноча сумочка стала останньою краплею.

Вони залишили «Х.З.Ж.В.» поспіхом, тож, можливо, Ірида зовсім не хотіла образити його цим подарунком. Вона швидко набила сумку вітамінізованими тістечками, сухофруктами, макробіотичною в’яленою яловичиною та якимись кристалами-талісманами (на щастя), а потім запропонувала її Персі зі словами:

— Тримай, тобі це знадобиться. О, а тобі пасує.

Сумочка — перепрошую, чоловіча торба для аксесуарів, — була розфарбована у кольори веселки, мала символіку хіпі (вишитий дерев’яними бусинами пацифік) і таке гасло: «Обійми весь світ». Персі більше б зрадів, якби там було написано «Обійми бісквіт». Йому здавалось, що ця торба — підтвердження його неймовірної, навіть грандіозної нікчемності. Коли вони знову попливли на північ, він засунув торбу якомога далі від себе, однак човен був занадто малим, щоб забути про подарунок Іриди.

Персі не вірилось, що він виявився таким безпорадним у моменти, коли друзі потребували його допомоги. Спочатку йому достало клепки побігти до човна і залишити їх самих, через що Хейзел викрали. А потім він побачив військо, яке прямувало на південь, і у нього стався якийсь нервовий зрив.

Чи було йому соромно? Ще б пак. Але він нічого не міг із цим поробити. Коли очі побачили тих лихих кентаврів та циклопів, це здалось таким неправильним, таким не схожим на істину, що голова ладна була вибухнути. А ще Полібот... Поруч із цим велетнем Персі почувався зовсім знесиленим — відчуття абсолютно протилежні тим, що зринали в морі. З нього наче висмоктували всю енергію. Він відчував слабкість і нездоровий жар, щось наче роз’їдало його зсередини.

Завдяки Іридиному цілющому чаю тіло почувалось краще, але розум Персі досі перебував у замішанні. Хлопець чув розповіді про. людей з ампутованими кінцівками, які страждають від фантомних болей у місцях, де раніше були ноги чи руки. Саме це зараз відчував його розум — здавалося, боліли втрачені спогади.

Та найгіршим було те, що чим далі вони просувалися на північ, то більше спогадів зникало. У Таборі Юпітера Персі стало краще. Він почав пригадувати окремі імена й обличчя. Але тепер навіть обличчя Аннабет ставало туманним. У крамниці Іриди, коли він спробував надіслати Аннабет райдужне повідомлення, Вовночка лише сумно похитала головою.

«Це наче ти набираєш чийсь номер на телефоні, — сказала вона, — але потім розумієш, що не пам’ятаєш його. Або хтось перехоплює сигнал. Вибач, дорогенький. Але я просто не можу вас з’єднати».

Його до смерті лякало, що коли він дістанеться Аляски, то остаточно втратить спогади про Аннабет. Можливо, одного дня він прокинеться і не пам’ятатиме навіть її ім’я.

Але зараз необхідно зосередитись на пошуках. Поглянувши на ворожу армію, Персі зрозумів, із чим вони змушені мати справу. Зараз був ранок двадцять першого червня. Їм треба дістатись Аляски, знайти Танатоса і легіонські знамена та встигнути повернутись у табір до вечора двадцять четвертого. Чотири дні. Тим часом ворогу залишалось пройти лише декілька сотень миль.

Персі спрямував човен у сильну течію, і їх понесло геть від північного узбережжя Каліфорнії. Вітер пронизував холодом, але натомість приємно прочищав мізки від плутанини. Персі спрямував усю волю, аби максимально прискорити човен. Корпус «Пакса» тріщав від напруження, але, розсікаючи хвилі, прямував на північ.

Тим часом Хейзел і Френк обмінювались інформацією, отриманою в «Х.З.Ж.В.». Френк розповів про сліпого провидця Фінея в Портленді і чому той може допомогти їм знайти Танатоса. Він не сказав жодного слова про те, як йому вдалось убити василісків, але Персі відчував, що це якось пов’язано зі зламаним наконечником списа. Що б там не сталось, цей спис, здавалося, лякав Френка не менше за василісків.

Коли Френк закінчив, Хейзел розповіла йому про події в коморі.

— То ви надіслали райдужне повідомлення? — поцікавився Френк.

Хейзел співчутливо поглянула на Персі. Вона не розповіла про невдалу спробу зв’язатись з Аннабет.

— Я зв’язалась із Рейною, — сказала вона. — Узагалі для цього потрібно кинути монету у веселку і промовити заклинання. Щось на кшталт: «О Іридо, богине веселки, прийми моє підношення». Але Вовночка дещо змінила ритуал для нас. Дала нам — як же вона це назвала? — свій особистий номер. Тож я мала промовити: «О Вовночко, друзяко, зроби ласку. Покажи Рейну в Таборі Юпітера». Я почувалась трохи дурнувато, але це спрацювало. Зображення Рейни з’явилось у веселці, наче під час відеовиклику. Вона була в лазні. Перелякалась до смерті.

— За таке видовище я віддав би монету, — промовив Френк. — Я маю на увазі вираз її обличчя. Не лазню. Ну, ти зрозуміла.

— Френку! — Хейзел обмахнула обличчя рукою, наче їй бракує повітря. Жест старомодний, але такий милий. — Одне слово, ми розповіли Рейні про армію, але, як і казав Персі, вона про неї вже знала. Це мало що змінило. Рейна робить усе, що може, аби посилити захист табору. Але якщо ми не звільнимо Смерть і не повернемося з орлом...

— ...табору не встояти перед таким військом, — закінчив Френк. — Не без нашої допомоги.

Після цього вони пливли мовчки.

Думки про циклопів і кентаврів снували в голові. Персі згадав Аннабет, сатира Гровера і сон про будівництво велетенського воєнного корабля.

«Ти не з неба звалився», — сказала йому Рейна.

Хотів би Персі пам’ятати, звідки ж тоді. Він міг би попросити про допомогу. Табір Юпітера не має битись із велетнями самотужки. Десь там у невідомому місці мусять бути союзники.

Він провів пальцями по своєму намисту, по свинцевій табличці пробатіо і по срібному кільцю, яке дала йому Рейна. У Сієтлі Персі, можливо, вдасться поговорити з її сестрою Гіллою. Вона здатна надіслати допомогу. Якщо не вб’є його, тільки-но побачить.

Войи пливли ще кілька годин, а потім очі Персі почали заплющуватися. Він боявся знепритомніти від виснаження, але несподівано отримав можливість перепочити. Біля човна виринула Косатка, і Персі подумки звернувся до неї.

Важко було назвати це звичайною розмовою, але минула вона приблизно таким чином:

— Не могли б ви підвезти нас на північ, — запитав Персі — Якомога ближче до Портленда?

— Я їм тюленів, — відповіла косатка. — Ви — тюлені?

— Ні, — зізнався Персі. — Але моя сумка набита макробіотичною в’яленою яловичиною.

Косатка здригнулась.

— Обіцяй не годувати мене цим, і я доставлю тебе на північ.

— Згода.

Персі нашвидкуруч зробив з канату дещо схоже на віжки і стягнув їх навколо голови косатки. Човен понісся на північ із неймовірною швидкістю, і Персі на вимогу Хейзел та Френка влаштувався подрімати.

* * *

Сни, як завжди, були безладними і моторошними.

Наснилося, що він на горі Тем, на півночі від Сан-Франциско, б’ється в старій твердині титанів. Якась нісенітниця. Його не було серед римлян, коли ті нападали, і все ж він бачив усе дуже чітко: титан в обладунках, Аннабет і ще дві дівчини пліч-о-пліч із Персі у запалі битви. Одна з дівчат гине в бою. Персі схиляється над нею. На його очах вона розсипається на зоряний пил.

А потім він побачив велетенський воєнний корабель у сухому доці. Бронзова голова дракона блищала в ранковому світлі. Такелаж і озброєння були готові, але Персі відчував, що щось не так. Крізь відчинений люк на палубі виднівся механізм, схожий на двигун, і з нього валив дим. Хлопчина з хвилястим чорним волоссям лаявся і гамселив механізм гайковим ключем. Два інші напівбоги сиділи навпочіпки поруч із ним та занепокоєно спостерігали. Це були хлопець підліткового віку з коротким світлим волоссям і дівчина з довгим темним волоссям.

— Ти ж розумієш, що сьогодні сонцестояння, — промовила дівчина. — Ми повинні вирушити сьогодні.

— Та знаю я! — Кучерявий механік ляснув механізм ще кілька разів. — Можливо, іскра в землю пішла. Можливо, з карданом проблеми. А можливо, це знову каверзи Геї. Хтозна!

— Скільки треба часу? — поцікавився білявий хлопець.

— Два-три дні.

— У них немає стільки часу, — стурбовано промовила дівчина.

Щось підказувало Персі, що вона мала на увазі Табір Юпітера. А потім зображення змінилось.

Він побачив хлопчика із собакою, який блукав золотистими пагорбами Каліфорнії. Але потім зображення стало чіткішим і Персі усвідомив, що це не зовсім хлопчик. Це циклоп у поношених джинсах і фланелевій сорочці. А собака більше скидалась на гору чорного хутра розміром з носорога. Циклоп ніс на плечі величезну палицю, але не здавався Персі ворожим. Він не припиняв кликати Персі, називаючи його... братом?

— Запах дуже далеко, — поскаржився циклоп собаці. — Чому його запах так далеко?

— Гав! — відповіла собака, і сон Персі знову змінився.

Він побачив засніжене гірське пасмо, настільки високе, що його, верхівки пронизували хмари. У тіні скель з’явилось обличчя сплячої Геї.

«Такий цінний пішак, — лагідно промовила вона. — Не бійся, Персі Джексоне. Прямуй на північ! Так, твої друзі помруть. Але тебе я поки що збережу. Я покладаю на тебе великі сподівання».

У долині між горами простиралося величезне крижане поле. Його край опускався в море на сотні футів. Крижані пластини безупинно обвалювалися у воду. На поверхні криги стояв табір легіону: кріпосний вал, рви, вежі й бараки, точнісінько як. Табір Юпітера, тільки втричі більший. На перехресті доріг біля принципи стояла постать у темних одіяннях, прикута до криги. Погляд Персі промайнув постать і зупинився на штаб-квартирі легіону. Там у мороці сидів велетень, більший навіть за Полібота. Шкіра його блищала золотом. Позаду нього стояли рвані та скрижаніли штандарти римського легіону, включно з великим золотим орлом із розпростертими крилами.

«Ми чекаємо на тебе, — прогудів голос велетня. — Поки ти плетешся на північ, намагаєшся мене відшукати, моя армія знищить твої дорогоцінні табори — спочатку римський, а потім і інший. Ти не переможеш, напівбожку».

* * *

Персі раптово прокинувся. Був день, з холодного сірого неба на його обличчя падали краплі дощу.

— А я вважала, це я сплю, наче камінь, — промовила Хейзел. — Ласкаво просимо до Портленда.

Персі сів і покліпав очима. Картинка навколо настільки відрізнялась від побаченого уві сні, що важко було повірити, чи це насправді. «Пакс» повільно пропливав іржаво-чорною рікою повз центр міста. Над головою нависали масивні хмари. Дрібні та часті краплі дощу, здавалося, застигли в повітрі. Ліворуч від Персі виднілися промислові склади й залізничні шляхи. Праворуч був невеличкий центр міста, майже затишне скупчення багатоповерхівок і смуга затуманених лісистих пагорбів.

Персі протер заспані очі.

— Як ми тут опинились?

Погляд Френка говорив: «Ти не повіриш».

— Косатка протягнула нас до Колумбії[35]. А потім передала віжки парі дванадцятифутових велетнів-осетрів.

Персі почулось, що Френк сказав «велетнів у светрах». У голові постала чудернацька картина: двоє здорованів у милих светриках тягнуть їхній човен угору по річці. А потім він зрозумів, що Френк казав про осетрів, тобто риб. Добре, що Персі нічого не сказав. Інакше довелось би червоніти, він усе ж таки син морського бога.

— Одне слово, — продовжив Френк, — осетри тягнули нас довго. Ми з Хейзел спали по черзі. А потім зайшли в цю ріку...

— Вілламетт, — додала Хейзел.

— Так. Після цього човен, так би мовити, узяв кермо на себе і самотужки доставив нас сюди. Добре спалося?

Поки «Пакс» плив на південь, Персі розповів друзям про свої сни. Він намагався зосереджувати увагу на хорошому: воєнний корабель міг уже бути на шляху до табору. Друг-циклоп і велетенська собака шукали його. Він не став згадувати Геїні слова: «Твої друзі помруть».

Коли Персі розповів про римський табір на кризі, Хейзел наче занепокоїлась.

— Отже, Алкіоней на льодовику, — промовила вона. — Не дуже це звужує рамки пошуку. На Алясці таких сотні.

Персі кивнув.

— Може, цей провидець Фіней розповість, який саме нам потрібен.

Човен самотужки пришвартувався до причалу. Троє напівбогів витріщились на сірі будівлі південного Портленда.

Френк витер з волосся краплі дощу.

— Отже, нам доведеться шукати сліпця під дощем, — промовив Френк. — Класно.