Син Нептуна

V ХЕЙЗЕЛ

Хейзел здавалось, що вона щойно познайомила між собою дві атомні бомби. І тепер чекала, яка з них вибухне першою.

До цього ранку її брат Ніко був наймогутнішим з-поміж усіх їй знайомих напівбогів. Решта в Таборі Юпітера бачила в ньому лише дивака-мандрівника, не більш загрозливого ніж фавни. Хейзел розуміла, що це не так. Вона не зростала з Ніко, навіть познайомилась із ним тільки нещодавно. Але розуміла, що він небезпечніший за Рейну чи Октавіана, чи, можливо, навіть за Джейсона.

А потім вона зустріла Персі.

Спочатку, коли Хейзел побачила, як він шкандибає вздовж шосе зі старою жіночкою на руках, то вирішила, що це замаскований бог. Дарма що він був побитим, брудним і горбився від виснаження, у нього була могутня аура. А ще він мав вроду римського бога — ці очі кольору морської хвилі й чорне волосся, що здіймалось на вітру.

Хейзел наказала Френкові не стріляти. Вирішила, що, можливо, боги їх випробовують. Вона чула подібні міфи: хлопчина зі старою жіночкою просять притулку, і коли нахабні смертні їм відмовляють — бум, їх перетворюють на бананових слимаків.

А потім Персі заволодів рікою і знищив горгон. Перетворив ручку на бронзовий меч. Змусив весь табір стурбовано промовляти «грекус».

Син морського бога...

Багато років тому Хейзел сказали, що її врятує нащадок Нептуна. Та чи справді Персі здатен зняти з неї прокляття? У це було важко повірити.

Персі та Піко потиснули руки. Вони з опаскою огледіли одне одного, і у Хейзел виникло бажання втекти. Якби ці двоє вхопились за свої чарівні мечі, сталась би катастрофа.

Зовні Ніко не справляв враження небезпечного. Худий та неохайний, у м’ятому чорному одязі. Його волосся, як завжди, виглядало так, наче він щойно підвівся з ліжка.

Хейзел пригадала їхню першу зустріч. Коли вона вперше побачила, як Ніко оголив той чорний меч, вона ледве не розсміялась. Він назвав його «стигійською сталлю» і зробив це з таким серйозним виразом обличчя, що виглядав сміховинно. Який з кістлявого блідого хлопчика воїн! Хейзел ні за що б не повірила, що вони родичі.

Досить швидко її ставлення до Ніко змінилось.

Персі насупив брови.

— Я... я тебе знаю.

Ніко теж нахмурився.

— Знаєш?

Він поглянув на Хейзел, сподіваючись на пояснення.

Хейзел завагалась. Щось таке дивне було в братовій реакції. Він щосили намагався поводитись невимушено, але Хейзел помітила, що, коли той уперше побачив Персі, на його обличчі промайнув спалах тривоги. Ніко знає Персі. Вона була впевнена в цьому. Навіщо тоді вдає протилежне?

Хейзел змусила себе заговорити.

— Е-е... Персі втратив пам’ять.

Вона розповіла братові все, що трапилось після того, як Персі опинився біля воріт.

— Тож, Ніко...— обережно продовжила вона, — я подумала... ну, ти всюди буваєш. Можливо, ти зустрічав таких напівбогів, як Персі, або...

Обличчя Ніко стало похмурішим за Тартар. Хейзел уявлення не мала чому, але натяк зрозуміла: не зараз.

— Ці новини про армію Геї, — промовив Ніко. — Ви попередили Рейну?

Персі кивнув.

— А хто ця Гея, до речі?

У Хейзел пересохло в роті. Варто їй було тільки почути це ім’я... І все, на що. вона була здатна, — втриматися, аби не впасти навколішки. Дівчина пригадала м’який і сонний жіночий голос, сяючу печеру і те відчуття, коли легені наповнюються нафтою.

— Вона богиня землі. — Ніко зиркнув на землю, наче та їх підслуховувала. — Найстаріша богиня з-поміж усіх. Більшість часу вона перебуває в глибокому сні, а ще ненавидить богів та їхніх дітей.

— Матінка-земля... лиха?

— Дуже, — серйозно промовив Ніко. — Вона вмовила свого сина, титана Кроноса... е-е, тобто Сатурна... убити власного батька, Урана, і захопити владу над світом. Титани панували тривалий час. А потім діти титанів, Олімпійські боги, їх скинули.

— Ця розповідь здається знайомою, — голос Пер-сі був здивованим, наче якийсь старий спогад частково винирнув у його голові. — Але не вважаю, що колись чув частину про Гею.

Ніко знизав плечима.

— Вона знавісніла, коли боги захопили владу. Знайшла собі нового чоловіка — Тартара, духа безодні, — і дала життя расі велетнів. Вони намагались знищити Олімп, але зрештою боги їх перемогли. Принаймні... уперше.

— Уперше? — повторив Персі.

Ніко глянув на Хейзел. Не здавалося, щоб він хотів викликати в неї відчуття провини, але це чомусь сталося. Коли б Персі знав правду про неї і про те, що вона накоїла...

— Минулого літа, — продовжив Ніко, — Сатурн спробував повернутись. Відбулась друга війна титанів. Римляни з Табору Юпітера взяли приступом його штаб-квартиру на горі Отріс, що за затокою, і знищили його трон. Сатурн зник...

Ніко завагався і поглянув на Персі. Він наче боявся, що до Персі повернуться якісь спогади.

— Одним словом, — продовжив він, — Сатурн, швидше за все, знову в безодні. І всі ми гадали, що війна завершена. Але, здається, поразка титанів розворушила Гею. Вона прокидається. До мене доходять чутки про відроджених велетнів. Якщо вони збираються знову кинути виклик богам, то, напевне, почнуть зі знищення напівбогів...

— Ти розповів це Рейні? — запитав Персі.

— Авжеж. — Щелепи Ніко напружились. — Римляни не довіряють мені. Тому я сподіваюсь, що вона послухає тебе. Діти Плутона... ну, без образ, але нас вважають навіть гіршими за дітей Нептуна. Ми приносимо нещастя.

— Хейзел дозволяють тут знаходитись, — помітив Персі.

— Це інше, — відповів Ніко.

— Чому?

— Персі, — утрутилась Хейзел, — слухай, велетні — це не найгірша з проблем. Навіть... навіть Гея не найгірша з проблем. Те, що ти помітив стосовно горгон, — це наша найбільша біда — вони не вмирають. — Хейзел подивилась на Ніко. Вона небезпечно наблизилась до своєї таємниці, але з якоїсь причини довіряла Персі. Можливо, тому що той теж був білою вороною, можливо, тому що він урятував Френка на ріці. Він заслуговував знати, яка перед ними стоїть загроза. — Ми з Ніко, — боязко промовила вона, — ми вважаємо, що те, що відбувається... Смерть не...

Перш ніж вона встигла закінчити, з верху пагорба пролунав крик.

До них біг Френк, у джинсах, пурпуровій табірній футболці й джинсовій куртці. Його руки вкривало мастило після чищення зброї.

Як і завжди, коли вона бачила Френка, серце Хейзел закалатало — що дуже дратувало дівчину. Авжеж, він був чудовим другом — єдиним у таборі, хто не поводився з нею так, наче вона була носієм чуми. Але він подобався їй не тільки як друг.

Френк був на три роки старший, і його не можна було назвати принцом на білому коні. Із цим дивним поєднанням дитячого обличчя і кремезного тіла борця він нагадував миленьку коалу з мускулами. А через те, що в таборі весь час намагались зробити з них пару «Дві найбільші невдахи у таборі! Ви ідеально підходите одне до одного!»), Хейзел ще запекліше боролась зі своїми почуттями.

Але у серця були інші плани. Воно шаленіло щоразу, коли Френк перебував поблизу. Хейзел не відчувала нічого подібного... з часів Семі.

«Припини! Ти тут з однією метою — і це не новий хлопець», — думала Хейзел.

До того ж, Френк не знав її таємниці. Якби знав, не був би таким добрим до неї.

Френк добіг до храму.

— Привіт, Ніко...

— Френку. — Ніко усміхнувся. Френк, здавалось, йому подобався, можливо, тому що цей хлопчина був єдиним у таборі, хто не нервував поряд із дітьми Плутона.

— Рейна відправила мене за Персі, — сказав Френк. — Октавіан прийняв тебе?

— Еге ж, — відповів Персі. — Поганець убив мою панду.

— Він... О, ауспіція? Еге, плюшеві ведмедики, певно, бачать цього хлопця у нічних жахах. Але ти тепер з нами! Треба тебе причепурити до вечірніх зборів.

Хейзел усвідомила, що сонце вже майже сіло. Як це так швидко минув день?

— Маєш рацію, — сказала вона. — Нам краще...

— Френку, — перервав Ніко, — чому б тобі не відвести Персі? Ми з Хейзел трохи тут затримаємось.

«Овва», — подумала Хейзел. Вона намагалася не виказати стурбованість.

— Це... це чудова думка, — спромоглась вона. — Ідіть уперед. Ми вас наздоженемо.

Персі ще раз глянув на Ніко, наче досі намагався вхопитись за якийсь спогад.

— Хотілось би ще з тобою поговорити. Не можу позбутися відчуття...

— Авжеж, — погодився Ніко. — Пізніше. Я залишусь на ніч.

— На ніч? — вирвалось у Хейзел. — Таборяни будуть у захваті — син Нептуна і син Плутона прибувають в один день. Тепер бракує тільки пари-трійки чорних кіпіок і розбитих дзеркал.

— Іди вперед, Персі, — промовив Ніко. — Облаштовуйся.

Він повернувся до Хейзел, і вона відчула, що найгірша частина дня ще й не починалась.

— Нам із сестрою слід поговорити.

* * *

— Ти його знаєш, еге ж? — промовила Хейзел.

Вони сиділи на даху храму Плутона, вкритому кістками та алмазами. Наскільки Хейзел знала, кістки тут були завжди. Алмази з’явилися через неї. Якщо вона достатньо довго сиділа на одному місці, вони починали вискакувати, наче гриби після дощу. Камінці вартістю в декілька мільйонів доларів блищали на даху, та, на щастя, інші таборяни ніколи їх не чіпали. Їм доставало клепки не красти в богів — особливо у Плутона, — а фавни ніколи сюди не заходили.

Хейзел здригнулась, пригадавши, як декілька годин тому Дон ледве не підняв алмаз. Якщо б вона не виявилась швидшою і не вхопила той камінець... Їй не хотілось про це думати. Їй не потрібна на совісті ще одна смерть.

Ніко дриґав ногами, наче маленький хлопчик. Стигійський меч лежав біля нього, поряд зі спатою Хейзел. Хлопець вдивлявся вдаль, де на Марсовому полі будівельні бригади зводили укріплення для вечірніх військових навчань.

— Персі Джексон. — Він промовив це ім’я наче заклинання. — Хейзел, я мушу бути обережним з тим, що кажу. Надто багато покладено на карту. Деякі таємниці повинні залишатись таємницями. Хто-хто, а ти маєш це розуміти.

Щоки Хейзел запалали.

— Але він не такий... не такий, як я?

— Ні. Вибач, що не можу розповісти більше. Мені не можна втручатись. Персі мусить самотужки віднайти свій шлях у цьому таборі.

— Він небезпечний?

— Дуже. — Ніко ледь помітно посміхнувся. — Для своїх ворогів. Але він не загроза Табору Юпітера. Ти можеш йому довіряти.

— Як довіряю тобі, — єхидно промовила Хейзел.

Ніко покрутив свій перстень. Навколо нього затряслись кістки, наче збиралися утворити скелет. Ніко завжди впливав таким чином на померлих, коли в нього погіршувався настрій. Це чимось нагадувало прокляття Хейзел. Брат і сестра становили дві сфери впливу Плутона: смерть і багатство. Іноді Хейзел здавалось, що Ніко отримав кращу частину спадку.

— Слухай, я розумію, це важко, — промовив Ніко. — Але в тебе є інший шанс. Ти можеш усе виправити.

— Нічого тут не виправити. Якщо вони дізнаються правду про мене...

— Не дізнаються, — пообіцяв Ніко. — Незабаром призначать пошуки. Мусять призначити. Я певен, що буду пишатися тобою. Повір мені, Б...

Він запнувся, але Хейзел зрозуміла, що він ледве не назвав її Б’янкою. Ім’ям його справжньої сестри, з якою він зростав. Ніко може й піклувався про Хейзел, але їй ніколи не стати Б’янкою. Вона лише тимчасова заміна — втішний приз із Підземного царства.

— Вибач, — промовив він.

Щелепи Хейзел скував смак металу, наче золоті самородки вискакували в неї під язиком.

— Отже, це правда... стосовно Смерті? Це справа рук Алкіонея?

— Мабуть. У Підземному царстві справжній гармидер. У тата ледве дах не зриває від того, що він намагається тримати все під контролем. Судячи з розповіді Персі про горгон, тут справи теж погіршуються. Але послухай, саме тому ти тут. Усе те божевілля з твого минулого — його можна обернути на користь. Ти в цьому таборі своя.

Це прозвучало так безглуздо, що Хейзел ледве не розсміялась. Вона тут не своя. Вона навіть у цьому сторіччі не своя.

Вона чудово розуміла, що не можна зациклюватися на минулому, і все ж ухопилась за спогади того дня, коли її старе життя розбилось ущент. В очах так швидко потемніло, що Хейзел не встигла навіть охнути. Вона перемістилась у минуле. Не в сон чи видіння. Спогади насунули з такою бездоганною ясністю, що, здавалось, вона насправді там.

Її останній день народження. Їй щойно виповнилося тринадцять. Сімнадцяте грудня, але не минулого року, а 1941-го — останній день її життя в Новому Орлеані.