Син Нептуна

XL Персі

Вони вже близько години йшли по бездоріжжю, тримаючись залізничних шляхів, але намагаючись залишатися під укриттям дерев. Одного разу вони почули гелікоптер, що полетів у напрямку аварії. Двічі — вереск грифонів, але той був занадто далеко.

Коли сонце нарешті сіло, за розрахунками Персі, була вже північ. У лісі похолоднішало. Зірки так рясно висипали на небо, що Персі кортіло зупинитись і витріщатись на них. А потім загорілось північне сяйво. Воно нагадало Персі газову плиту вдома, коли мама зменшувала вогонь до мінімуму — хвилі примарного синього полум’я, що хиляться то в один бік, то в інший.

— Це приголомшливо, — промовив Френк.

— Ведмеді, — вказала Хейзел.

Справді, за кількасот ярдів від них пара бурих ведмедів просувалася на своїх чотирьох крізь луку, поблискуючи хутром у зоряному сяйві.

— Вони нас не чіпатимуть, — пообіцяла Хейзел. — Просто тримайтесь на відстані.

Персі й Френк не стали сперечатись.

Поки вони плентались уперед, Персі розмірковував про всі божевільні місця, які бачив. Жодне з них не захоплювало так, як Аляска. Він розумів, чому боги не мають влади над цими землями. Усе в цьому місці було диким і неприборканим. Тут не було ані правил, ані пророцтв, ані долі — тільки сувора дика місцевість і декілька видів тварин та чудовиськ. Смертні й напівбоги прибували сюди на свій страх і ризик.

Чи не цього прагне Гея — щоб весь світ був таким? Може, це не так уже й погано?

Персі відігнав ці думки. Гея — не добра богиня. Він знав про її наміри. Вона не схожа на матінку-землю з дитячих казок. Вона мстива та жорстока, і якщо зуміє повністю пробудитися, то знищить людську цивілізацію.

Минуло ще декілька годин, коли вони натрапили на крихітне селище, що розкинулося між залізничною колією і автомобільною дорогою. На дорожньому знаку було написано: «Лосиний перевал». Поряд зі знаком стояв справжній лось. На якусь мить Персі подумав, що це якась рекламна статуя, але раптом тварина поскакала в ліс.

Вони пройшли повз пару будинків, поштове відділення і кілька трейлерів. Усе було зачинене. У вікнах панувала темрява. На протилежному краю селища стояла крамничка зі столом для пікніків і заржавілою бензоколонкою біля входу.

На крамниці висіла табличка з написом «Ласкаво просимо до Лосиного перевалу».

— Це якось зовсім неправильно, — промовив Френк.

Вони перезирнулись одне з одним і звалились на лавочки навколо столу.

Ноги Персі були наче крижані брили — дуже болючі крижані брили. Хейзел поклала голову на руку і засопіла. Френк дістав останні бляшанки содової й кілька злакових батончиків, куплених ще в потязі, та поділився ними з Персі.

Вони мовчки їли і розглядали зірки, поки Френк не промовив:

— Ти справді так уважаєш?

— Ти про що? — Персі подивився на нього через стіл.

У зоряному сяйві Френкове обличчя здавалось гіпсовим, наче у старовинної римської статуї.

— Ну... що ти пишаєшся тим, що маєш такого родича, як я.

— Ну, дай поміркувати. — Персі постукав своїм батончиком по столу. — Ти самотужки позбувся трьох василісків, поки я потягував зелений чай з паростками пшениці. Ти затримав армію лестригонів, щоб наш літак зміг відлетіти у Ванкувер. Ти врятував мене, збивши того грифона. А ще ти пожертвував останнім зарядом чарівного списа, щоб допомогти беззахисним смертним. Друзяко, ти, щоб мені крізь землю провалитись, найприємніший з усіх мені знайомих дітей бога війни... можливо, єдиний приємний. Що на це скажеш?

Френк вдивився у полярне сяйво, яке досі готувало щось на слабкому вогні між зірок.

— Просто... я мав бути ватажком цього загону, центуріон і все таке. А почуваюсь так, наче вам весь шлях довелось нести мене на руках.

— Неправда.

— Я начебто володію якимсь даром, але досі не збагнув, як ним користуватись, — гірко продовжив Френк. — А тепер у мене немає списа і майже скінчились стріли. А ще... мені страшно.

— Усім нам страшно.

— Але Свято Фортуни... — Френк на мить замислився. — Уже запівніч, так? Отже, зараз двадцять четверте червня. Свято почнеться сьогодні на заході сонця. Ми повинні дістатись льодовика Хаббард, перемогти велетня, якого неможливо перемогти на його рідній землі, і повернутись до табору перш ніж його захоплять — на все менше вісімнадцяти годин.

— І коли ми звільнимо Танатоса, він може забрати твоє Життя. І життя Хейзел. Повір мені, я теж про це думав.

Френк поглянув на Хейзел, яка досі тихенько посапувала. Її обличчя не було видно за каштановими кучерями.

— Вона мій найліпший друг, — промовив Френк. — Я втратив маму, бабусю... я не можу втратити і її.

Персі подумав про своє старе життя — про маму в Нью-Йорку, про Табір Напівкровок, про Аннабет. За вісім місяців він утратив усе. І навіть тепер, коли спогади повертались... домівка здавалась недосяжно далекою. Він уже був у Підземному царстві й повернувся звідти. Він дивився в обличчя смерті безліч разів. Сидячи за цим столом, за тисячі миль від домівки, у місці, куди не сягає влада олімпійських богів, він почувався самотнім як ніколи — Френк та Хейзел були його єдиною втіхою.

— Я не втрачу жодного з вас, — пообіцяв він. — Я не дозволю цьому статись. І, Френку, ти чудовий ватажок. Хейзел сказала б те ж саме. Ти потрібен нам.

Френк опустив голову. Його, здавалось, поглинули думки. Зрештою він почав хилитись уперед, поки не грюкнувся головою об стіл. Він захропів в унісон із Хейзел.

Персі зітхнув.

— Ще одна блискуча промова від Джексона, — пробурмотів він. — Набирайся сил, Френку. Попереду важливий день.

* * *

На світанку крамниця відчинилася. Власник дещо здивувався, побачивши трьох підлітків, які спали за його столом. Та коли Персі розповів, що вони були з-поміж потерпілих у вчорашній залізничній аварії, чоловік їх пожалів та пригостив сніданком. Він покликав свого приятеля-ескімоса, який мав будиночок біля Сьюарда. Незабаром вони вже тряслись по дорозі на побитому пікапі, який зійшов з конвеєра приблизно в той час, коли народилась Хейзел.

Хейзел і Френк сиділи в кузові. Персі їхав попереду, поруч зі зморшкуватим старим, який пахнув, наче копчена сьомга. Чоловік розповідав йому про інуїтських[49] богів: Ведмедя та Ворона, і тепер Персі тільки й міг, що думати про те, аби не зустріти цих духів. У нього і без цього було достатньо ворогів.

Пікап зламався за кілька миль від Сьюарда. Водій цьому наче не здивувався. Вочевидь, подібне траплялось з ним ледь не щодня. Чоловік сказав, що вони можуть почекати, поки він полагодить двигун. Та оскільки до Сьюарда залишалось недалеко, Персі з друзями вирішили піти пішки.

Годині десь о дев’ятій ранку вони видерлись на пагорб й побачили, оточену горами, затоку. Друзям відкрився вид на тонкий півмісяць міста, причали, що впадали у воду, і круїзні судна в бухті.

Персі здригнувся. Круїзні судна пов’язувались у нього не з найліпшими спогадами.

— Сьюард, — промовила Хейзел. Вона ніби не дуже раділа рідному місту.

Вони втратили вже цілу купу часу, і Персі не подобалось, як швидко сходить сонце. Дорога виляла навколо пагорбу, але здавалось, що міста можна дістатися швидше, якщо піти навпростець крізь луки.

— Ходімо. — Персі зійшов з дороги.

Земля тут була грузькою, але він не звертав на це уваги, поки Хейзел не скрикнула:

— Персі, ні!

Наступний крок пройшов крізь ґрунт. Персі почав тонути, наче камінь у воді, поки земля не зімкнулась над його головою і не поглинула його всього.