Син Нептуна

IX Френк

Поки Френк ішов на ігри, він пригадував події минулого дня. Важко було повірити, що він настільки наблизився до смерті.

Цього ранку на варті, перш ніж з’явився Персі, Френк ледве не розповів Хейзел свою таємницю. Вони вже не першу годину стояли на тому пронизуючому холодом тумані, спостерігаючи за рухом автомобілів по шосе № 24. Хейзел скаржилась, що змерзла.

— Будь-що віддала би, аби зігрітися, — промовила вона, клацаючи зубами. — Якби ж у нас було багаття.

Навіть в обладунках вона виглядала приголомшливо. Френку подобалось, як прядки її волосся кольору кориці випадали з-під шолома, і як з’являлась ямочка на її підборідді, коли вона насуплювалася. Хейзел була крихітною порівняно з Френком, через що він почувався, як величезний і неповороткий віл. Йому кортіло обняти її, щоб зігріти, але він так і не наважився. Вона б, швидше за все, дала йому стусана, і він втратив би єдиного друга в таборі.

«Я міг би розкласти по-справжньому вражаюче вогнище, — подумав він. — Хоча горітиме воно лише декілька хвилин, а потім я помру...»

Навіть те, що це спало йому на думку, уже лякало до смерті. Так на нього впливала Хейзел. Щоразу, коли вона чогось хотіла, у нього з’являлось несвідоме бажання це їй дати. Йому хотілось бути старомодним лицарем, який скаче їй на допомогу, і це було досить смішно, оскільки вона в усьому була вправніша за нього.

Він уявив, що сказала б його бабуся: «Френк Чжан скаче на допомогу? Ба! Він радше звалиться з того коня і зламає собі шию».

Важко було повірити, що лише шість тижнів тому він залишив бабусин дім — лише шість тижнів тому поховали маму.

Чого тільки не трапилось за цей час: поява вовків на бабусиному порозі; подорож до Табору Юпітера; тижні, проведені у П’ятій когорті, де він намагався не здатися цілковитим невдахою. Весь цей час у кишені його куртки лежала напівспалена скіпка, загорнута в клапоть тканини.

«Тримай її біля себе, — попередила бабуся. — Поки вона в безпеці, у безпеці й ти».

Біда була в тому, що скіпка дуже легко спалахувала. Френк пригадав свою подорож на південь з Ванкувера. Біля гори Іуд температура повітря впала нижче нуля, Френк дістав скіпку та подумав, що вогонь би йому не завадив. Тієї самої миті обвуглений кінець спалахнув пекучим жовтим полум’ям. Вогонь зігрівав Френка всю ніч, проте хлопець відчував, як потроху витягується з нього життя, наче згорав він, а не дерево. Френк устромив скіпку в замет. Якусь жахливу мить вона продовжувала горіти, а коли вогонь нарешті згаснув, Френк ледве себе опанував. Він огорнув скіпку в тканину й поклав назад до кишені куртки, вирішивши ніколи більше не діставати. Але забути про неї він уже не міг.

Це наче йому сказали: «Що б не сталося, не згадуй про палаючу паличку!» А тому, звісно, він тільки про неї й думав.

На варті з Хейзел він намагався відволіктись. Френк обожнював проводити з нею час. Він запитував її про дитинство в Новому Орлеані, але вона через це завжди дратувалась, тож натомість вони базікали про всілякі дурниці. Іноді, просто заради сміху, намагались розмовляти одне з одним французькою. У Хейзел були креольські корені з боку матері. А Френк вивчав французьку в школі. Жоден із них не розмовляв вільно, до того ж луїзіанська французька настільки відрізнялась від канадської, що спілкуватись було майже неможливо. Коли Френк поцікавився у Хейзел, чи сподобалась їй яловичина, а вона відповіла, що його черевик зелений, вони облишили це заняття.

А потім з’явився Персі Джексон.

Авжеж Френк не вперше бачив, як б’ються підлітки з чудовиськами. Він і сам бився з багатьма дорогою з Ванкувера. Але ніколи ще не бачив горгон. I богинь також. А те, як Персі приборкав Малий Тибр? Це було щось незвичайне! Хотів би Френк мати таку силу.

Він досі відчував, як стискуються на його руках пазурі горгон, відчував їхнє зміїне дихання — запах дохлої миші та отрути. Коли б не Персі, ці тварюки забрали б його із собою. І зараз він був би купою кісток на задньому подвір’ї «Барген-марту».

Після випадку біля ріки Рейна відправила Френка в арсенал, що дало йому більше часу на роздуми, ніж було потрібно. Поки він начищав мечі, то пригадав попередження Юнони про те, що необхідно звільнити Смерть.

На жаль для Френка, він чудово розумів, що мала на увазі богиня. Він намагався приховати своє потрясіння, коли з’явилась Юнона, та вона виглядала точнісінько, як описувала її бабуся, — не забула навіть про накидку з козячої шкіри.

«Вона визначила твою долю багато років тому, — сказала бабуся. — І ця доля не буде легкою».

Френк глянув на свій лук у куті арсеналу. Йому б стало легше, якби Аполлон визнав його своїм сином. Френк був певен, що батько зробить це на його шістнадцятий день народження, але відтоді минуло вже декілька тижнів.

Шістнадцятиріччя вважалось важливою подією в житті римлянина. До того ж це був перший день народження Френка в таборі. Однак нічого не трапилось. Тепер Френк сподівався, що його визнають на Святі Фортуни, хоч за словами Юнони цього дня їм доведеться боротися за своє життя.

Його батько мусить бути Аполлоном. Стрільба з лука — єдина річ, у якій Френк вправний. Багато років тому мати сказала, що їхнє прізвище, Чжан, у перекладі з китайської означає «майстер лука». Це, вочевидь, було натяком на його батька.

Френк опустив ганчірку, якою полірував зброю, і поглянув на стелю.

— Будь ласка, Аполлоне, якщо ти мій тато, скажи про це. Я хочу бути лучником як ти.

— Ні, не хочеш, — буркнув хтось.

Френк скочив зі стільця. Позаду нього мерехтів Вітеллій, лар П’ятої когорти. Його повним ім’ям було Гай Вітеллій Ретикулій, але інші когорти називали його просто — Вітеллій Пузокуля.

— Хейзел Левек послала мене перевірити, як у тебе справи, — промовив Вітеллій, підтягуючи свій пояс. — І недаремно. Ви тільки подивіться на стан цих обладунків!

Кому ж, як не Вітеллію, було робити висновки про чиєсь спорядження. Тога обвисла, туніка ледве вміщає черево, а піхви падають з поясу кожні три секунди. Та Френк не став на це звертати увагу, йому й без того доставало клопоту.

— А щодо стрільби з лука, — промовив привид, — це доля слабаків! У мої часи нею займалися тільки варвари. Справжній римлянин повинен бути у вирі подій, колоти ворогів списом і мечем, як належить цивілізованій людині! Саме так ми робили під час Пунічних війн. Де твоя римська кров, хлопче?

Френк зітхнув.

— Я вважав, ти був в армії Цезаря.

— ^Був!

— Вітеллію, Цезар народився за сотні років після Пунічних війн. Ти не міг жити так довго.

— Ти що називаєш мене брехуном? — Вітеллій так розлютився, що його пурпурова аура засвітилась. Він оголив свій примарний гладіус і заволав: — От тобі!

Вітеллій ударив Френка декілька разів у груди мечем, що зашкодив хлопцеві не більше, ніж лазерна указка.

— Ай, — промовив Френк із чемності.

Вітеллій цим начебто вдовольнився і сховав меч.

— Сподіваюсь, тепер ти двічі подумаєш, перш ніж сумніватись у словах старших! Ось що... тобі нещодавно виповнилось шістнадцять, чи не так?

Френк кивнув. Він не певен був, звідки Вітеллій дізнався про день народження, оскільки говорив про нього тільки з Хейзел, але привиди мали свої способи дізнаватись таємниці. Наприклад, робитися невидимими та підслуховувати.

— То от чому ти такий сварливий, гладіаторе! Це можна зрозуміти. Шістнадцятий день народження — день змужнілості! Твій божественний батько мав би тебе визнати, навіть не сумнівайся. Можливо, це був дуже непомітний знак? А може, він вирішив, що ти молодший? Ти здаєшся молодшим, сам знаєш, із цим пухкеньким дитячим обличчям.

— Дякую, що нагадав, — буркнув Френк.

— Ага, пам’ятаю своє шістнадцятиріччя, — замріяно промовив Вітеллій. — Дивовижний знак! Курча у спідній білизні.

— Перепрошую, що?

Вітеллій пихкнув з почуттям гордості.

— Саме так! Я був біля ріки, перевдягався для лібералії. Посвята у чоловіки, ну ти розумієш. У ті часи ми робили все як належить. Я вже зняв свою дитячу тогу й мився, щоб потім одягнути дорослу. І тут зненацька бозна-звідки вибігло сніжно-біле курча, стрибнуло в мою пов’язку і втекло разом із нею. Тієї миті вона-вже була не на мені.

— Радий за тебе, — промовив Френк. — Та можна більше без подробиць?

— Ох. — Вітеллій не слухав. — Це був знак, що я нащадок Ескулапія, бога лікування. Я узяв собі когномен Ретікулій, тому що це означає «спідня білизна», щоб він нагадував мені той благословенний день, коли курча поцупило мою пов’язку на стегна.

— То... отже, твоє ім’я — пан Спідня Білизна?

— Хвала богам! Я став військовим лікарем легіону. Ну а що було далі — усім відомо. — Він великодушно розкрив обійми. — Не втрачай віри, хлопче. Можливо, твій батько запізнюється. Звісно, здебільшого знаки не такі яскраві, як моє курча. Був у мене колись товариш, то йому жук-гнойовик...

— Дякую, Вітеллію, але мені треба закінчити з поліруванням обладунків...

— А як же горгонська кров?

Френк завмер. Він нікому про це не розповідав. Наскільки йому було відомо, тільки Персі бачив, як він привласнив собі пляшечки, знайдені біля ріки, і їм так і не вдалося про це поговорити.

— Спокійно, — буркнув Вітеллій. — Я лікар. Я чув легенди про кров горгон. Покажи-но мені пляшечки.

Неохоче Френк дістав дві, керамічні фляги, знайдені в Малому Тибрі. Коли чудовиська розчиняються, від них часто залишаються трофеї: чи то ікло, чи то зброя, чи навіть ціла голова чудовиська. Френк одразу зрозумів, що це за пляшечки. За звичаєм, вони належали Персі, який убив горгон, але Френк не міг позбавитися думки, що пляшечки здатні йому допомогти.

— Так. — Вітеллій схвально поглянув на трофеї. — Кров, узята з правого боку тіла горгони, здатна вилікувати від будь-якої хвороби, навіть повернути мертвого до життя. Богиня Мінерва якось подарувала таку пляшечку моєму божественному пращуру Ескулапію. А от кров з лівого боку горгони миттєво вбиває. То де з них яка?

Френк опустив очі на пляшечки.

— Не знаю. Вони однакові.

— Га! Але ти сподіваєшся, що правильна пляшка розв’яже твою проблему з підпаленою паличкою, еге ж? Можливо, зруйнує твоє прокляття?

Френк був такий ошелешений, що не міг вимовити жодного слова.

— О, не хвилюйся, хлопче, — хихикнув привид. — Я нікому не розповім. Я ж лар, захисник когорти! Я б нізащо не наразив тебе на небезпеку.

— Ти встромив мені меча в груди.

— Довірся мені, хлопче! Я тобі співчуваю — ти носиш на собі прокляття аргонавтів.

— Яке прокляття?

Вітеллій відмахнувся від запитання.

— Не будь таким скромним. Ти маєш давнє коріння. Не тільки римське, а й грецьке. Не дивно, що Юнона...— Лар підвів голову, наче почув зверху чийсь голос. Його обличчя зблідло, а аура замерехтіла зеленим кольором. — Ну, я сказав достатньо! Хай там як, вирішуй сам, кому дістанеться горгонська кров. Припускаю, що цьому новоприбулому Персі вона теж може стати в пригоді, з його втраченими спогадами.

«Що Вітеллій хотів сказати, — подумав Френк. — І що його так налякало?» Френк навіть гадки не мав, проте відчував, що надалі Вітеллій має намір тримати язика за зубами.

Френк поглянув на дві пляшки. А йому навіть не спало на думку, що вони можуть знадобитися Персі. Хлопець відчував провину за те, що планував використати кров для себе.

— Так. Авжеж. Слід віддати їх йому.

— Як знаєш, але якщо хочеш пораду... — Вітеллій знову стурбовано глянув угору. — Вам обом слід почекати з використанням горгонської крові. Якщо мої джерела кажуть правду, вона може знадобитись під час вашого завдання.

— Завдання?

. Двері в арсенал із шумом відчинилися.

Усередину ввірвалась Рейна з металевими хортами. Вітеллій розчинився в повітрі. Йому, може, й подобались курки, але от собак претора він любив не дуже.

— Френку! — Рейна здавалась занепокоєною. — Облиш це! Знайди Хейзел. Приведи сюди Персі Джексона. Щось він там занадто затримався. Не хочу, щоб Октавіан...— Вона завагалась. — Просто приведи Персі сіоди.

* * *

Тож Френк помчався стрімголов до Священного пагорба.

На зворотному шляху Персі поставив йому безліч запитань про брата Хейзел, Ніко, але Френкові нічого було відповісти.

— Начебто непоганий хлопчина, — сказав Френк. — Він не такий, як Хейзел...

— Тобто?

— О, ну...— Френк закашлявся. Він мав на увазі, що Хейзел добріша та привабливіша, але вирішив цього не казати. — Ніко якийсь таємничий. Поряд із ним усі нервують — син Плутона і все таке.

— Але ти не нервуєш?

Френк знизав плечима.

— Плутон крутий. Він не винний, що керує Підземним царством. Йому просто не пощастило, коли боги ділили світ. Ти ж чув цю історію? Юпітер отримав небеса, Нептун — моря, а Плутон — підземелля.

— Тебе не лякає смерть?

Френк ледве не розсміявся. «Анітрохи! Сірників не знайдеться?»

Натомість він сказав:

— У давні часи, тобто грецькі, коли Плутона називали Аїдом, у ньому бачили лише бога смерті. А коли він став римським богом, то став більш... ну, не знаю, поважним, може. Він став ще й богом багатства. Усе, що під землею, належить йому. Тому я й не уявляю його таким уже жахливим.

Персі почухав голову.

— Як бог може стати римським? Якщо він грецький, хіба він не мусить залишатись грецьким?

Френк зробив декілька кроків, розмірковуючи над цим. Вітеллій би вже влаштував Персі годинну лекцію на цю тему, імовірно, навіть із презентацією в павер-поінт. Та Френк сказав, як міг:

— Римляни бачили це так: вони запозичили грецьку культуру та вдосконалили її.

— Вдосконалили? — Персі зробив кислу міну. — А що з нею було не так?

Френк пригадав слова Вітеллія: «Ти маєш давне коріння. Не тільки римське, а й грецьке». Його бабуся колись сказала щось схоже.

* * *

— Не знаю, — визнав він. — Рим був успішнішим за Грецію. Римляни створили величезну імперію. І боги в римські часи відігравали більшу роль — вони стали могутнішими, отримали більші сфери впливу. Тому вони й досі поряд. Не злічити, скільки цивілізацій збудовано на основі Римської імперії. Боги стали римськими, тому туди змістився центр влади. Римський Юпітер став відповідальнішим за Зевса. Марс — впливовішим і дисциплінованішйм.

— А Юнона стала хіпі-бабцею, — зазначив Персі. — То ти хочеш сказати, що старі грецькі боги узяли й перетворились на римських? І нічого грецького в них не залишилось?

— Ну...— Френк озирнувся навсібіч, аби переконатися, що поряд немає таборян чи ларів, хоч до головних воріт залишалося ще не менше сотні ярдів. — Це делікатна тема. Дехто каже, що грецький вплив і досі існує... ну, типу, боги частково залишаються греками. Я чув історії про напівбогів, які залишають Табір Юпітера. Вони відмовляються від римських тренувань і намагаються продовжувати грецькі звичаї — стають героями-одинаками замість того, щоб працювати в команді, як це заведено в легіоні. А ще, у давні часи, коли Рим пав, східна частина імперії — грецька — вціліла.

Персі витріщився на нього.

— Цього я не знав.

— Вона називалась Візантією, — Френку подобалося промовляти це слово, воно круто звучало. — Східна частина імперії протрималася ще тисячу років, але завжди була більше грецькою, ніж римською. Для тих із нас, хто продовжує римські традиції, це, так би мовити, болюче питання. Тому, у якій би країні ми не влаштувались, Табір Юпітера завжди розміщується на заході — на римській частині місцевості. Схід уважається нещасливим.

— От як... — Персі нахмурився.

Френку не важко було зрозуміти розгубленість Персі. У нього самого паморочилося в голові від цієї греко-римської плутанини.

Вони дійшли до воріт.

— Я відведу тебе до лазні, щоб ти міг помитися, — промовив Френк. — Але спершу... щодо тих пляшечок, які я знайшов біля ріки.

— Горгонська кров. Одна пляшка лікує. Інша — вбиває.

— То тобі відомо?— Очі Френка викотилися від здивування. — Слухай, я не мав наміру їх привласнювати. Я просто...

— Я знаю, чому ти це зробив, Френку.

— Знаєш?

— Еге. — Персі усміхнувся. — Якби я прийшов до табору з пляшкою отрути в руці, то мав би поганий вигляд. Ти хотів мене захистити.

— О... так? — Френк потер спітнілі долоні. — Нам би дізнатися, що в якій з пляшок. Це може повернути твої спогади.

Усмішка Персі згасла. Він задумливо поглянув на пагорби вдалечині.

— Можливо... Але тобі слід притримати ці пляшки. Наближається битва. Вони можуть знадобитись нам, щоб урятувати комусь життя.

Френк витріщився на нього, ледве не з благоговінням. Цей хлопець має можливість повернути собі пам’ять, але не робить цього через те, що комусь пляшка може знадобитися більше за нього? Звісно, римляни повинні бути безкорисливими та готовими допомогти товаришам, але Френк сумнівався, що в таборі ще хтось здатен на таке саме рішення.

— То ти зовсім нічого не пам’ятаєш? — запитав Френк. — Родину, друзів?

Персі доторкнувся до глиняних намистин, що висіли на його шиї.

— Тільки проблиски. Усе туманне. Дівчину... Я гадав, що вона буде в таборі. — Він з опаскою глянув на Френка, наче сумнівався: казати далі чи ні. — Її звали Аннабет. Ти такої не знаєш, еге ж?

Френк похитав-головою.

— Я знаю у таборі всіх, і Аннабет тут немає. А твоя родина? Твоя мати смертна?

— Гадаю, що так... Вона напевно шаленіє від хвилювань. Ти часто бачишся зі своєю мамою?

Френк зупинився біля входу до лазні. Узяв кілька рушників із комори.

— Вона померла.

Персі нахмурився.

— Як?

Зазвичай Френк брехав. Він казав «нещасний випадок» і змінював тему. В іншому разі емоції виходили з-під контролю. У Таборі Юпітера не можна було плакати. Не можна було виказувати будь-яку слабкість. Та говорити з Персі виявилось легше.

— Мало хто з американців про це знає. — Френк пхнув. — Але так. Канада має там свої загони. Мама була капітаном. Одна з перших жінок, які загинули в бою. Вона врятувала декількох солдатів, які потрапили під ворожий обстріл. Але сама... сама вона Загинула. Похорон був саме перед тим, як я вирушив сюди.

Персі кивнув. Він не розпитував подробиці, за що Френк був удячний. Не сказав, що йому прикро чи чогось подібного, що, начебто, мало підбадьорювати, але, насправді, завжди дратувало: «Ох, бідолашний. Тобі, мабуть, так важко. Прийми мої найщиріші співчуття».

Персі наче вже стикався зі смертю і розумів, що таке горе. Він просто слухав — і це було головним. Не потрібно слів про співчуття. Полегшити біль можна тільки рухаючись далі — рухаючись уперед.

— Покажеш мені лазні? — запропонував Персі. — Я надзвичайно брудний.

— Еге ж. — Френк спромігся на усмішку. — Є трошки.

Поки вони проходили до парильні, у голові Френка зринали думки про бабусю, про маму і про його жахливе, завдяки Юноні та її скіпці, дитинство. Він майже шкодував, що не може, забути своє минуле, як забув своє Персі.