Син Нептуна

VI ХЕЙЗЕЛ

Хейзел поверталася додому з кінного клубу. Незважаючи на холодний вечір, сама вона випромінювала тепло — Семі щойно поцілував її у щоку. День видався водночас і чудовим, і жахливим. Діти у школі дражнили її через маму, називаючи відьмою та іншими жахливими словами. Авжеж, це був далеко не перший раз, але щодня ставало дедалі гірше. Чутки про прокляття Хейзел продовжували поширюватися. Школа, у якій навчалася дівчинка, називалась Академією Святої Агнесси для кольорових дітей та індіанців — назва, що не змінювалась протягом ста років. Школа, точнісінько як і її назва, приховувала неймовірну жорстокість під тонкою завісою доброти.

Хейзел не розуміла, як інші темношкірі діти можуть бути такими злими. Хіба їм самим не доводилось весь час стикатися з паплюженням. І все ж вони кричали на неї та цупили її обіди, не припиняли вимагати ті славнозвісні коштовності: «Де ті кляті алмази, дівчисько? Віддай їх мені, або буде боляче!». Вони відштовхували її від фонтанчика для пиття і жбурляли в неї каміння, якщо вона намагалась наблизитись до них на ігровому майданчику.

Якими б жорстокими вони не були, Хейзел ніколи не давала нікому алмазів чи золота. Вона їх ненавиділа, але не настільки. До того ж один друг у неї був — Семі, — і цього було достатньо.

Семі полюбляв жартувати, що він бездоганний учень для їхньої школи. Він був американцем мексиканського походження, тож уважав себе і кольоровим, і індіанцем.

— Мені повинні видавати подвійну стипендію, — говорив він.

Семі не був дебелим або сильним, але мав шалену посмішку і вмів розсмішити Хейзел.

Того дня, після полудня, він відвів її у кінний клуб, де працював конюхом. Авжеж, то був кінний клуб тільки для білих, але його зачиняли на будні, а оскільки тривала війна, подейкували, що його доведеться закрити зовсім, поки японці не капітулюють і солдати не повернуться додому. Семі часто вдавалось провести Хейзел усередину, де вона допомагала йому дбати про коней. І час від часу вони їздили верхи.

Хейзел обожнювала коней. Вони, здавалось, були єдиними на світі істотами, які її не боялись. Аюди її ненавиділи. Кішки на неї шипіли. Собаки гарчали. Навіть дурнуватий хом’як у кабінеті пані Фінлі пищав від жаху, коли вона давала йому моркву. А от коні не зважали. Коли Хейзел була у сідлі, то неслась так швидко, що жодний коштовний камінь не встигав з’явитись під її ногами. У такі миті вона майже почувалась вільною від прокляття.

Того дня Хейзел узяла чалого жеребця з чарівною чорною гривою і пустила його в поля таким галопом, що залишила Семі далеко позаду. Коли він її наздогнав, то був запихканий не менше, ніж його кінь.

— Від чого ти тікаєш? — він розсміявся. — Хіба я настільки потворний?

Було занадто холодно для пікніка, але їх це не спинило. Вони влаштувались під магнолією, а коней прив’язали до паркану. Семі приніс їй маленький кекс зі святковою свічкою. Кекс розчавився під час їзди, і все ж милішого подарунка Хейзел ніколи не отримувала. Друзі поділили його навпіл і з’їли.

Семі говорив про війну. Скаржився, що недостатньо дорослий. Він запитав Хейзел, чи писала б вона йому листи, якби він служив в армії за морем.

— Авжеж, дурнику, — відповіла вона.

Він усміхнувся. А потім, наче під впливом раптового пориву, нахилився уперед і поцілував її в щоку.

— З днем народження, Хейзел.

Начебто дрібниця. Лише один поцілунок, і навіть не в губи. Але Хейзел почувалась на сьомому небі. Вона майже не пам’ятала, як вони повернулись до стайні чи як прощались із Семі. Він сказав їй: «Побачимось завтра», як робив завжди. Але вона ніколи більше його не побачила.

Коли Хейзел повернулась до Французького кварталу, уже сутеніло. Із наближенням до домівки відчуття тепла почало згасати, поступаючись місцем страху.

* * *

Хейзел з мамою — Королевою Марі, як та себе називала, — мешкали у старій квартирі над джаз-клубом. Незважаючи на початок війни, в окрузі панував веселий настрій. Новобранці вештались вулицями, сміялись та обговорювали, як дадуть прочуханки японцям. Вони робили собі татуювання в салонах і освідчувались коханим просто на тротуарі. Дехто піднімався до матері Хейзел, щоб дізнатися свою долю або придбати талісман у Марі Левек, славнозвісної королеви ґрі-ґрі.

— Уявляєш? — говорили вони. — Я віддав четвертак за цей талісман. Відніс його одному знайомому хлопцеві, і він сказав, що це справжній срібний самородок. Вартий двадцяти доларів! Ця чаклунка несповна розуму!

Деякий час такі балачки чудово забезпечували Королеву Марі. Прокляття Хейзел набувало сили поступово. Спочатку воно здавалось благословенням. Коштовне каміння й золото з’являлись зрідка, завжди в незначній кількості. Королеві Марі вистачало на життя. Раз на тиждень вони їли біфштекси на обід. І Хейзел навіть отримала нову сукню. Але потім почали поширюватися історії. Місцеві жителі усвідомлювали, скільки лиха траплялось із тими, хто купував талісмани або отримував коштовності Королеви Марі як оплату. Чарлі Ґаско втратив у комбайні руку, на яку вдягнув золотий браслет. Пан Генрі з побутової крамниці звалився мертвим від серцевого нападу після того, як Королева Марі заплатила йому рубіном.

Народ почав шепотітись про Хейзел — про те, що вона знаходила прокляті коштовності, просто гуляючи на вулиці. Тепер до Королеви Марі приходили тільки приїжджі, та й ті нечасто. Вона стала дратівливою. А Хейзел увесь час відчувала на собі її розлючені погляди.

Дівчинка піднімалась сходами якомога тихіше, на випадок, якщо у мами були відвідувачі. Знизу, у клубі, музичний гурт налаштовував інструменти. У сусідній булочній вже почали смажити пончики на завтра і заповнили прогін ароматом розпеченої олії.

Коли Хейзел уже була нагорі, їй здалось, що зсередини квартири лунають два голоси. Та коли вона зазирнула в кімнату, мати сиділа за столом для спіритичних сеансів одна, із заплющеними очима, наче у трансі.

Хейзел бачила її такою багато разів. Так мати поводилася перед клієнтами, удаючи, що розмовляє з духами. Але зараз вона була на самоті.

Королева Марі завжди повторювала Хейзел, що її ґрі-ґрі — нісенітниця і дешевий трюк. Що вона ніколи не вірила ані в талісмани, ані у ворожіння, ані у привидів. І що вона лише артистка, така ж, як співачка чи актриса, яка показує вистави за гроші.

Але Хейзел знала, що в певне чаклунство її мати вірить. Прокляття Хейзел не було дешевим трюком. Королева Марі просто не хотіла визнавати, що причетна до нього — що якимсь чином саме вона зробила Хейзел такою.

— Усе твій бісів батько, — бурчала Королева Марі, коли була в найгіршому настрої. — Заходить він сюди у своєму вишуканому чорному костюмі. Єдиний раз, коли я дійсно викликаю духа, — і що я отримую? Здійснив одне бажання, але зруйнував усе життя. Я мусила стати справжньою королевою. Це він винний, що ти стала такою.

Мати ніколи не пояснювала, що означають ці слова, а Хейзел швидко зрозуміла, що розпитувати про батька не слід — через це мати тільки злішала.

Хейзел спостерігала, як Королева Марі щось бурмотить сама до себе. Її обличчя було спокійним і розслабленим. Хейзел вразило, яка вродлива мати без сердитого погляду і нахмурених брів. Вона мала пишне золотисто-каштанове волосся, як у Хейзел, і таку ж саму темну шкіру, коричневу, наче засмажене кавове зерно. Зараз на ній не було екстравагантних темно-помаранчевих одіянь чи золотих браслетів, які вона чіпляла на себе, щоб вражати клієнтів, — лише звичайна біла сукня. І все ж мати мала величний вигляд, рівно й гордовито сидячи у своєму позолоченому кріслі, наче й справді була королевою.

— Там ти будеш у безпеці, — пробурмотіла вона. — Далеко від богів.

Хейзел придушила крик. Мати говорила не своїм голосом. Він наче належав старій жінці. Тон був м'яким і заспокійливим, але водночас наполегливим, наче у гіпнотизера, який віддає накази.

Королева Марі напружилась. Її спокійне обличчя скривилось, і вона промовила власним голосом:

— Це занадто далеко. Занадто холодно. Занадто небезпечно. Він заборонив.

Інший голос відповів:

— І чим він тобі за це віддячить? Він дав тобі цю згубну дитину! Але ми можемо скористатись її даром. Ми можемо обернути його проти богів. На півночі, далеко від богів, ти будеш під моєю опікою. Я зроблю свого сина твоїм захисником. Нарешті ти житимеш як королева.

Королева Марі зморщилась.

— А як же Хейзел...

А потім презирлива усмішка скривила її обличчя. Обидва голоси заговорили в унісон, наче нарешті в чомусь дійшли згоди: «Паскудна дитина».

Хейзел побігла сходами вниз. Її серце калатало.

На останніх сходинах вона влетіла у чоловіка в темному костюмі. Він стиснув її плечі сильними холодними пальцями.

— Тихо, дитино, — промовив чоловік.

Хейзел помітила срібний перстень у вигляді черепа на його пальці, а потім і химерну тканину його костюма. У пітьмі чорна гладка вовна рухалася і вирувала, утворюючи зображення облич у муках. Здавалося, наче загублені душі намагались звільнитися зі згинів його одягу.

Його краватка була чорною зі смужками кольору платини. Сорочка — сірою, наче надгробок. А від погляду на його обличчя серце Хейзел ледве не вистрибнуло із грудей. Шкіра була настільки блідою, майже блакитною, як крижане молоко. Волосся коротке, чорне і лискуче. Усмішка здавалась доброю, але очі палали гнівом і були сповнені шаленства та могутності. Хейзел бачила такий погляд у кінохроніці в кінотеатрі. Цей чоловік нагадував того жахливого Адольфа Гітлера. У нього, щоправда, не було вусів, але окрім цього, вони могли б бути близнюками... або батьком та сином.

Хейзел спробувала вивільнитись. Навіть коли чоловік її відпустив, вона, здавалось, не могла поворушитись, її прикували до місця його очі.

— Хейзел Левек, — сумно промовив він. — Ти виросла.

Хейзел затремтіла. Під ногами чоловіка тріснула цементна підлога сходового майданчика. Блискучий камінець вискочив із бетону, наче земля виплюнула кавунове насіння. Чоловік глянув на нього, анітрохи не .здивований, а потім нагнувся.

— Ні!— заволала Хейзел. — Він проклятий.

Чоловік підняв камінець — бездоганної форми смарагд.

— Так, проклятий. Але не для мене. Такий гарний... мабуть, коштує більше ніж ця будівля. — Він сунув смарагд у кишеню. — Мені прикро за твою долю, дитино. Мабуть, ти ненавидиш мене.

Хейзел розгубилась. Чоловік здавався таким сумним, наче безпосередньо він відповідав за її життя. Раптом вона все зрозуміла: дух у сріблясто-чорному одязі, який здійснив бажання її матері й зруйнував їй життя.

Очі Хейзел розширились.

— Ти? Ти мій...

Він підніс свою долоню до її підборіддя.

— Я — Плутон. Моїм дітям ніколи не випадає легка доля, і все ж у тебе особливо важка ноша. Тепер, коли тобі виповнилося тринадцять, ми повинні вжити запобіжних заходів...

Хейзел відштовхнула його руку.

— Ти зробив це зі мною? — випалила вона. — Ти прокляв мене і мою маму? Ти залишив нас?

В очах запекло від сліз. Цей заможній білий чоловік у дорогому костюмі — її батько? Тільки тепер, коли їй виповнилося тринадцять, він з’являється, уперше за весь цей час, і каже, що йому прикро?

— Ненавиджу! — закричала вона. — Ти зруйнував наші життя!

Очі Плутона звузились.

— Що тобі розповіла мати, Хейзел? Вона ніколи не говорила, чого побажала? Не розповіла, чому ти народилась із прокляттям?

Хейзел була занадто розлюченою, щоб відповісти, але Плутон здавалось зрозумів усе з її обличчя.

— Ні...— зітхнув він. — Гадаю, що ні. Обвинувачувати мене значно легше.

— Що ти маєш на увазі?

Плутон зітхнув.

— Бідолашна дитино, ти народилася занадто рано. Я не здатен ясно передбачити твоє майбутнє, але колись ти знайдеш своє місце у світі. Нащадок Нептуна забере твоє прокляття і подарує тобі спокій. Але боюсь, до цього ще багато років...

Хейзел не зрозуміла жодного слова. Перш ніж вона встигла відповісти, Плутон простягнув руку. У його долоні з’явились альбом для малювання та коробка кольорових олівців.

— Я так розумію, тобі подобаються мистецтво і верхова їзда. Оце для мистецтва. А щодо їзди...— Його очі заблищали. — Це тобі доведеться влаштовувати самотужки. А зараз я мушу поговорити з твоєю матір’ю. Із днем народження, Хейзел.

Він відвернувся та пішов нагору — отак от легко, наче викреслив Хейзел зі списку справ на сьогодні та вже встиг про неї забути. «З днем народження. Піди щось намалюй. Побачимось за тринадцять років».

Вона була настільки шокованою, настільки розлюченою і розгубленою, що просто стояла, наче прикована, на сходовому майданчику. Їй хотілось жбурнути кольорові олівці під ноги й розтоптати їх. Хотілось кинутися за Плутоном і дати йому копняка. Хотілось утекти звідти, знайти Семі, вкрасти коня, залишити місто і ніколи більше не повертатись. Але вона нічого цього не зробила.

Нагорі відчинились двері до їхньої квартири, і Плутон зайшов усередину.

Хейзел досі тремтіла після його крижаного дотику, але вона все одно прокралась нагору подивитись, що він робитиме. Що він скаже Королеві Марі? Хто йому відповість — мати Хейзел чи той старечий голос?

Коли Хейзел дісталась до дверей, то почула суперечку. Вона заглянула всередину. Мати повернулась до звичного стану — розлючено репетувала і жбурляла речі, у той час як Плутон намагався її заспокоїти.

— Марі, це безглуздя, — промовив він. — Ти будеш далеко за межами моєї влади. Я не зможу тебе захистити.

— Захистити мене? — заволала Королева Марі. — Коли ти взагалі мене захищав?

Плутонів темний костюм замерехтів так, наче ув’язнені у тканині душі почали хвилюватись.

— Ти не розумієш, про що говориш, — промовив він. — Завдяки мені ви живі, ти і твоя дитина. Мої вороги всюди: і серед богів, і серед людей. А тепер, коли почалась війна, усе тільки погіршиться. Ви повинні залишатись там, де я можу...

— Ти сам обернув мене проти себе! — Вона схопила порцелянову вазу і жбурнула її в нього. Та розбилась об підлогу — навсібіч розлетілись коштовні камінці: смарагди, рубіни, діаманти. Уся колекція Хейзел.

— Вам не вижити, — промовив Плутон. — Якщо поїдете на північ, то обидві загинете. Як ти цього не розумієш?

— Забирайся геть! — промовила мати. Л

* * *

Хейзел хотілось, щоб Плутон залишився і сперечався далі. Про що б не говорила мати, дівчинці це не подобалось. Але батько змахнув рукою і розчинився у темряві... наче він і дійсно був духом.

Королева Марі заплющила очі. Вона глибоко вдихнула. Хейзел боялась, що той химерний голос знову ею заволодіє. Та коли мати заговорила, вона досі була собою.

— Хейзел, — випалила вона, — вийди з-за дверей.

Тремтячи, Хейзел вийшла. Вона притиснула до грудей альбом і олівці.

Мати зміряла її поглядом так, наче донька була найбільшим розчаруванням у її житті. «Паскудна дитина», — сказали ті голоси.

— Збирай речі, — наказала мати. — Ми переїжджаємо.

— К-куди? — запитала Хейзел.

— На Аляску, — відповіла Королева Марі. — Зробиш нарешті щось корисне. Ми почнемо нове життя.

Вона промовила це так, наче вони збирались почати це «нове життя» для когось іншого... або, можливо, чогось іншого.

— Про що говорив Плутон? — поцікавилася Хейзел. — Він справді мій батько? Він сказав, що ти побажала.».

— Мерщій до своєї кімнати! — крикнула мати. — Збирайся!

Хейзел втекла, а за мить її висмикнуло з минулого.

* * *

Ніко трусив її за плечі.

— Ти знову це зробила.

Хейзел закліпала очима. Вони досі сиділи на даху храму Плутона. Сонце продовжувало опускатися нижче. Навколо неї з’явилося ще більше алмазів, а очі пекло від сліз.

— В...вибач, — пробурмотіла вона.

— Не вибачайся. Де ти була?

— У маминій квартирі. У день, коли ми переїхали.

Ніко кивнув. Він розумів її краще, ніж будь-хто. Ніко так само був дитиною із сорокових. Він народився лише на кілька років пізніше за Хейзел, і був замкнений у чарівному готелі на декілька десятиліть. Але минуле Хейзел було значно гіршим, ніж у нього. Вона зазнала стільки болю та страждань...

— Ти повинна щось робити із цими провалами, — застеріг Ніко. — Якщо щось подібне трапиться в бою...

— Знаю. Я стараюсь.

Ніко стиснув її долоню.

— Це не страшно. Гадаю, це побічний ефект від... ну, перебування у Підземному царстві. Певен, з часом ставатиме легше.

Хейзел у цьому сумнівалась. Минуло вже вісім місяців, а провали у свідомості ставали дедалі гіршими, наче її душа намагалась жити у двох часових проміжках водночас. Ніхто ще не повертався з того світу — принаймні, не таким чином як вона. Ніко намагався її якось підбадьорити, та ані він, ані вона сама не знали, що чекає на неї у майбутньому.

— Я не можу знову вирушити на північ, — промовила Хейзел. — Ніко, якщо мені доведеться повернутись туди, де це сталось...

— Усе буде гаразд, — пообіцяв він. — Цього разу з тобою будуть друзі. Персі Джексон — він відіграє значну роль у цьому. Ти ж це відчуваєш, чи не так? На нього можна покластися.

Хейзел пригадала, що колись давно сказав їй Плутон: «Нащадок Нептуна забере твоє прокляття і подарує тобі спокій».

Персі і є той самий нащадок Нептуна? Можливо, але Хейзел відчувала, що все не буде так просто, як хотілося б. Вона не була певна, що Персі під силу пережити те, що чекає на них на півночі.

— Звідки він прийшов? — запитала вона. — Чому привиди називають його греком?

Перш ніж Ніко встиг відповісти, на іншому березі ріки пролунали горни. Легіонери йшли на вечірні збори.

— Ходімо, — промовив Ніко. — Здається мені, що сьогоднішні воєнні ігри будуть цікавими.