Син Нептуна

XIX Хейзел

Хейзел була ще тим знавцем усякої химери. Вона бачила, як земляна богиня оволоділа свідомістю її матері. Власноруч створила велетня із золота. Знищила острів, померла і повернулась з Підземного царства.

Але щоб її викрала трава? Це було щось новеньке.

Її наче затягло в рослинний смерч. Хейзел чула про сучасних співаків, які стрибають у натовп шанувальників і яких потім над головами передають уперед тисячі рук. Вона припускала, що відчуває щось схоже — тільки от пересувалась значно швидше, а гострі травинки не були схожими на захоплених прихильників.

Хейзел не могла підвестись. Не могла доторкнутись до землі. Її меч досі був у скатці постільної білизни за її спиною, але дотягнутись до нього було марною справою. Рослини заважали їй повернути рівновагу, кидали в різні боки, дряпали обличчя і руки. Крізь мішанину зеленого, жовтого і чорного кольорів перед очима вона ледве розрізняла зірки.

Френкові крики затихали вдалечині.

Важко було зосередити думки, але одне Хейзел знала напевне: вона рухалась дуже швидко. Куди б її не несли, незабаром вона опиниться занадто далеко, щоб друзі змогли її відшукати.

Вона заплющила очі й намагалася не зважати на оберти й тряску, думками вона звернулась до землі під нею. Золото, срібло — вона закликала все, що змогло б розірвати її викрадачів.

Але не відчула нічого. Під землею не було жодних багатств.

Хейзел уже почала зневірюватися, як раптом відчула прохолоду велетенського каменю під собою. Вона спрямувала на нього всю силу, подумки кидаючи якір. Раптом земля загриміла. Вихор рослин відпустив її, й Хейзел злетіла в небо, наче снаряд катапульти.

Вона відчула невагомість і розплющила очі. Тіло перевернулось у повітрі. Земля була за двадцять футів під нею. А тоді Хейзел почала падати. Спрацювали бойові навички — у таборі їй багато разів доводилось стрибати з велетенських орлів. Вона згрупувалась у клубок, перекинулась через голову під час зіткнення із землею і звелася на ноги.

Вона зняла з плечей скатку та оголила меч. За декілька ярдів ліворуч від неї, посеред трав’яного моря стирчала каменюка розміром з гараж для авто. Хейзел усвідомила, що це її якір. Цей камінь викликала вона.

Трава зашелестіла навколо каміння. Розлючені голоси перелякано засичали на велетенську кам’яну брилу, що завадила їхньому руху. Перш ніж рослини встигли знову об’єднатись, Хейзел кинулась до скелі й видерлась нагору.

Рослини заколихались і зашелестіли навколо неї, наче щупальця велетенської актинії[25]. Хейзел відчувала розчарування своїх викрадачів.

— Не можете на цьому рости, га? — крикнула вона. — Забирайтесь під три чорти, купа бур’янів! Теть звідси!

— Засланець! — випалив із трави розлючений голос.

Хейзел здійняла брови.

— Що, перепрошую?

— Засланець! Не сховаєшся засланець!

Черниця з академії Святої Агнеси одного разу вимила Хейзел рота господарським милом за схоже слово, тільки з літерою «р», тож дівчина не знала, що на це відповісти. Тоді викрадачі почали висовуватися з трави навколо її кам’яного острівка. Спочатку вони здались їй схожими на янголят — дюжина пухленьких купідончиків. Але потім вони наблизилися і Хейзел побачила, що зовсім вони не миленькі й не ангельські.

Розміром істоти були не більше ніж однорічна дитина, із жировими складками, як у малят, але з химерною зеленуватою шкірою, наче в їхніх жилах тече хлорофіл. Вони мали сухі й крихкі крила, схожі на кукурудзяне листя, та пучки сивого волосся, що дуже нагадували солому. Зі змучених, укритих зернятками облич дивилися суцільно зелені очі, а з ротів стирчали собачі ікла.

Найбільше зі створінь, із жовтою пов’язкою на стегнах та волоссям-колоссям, що стирчало навсібіч, ступило крок уперед. Воно зашипіло на Хейзел і почало метатися туди-сюди. Та ще й так швидко, що Хейзел злякалась — аби тільки його пов’язка не впала на землю.

— Бісів сланець! — поскаржилось створіння. — Пшениця не росте!

— Сорго не росте! — запищало ще одне.

— Ячмінь! — заволало третє. — Ячмінь не росте. Щоб його цей сланець!

Коліна Хейзел затряслись. Маленькі створіння, може, здавалися кумедними, але вони оточили її, свердлили голодними зеленими очима і скалилися гострими зубами. Вони були наче купідони-піраньї.

— В-ви це про скелю? — спромоглась вимовити вона. — Цей камінь називається сланцем?

— Так, зелене каміння! Сланцева порода! — заволало перше створіння. — Огидний камінь.

Хейзел почала розуміти, як вона його викликала.

— Це коштовний камінь. Він цінний?

— Ба! — випалило створіння в жовтій пов’язці. — Дурнуваті корінні мешканці робили з нього коштовності. Цінний? Може, й так. Але не такий цінний, як пшениця.

— Або сорго!

— Або ячмінь!

Решта створінь приєднались до розмови та почали викрикувати різні види злаків. Вони оточили скелю, але не намагались на неї видертись — принаймні поки що. Та варто було їм напасти разом, і Хейзел нізащо не змогла б відбитися.

— Ви Геїні слуги, — промовила Хейзел.

Вона вирішила зайняти їх балачками. Може, Персі й Френк десь неподалік. Можливо, вони її побачать. Вона ж так високо стоїть над луками. Якби ж її меч сяяв, як у Персі.

Купідон у жовтих підгузках розлючено відповів:

— Ми — карпої, зернові духи. Діти Матінки-землі, так! Ми служимо їй майже цілу вічність. Поки мерзотні люди не почали нас культивувати, ми були дикими. І ми будемо дикими знову! Пшениця знищить усе!

— Ні, Сорго царюватиме!

— Ячмінь мусить правити!

Решта приєдналась. Кожний з карпоїв вигукував власний вид зерна.

— Зрозуміло, — Хейзел придушила свою відразу. — То ти, отже, Пшениця... ти, у жовтих, е-е... штанях.

— Гм, — відповів Пшениця. — Злізай зі свого сланця, напівбогине! Ми повинні віднести тебе до війська нашої повелительки. Вони нас винагородять. Вони вб’ють тебе повільно!

— Спокусливо, але ні, дякую.

— Я дам тобі пшениці! — випалив Пшениця так, наче це була дуже вигідна пропозиція в обмін на її життя. — Силу-силенну пшениці!

Хейзел намагалась міркувати. Як далеко її віднесли? Скільки часу знадобиться друзям, щоб її знайти? Карпої починали сміливішати. По-двоє, по-троє вони наближались до скелі й пошкрябували сланець, щоб подивитись, чи той їм нашкодить.

— Перш ніж я спущусь...— Хейзел підвищила голос, сподіваючись, що вітер віднесе її слова далі. — Е-е... не могли б ви мені дещо пояснити? Якщо ви зернові духи, хіба не мусите бути на боці богів? Хіба богиня землеробства Церера...

— Лихе ім’я! — завив Ячмінь.

— Культивує нас! — випалив Сорго. — Змушує рости мерзенними грядками. Дозволяє людям нас жати. Тьху! Коли Гея знову стане повелителькою світу, ми будемо рости дикими, так!

— Гаразд, зрозуміло. А це її військо, до якого ви маєте намір мене віднести в обмін на пшеницю...

— Або ячмінь, — запропонував Ячмінь.

— Еге, — погодилась Хейзел. — Де це військо зараз?

— Просто за горами! — Сорго схвильовано плеснув долонями. — Матінка-земля, ох, саме вона! Вона сказала нам: «Подбайте про Плутонову дочку, яка знову жива. Знайдіть її! Приведіть живою! Я спланувала безліч тортур для неї». Велетень Полібот винагородить нас за твоє життя! А потім ми рушимо на південь, щоб знищити римлян. Нас неможливо вбити. Але тебе, можливо, так.

— Дивовижно! — Хейзел намагалася здаватись сповненою ентузіазму. Це було нелегко, знаючи що Гея запланувала для неї особливу помсту. — То ви... вас не можна вбити, тому що Алкіоней ув’язнив Смерть, так?

— Саме так! — відповів Ячмінь.

— І він тримає його в кайданах на Алясці. Так, стривайте, як там називалось це місце?

Сорго хотів було відповісти, але Пшениця кинувся на нього й збив з ніг. Усі карпої почали битись, перетворюючись на зернові вихори. Хейзел приготувалась тікати. Але тієї миті Пшениця повернувся до своєї янгольської форми, тримаючи Сорго, як борець, у шийному захваті.

— Годі! — заволав він на решту. — Мультизлакові бійки заборонені!

Карпої знову стали пухленькими купідоноподібними . піраньями.

Пшениця відштовхнув Сорго.

— Хитра напівбогиня, — промовив він. — Намагається обманом витягти з нас таємниці. Дзуськи, ти ніколи не знайдеш лігво Алкіонея!

— Я і без вас знаю, де воно, — промовила вона з фальшивою впевненістю. — Воно на острові в затоці Воскресіння.

— Га! — глумливо вимовив Пшениця. — Це місце затонуло під хвилями багато років тому. Ти мала б це знати! Гея ненавидить тебе саме за це. Коли ти зруйнувала її плани, вона була змушена заснути знову. На довгі десятиліття! А Алкіоней не міг прокинутися аж до темних часів.

— Вісімдесяті, — погодився Ячмінь. — Жах! Жах!

— Еге, — продовжив Пшениця. — А наша повелителька досі спить. Алкіоней був змушений ховатись на півночі. Він чекає, складає плани. Тільки тепер Гея знову заворушилась. Але вона не забула про тебе, ох, не забула, так само як і її син.

Сорго захоплено захихикав.

— Ти ніколи не знайдеш в’язницю Танатоса. Уся Аляска належить велетню. Він може утримувати Смерть будь-де! Ти змарнуєш роки, щоб його знайти, а у твого бідненького табору є лише декілька днів. Краще здавайся. Ми дамо тобі зерна. Безліч зерна.

Меч Хейзел наче поважчав. Її до смерті лякала перспектива повернення на Аляску, але досі вона хоча б знала, де почати шукати Танатоса. Вона вважала, що острів, на якому вона померла, був знищений не повністю або знову здійнявся з глибин, коли прокинувся Алкіоней. Хейзел сподівалась, що його лігво там. Але якщо острова справді більше не існувало, вона гадки не мала, де шукати велетня. Аляска величезна. Вони можуть шукати десятиліттями — і все одно його не знайти.

— Так от, — промовив Пшениця, відчувши її збентеженість. — Здавайся.

Хейзел стиснула спату.

— Нізащо! — Вона знову підвищила голос, сподіваючись, що він якось дійде до друзів. — Якщо доведеться всіх вас знищити, я це зроблю. Я — дочка Плутона!

Карної рушили вперед. Вони вхопились за каміння й засичали так, наче воно було пекельно гарячим, але все одно почали дертись нагору.

— Зараз ти помреш, — пообіцяв Пшениця, клацаючи зубами. — Відчуєш лють злаків!

Зненацька пролунав свист. Пшениця застиг. Він поглянув на золоту стрілу, яка щойно простромилася в його груди, і розлетівся на пластівці сухого сніданку.