Син Нептуна

XLIV Хейзел

Привиди вишукалися в шеренги й оточили перехрестя. Їх було близько сотні — не весь легіон, але більше ніж когорта. Деякі тримали рвані знамена П’ятої когорти Дванадцятого легіону — з того приреченого походу на чолі з Майклом Варусом у вісімдесятих роках. У руках інших були незнайомі Хейзел штандарти та емблеми, наче ці привиди померли в інші часи, на інших завданнях і, можливо, навіть не належали до Табору Юпітера.

Більшість воїнів тримали зброю з імперського золота — тут його було більше ніж в арсеналі Дванадцятого легіону. Хейзел відчувала його потужну силу, відчувала його дзижчання навколо неї, що лякало навіть більше за тріск льодовика. Вона подумала про те, щоб скористатися цим золотом, можливо, обеззброїти привидів, але боялась пробувати. Імперське золото — не звичайний коштовний метал. Воно згубне для напівбогів і чудовиськ. Керувати усією цією зброєю — усе одно що керувати ядерним реактором. Якщо вона не впорається, то може стерти льодовик Хаббард з мапи світу і вбити своїх друзів.

— Танатосе! — Хейзел повернулась до постаті в мантії. — Ми прийшли тебе врятувати. Якщо ти керуєш цими тінями, накажи їм...

Її голос обірвався. З голови бога впав каптур, а за ним впала і вся мантія — Смерть розпростер крила і залишився в чорній туніці без рукавів. Хейзел ніколи в житті не бачила таких вродливих чоловіків.

Його шкіра була кольору тикового дерева, темна і блискуча, наче стіл для ворожіння Королеви Марі. Медово-золоті очі нагадували очі Хейзел. Він мав струнке і м’язисте тіло, царствене обличчя та чорне волосся, що хвилями спадало на плечі. Його крила мерехтіли синім, чорним і пурпуровим кольорами.

Хейзел пригадала, що має дихати.

«Прекрасний» — ось влучне слово для опису Танатоса. Не вродливий, не привабливий чи щось подібне. Він був прекрасним, наче ангел — неминущий, досконалий, недосяжний.

— Ох, — ледве чутно промовила вона.

Зап’ястки бога сковували крижані кайдани, ланцюги яких врізались просто в замерзлу землю. Ноги були босими, і так само закутими.

— Купідон, — промовив Френк.

— Занадто мускулистий Купідон, — погодився Персі.

— Ви мені лестите, — промовив Танатос. Його голос був не менш чарівним, ніж він сам — грудний і співучий. — Мене часто сприймають за бога кохання. Смерть і Кохання мають більше спільного, ніж вам здається. Але я — Смерть. Запевняю вас.

Хейзел запевняти було не обов’язково. Вона почувалась так, наче її тіло складається з попелу і будь-якої миті готове розсипатись і всмоктатися в нікуди. Танатосу треба тільки наказати їй померти, і вона звалиться з ніг: її душа підкориться цьому прекрасному голосу і цим прекрасним очам.

— Ми... ми тут, щоб урятувати вас,— ледве вимовила вона. — Де Алкіоней?

— Урятувати мене?.. — Танатос примружив очі. — Ти розумієш, про що говориш, Хейзел Левек? Розумієш, що це означатиме?

Персі вийшов уперед.

— Ми гаємо час.

Він рубанув мечем по ланцюгах, що сковували бога. Небесна бронза задзвеніла від удару об кригу, але Анаклузмос прилип до ланцюга, наче той був змащений клеєм. Уздовж клинка почав повзти іній. Персі несамовито засмикав рукоятку. Френк поспішив йому на допомогу. Удвох їм ледь удалось відірвати Анаклузмос саме тієї миті, коли паморозь вже майже дісталася рук.

— Це марно, — байдуже промовив Танатос. — А щодо велетня, то він поряд. Ці тіні не мої. Вони служать йому.

Очі Танатоса пробіглись рядами примарних воїнів. Ті збентежено засіпались, наче їх пронизав полярний вітер.

— То як нам вас звільнити? — наполегливо запитала Хейзел.

Танатос повернув очі до неї.

— Дочко Плутона, дитино мого повелителя, з усіх людей на світі тобі моє звільнення потрібно найменше.

— А ви гадаєте, я цього не розумію? — Очі Хейзел саднило, але їй остогидло бути слабкою.

Сімдесят років тому вона вже була слабким наляканим дівчам і втратила мати через те, що почала діяти запізно. Тепер Хейзел — римський солдат і не хоче припускатися власних помилок. Вона не підведе друзів.

— Слухай, Смерте. — Вона оголила спату, а десь позаду зухвало заіржав Аріон. — Я повернулася з того світу і подолала тисячі миль не для того, щоб мені казали, яка я дурна, бо тебе звільняю. Якщо я помру — ну й нехай. Я битимусь з усією цією армію, якщо доведеться. Просто скажи нам, як зламати кайдани.

— Цікаво. — Якусь мить Танатос її розглядав. — Припускаю, ти розумієш, що ці тіні колись були напівбогами, як ви. Вони боролись за Рим, але померли, не здійснивши своїх подвигів. Як і тебе, їх відправили на Асфоделеві луки. А тепер Гея пообіцяла їм друге життя, якщо вони боротимуться на її боці. Авжеж, якщо ти звільниш мене і переможеш їх, бідолахам доведеться повернутись у Підземне царство, де їм і місто. За зраду богів на них чекає вічна кара. Вони не такі вже й відмінні від тебе, Хейзел Левек. Ти впевнена, що хочеш звільнити мене і навіки проклясти ці душі?

Френк стиснув кулаки.

— Це. несправедливо! Ти хочеш звільнитись чи ні?

— Справедливо... — задумливо промовив Смерть. — Ти не уявляєш, як часто я чую це слово, Френку Чжане, і як мало воно означає. Хіба справедливо, що твоє життя горітиме так яскраво і недовго? Хіба справедливим було те, що я забрав твою мати до Підземного царства?

Френк похитнувся, наче його вдарили в обличчя.

— Ні, — сумно промовив Смерть. — Несправедливо. Однак їй був час піти. Смерть не знає справедливості. Якщо ви звільните мене, я виконуватиму свої обов’язки. Але ці тіні, звісно, спробують вас зупинити.

— Отже, якщо ми вас відпустимо, нас оточить зграя димових чорних типів із золотими мечами, — підбив підсумок Персі. — Мене влаштовує. Як нам зламати кайдани?

Танатос посміхнувся.

— Тільки полум’я життя здатне розплавити кайдани смерті.

— Без загадок, будь ласка. — попросив Персі.

— Це не загадка, — голос Френка тремтів.

— Френку, ні, — слабко промовила Хейзел. — Має бути інший вихід.

Над льодовиком зарокотів чийсь регіт. Громоподібний голос промовив:

— Друзі мої! Я так довго чекав на вас!

За воротами табору стояв Алкіоней. За розмірами він перевищував навіть Полібота, якого вони бачили в Каліфорнії. У нього була золота шкіра, платинова кольчуга й залізний жезл, розміром з тотемний стовп. Іржаво-червоні драконячі ноги з тріском давили кригу на шляху велетня до табору. У рудому, заплетеному в дреди, волоссі блищало коштовне каміння.

Хейзел уперше бачила Алкіонея повністю сформованим, але знала його краще за власних батьків. Це вона його створила. Місяцями збирала золото та коштовності з-під землі, щоб створити це чудовисько. Вона пам’ятала діаманти, що тепер були його серцем. Пам’ятала нафту, що тепер текла в його жилах замість крові. Понад усе на світі Хейзел прагнула його знищити.

Велетень наблизився, широко посміхаючись і блискаючи твердими срібними зубами.

— А, Хейзел Левек, — промовив він, — твоє втручання дорого мені коштувало. Коли б не ти, я би прокинувся десятки років тому і цей світ уже належав би Геї. Але це. нічого! — Він простягнув руки, вихваляючись військом примарних солдатів. — Вітаю, Персі Джексоне! Вітаю, Френку Чжане! Я — Алкіоней, смерть Плутона, новий повелитель Смерті. А це — ваш новий легіон.