Син Нептуна

XX Хейзел

Якоїсь миті Хейзел була ошелешена не менш, ніж карної. А потім бозна-звідки вистрибнули Френк і Персі та почали нищити всю рослинність, що траплялася їм попідруч. Френк прошив стрілою Ячменя — і той розсипався на зернятка. Персі рубанув мечем Сорго і кинувся на Просо та Овес. Хейзел зістрибнула вниз і приєдналась до битви.

За кілька хвилин від карпоїв залишились тільки купки зернят та різних злакових сніданків. Пшениця почав відроджуватись, але Персі Дістав з рюкзака запальничку і запалив вогонь.

— Тільки спробуй, — загрозливо промовив він, — і я підпалю все поле. Залишайтесь мертвими. Тримайтесь подалі від нас, або траві кінець!

Френк здригнувся, наче його жахала ця ідея. Хейзел не зрозуміла причини, та все одно кричала, звертаючись до злакових купок:

— Він це зробить! Він божевільний!

Залишки карпоїв рознесло вітром. Френк видерся на скелю й простежив за ними.

Персі згасив запальничку та широко посміхнувся до Хейзел.

— Молодець, що кричала. Інакше ми б тебе не знайшли. Як ти їх так надовго затримала?

Вона тицьнула на камінь.

— Сховалась. За сланець.

— Перепрошую?

— Народе, — покликав Френк з вершини скелі. — Ви повинні це бачити.

Персі з Хейзел поспішили до нього. Щойно Хейзел побачила, на що він дивиться, у неї перехопило подих.

— Персі, світло! Сховай меч!

— Щоб його! — Він торкнувся вістря меча — і Анаклузмос перетворився на ручку.

Знизу марширувало військо.

Там, де сільська дорога розходилася на південь і на північ, луки переходили в неглибоку ущелину. На протилежному боці дороги аж до небокраю простягались зелені пагорби. Цивілізація їх майже не торкнулась, за винятком єдиної крамнички з темними вікнами, що самотньо стояла на вершині найближчого пагорба.

А вся ущелина кишіла чудовиськами — шеренга за шеренгою вони крокували на південь. Їх було настільки багато, і вони були настільки близько, що Хейзел здивувалася: як її крики не почули.

Усі разом друзі припали до скелі. Вони спостерігали, як проходять повз декілька дюжин велетенських волохатих людиноподібних істот, одягнених у рвані кольчуги й шкури, і не вірили своїм очам. У кожного створіння було по шість рук, по три з кожного боку, через що вони виглядали наче печерні люди, які еволюціонували від комах.

— Гігіни, — прошепотіла Хейзел. — Земленароджені.

— Ти билася з ними раніше? — поцікавився Персі.

Вона заперечливо похитала головою.

— Просто чула про них на заняттях із чудовиськознавства у таборі.

Їй ніколи не подобалось чудовиськознавство — читати Плінія Старшого та інших застарілих авторів, які описували легендарних чудовиськ з усіх Кутків Римської імперії. Хейзел вірила в чудовиськ, але деякі описи були настільки навіженими, що вона вважала їх безглуздими вигадками.

А тепер ціле військо цих вигадок марширувало повз неї.

— Земленароджені бились з аргонавтами, — пробурмотіла вона. — А ці, що позаду них...

— Кентаври, — промовив Персі. — Але... це неправильно. Кентаври — гарні хлопці.

Френк поперхнувся.

— Нам у таборі розповідали зовсім інше. Кентаври скажені. Вони тільки те й роблять, що напиваються і вбивають героїв.

Хейзел дивилась, як легким галопом минають їх напівлюди-напівконі. Вище пояса вони були людьми, нижче — рябими конями. На них були варварські обладунки зі шкур та бронзи. У руках істоти тримали списи й пращі[26]. Спочатку Хейзел вирішила, що на головах у нйх шоломи вікінгів. Але потім усвідомила, що з кошлатого волосся стирчать справжні роги.

— Хіба в них мають бути бичачі роги? — поцікавилася вона.

— Може, це особлива порода, — промовив Френк. — Але ми не будемо у них про це запитувати, гаразд?

Персі подивився вдалину і його обличчя зблідло.

— О боги... Циклопи.

І справді, услід за кентаврами, важко гримаючи ногами, йшов батальйон однооких огрів. Чоловіки й жінки, кожний у десять футів заввишки й одягнений у неоковирні обладунки з металобрухту. Шестеро з них, упряжені наче воли, тягли за собою штурмову вежу заввишки з двоповерхівку й оснащену скорпіоном.

Персі схопився за голову обома руками.

— Циклопи. Кентаври. Це неправильно. Усе це неправильно.

Поглянувши на таке військо, будь-хто міг впасти у відчай, але Хейзел відчула, що з Персі відбувається щось інше. У місячному сяйві колір його шкіри здавався особливо блідим, навіть нездоровим, наче всі його спогади намагались повернутись, роздираючи в процесі розум хлопця.

Вона глянула на Френка.

— Треба повернутися на човен. У морі йому стане краще. — Без питань, — промовив Френк. — Їх забагато. Табір... ми повинні попередити табір.

— Вони знають,— застогнав Персі. — Рейна знає.

У горлі Хейзел утворився клубок. Легіон нізащо не переможе таке військо. Якщо вони лише за кілька миль від табору — їхні пошуки приречені. Вони нізащо не встигнуть дістатися Аляски і повернутися назад.

— Ходімо, — квапила вона Френка. — Ну ж бо...

І тоді вона побачила велетня.

Коли той з’явився з-за пагорба, Хейзел не повірила власним очам. Він був більший за штурмову вежу — щонайменше тридцять футів заввишки — з лускатими ногами, як у комодського варана, і блакитно-зеленою бронею вище пояса. Його панцир був утворений з голодних потворних облич — чудовиська з розкритими ротами, які вимагали їжі. Обличчя велетня було людським, а волосся скуйовдженим і зеленим, схожим на морські водорості. Коли він тряс головою, з волосся падали змії. Гадюча лупа — ну й мерзота.

Велетень був озброєний величезним тризубцем і сіткою з тягарцями. Від одного тільки виду цієї зброї у Хейзел стискало в животі. Вона багато разів стикалась із такими бійцями під час гладіаторських тренувань. З усіх відомих їй бойових стилів цей був найбільш хитрим, підступним і небезпечним. Перед нею стояв величезний ретіарій.

— Хто це? — голос Френка тремтів.— Це не...

— Це не Алкіоней, — кволо промовила Хейзел. — Гадаю, це один з його братів. Той, про якого казав Термін. Злакові духи теж про нього згадували. Це Полібот.

Вона не знала, звідки в неї така впевненість, а разом із тим навіть на такій відстані дівчина відчувала могутню ауру велетня. Хейзел пригадала те відчуття, коли вона відроджувала Алкіонея в Серці Землі, — наче поряд із нею стояв потужний магніт, і все залізо в її крові притягувалося до нього. Цей велетень ще одна дитина Геї — породження землі, настільки злобне та могутнє, що має власне гравітаційне поле.

Друзям треба було забиратись. Для такого високого створіння їхня схованка на вершині скелі відкриється як на долоні, якщо воно вирішить подивитись у їхній бік. Та водночас вона відчувала, що от-от станеться дещо важливе. Усі разом вони сповзли трохи нижче по скелі й продовжили спостерігати.

Коли велетень наблизився, одна циклопиня вибігла зі строю й заговорила з ним. Вона була величезною, гладкою і страшенно потворною, у кольчужній сукні, схожій на муму[27], але поруч із велетнем здавалася малям.

Циклопиня вказала на зачинену крамничку на вершині найближчого пагорба і пробурмотіла щось про їжу. Велетень щось їй. відповів так, наче був незадоволений. Циклопиня гаркнула на своїх родичів, і троє з них подерлися слідом за нею на пагорб.

Коли вони вже були на півшляху до крамнички, пекуче світло обернуло ніч на день. Хейзел осліпило. Ворожу армію знизу охопила паніка. Чудовиська репетували від болю та злості. Хейзел насилу розплющила очі. Вона почувалась так, наче вийшла на денне світло з темної зали театру.

— Занадто гарно! — зарепетували циклопи. — Пече око!

Над крамничкою здійнялась веселка. Вона була такою яскравою і так близько. Хейзел ніколи не бачила нічого подібного. Світло виходило з крамниці й пронизувало небо, заливаючи всю місцевість дивним калейдоскопічним сяйвом.

Циклопиня підняла свою палицю й ринула на крамницю. Коли вона вдарила веселку, усе її тіло задимилося. Завивши від болю, циклопиня впустила палицю й кинулась навтіки. Різнокольорові пухирці вкривали її руки та обличчя.

— Жахлива богиня! — заревіла вона на крамницю. — Дай нам смачненького!

Решта чудовиськ оскаженіли. Вони неслись на крамницю, а за мить тікали, обпечені веселковим сяйвом. Деякі кидали каміння, списи, мечі, навіть обладунки, але все згорало в барвистому полум’ї.

Урешті-решт велетень наче отямився, що його військо марнує цілком добротне спорядження.

— Годі! — проревів він.

Не без зусиль, криками, штовханами і стусанами йому вдалось відновити порядок у війську. Коли всі заспокоїлись, він сам підійшов до веселкової крамниці й почав розлючено ходити навколо світлових кордонів. — Богине! — заволав він.— Виходь і здавайся! Ніхто з крамниці не відповідав. Веселка так само блищала.

Велетень здійняв тризубець і сіть.

— Я — Полібот! Схили коліна, і я вб’ю тебе швидко. Вочевидь, нікого в крамниці це не вразило. З вікна вилетів крихітний темний предмет і впав біля ніг велетня. Полібот закричав:

— Граната!

Він затулив обличчя руками. Військо припало до землі.

Коли предмет не вибухнув, Полібот з опаскою нахилився та підняв його.

Він обурено заревів.

— «Дін-дон»[28]? Ти смієш ображати мене «Дін-доном»?

Він жбурнув тістечко назад у крамницю — і воно розчинилось у світлі веселки.

Чудовиська звелися на ноги. Деякі зголодніло бурмотіли: «“Дін-дон”? Де “Дін-дон”?»

— Нумо нападати, — промовила жіночка-циклоп. — Я голодна. Мої хлопчики хочуть смачненького!

— Ні! — випалив Полібот. — Ми і без цього запізнюємось. Алкіоней хоче, щоб ми опинилися в таборі за чотири дні. Ви, циклопи, рухаєтесь неприпустимо повільно. Ми не маємо часу на неважливих богинь!

Він сказав останнє речення у напрямку крамниці, але відповіді не отримав.

Циклопиня гаркнула.

— Табір, авжеж. Помста! Помаранчеві та пурпурні знищили мою домівку. А тепер Мамця Гаскет знищить їхню! Чуєте мене, Лео, Джейсон та Пайпер? Я вас знищу!

Інші циклопи схвально заревіли. Решта чудовиськ їх підтримала.

Усе тіло Хейзел затремтіло. Вона глянула на друзів.

— Джейсон, — прошепотіла дівчина. — Вона билась із Джейсоном. Він досі живий.

Френк кивнув.

— А інші імена тобі знайомі?

Хейзел похитала головою. Вона не знала жодних Лео чи Пайпер у таборі. Персі досі виглядав ослабленим і збентеженим. Якщо ці імена й були йому знайомі, то він цього не виказував.

Хейзел обміркувала слова циклопині: «Помаранчеві й пурпурні». Пурпурний — точно колір Табору Юпітера. Але помаранчевий... Коли Персі прийшов у табір, він був у рваній помаранчевій футболці. Це не просто збіг.

Армія знизу продовжила свій марш на південь, але Полібот стояв віддалік неї, суплячи брови й принюхуючись.

— Морський бог, — пробурмотів він. Велетень повернувся в їхній бік. — Чую морського бога.

Персі затремтів. Хейзел поклала руку на його плече та намагалася притиснути хлопця до скелі.

Жіночка-циклоп, Мамця Гаскет, фиркнула.

— Авжеж ти чуєш морського бога! До моря шапкою докинути!

— Запах сильніший, — наполягав Полібот. — Я народжений знищити Нептуна. Я відчуваю...

Він нахмурився, і повернув голову, скинувши з неї ще пару-трійку, змій.

— Ми вирушаємо чи повітря нюхатимемо? — забурчала Мамця Гаскет. — Мені не дістався «Дін-дон», а тобі не дістанеться морський бог!

— Гаразд, — гаркнув Полібот. — Уперед! Уперед! — Він глянув наостанку на веселкову крамницю, а потім пройшовся пальцями по своєму волоссю. У його руці з’явилися три змії, більші за решту, з білими плямами навколо ший. — Мій подарунок тобі, богине! Моє ім’я Полібот, що означає «ненажерливий». От тобі декілька моїх ненажерливих ротів. Подивимось, чи хтось ходитиме до твоєї крамниці, з такими вартовими на подвір’ї.

Він злісно розсміявся і жбурнув змій у високу траву на схилі пагорбу.

А потім покрокував на південь, струшуючи землю важкими варанськими ногами. Зрештою остання колона чудовиськ минула пагорби й розчинилась у ночі.

Тільки-но вони зникли, сліпуча веселка згасла, наче прожектор.

Хейзел, Френк і Персі залишились самі в темряві. Усі троє дивилися на крамницю по той бік дороги.

— Це було щось, — пробурмотів Френк.

Персі шалено затремтів. Хейзел розуміла, що йому потрібна допомога або відпочинок. Зустріч з армією чудовиськ наче зачепила якісь його спогади, викликала воєнний невроз. Вони повинні відвести його назад до човна.

Проте між ними та узбережжям лежала широченна смуга землі. Хейзел сумнівалась, що карпої довго триматимуться на відстані. Брести втрьох крізь морок аж до човна — безперечно не найкращий план. До того ж їй ніяк не вдавалось позбутися моторошного відчуття, що коли б вона не викликала сланець, то вже була б полоненою велетня.

— Ходімо до крамниці, — промовила Хейзел. — Якщо всередині богиня, можливо, вона нам допоможе.

— От тільки тепер пагорб охороняє зграйка змій, — нагадав Френк. — А ще може повернутись та палаюча веселка.

Вони разом подивились на Персі, який тремтів, наче від переохолодження.

— Ми повинні спробувати, — промовила Хейзел.

Френк похмуро кивнув.

— Ну... богиня, що жбурляє «Дін-дон» у велетня, не може бути зовсім поганою. Ходімо.