XXXIV Френк


Вони зупинились біля ґанку Як і боявся Френк, у лісі багровіли інші вогнища. Вони повністю оточили маєток, але сам будинок здавався неушкодженим.

Бабусині повітряні дзвіночки бриньчали на вечірньому вітерці. Плетені крісла були звернуті до дороги, але стояли порожніми. Крізь вікна нижнього поверху пробивалося світло, але Френк вирішив не дзвонити у дзвінок — він не знав, наскільки зараз пізно, чи спить бабуся, чи вона взагалі вдома. Він перевірив кам'яного слона в кутку — крихітну копію того, якого вони бачили в Портленді. Запасний ключ, як завжди, був захований під його ногою.

Перед дверима Френк завагався.

— Щось не так?— запитав Персі.

Френк пригадав ранок, коли відчинив ці двері військовому офіцеру, який потім розповів йому про маму. Пригадав, як ішов цими сходам на похорон, уперше тримаючи скіпку у кишені куртки. І як стояв тут, дивлячись на вовків, які виходили з лісу, — підлеглих Лупи, які приведуть його у Табір Юпітера. Здавалось, це було так давно, але насправді минуло лише шість тижнів.

Він знову вдома. Чи обійме його бабуся? Чи скаже: «Френку, дякувати богам, ти повернувся! Мене оточили чудовиська!»

Швидше за все вона посварить його або взагалі прийме їх за зломщиків і прожене геть пательнею.

— Френку? — покликала Хейзел.

— Елла нервується, — пробурмотіла Елла з перил. — Слон... слон дивиться на Еллу.

— Усе буде добре. — Рука Френка так тремтіла, що він ледве вставив ключ у замок. — Просто тримайтесь разом.

Усередині стояв затхлий сморід цвілі. Зазвичай, повітря в будинку переповнював аромат жасмину, але зараз усі підставки для фіміаму стояли порожніми.

Друзі оглянули вітальню, їдальню і кухню. У раковині купою валялись брудні тарілки, що було підозрілим — бабусина прислуга мала приходити щодня. «Хіба що її налякали велетні або з’їли на обід, — подумав Френк. — Елла сказала, що лестригони — канібали».

Він відштовхнув цю думку. Чудовиська не звертають уваги на звичайних смертних. Принаймні раніше не звертали.

У вітальні статуетки будд і лаоських безсмертних посміхались до них, наче скажені клоуни. Френк пригадав Іриду, веселкову богиню, яка захоплювалась буддизмом і даосизмом. Один візит у цей старий моторошний будинок швидко зцілив би її від такого хобі.

Бабусині порцелянові вази вкрилися павутинням. І знову це було підозрілим. Вона завжди домагалась, аби її колекцію регулярно чистили. Дивлячись на порцеляну, Френк відчув укол провини за те, що знищив стільки посуду в день похорон. Тепер це здавалось йому таким безглуздям — сердитися на бабусю, коли для цього є стільки більш підхожих кандидатур: Юнона, Гея, велетні, його татко Марс. Особливо Марс.

Камін був темним і холодним.

Хейзел стиснула себе в обіймах, наче хотіла завадити скіпці стрибнути у камін.

— Це...

— Еге, — відповів Френк. — Це він.

— Хто він? — поцікавився Персі.

На обличчі Хейзел зобразилось співчуття, але від цього Френкові стало тільки гірше. Хлопець пригадав, з яким жахом, з якою відразою вона дивилась на нього, коли він викликав. Сірка.

— Камін, — відповів він Персі, що було до безглуздя очевидним. — Ходімо. Перевіримо нагорі.

Сходи заскрипіли під їхніми ногами. Стара кімната Френка не змінилась. Жодну з його речей не чіпали — запасний лук і сагайдак (треба не забути захопити їх потім), нагороди з конкурсів з правопису (еге ж, він напевно єдиний напівбог у світі, який не має дислексії й перемагав на мовних змаганнях, наче і без цього він був недостатньо посміховиськом), світлини мами: у бронекуртці й шоломі на військовому джипі у Кандагарі[45]; у футбольній формі в сезон, коли тренувала Френкову команду; у мундирі, коли приходила до його школи на день професій.

— Твоя мати? — тихо запитала Хейзел. — Вона дуже вродлива.

Френк не міг відповісти. Йому було трохи соромно — шістнадцятирічний хлопець із купою світлин своєї мами.

Хіба не безнадійне посміховисько? Та здебільшого йому було сумно. Минуло шість тижнів відтоді, Коли він був тут востаннє. У якомусь сенсі минула ціла вічність. Але варто було побачити усміхнене мамине обличчя на тих світлинах, і біль втрати знову ожив як уперше.

Вони перевірили інші кімнати. Дві середні виявились порожніми. Під останніми дверима мерехтіло слабке світло — бабусина кімната.

Френк тихо постукав. Ніхто не відповів. Він штовхнув двері. Бабуся лежала в ліжку, змарніла і крихка. Сиве волосся повивало обличчя, наче вінець василіска. На тумбочці самотньо горіла свічка. Біля ліжка сидів здоровань у бежевій військовій формі Канадських збройних сил. Попри морок він був у темних окулярах, за якими палало криваво-червоне світло.

— Марсе, — промовив Френк.

Бог байдуже глянув на нього.

— Привіт, малий! Заходь. Скажи друзям, щоб пішли погуляли.

— Френку? — прошепотіла Хейзел. — Що означає Марс? Твоя бабуся... з нею все гаразд?

Френк глянув на друзів.

— Ви його не бачите?

— Бачимо кого? — Персі стиснув свій меч. — Марс? Де?

Бог війни посміхнувся.

— Ні, вони мене не бачать. Подумав, що це буде слушно. Розмова віч-на-віч — батько із сином, розумієш, еге ж?

Френк стиснув кулаки. Він полічив до десяти, перш опанував себе і зміг заговорити.

— Друзі, це... це пусте. Слухайте, чому б вам не відпочити в середніх кімнатах?

— Дах, — промовила Елла. — Дахи подобаються гарпіям.

— Авжеж, — оціпеніло промовив Френк. — На кухні напевно є їжа. Дасте мені кілька хвилин побути з бабусею на самоті? Гадаю, вона...

Голос обірвався. Він не знав, чи хоче розплакатись, чи закричати, чи дати Марсу стусана — можливо, усе разом.

Хейзел поклала долоню йому на плече.

— Авжеж, Френку. Ходімо, Елло, Персі!

Френк почекав, поки кроки не стихнуть. А потім зайшов у кімнату і зачинив за собою двері.

— Це дійсно ти? — запитав він Марса. — Це не фокус, не якась ілюзія чи що ще там може бути?

Бог похитав головою.

— Комусь іншому ти радів би більше?

— Так, — зізнався Френк.

Марс знизав плечима.

— Розумію. Ніхто не радий війні — якщо голова є на плечах. Але рано чи пізно війна знаходить кожного. Вона неминуча.

— Це безглуздя. Війни можна уникнути. Вона вбиває. Вона...

— ...забрала твою маму, — закінчив Марс.

Френку кортіло вибити незворушність з обличчя бога, але, можливо, це просто Марсова аура змушувала його злитись. Він поглянув на бабусю, яка мирно спала. Якби ж вона прокинулась! Коли хтось і здатен дати прочуханки богу війни, то це бабуся.

— Вона готова піти, — промовив Марс. — Готова вже декілька тижнів, але тримається заради тебе.

— Заради мене? — Він так ошелешив, що майже забув про свій гнів. — Навіщо? Звідки вона знала, що я повернусь? Я не знав!

— Лестригони назовні знали. Припускаю, їм розповіла про це певна богиня.

Френк закліпав очима.

— Юнона?

Бог війни так гучно розсміявся, що затріщали вікна, але бабуся навіть не поворухнулась.

— Юнона? Ох, кабанячі твої вуса, малий. Не Юнона! Ти її таємна зброя. Нащо їй здавати тебе ворогу. Ні, я мав на увазі Гею. Вочевидь, вона стежить за тобою. Гадаю, ти бентежиш її більше, ніж Персі чи Джейсон, чи будь-хто із Сімох.

Кімната навколо Френка наче захиталась. Він пошкодував, що поруч немає ще одного стільця.

— Сім... ти маєш на увазі давнє пророцтво, Браму Смерті? Я один із Семи? І Джейсон, і...

— Так, так. — Марс нетерпляче помахав рукою. — Ну ж бо, малий. Ти начебто маєш бути чудовим стратегом. Обміркуй усе! Вочевидь, що твоїх друзів так само готують до цієї місії, якщо припустити що ви повернетесь з Аляски. Юнона прагне об’єднати греків і римлян та відправити їх у битву проти велетнів. Вона вважає, що це єдиний спосіб зупинити Гею. — Марс здригнувся, вочевидь не зовсім упевнений у такому плані. — Хоч би там як, Гея не хоче, аби ти був одним із Семи. Персі Джексон... вона вважає, що здатна ним керувати. І кожен з решти має слабкості, на які вона здатна натиснути. Але ти — ти її бентежиш. Вона радше просто тебе вб’є. Тому вона викликала лестригонів. Вони чекають на тебе вже багато днів.

Френк потряс головою. Марс що з нього знущається? Нащо богині бентежитись через Френка, особливо, коли існує хтось на кшталт Персі Джексона?

— Нема слабкостей? Я не маю нічого окрім слабкостей. Моє життя залежить від шматка дерева!

Марс ошкірився.

— Ти себе недооцінюєш. Гея переконала цих лестригонів, що якщо вони з’їдять останнього члена твоєї родини — а це ти — то успадкують ваш дар. Правда це чи ні, я гадки не маю. Але лестригони прагнуть перевірити.

Френкові нутрощі скрутились у вузол. Сірко вбив шість огрів, але судячи із вогнищ навколо маєтку залишалась ще сила-силенна таких самих, кожен з яких не міг дочекатись, коли підсмажить Френка на сніданок.

— Мене зараз знудить, — промовив він.

— Не знудить. — Марс клацнув пальцями, і Френкова нудота зникла. — Передбойова трясця. З кожним трапляється.

— Але бабуся...

— Так, вона весь цей час чекала на тебе. Огри її поки що не чіпали. Вона приманка, розумієш? Тепер, коли ти тут — припускаю, вони вже відчули твою присутність, — вони нападуть уранці.

— Тоді забери нас звідси! — випалив Френк. — Клацни пальцями і підірви людожерів.

— Га! Весело б було. Але я не втручаюсь у справи своїх дітей. Мойри заздалегідь вирішили, що належить робити богам, а що — смертним. Це твоє завдання, малий. І, гм, якщо ти ще цього не з’ясував, твій спис можна буде використати знову тільки за добу. Тож сподіваюсь, ти навчився користатись родинним даром, а інакше станеш сніданком для людожерів.

Родинний дар. Френк хотів поговорити про нього з бабусею, але тепер міг порадитись тільки з Марсом. Він пильно подивився на бога війни, який посміхався без жодного натяку на прихильність.

— Періклимен, — Френк ретельно вимовив ім’я, наче на мовному змаганні. — Він був моїм предком, грецьким князем, аргонавтом. Він загинув у бою з Геркулесом.

Марс помахав рукою, наче мовив: далі.

— Він мав здібність, що допомагала йому в бою. Якийсь дар богів. Мама казала, що він бився, як бджолиний рій.

Марс розсміявся.

— Правда. Що далі?

— Якимсь чином родина опинилась у Китаї. Гадаю, у часи Римської Імперії, один з нащадків Періклимена служив у легіоні. Мама розповідала про деякого Сенеку Грака, але він також мав китайське ім’я — Сун Гво. Гадаю... Що ж, цієї частини я не знаю, але Рейна завжди говорила, що існувало багато легіонів. Дванадцятий легіон заснував Табір Юпітера. Можливо, був інший легіон, який зник на сході.

Марс беззвучно поаплодував.

— Непогано, малий. Чув колись про Битву при Каррах? Справжня катастрофа для римлян. Вони бились із парфянами на східному кордоні імперії. Загинуло близько п’ятнадцяти тисяч римлян. Ще десять потрапили в полон.

— I один з полонених був мої предком Сенекою Граком?

— Саме так, — погодився Марс. — Оскільки полонені легіонери були майстерними воїнами, парфяни не стали нехтувати їхніми навичками. От тільки потім у Парфію знову вторглись, але з іншого боку...

— Китайці, — здогадався Френк. — І римляни знову стали полоненими.

— Еге ж. Ганьба ще та. Словом, так римський легіон потрапив у Китай. З часом римляни там осіли і збудували собі новий дім. Місто назвали...

— ...Лі-Гьєн. Мати говорила, що це наше рідне місто. Лі-Гьєн. Легіон.

— Потроху розумієш? — Марс здавався задоволеним. — І старий Сенека Грак володів сімейним даром.

— Мама говорила, що він бився з драконами, — пригадав Френк. — Говорила, що він... він був наймогутнішим драконом.

— Він був вправним, — погодився Марс. — Недостатньо вправним, щоб уникнути гіркої долі легіону, але вправним. Він оселився в Китаї, передав родинний дар своїм дітям, і так далі. Урешті-решт твоя родина переселилась у Північну Америку і зв’язалась із Табором Юпітера...

— Повне коло, — закінчив Френк. — Юнона говорила, що я замкну родинне коло.

— Побачимо. — Марс кивнув на бабусю. — Вона хотіла розповісти тобі все це сама, але я подумав, що трохи допоможу, оскільки у старої пташки залишилось небагато сил. То ти зрозумів, який у тебе дар?

Френк вагався. У голові вертілась думка, але вона здавалась божевільною — навіть божевільнішою за подорож його родини з Греції до Риму, а потім до Китаю і до Канади. Йому не хотілось її промовляти. Не хотілось помилитись і слухати, як сміється з нього Марс.

— Га-гадаю, що так. Але проти цього війська огрів...

— Еге ж, буде важко. — Марс підвівся і випрямився. — Уранці, коли твоя бабуся прокинеться, вона запропонує тобі допомогу. А потім, припускаю, піде.

— Що? Але я мушу її врятувати! Я не дам їй мене залишити.

— Вона прожила гідне життя. І готова піти. Не будь егоїстом.

— Егоїстом?

— Стара затрималась тут так довго тільки через почуття обов’язку. Твоя мати була такою ж. Тому я її й кохав. Вона завжди ставила обов’язок перед усім іншим. Навіть перед власним життям.

— Навіть переді мною.

Марс зняв окуляри. Там, де мали бути очі, крихітні сфери спалахували, наче ядерні вибухи.

— Від жалості до самого себе не багато користі, малий. Ти гідний більшого. Навіть без родинного дару ти успадкував від своєї матері найважливіші якості: хоробрість, вірність, розум. Залишається тільки вирішити, як ними скористатись. Уранці дослухайся думки своєї бабусі. Запам’ятай її пораду. Ти досі здатен звільнити Танатоса і врятувати табір.

— І залишити бабусю помирати!

— Життя має цінність тільки тому, що не вічне, малий. Це каже Тобі бог. Ви, смертні, не розумієте, як вам пощастило.

— Еге ж, — пробурмотів Френк. — Ще й як пощастило.

Марс розсміявся — різким металевим сміхом.

— Твоя мама любила повторювати мені одне китайське прислів’я. Їж гірке...

— Їж гірке — і відчуєш солодке. Ненавиджу це прислів’я.

— Але воно справедливе. Як там ще кажуть: без труда нема плода? Та сама ідея. Робиш щось легке, приємне, мирне, і зазвичай усе скінчується погано. Але якщо обираєш важкий шлях — пожинаєш солодкі плоди. Обов’язок. Жертва. Ці речі щось означають у цьому житті.

Френк відчував таку відразу, що не здатен був вимовити й слова. І це каже його батько?

Авжеж, Френк розумів геройський учинок мами. Розумів, що вона врятувала багато життів — і це було неймовірно хоробро. Але вона залишила його самого. Це несправедливо. Неправильно.

— Ну, я зараз уже піду, — пообіцяв Марс. — Але наостанок скажу дещо: ти вважаєш себе слабким. Це неправда. Хочеш знати, чому Юнона тебе пощадила, Френку? Чому цей шматок дерева ще не згорів? Тому що ти їй потрібен. Ти вважаєш, що не гідний інших римлян. Уважаєш Персі Джексона ліпшим за себе...

— Він Ліпший, — буркнув Френк. — Він бився з тобою і переміг.

Марс знизав плечима.

— Можливо, й так. Але в кожного героя є згубна вада. Персі Джексон? Він занадто вірний друзям. Він нізащо від них не відступиться. Йому сказали про це багато років тому. І незабаром він стикнеться з вибором, якого не зможе зробити. Без тебе, Френку, — без твого почуття обов’язку — він зазнає невдачі. Ми програємо війну, і Гея знищить наш світ.

Френк потрусив головою. Йому нестерпно було слухати все це.

— Війна — це обов’язок, — продовжив Марс. — А ти можеш тільки прийняти це і вирішити, за що б’єшся. На кін поставлено спадок Риму — п’ять тисяч років закону, порядку, цивілізації. Боги, звичаї, культури, що сформували світ, у якому ти живеш: усе це зруйнують, якщо ти не переможеш. Гадаю, заради цього варто битись. Поміркуй над цим.

— Яка моя? — запитав Френк.

Марс здійняв брову.

— Твоя що?

— Згубна вада. Ти сказав, що така є у кожного героя.

Бог сухо посміхнувся.

— На це тобі доведеться відповісти самотужки, Френку. Але ти нарешті ставиш слушні запитання. А тепер час спати. Тобі потрібен відпочинок.

Бог змахнув долонею. Френкові очі поважчали.

Хлопець ліг — і все довкола зникло в темряві.


* * *


— Фаю, — промовив знайомий голос, суворий і нетерплячий.

Френк закліпав очима. Сонячне світло заливало кімнату.

— Фаю, прокидайся! Як би я не хотіла ляснути тебе по цьому сміховинному обличчю, а мій стан не дає мені змоги підвестися з ліжка.

— Бабуся?

Її постать набула чіткості. Вона з ліжка дивилась на нього. Френк, як виявилося, спав на підлозі. Уночі хтось укрив його ковдрою і поклав подушку під голову, але він гадки не мав, коли це трапилось.

— Так, мій дурнуватий воле. — Бабуся досі виглядала страх якою слабкою і блідою, але голос був сталевим, як завжди. — Ну, підводься. Огри оточили дім. Нам треба багато про що поговорити, якщо ти зі своїми друзями збираєшся забратись звідси живими.

Загрузка...