Син Нептуна

XXXVIII Персі

Пілот сказав, що літак не зможе на них чекати, але Персі не дуже через це засмутився. Якщо вони переживуть цей день, він сподівався знайти інший спосіб повернутись — будь-що, тільки не літак.

Стан справ мав би його пригнічувати. Він застряг на Алясці, на рідних землях велетня, без зв’язку зі старими друзями точнісінько, коли спогади почали повертатись. Побачив армію Полібота, майже готову напасти на табір. Дізнався, що велетні мають намір скористатись ним як кровною жертвою, аби пробудити Гею. На додаток, уже наступного вечора Свято Фортуни. І вони мають виконати до цього часу неможливе завдання. А якщо їм це таки вдасться — то вони звільнять Смерть, який, можливо, забере двох його друзів у Підземне царство. Тішитись було мало чим.

І все ж Персі почувався на диво піднесеним. Сон про Тайсона його наче окрилив. Він пригадав його, свого брата. Вони бились разом, відзначали перемоги, ділили приємні дні й місяці в Таборі Напівкровок. Він пам’ятав свій дім, і це надавало йому ще більше рішучості досягти мети. Тепер він б’ється за два табори — за дві родини.

Юнона вкрала його спогади і відправила до Табору Юпітера не без причини. Тепер Персі це розумів. Йому все одно хотілось вдарити її по божественному обличчі, та принаймні тепер він збагнув її хід думок. Якщо два табори діятимуть разом, то матимуть змогу перемогти спільних ворогів. Окремо — обидва приречені.

Були й інші причини, чому Персі хотів урятувати Табір Юпітера. Причини, які він не наважувався покласти на слова — принаймні поки що. Він раптом побачив майбутнє для себе і Аннабет — майбутнє, якого ніколи раніше не уявляв.

Поки вони їхали на таксі до центру Анкориджа, Персі розповів друзям про свої сни. Коли він дійшов до частини про велетневу армію, яка оточила табір, їхні обличчя стали стурбованими, але не здивованими.

Френк поперхнувся, коли почув про Тайсона.

— У тебе є однокровний брат циклоп?

— Авжеж, — відповів Персі. — Що робить його твоїм пра-пра-пра...

— Благаю. — Френк заплющив очі. — Годі.

— Головне — що він може відвести Еллу до табору, — промовила Хейзел. — Я хвилююсь за неї.

Персі кивнув. Він досі розмірковував про рядки з пророцтва, що продекламувала гарпія — про втоплення сина Нептуна і Знак Афіни, що має пропалити Рим.

Він досі не збагнув, що означає перший рядок, але починав здогадуватись про другий. Він намагався залишити питання. Спочатку треба пережити завдання.

Таксі повернуло на Першу автомагістраль, яка, на думку Персі, більше скидалась на маленьку вуличку, і повезло їх на північ, до центру. Майже вечоріло, але сонце досі сяяло високо в небі.

— Неймовірно, як це місто розрослося, — пробурмотіла Хейзел.

Таксист широко всміхнувся у дзеркало заднього виду.

— Давно тут були востаннє, пані?

— Приблизно сімдесят років тому.

Водій підняв скляну перегородку і мовчки поїхав далі.

За словами Хейзел майже всі будівлі були новими, але ландшафт залишився таким самим: сірі води затоки Кука окреслювали північні межі міста, густі ліси оточували його з решти боків, а вдалечині здіймалися сіро-блакитні Чугацькі гори, навіть у червні вкриті снігом. Персі ще ніколи не вдихав такого чистого повітря. Саме місто із його зачиненими крамницями, іржавими машинами і потертими житловими будинками вздовж дороги, виглядало так, наче пережило бурю, але все одно було чарівним. Його розсікали озера і довжелезні гаї. Полярне небо сяяло дивовижним поєднанням бірюзи і золота.

А ще тут були велетні. Сотні яскраво-блакитних чоловіків, кожен футів тридцять заввишки із сивим, укритим памороззю волоссям, бродили лісами, рибалили в бухті й топали по горах. Смертні начебто їх не помічали. Таксі промайнуло за кілька ярдів від одного, він сидів на березі озера і мив ноги, але водій не злякався.

— Е-е... — Френк вказав на синього хлопця.

— Гіперборейці, — промовив Персі, здивувавшись тому, що пригадав цю назву. — Північні велетні. Я бився з такими, коли Кронос вторгся у Мангеттен.

— Стривай, — сказав Френк. — Хто зробив що?

— Довго розповідати. Але ці хлопці здаються... не знаю, мирними чи що.

— Зазвичай, так і є, — погодилась Хейзел. — Я пам’ятаю їх. Вони тут усюди, як ведмеді.

— Ведмеді? — стурбовано запитав Френк.

— Велетні невидимі для смертних, — промовила Хейзел. — Вони ніколи мене не турбували, хоча один випадково ледве не наступив.

Персі ця розповідь стурбувала, але таксист продовжував спокійно їхати. Жодний з велетнів не звертав на них уваги. Один стояв просто на перехресті доріг, і вони проїхали між його ногами. Гіпербореєць гойдав у руках тотемний стовп корінних американців, огорнутий у шкури, і наспівував йому колискову. Якби хлопчина не був розміром з будівлю, Персі, можливо, розчулився би від цієї картини.

Таксі проїхало крізь центр міста, минаючи купку крамниць для туристів, які рекламували хутра, мистецтво корінних американців і золото. Персі сподівався, що Хейзел не розхвилюється і не змусить коштовну крамницю вибухнути.

Коли водій повернув у напрямку узбережжя, Хейзел постукала об скляну перегородку.

— Можете тут зупинитись?

Вони заплатили водієві й вийшли на Четверту вулицю. Порівняно з Ванкувером, центр Анкориджа був крихітним — більше схожим на територію університету, ніж на справжнє місто, але Хейзел здавалась враженою.

— Він величезний, — промовила вона. — Тут... тут колись був готель «Ґітчел». Ми з мамою мешкали там перший тиждень на Алясці. І вони перемістили міськраду. Вона раніше була там.

Приголомшена, Хейзел провела їх повз кілька кварталів. У них не було чіткого плану дій, крім того, щоб знайти найшвидший спосіб дістатись льодовика Хаббард, але Персі відчув запах їжі — ковбаски, мабуть? — і усвідомив, що востаннє їв аж уранці у бабусі Чжан.

— Їжа, — промовив він. — Ходімо.

Вони знайшли кав’ярню просто на узбережжі. Всередині метушилась купа народу, але їм вдалось зайняти столик біля вікна. Друзі почали розглядати меню.

Френк захоплено вигукнув:

— Сніданок цілодобово!

— Зараз уже час вечері, — промовив Персі, хоч, дивлячись у вікно, сказати напевно було важко. Сонце стояло так високо, наче був полудень.

— Я обожнюю сніданки, — сказав Френк. — Я їв би сніданок, сніданок і сніданок, якби міг. Хоча... я певен, що їжа тут не така смачна, як готує Хейзел.

Хейзел штурхнула його ліктем, але не змогла приховати грайливої усмішки.

Персі радів, що бачить їх такими. Цим двом безперечно судилось бути разом. Та водночас йому стало сумно. Він згадав про Аннабет. Чи доживе він до їхньої наступної зустрічі?

«Вище носа», — сказав він собі.

— Знаєте, — промовив він, — а сніданок — це чудова думка.

Кожний з них замовив величезну тарілку з яйцями, млинцями і ковбаскою з оленини, хоча Френк здавався трохи збентеженим щодо оленини.

— Гадаєте, це нічого, що ми їстимемо Рудольфа?

— Чувак, — сказав Персі, — Я зараз з’їв би і Пранцера і Бліцена[48]. Я голодний.

Їжа була відмінною. Персі ніколи ще не бачив нікого, хто їв би так швидко, як Френк. Червононосий олень був приречений на поразку.

Між укусами чорничних млинців Хейзел намалювала криву лінію і літеру «X» на своїй серветці.

— От що я міркую. Ми тут. — Вона тицьнула в позначку. — Анкоридж.

— Нагадує голову чайки, — промовив Персі. — А ми — її око.

Хейзел люто на нього зиркнула.

— Це мапа, Персі. Анкоридж на вершині затоки Кука. Під нами — великий півострів, і в його нижній частині знаходиться місто Сьюард, у якому я колись жила. Тут. — Вона намалювала ще один хрестик. — Це найближче місто до льодовика Хаббард. Ми можемо вирушити туди морем, мабуть, але на це знадобиться вічність. У нас немає стільки часу.

Френк упорався з останнім шматочком свого Рудольфа.

— Але земля небезпечна, — промовив він. — Земля означає Гея.

Хейзел кивнула.

— І все ж, сумніваюся, що в нас є інший вибір. Ми могли би знову звернутись до пілота, але не знаю... його літак може виявитись завеликим для маленького Сьюардського аеропорту. А якщо ми наймемо інший літак...

— Годі літаків, — сказав Персі. — Будь ласка. Хейзел заспокійливо виставила долоню.

— Усе гаразд. У Сьюард їздить потяг. Ми зможемо сісти на нього увечері. На це знадобиться лише кілька годин.

Вона намалювала пунктирну лінію між двома хрестиками.

— Ти щойно відрізала чайці голову, — зазначив Персі.

Хейзел зітхнула.

— Це залізнична колія. Дивись, від Сьюарда льодовик Хаббард десь тут знизу. — Вона постукала по нижньому кутку серветки. — Там Алкіоней.

— Але ти не знаєш, де саме? — поцікавився Френк.

Хейзел насупила брови і похитала головою.

— Я майже впевнена, що туди можна дістатись тільки літаком або човном.

— Човном, — миттю промовив Персі.

— Добре. Це має бути не дуже далеко від Сьюарда. Якщо ми безпечно дістанемось до нього.

Персі задумливо поглянув у вікно. Стільки всього треба зробити — і на все лише двадцять чотири години. Завтра в цей час почнеться Свято Фортуни. Якщо вони не звільнять Смерть і не повернуться у табір, велетнева армія наводнить долину. Римляни стануть головною стравою на вечері чудовиськ.

На протилежному боці вулиці чорний крижаний пляж опускався в гладку, наче сталь, поверхню води. Океан у цьому місці відчувався іншим — так само могутнім, але крижаним, неквапливим і диким. Жодний бог не мав влади над цими водами, принаймні жодний з відомих Персі. Нептун не зможе його захистити. Персі навіть не знав, чи залишились у цьому місці його здібності дихати під водою.

Гіпербореєць протупав вулицею. Ніхто в кав’ярні нічого не помітив. Велетень зайшов у бухту, потріскавши лід під своїми сандалями, і сунув руки у воду. В одній жмені він витяг косатку. Вочевидь, йому було потрібно щось інше, тому що він жбурнув косатку назад і продовжив копирсатись у воді.

— Чудовий сніданок, — промовив Френк. — Хто готовий проїхатися потягом?

* * *

Станція була недалеко. Вони саме встигли придбати квитки на останній потяг південного напрямку. Коли друзі вже зайшли у вагон, Персі сказав: «Буду за мить», і побіг назад до станції.

Він отримав дрібні гроші в сувенірній крамниці й став перед телефонним автоматом.

Персі ще ніколи таким не користувався. Вони були для нього дивовижними предметами антикваріату, як мамин патефон чи Хіронові касети із Сінатрою. Він гадки не мав, скільки потрібно монет і чи зможе зателефонувати, якщо взагалі пригадає номер правильно.

«Саллі Джексон», — подумав він.

Так звуть його маму. А ще в нього є прийомний батько... Пол.

Що, на їхню думку, із ним сталося? Можливо, вже навіть влаштували поминки. За приблизними підрахунками Персі втратив сім місяців життя. Авжеж, більша частина була навчальним роком, і все ж... не круто.

Він підняв слухавку і набрав нью-йоркський номер — мамин домашній телефон. Автовідповідач. Міг би й раніше здогадатись. У Нью-Йорку зараз близько півночі. Номер вони не впізнають.

Коли Персі почув голос Пола на записі автовідповідача, його серце так закалатало, що він ледве змусив себе заговорити після гудка.

— Мамо, — промовив він. — Привіт, я живий. Гера вклала мене спати на деякий час, а потім забрала мої спогади, і...— Його голос обірвався. Як їй все це пояснити? — Словом, зі мною все добре. Я на завданні. — Він поморщився. Нащо він це бовкнув? Мама знає все про завдання і тепер хвилюватиметься. — Я повернусь додому. Обіцяю. Люблю тебе.

Він поклав слухавку. Витріщився на телефон, сподіваючись, що той задзвонить. Пролунав паровозний свисток. Кондуктор крикнув:

— Усі на борт!

Персі побіг. Він дістався до потяга саме тоді, коли вже піднімали сходи, а потім видерся нагору двоповерхового вагону і ковзнув у своє крісло.

Хейзел нахмурилась.

— Усе гаразд?

— Так, — квакнув він. — Просто... телефонував. Друзі його зрозуміли. Вони не запитували подробиці. Незабаром вони вже їхали на південь уздовж узбережжя, роздивляючись пейзажі за вікном. Персі намагався думати про їхнє завдання, але для підлітка зі СПАУ потяг був не найкращим, місцем для зосередження.

За вікном не припиняли траплятись круті речі. То білоголові орли шугали вгорі. То потяг мчав повз стрімчаки, де крижані водоспади обрушувались на каміння з висоти у двадцять футів. Вони промайнули ліси, завалені сніжними заметами, величезні гармати (призначені для того, щоб улаштовувати маленькі керовані лавини і запобігати появі некерованих) та озера, настільки чисті, що у їхньому віддзеркаленні світ здавався перевернутим догори ногами.

Луками блукали ведмеді. У найдавніших місцях з’являлись гіперборейці. Один, розвалившись, лежав в озері, наче у ванні. Другий колупався в зубах сосною. Третій сидів у заметі й грався з двома живими лосями, наче з іграшковими фігурками. Потяг був наповнений туристами. Вони охали, ахали і фотографували, але Персі було шкода, що вони не бачать гіперборейців. Вони втрачали дійсно чудові кадри.

Тим часом Френк вивчав малу Аляски, яку знайшов у кишені свого крісла. Він знайшов льодовик Хаббард, який здавався невідрадно далеким від Сьюарда, але продовжив водити пальцем по береговій лінії, зосереджено суплячи брови.

— Щось придумав? — запитав Персі.

— Тільки... можливості, — відповів Френк.

Персі не зрозумів, що це означає, але допитуватися не став.

Минула година — і Персі трохи розслабився. Вони купили гарячий шоколад у вагоні-ресторані. Крісла були теплими та зручними, і Персі вже подумував подрімати.

Аж раптом угорі промайнула тінь. Туристи захоплено забурмотіли і почали робити світлини.

— Орел! — крикнув один.

— Орел? — запитав інший.

— Величезний орел! — відповів третій.

— Це не орел, — промовив Френк.

Персі підвів очі саме тієї миті, коли істота поверталась. Вона безперечно була більшою за орла — лискуче чорне тіло розміром з лабрадора-ретривера. Розмах крил сягав щонайменше десяти футів.

— Там ще одне! — вказав Френк. — Хоча ні. Три, чотири. Отакої — ми в халепі.

Істоти закружляли над потягом, наче стерв’ятники, — туристи були в захваті. А от Персі — ні. У чудовиськ були сяючі червоні очі, гострі дзьоби і загрозливі пазурі.

Персі потягнувся до ручки.

— Вони здаються знайомими...

— У Сієтлі, — промовила Хейзел. — В Амазонок був один такий у клітці. Це...

А потім за одну мить трапилась ціла купа подій. Заверещали аварійні гальма, пасажирів кинуло вперед. Туристи зарепетували і попадали в проходи між сидіннями. Чудовиська ринули вниз і розбили вщент скляний дах вагону. Состав зійшов з колії.