Змієголові жіночки починали дратувати Персі.
Їм слід було померти ще три дні тому, коли він скинув на них ящик шарів для боулінгу у «Барген-Марті»[1] в Напі. Вони мали б померти два дні тому, коли він переїхав їх, поліцейським авто у Мартінесі. І вони вже напевне мали б померти цього ранку, коли він відрубав їм голови в парку Тілдена.
Скільки б разів він їх не вбивав, скільки б разів на власні очі не бачив, як від жіночок залишаються купки пилу, ті знову й знову відроджувалися. Персі навіть не міг далеко від них утекти.
Він дістався вершини пагорба і перевів подих. Коли він убивав їх востаннє? Десь дві години тому. Здається, довше вони тепер мертвими не залишаються.
Останні кілька днів Персі майже не спав. Їв усе, що вдавалося дістати дорогою: желейних ведмедиків з автомату, черстві бублики, навіть одне буріто із сумнівною начинкою (опускатися нижче вже нікуди). Одяг був розірваний, місцями обпалений і заплямований слизом чудовиськ.
Персі залишався живим тільки тому, що змієголові жіночки — горгони (так вони себе називали), схоже, теж не могли його вбити. Їхні пазурі не різали його шкіру. Їхні ікла ламалися під час кожної спроби його вкусити. Але сили Персі майже вичерпалися. Незабаром він виснажиться, і тоді... як би важко не було його вбити, хлопець не сумнівався, горгони знайдуть спосіб.
Куди тікати?
Він озирнувся навкруги. За інших обставин Персі б милувався краєвидом. Ліворуч розкинулися золотисті пагорби з озерами, лісами і стадами корів на галявинах. Праворуч простягнулися на захід рівнини Берклі та Окленда — величезна шахівниця житлових районів з кількома мільйонами людей, які навряд чи воліли, щоб їм псували ранок два чудовиська і немитий напівбог.
Ще далі на заході під сріблястим серпанком блищала затока Сан-Франциско. А за нею стіна туману приховувала саме місто, залишивши відкритими лише верхівки хмарочосів та башти моста «Золота брама».
Незрозумілий смуток здавив Персі груди. Щось підказувало йому, що він уже відвідував Сан-Франциско. Якимсь чином місто було пов’язано з Аннабет — єдиною людиною, яку він пам’ятав зі свого минулого. Спогади про неї були гнітюче туманними. Вовчиця обіцяла, що він зустріне Аннабет знову й поверне свої спогади... якщо досягне успіху в цій подорожі.
Спробувати перетнути затоку?
Спокусливо. Персі відчував за небокраєм силу океану. Вода завжди відновлювала його сили. Особливо солона. Він з’ясував це два дні тому, коли знищив морське чудовисько у Каркінезській протоці. Якщо він дістанеться затоки, то зможе дати бій, можливо, навіть утопить горгон. Але до узбережжя щонайменше дві милі[2]. Доведеться перетнути ціле місто.
Персі вагався ще й з іншої причини. Вовчиця Лупа навчила його загострювати відчуття — довіряти інстинктам, а ті вели його на південь. Зараз внутрішній радар Персі дзвенів як навіжений. Кінець подорожі наближався і був майже під ногами. Але як таке можливо? На вершині пагорба не було зовсім нічого.
Вітер змінив напрямок. Персі відчув кислий запах плазунів. На сто ярдів[3] нижче по схилу щось дерлося крізь ліс: тріскотіло гіллям, шелестіло листям і шипіло.
Горгони.
Укотре Персі прокляв їхній чудовий нюх. Вони щоразу казали, що відчувають його запах — запах напівбога, напівкровного сина якогось римського бога. Персі намагався кататись у бруді, пересуватися струмками, він навіть носив у кишенях ароматичні палички, щоб пахнути новеньким авто, та вочевидь сморід напівбога приховати було неможливо.
Він кинувся до західного боку вершини — занадто круто, щоб спускатися. Урвище заввишки вісімдесят футів[4] стрімко летіло вниз і закінчувалося дахом житлового комплексу, вбудованого у пагорб. Ще на п'ятдесят футів нижче з підніжжя пагорба випливала автомагістраль, що вела у напрямку Берклі.
Приголомшливо. Іншого шляху з пагорба не було. Вдалось же йому загнати себе у глухий кут!
Персі втупив очі в потік авто, що нісся на захід, до Сан-Франциско. От би опинитись в одному з них... І тут він усвідомив, що автомагістраль проходить крізь пагорб. Отже, тут мусить бути тунель... просто під його ногами.
Внутрішній радар Персі оскаженів. Він у правильному місці, тільки зависоко. Потрібно перевірити той тунель і дістатись автомагістралі. Негайно!
Персі скинув з плечей рюкзак. У «Барген-Марті» йому вдалось захопити купу припасів: портативний навігатор, скотч, запальничку, суперклей, пляшку води, туристичний килимок, зручну подушку у вигляді панди (бачив таку в рекламі) і швейцарській ніж — словом усе, що міг побажати сучасний напівбог. Однак у нього не було нічого, що можна використати як парашут чи санчата.
Залишалося два варіанти: стрибнути з висоти у вісімдесят футів назустріч смерті або залишитись і битись. Обидва здавалися кепськими.
Персі лайнувся і дістав з кишені ручку.
Вона не здавалась особливою — звичайна дешева кулькова ручка. Та коли Персі зняв ковпачок, ручка перетворилася на блискучий бронзовий меч. Клинок бездоганно збалансований. Шкіряне руків’я лягало в долоню так, наче було виготовлене особисто для Персі. Уздовж Гарди було вигравіювано давньогрецьке слово, яке Персі, на диво, зрозумів: «Анаклузмос» — стрімка течія.
Він прокинувся із цим мечем у руці першої ночі у «Будинку Вовка». Два місяці тому? Раніше? Він уже заплутався. Тоді Персі просто опинився на внутрішньому дворі зруйнованого маєтку посеред лісу — у шортах, помаранчевій футболці та зі шкіряним намистом з купи дивних глиняних бусин. Анаклузмос був у руці, але Персі не мав жодного уявлення, звідки він у нього. Хлопець ледве-ледве пам’ятав, ким є сам. Босий, змерзлий і розгублений... А потім прийшли вовки...
Зовсім поряд пролунав знайомий голос і висмикнув Персі з минулого:
— Ось ти де!
Персі відсахнувся від горгони і ледь не впав зі схилу.
Це була усмішлива горгона — Біно.
Ну, не зовсім Біно. Наскільки Персі встиг зрозуміти, у нього була дислексія — слова переплутувалися під час кожної спроби щось прочитати. Коли він уперше зустрів горгону на вході «Барген-Марту», на ній був величезний зелений бейджик із написом: «Ласкаво просимо! Мене звати СТЕНО». Але Персі вирішив, що там написано «БІНО».
На горгоні досі був зелений жилет працівника «Барген-Марту», з-під якого стирчала квітчаста сукня. Якби ви швидко поглянули на неї, то, напевне, прийняли б стареньку низеньку бабусю, та це поки не помітите її ноги і не усвідомите, що вони в неї, наче у півня. А піднявши очі, побачите ще й червоні ікла, що стирчать з кутків її рота. Очі у горгони палали червоним полум’ям, а замість волосся на голові — виводок яскраво-зелених змій.
А знаєте, що було найжахливішим? У руках вона досі тримала велетенську сріблясту тацю з безкоштовними зразками «Хрустких сирних ковбасок». Піднос добряче пом’явся після всіх тих разів, коли Персі вбивав горгону, однак ковбаски виглядали цілком неушкодженими. Стено несла їх через усю Каліфорнію, щоб запропонувати Персі закуску, перш ніж убити. Нащо вона це робила? Хто його знає. Але якщо Персі колись знадобиться броня, він виготовить її з «Хрустких сирних ковбасок». Ці штуки — просто незнищенні.
— Скуштуєш одну? — запропонувала Стено.
Персі відмахнувся мечем.
— Де твоя сестра?
— Ой, прибери меча, — пробурчала Стено. — Ти мав би вже зрозуміти, що небесна бронза нас надовго не вбиває. Поласуй ковбасками! Цього тижня вони за знижкою, і мені б дуже не хотілося вбивати тебе з порожнім шлунком.
— Стено!
Друга горгона з’явилася поряд так швидко, що Персі не встиг відреагувати. На щастя, вона була занадто захоплена тим, що свердлила поглядом свою сестру, аби звернути увагу на нього.
— Я наказала тобі підкрастися і вбити його!
Усмішка Стено зблякла.
— Але ж, Евріело...— Вона вимовила ім’я так, що почулося «М’юріел». — Можна мені спочатку пригостити його ковбаскою?
— Ні, дурепо! — Евріела обернулась до Персі й блиснула іклами.
Якби не волосся, що було виводком червоних, а не зелених змій, вона б виглядала точнісінько як сестра. Її барген-мартовський жилет, квітчаста сукня і навіть ікла вкривали знижкові ярлики. Бейджик, на якому мало б бути зазначено ім’я, казав: «Вітаю! Мене звати ПОМРИ, НАПІВБОЖИЙ ПОКИДЬКУ!»
— Ти змусив нас добряче побігати, Персі Джексоне, — промовила Евріела. — Але тепер ти у глухому куті й помсти не уникнути!
— Сирні ковбаски лише за 2 долари 99 центів, — послужливо додала Стено.— Продуктовий відділ, третій рядок.
— Стено! «Барген-Март» був прикриттям! — гаркнула Евріела. — Ти занадто вжилась у роль! Негайно поклади цю дурнувату тацю і допоможи мені вбити напівбога! Чи ти забула, що це він убив Медузу?
Персі ступив крок назад. Ще шість дюймів — і він полетить у прірву.
— Слухайте, жіночки, ми вже через це проходили. Я не пам’ятаю, щоб я вбивав Медузу. Я зовсім нічого не пам’ятаю! Чому б нам не влаштувати перемир’я, посидіти, потеревенити про тижневі пропозиції?
Стено ображеними очима глянула на сестру. У поєднанні з велетенськими жовтими іклами ця картина виглядала кумедно.
— Можна?
— Ні! — Червоні очі Евріели вп’ялись у Персі. — Мені байдуже, що ти там пам’ятаєш, сину морського бога! Я відчуваю кров Медузи на тобі. Запах слабкий, йому вже декілька років, але це ти переміг її востаннє. Вона досі не повернулась із Тартару. Ти за це відповіси!
Персі не дуже розумів, про що йдеться. Від усієї цієї дурні з помиранням і повертанням з Тартару в нього голова пішла обертом. Авжеж, до цього ще були причетні ручка, що перетворюється на меч, чудовиська, які приховують себе за допомогою якогось Туману, і те, що Персі був сином якогось укритого черепашками бога, якому понад п’ять тисяч років, Але в усе це він дійсно вірив. Хоч його пам’ять і стерли, Персі знав, що він напівбог, так само як знав своє ім’я. З першої своєї розмови з вовчицею Лупою він усвідомив, що цей скажений світ богів і чудовиськ — його дійсність. Задоволення ще те.
— Може, погодимося на нічию? — поцікавився він. — Я не можу вбити вас. Ви не можете вбити мене. Якщо ви сестри Медузи — тієї Медузи, що перетворювала людей на каміння, — хіба мені вже не. час скам’яніти?
— Ці герої! — з огидою промовила Евріела. — Завжди вони про це згадують, точнісінько як наша матуся! «Чому ви не можете перетворювати людей на каміння? Ваша сестра от може перетворювати людей на каміння». Ну, вибач, що не виправдали твоїх сподівань, хлопче! Тільки у Медузи було таке прокляття. Це вона була найстрахітливішою в родині! їй дісталася вся вдача!
— Мама казала, що я найстрахітливіша, — Стено здавалась ображеною.
— Замовкни! — гаркнула Евріела. — А щодо тебе, Персі Джексоне, ти справді маєш Ахіллесову мітку. Тому тебе дещо важче вбити. Але не переймайся. Ми якось упораємось.
— Чию мітку?
— Ахіллесову, — бадьоро промовила Стено. — Ох, такий був красунчик! Бач, його маленького занурили в річку Стікс, через що він був майже повністю невразливим, окрім крихітного містечка на щиколотці. Те саме трапилось із тобою, любчику! Хтось напевно кинув тебе в Стікс, і твоя шкіра тепер наче залізо. Але не переймайся! У вас, героїв, завжди є слабке місце. Нам тільки потрібно його знайти, а потім ми тебе вб’ємо. Хіба це не чудово? Скуштуй ковбаску!
Персі намагався думати. Він не пам’ятав жодних занурень у Стікс. А хоча, Персі взагалі мало що пам’ятав. Шкіра начебто залізною не була, однак це пояснювало, як він стільки протримався проти горгон.
Може, і стрибати з гори... безпечно? Ризикувати не хотілося — принаймні без чогось, що могло уповільнити падіння: санчат або...
Він подивився на велетенську сріблясту тацю Стено.
Хм...
— Передумав? — запитала Стено. — Дуже розумно, любчику! Я додала до них трохи горгонської крові, щоб твоя смерть була швидкою та безболісною.
У Персі стиснуло горлянку.
— Ти додала свою кров у сирні ковбаски?
— Зовсім трошки. — Стено усміхнулася. — Крихітний поріз на руці. Але це так мило, що ти переймаєшся. Бач, кров з нашого правого боку здатна зцілити від будь-чого, але кров з лівого боку — смертельна...
— Дубоголова! — заверещала Евріела, — Нащо ти йому це розповіла?! Хто їстиме ковбаски, якщо ти сказала, що вони отруєні?!
Стено була приголомшена.
— Не їстиме?. Але ж я сказала, що це буде швидко та безболісно.
— Грець із ним! — Нігті Евріели витягнулись у пазурі. — Уб’ємо його в менш приємний спосіб — нападай, поки не знайдеш слабке місце. Коли ми переможемо Персі Джексона, то станемо відомішими за Медузу! Покровителька чудово нас винагородить!
Персі стиснув меча. Потрібно розрахувати кожен рух: на кілька секунд відволікти горгон, схопити лівою рукою тацю...
«Відволікай їх балачками», — подумав він.
— Перш ніж ви поріжете мене на шматочки, — промовив Персі, — хто ця покровителька, про яку ти згадала?
Евріела презирливо усміхнулася.
— Богиня Гея, хто ж іще! Та, що повернула нас із забуття! Ти не доживеш до зустрічі з нею, але твої друзі незабаром відчують її лють. Уже зараз її військо прямує на південь. На Святі Фортуни вона пробудиться, і всі напівбоги кануть у небуття як... як...
— Як високі ціни у «Барген-Марті»! — підказала Стено.
— Та стули пельку! — Евріела обернулася до сестри.
Персі довго не барився. Він схопив тацю Стено, здійнявши отруєні ковбаски в повітря, і вдарив Евріелу, розрубавши її навпіл. Потім підняв тацю перед очима Стено. Вона побачила своє засалене відображення.
— Медуза! — заволала Стено.
Її сестра Евріела, яка щойно розсипалась на пил, уже починала відроджуватися і зараз нагадувала підталу снігову бабу.
— Стено, бісова дурепо! — забулькала вона. Її наполовину відновлене обличчя вже здіймалось з купки праху. — Це твоє власне віддзеркалення! Хапай його!
Персі вдарив металевою тацею по голові Стено — і та знепритомніла.
Він поклав тацю собі під сідниці, подумки помолився тому римському богові, який міг відповідати за всілякі дурнуваті санчата, і зістрибнув з пагорба.