Син Нептуна

XXXV Френк

Один погляд у вікно, і Френк зрозумів, у якій вони халепі.

На краю галявини лестригони збирали докупи бронзові гарматні ядра. Їхня шкіра поблискувала під червоними променями сонця. Кудлате волосся, татуювання і кігті анітрохи не здавалися привабливішими у ранковому світлі.

У деяких були палиці й списи. Інші з розгубленим виглядом, наче потрапили не на ту вечірку, тримали дошки для серфінгу. Настрій у всіх був святковий — вони плескали одне одного по долонях, зав’язували поліетиленові слинявчики навколо ший, діставали ножі та виделки. Один людожер запалив переносний мангал і танцював навколо нього у фартуху з написом «ПОЦІЛУЙ КУХАРЯ».

Картина була майже кумедною, якби тільки Френк не знав, що головна страва на цьому святі — він.

— Я відіслала твоїх друзів на горище, — промовила бабуся. — Приєднаєшся до них, коли ми закінчимо.

— На горище? — Френк повернувся. — Ти говорила мені, що туди ніколи не можна заходити.

— Тому що там ми тримаємо зброю, дурнику. Ти гадаєш, це перший раз, коли на нашу родину напали чудовиська?

— Зброя, — буркнув Френк. — Авжеж. Я ж ніколи ще не тримав зброї в руках.

Бабусині ніздрі роздулись.

— Це що сарказм, Фаю Чжане?

— Так, бабусю.

— Чудово. Може, ти не такий і безнадійний. А тепер сідай. Тобі слід попоїсти.

Вона махнула рукою на тумбочку, де хтось залишив склянку апельсинового соку і тарілку з яйцями-пашот та беконом на грінці — Френків улюблений сніданок.

Попри небезпеку Френк зненацька відчув голод. Він ошелешено глянув на бабусю.

— Це ти...

— Приготувала тобі сніданок? О, Буддина мавпа, авжеж ні! І не домашня прислуга. Тут занадто небезпечно для них. Ні, це принесла твоя подружка Хейзел уночі. А ще ковдру і подушку. І чистий одяг з твоєї кімнати. До речі, тобі слід помитись. Від тебе смердить паленою конячою шерстю.

Френк роззявив і закрив рота, наче риба. Він не міг видати жодного звуку. Усе це зробила для нього Хейзел? Минулого вечора, коли він викликав Сірка, він був певен, що назавжди знищив будь-яку можливість їхніх стосунків.

— Вона... е-е... вона не...

— Не твоя подружка? — здогадалась бабуся. — Що ж, а мала б бути, йолопе! Не впусти її. Тобі не вижити в цьому світі без сильних жінок, якщо ти цього ще не збагнув. А тепер — до справи!

Френк їв, а тим часом бабуся влаштовувала йому щось на кшталт військового інструктажу. У денному світлі її шкіра здавалась такою тонкою, що крізь неї світились вени. Її дихання нагадувало звуки паперового мішка, який то надували, то здували, але голос був твердим і чітким.

Вона розповіла, що огри оточують будинок уже три дні — чекають, поки покажеться Френк.

— Вони хочуть тебе підсмажити і з’їсти, — з відразою промовила вона, — що просто смішно. Ти смакував би жахливо.

— Дякую, бабусю!

Вона кивнула.

— Визнаю, певною мірою я зраділа, коли почула від них, що ти повертаєшся. Мені приємно бачити тебе востаннє, навіть якщо твій одяг брудний, а волосся треба підстригти. У такому вигляді по-твоєму слід захищати честь родини?

— Я був дещо зайнятий, бабусю!

— Ніщо не виправдовує неохайність. У будь-якому разі, твої друзі виспались і поїли. Вони запасаються зброєю на горищі. Я сказала їм, що ти незабаром приєднаєшся, але ви не зможете довго відбиватись від такої кількості огрів. Ми повинні обговорити ваш план втечі. Подивись-но там у моїй тумбочці.

Френк висунув шухляду і дістав звідти запечатаний конверт.

— Пам’ятаєш аеродром у кінці парку? — запитала бабуся. — Зможеш його знайти?

Франк безмовно кивнув. Аеродром був за три милі на північ, уздовж головного шосе, що йшло крізь каньйон. Бабуся возила його туди декілька разів, коли винаймала літаки для перевезення особливих вантажів з Китаю.

— Там є пілот, готовий летіти будь-якої миті, — промовила бабуся. — Він давній друг сім’ї. У цьому конверті — лист, у якому я прошу його доставити вас на північ.

— Але...

— Не сперечайся, хлопче, — буркнула вона. — Марс відвідував мене ці декілька днів, складав мені товариство. Він розповів про твоє завдання. Знайди Смерть і звільни його. Виконуй свій обов’язок.

— Але, якщо я це зроблю, ти помреш. Я ніколи більше тебе не побачу.

— Правда, — погодилась бабуся. — Але я однаково помру. Я стара. Здається, я добре дала це зрозуміти. А тепер скажи, претор дав тобі рекомендаційні листи?

— Е-е... так, але...

— Чудово. Їх теж покажи пілоту. Він ветеран легіону. Якщо він матиме якісь сумніви або злякається, ці документи змусять його допомогти вам усіма можливими способами. Тобі тільки треба дістатись аеродрому.

Дім загримів. За вікном в повітрі вибухнуло гарматне ядро, заливши всю кімнату світлом.

— Огри втрачають терпіння, — промовила бабуся. — Нам варто поквапитись. Тепер, про твої здібності. Сподіваюсь, ти з’ясував усе, що треба.

— Ну...

Бабуся пробурмотіла якісь лайки мандаринською мовою.

— О, боги пращурів! Хлопче, ти хоч щось з’ясував?

— Так! — Френк почав бурмотіти подробиці розмови з Марсом, але перед бабусею язик так і заплітався. — Дар Періклимена... Здається, здається, він був сином Посейдона, тобто Нептуна, тобто... — Він розвів руками і закінчив: — Морського бога.

Бабуся невдоволено кивнула.

— Він був онуком Посейдона, але це було близько. Як твій видатний розум натрапив на цей факт?

— Провидець у Портленді... він говорив щось про мого прадіда, Шен Луна. Що того звинуватили в землетрусі 1906 року, який зруйнував Сан-Франциско і старе місце розташування Табору Юпітера.

— Продовжуй.

— У таборі подейкували, що нащадок Нептуна спричинив катастрофу. Нептун — бог землетрусів. Але... але я не вважаю, що прадід насправді скоїв це. Викликати землетруси — не наш дар.

— Не наш, — підтвердила бабуся. — Але так, твого прадіда звинуватили. Його недолюблювали у таборі через кров Нептуна. А ще недолюблювали тому, що його справжній дар був значно химернішим за виклик землетрусів. Але передусім недолюблювали за те, що той був китайцем. До нього жодний китайський хлопчик не стверджував, що є римлянином. Бридка правда, але беззаперечна. Його несправедливо обвинуватили і з ганьбою вигнали.

— То... якщо він не зробив нічого поганого, чому ти сказала мені перепросити за нього?

Бабусині щоки спалахнули.

— Тому що перепрошувати за те, чого не скоїв, краще, ніж за це померти! Я не певна була, що табір не перекладе відповідальність на тебе. Не знала, чи позбавились римляни своїх забобонів.

Френк насилу проковтнув свій сніданок. Його іноді дражнили в школі й на вулицях, але не часто. А в Таборі Юпітера — ніколи. Ніхто в таборі не глузував з нього через те, що він азіат. Жодного разу. Усім на це було байдуже. Вони глузували з нього тільки через незграбність і повільність. Він навіть уявити не міг почуття свого прадіда — узяти на себе провину за знищення цілого табору, проти волі залишити легіон через те, чого не скоїв.

— А наш справжній дар? — поцікавилася бабуся. — Ти хоча б дізнався, який він?

Старі мамині розповіді завирували в його голові. «Бився, як бджолиний рій». «Найвеличніший з-поміж усіх драконів». Він пригадав, як мати з’явилась біля нього на задньому подвір’ї, наче прилетіла з горища. Як вона вийшла з лісу і сказала, що вказувала ведмедиці дорогу.

— Ти можеш бути будь-ким, — промовив Френк. — Вона весь час це повторювала.

Бабуся фиркнула.

— Нарешті, слабкий вогник загорівся у цій голівці. Так, Фаю Чжане. Твоя мати не просто намагалась підвищити твою самооцінку. Вона казала тобі правду у буквальному розумінні.

— Але... — Ще один вибух струснув будинок. Штукатурка посипалась зі стелі наче сніг. Френк був настільки спантеличеним, що не помітив цього. — Будь-ким?

— У розумних межах. Допомагає, якщо добре знаєш істоту. А ще краще, якщо ти опинився в смертельній небезпеці, наприклад у бою. Чого в тебе таке здивоване обличчя? Ти завжди повторював, що тобі незручно у власному тілі. Ми всі так почуваємось — кожний із кров’ю Пілоса. Цим даром тільки раз наділили смертну родину. Ми єдині у своєму роді серед напівбогів. Посейдон певно був у винятково щедрому настрої, коли одарив нашого предка, або у винятково поганому. Дар часто обертався прокляттям. Він не врятував, твою матір...

Назовні здійнялись радісні крики огрів. Хтось закричав:

— Чжан! Чжан!

— Іди, дурне хлоп’я, — промовила бабуся. — Наш час сплинув.

— Але... я не знаю, як користуватися своєю силою. Я ніколи... я не можу...

— Можеш. Або не доживеш до того, щоб дізнатися своєї долі. Не подобається мені це Пророцтво Сімох, про яке розповів Марс. Сім — нещасливе число у китайців — число примар. Але із цим нічого не вдієш. Ну, іди! Завтра ввечері Свято Фортуни. Нема в тебе часу, щоб його гаяти. Не турбуйся про мене. Я помру у свій час, і своєю смертю. Я не збираюся стати сніданком цих жалюгідних огрів. Іди!

Френк повернувся до дверей. Він почувався так, наче його серце пропустили крізь соковижималку, але вклонився бабусі із дотриманням усіх норм.

— Дякую, бабусю, — промовив він. — Ти пишатимешся мною.

Вона буркнула щось під ніс. Френку здалось, що він почув: «Уже пишаюсь».

Він витріщився на неї, приголомшений, але її обличчя миттю спохмурніло.

— Годі витріщатись, хлопче! Мерщій митись і одягатись! Причешись! Мій останній спогад про тебе, і ти красуєшся цією кудлою?

Френк пригладив волосся і вклонився ще раз.

Його останнім спогадом про бабусю був її лютий погляд на вікно, наче вона уявляла, якого страшного прочухана дасть ограм, коли ті вторгнуться в її дім.