Син Нептуна

XLII Хейзел

Діставшись міста, Хейзел пішла тим самим шляхом, що і сімдесят років тому — коли ,в останній вечір свого життя повернулася з пагорбів і не знайшла маму вдома.

Вона провела друзів по Третій вулиці. Залізнична станція залишилася на старому місці. Великий білий двоповерховий сьюардський готель досі приймав гостей і збільшився вдвічі. Френк і Персі запропонували зупинитись у ньому, але Хейзел вирішила, що, вкритими багнюкою, ввалюватись у вестибюль — не найкраща думка, тим паче готель навряд би дав кімнату трьом неповнолітнім.

Натомість вони повернули до узбережжя. Неймовірно, але її старий дім досі стояв там — хилився над водою на вкритому мушлями пірсі. Дах прогнувся, стіни зяяли дірками, наче їх обстріляли картеччю. Двері були забиті дошками, і на них висіла вивіска: «ВІЛЬНІ КІМНАТИ, СКЛАД».

— Ходімо, — промовила Хейзел.

— Е-е... ти певна, що там безпечно? — запитав Френк.

Хейзел знайшла відчинене вікно і влізла всередину. Друзі зробили те саме. У кімнаті давно ніхто не мешкав. Під ногами друзів здіймався пил і вирував у сонячних променях. Трухляві картонні коробки стосами стояли біля стін. На побляклих ярликах ледве розрізнялись слова: «Вітальні листівки, усі сезони». Чому сотні коробок з листівками опинились на складі в Алясці? Чому були приречені тут гнити? Хейзел гадки не мала, але почувалась так, наче з нею жорстоко пожартували — наче листівки символізували всі свята, які їй не довелось відзначити: Різдво, Пасха, день народження, день Святого Валентина.

— Принаймні тут тепліше, — промовив Френк. — Припускаю, водопроводу тут немає? Я можу сходити в крамницю. Я не такий брудний, як ви. Міг би знайти нам якийсь одяг.

Хейзел майже не чула його слів.

Вона перелізла через стіс коробок і опинилась у кутку, що колись був її спальним місцем. Стара вивіска з написом «ЗОЛОТОВИДОБУТКОВЕ СПОРЯДЖЕННЯ» прикривала стіну. Хейзел уважала, що знайде за нею голу поверхню, але, посунувши дошку, побачила, що більшість її світлин і малюнків досі на місці. Вивіска напевно захистила їх від сонця та стихії. Вони наче зовсім не постаріли. Пастельні малюнки Нового Орлеана здавались такими дитячими. Їх справді зробила вона? Мати вдивлялась у неї з однієї світлини, посміхаючись коло своєї рекламної вивіски: «ҐРІ-ҐРІ КОРОЛЕВИ МАРІ ТАЛІСМАН ПРИДБАЙТЕ, ДОЛЮ ПІЗНАЙТЕ».

Поряд була світлина із Семі на карнавалі. Він застиг у часі з шаленою посмішкою, цим своїм хвилястим волоссям і прекрасними очима. Якщо Гея говорила правду, Семі вже сорок років не було серед живих. Він справді весь цей час пам’ятав Хейзел? Чи забув ту ексцентричну дівчинку, з якою їздив верхи, — дівчинку, яка розділила з ним єдиний поцілунок і святковий кекс, перш ніж зникнути назавжди?

Френкові пальці застигли над світлиною.

— Хто?.. — Він побачив, що вона плаче і проковтнув решту запитання. — Вибач, Хейзел. Тобі напевно дуже важко. Хочеш трохи часу...

— Ні, — схлипнула вона. — Ні, усе гаразд.

— Це твоя мати? — Персі вказав на світлину з Королевою Марі. — Схожа на тебе. Дуже вродлива.

А потім Персі втупив очі у світлину із Семі.

— Хто це?!

Хейзел не розуміла, чому він виглядає таким переляканим.

— Це... це Семі. Він був моїм... е-е... другом у Новому Орлеані.

Вона змусила себе не дивитись на Френка.

— Я бачив його раніше, — промовив Персі.

— Це неможливо. Це було в сорок першому. Він... він уже помер.

Персі нахмурився.

— Напевно. I все ж... — Він потряс головою, наче думка була занадто неприемною.

Френк прокашлявся.

— Слухайте, ми проходили крамницю за рогом. У нас ще ж є трохи грошей. Може, мені піти дістати вам їжі та одягу, і... не знаю... сто коробок вологих серветок чи щось таке?

Хейзел закрила вивіскою своє минуле. Навіть просто дивлячись на стару світлину з Семі, вона почувалась винною перед Френком — він намагався бути таким добрим і розуміючим. Думки про старе життя не приносили нічого, окрім болю.

— Було б чудово, — промовила вона. — Ти чудо, Френку!

Під ногами заскрипіла підлога.

— Ну... принаймні я єдиний, хто не вкритий з ніг до голови багном. Незабаром повернусь.

Щойно він пішов, Персі й Хейзел улаштували щось схоже на тимчасовий табір. Вони зняли куртки і спробували зішкрябати із себе бруд. В одному з ящиків знайшлись старі простирадла, які полегшили завдання. Картонні коробки з-під листівок легко перетворились на матраци й утворили досить непогане місце для відпочинку.

Персі поклав меч на підлогу, де той засяяв слабким бронзовим світлом, і витягнувся на ліжку з «Веселого Різдва 1982!».

— Дякую, що врятувала, — промовив він. — Давно треба було це сказати.

Хейзел знизала плечима.

— Ти вчинив би так само.

— Так, — погодився він. — Але коли я був знизу у трясовині, то пригадав рядки з пророцтва Елли — про втоплення сина Нептуна. Я думав: «От що це значить. Я тону в землі». Я був певен, що помру.

Його голос тремтів, так само як у перший день у таборі Юпітера, коли Хейзел показала йому вівтар Нептуна. Тоді вона думала, що Персі допоможе розв’язати її проблеми — нащадок Нептуна, який за словами Плутона одного дня забере її прокляття. Персі тоді здавався таким небезпечним і могутнім, як справжній герой.

А тепер вона дізналась, що Френк теж нащадок Нептуна. Він не справляв враження найвеличнішого героя у світі, але так завзято намагався її захистити, а ще довірив їй своє життя. Навіть його незграбність була привабливою.

Хейзел ще ніколи не почувалась так заплутано, а оскільки заплутаним було все її життя, це багато про що свідчило.

— Персі, — промовила вона, — це пророцтво може бути неповним. Френк уважає, що Елла запам’ятала пошкоджену сторінку. Можливо, потонеш не ти.

Він із сумнівом поглянув на неї.

— Гадаєш?

Хейзел було якось ніяково його підбадьорювати. Він був значно старшим, і здавалось, завжди знав, що їм робити далі. Але вона впевнено кивнула.

— Ти повернешся додому. І зустрінешся з Аннабет.

— Ти теж повернешся, Хейзел, — наполіг він. — Ми не дозволимо цьому статись. Ти занадто багато означаєш для мене, для табору і, особливо, для Френка.

Хейзел підняла стару валентинку. Тонкий папір розсипався в її руках.

— Я не належу до цього століття. Ніко повернув мене тільки для того, щоб я виправила помилки і, можливо, потрапила в Елізіум.

— Тобі судилось більше. Ми ж мали разом битись із Геєю. Ти потрібна мені. І не тільки сьогодні. А Френк... ти ж бачиш, як він шаленіє від тебе. Це життя варте боротьби, Хейзел!

Вона заплющила очі.

— Будь ласка, Персі, я не хочу плекати марні надії. Я не можу...

Вікно заскрипіло. Френк із переможним виглядом вліз усередину, тримаючи в руках пакети.

— Успіх!

Він показав свої трофеї. У мисливській крамниці йому продали сагайдак зі стрілами, пайок та згорнуту мотузку.

— Це на наступний раз, коли втрапимо в трясовину, — промовив він.

У місцевій туристичній крамниці Френк придбав свіжий одяг на всіх, кілька рушників, мило, пляшки з водою і, як і обіцяв, величезну коробку вологих серветок. Не гарячий душ, і все ж Хейзел сховалась за стіну коробок із листівками, щоб почиститись та перевдягнутись. Незабаром вона вже почувалась значно краще.

«Це твій останній день, — нагадала вона собі. — Нема чого радіти».

Наближалось Свято Фортуни. Уважалося, що все, що трапляється сьогодні, добре чи погане, — це знамення для всього наступного року, що чекав попереду. Так чи інакше їхні пошуки дійдуть кінця сьогодні.

Хейзел сунула шматочок дерева в кишеню нової куртки. Яка б не чекала на неї доля, дівчина подбає, щоб скіпка була в безпеці, вона готова змиритись із власною смертю, якщо друзі залишаться в живих.

— Ну, — промовила Хейзел. — Час шукати човен до льодовика Хаббард.

Вона намагалась говорити впевнено, але це було нелегко. Якби ж Аріон був поруч. Якби ж вона могла ринутись у бій на цьому прекрасному коні. Майже кожну хвилину відтоді, коли вони залишили Ванкувер, Хейзел подумки його кликала. Сподівалась, що він почує і знайде її, та водночас розуміла, наскільки марні її надії.

Френк поплескав себе по животі.

— Якщо ми збираємось битись на смерть, я хочу спочатку пообідати. Я знайшов досконале місце для цього.

* * *

Френк привів їх на торгову площу біля пристані — до старого залізничного вагона, з якого облаштували їдальню. Хеизел не пам'ятала, щоб це місце існувало в сорокових, але їжа тут пахнула неймовірно.

Поки Френк та Персі робили замовлення, Хейзел пішла блукати по пристані, де поговорила з місцевими. Результат був невтішним. Коли вона повернулась, чізбургер та смажена картопля вже не здавались такими привабливими.

— Ми в халепі, — промовила вона. — Я намагалась дістати нам човен. Але... я помилилася.

— Човнів немає? — запитав Френк.

— О, ні, човен я можу дістати. Але льодовик далі, ніж я думала. Навіть на максимальній швидкості ми дістанемось туди не раніше завтрашнього ранку.

Обличчя Персі зблідло.

— А якщо я змушу човен іти швидше?

— Це не допоможе. Капітани кажуть, шлях дуже підступний — можна в будь-яку мить натрапити на айсберг. Це лабіринт для суден. Треба напевне знати, куди пливеш.

— Літак? — запитав Френк.

Хейзел похитала головою.

— Я запитувала капітанів суден. Вони сказали, що можна спробувати, але місцевий аеродром крихітний. Замовляти літак слід на два-три тижні вперед.

Після цієї розмови вони їли мовчки. Попри те, що чізбургер Хейзел був відмінним, шматок не ліз у горло. Вона вкусила його десь тричі, коли на телефонний стовп сів ворон і почав каркати на них.

У Хейзел по спині побігли мурахи. Вона боялась, що птах заговорить до неї, як той інший багато років тому: «Остання ніч. Цієї ночі». «Цікаво, ворони з’являються перед усіма дітьми Плутона, коли ті стоять на порозі смерті», — подумала Хейзел. Вона сподівалась, що Ніко досі живий, і Гея просто збрехала, щоб засмутити її. Але щось підказувало, що богиня сказала правду.

Ніко казав, що шукатиме Браму Смерті з іншого боку. Якщо його схопили Геїни прибічники, вона, можливо, втратила останню рідну людину.

Хейзел втупила очі в чізбургер.

Зненацька воронове каркання змінилось на стиснений виск.

Френк схопився так різко, що ледве не перевернув стіл. Персі викликав меч.

Хейзел простежила за їхніми очима. На стовпі, де раніше був ворон, сидів товстий огидний грифон і свердлив їх поглядом. Він відригнув, і з його дзьоба вилетіло вороняче пір’я.

Хейзел підвелась і оголила спату.

Френк вклав стрілу в лук. Він прицілився, але грифон так пронизливо вискнув, що звук відбився луною в горах. Френк здригнувся і стріла полетіла вбік.

— Здається, він покликав на допомогу, — тривожно промовив Персі. — Нам треба забиратись.

Без чіткого уявлення, що робитимуть далі, вони помчали до причалів. Грифон кинувся за ними, випустивши смертоносні кігті. Хейзел тільки-но здійняла меч, як на звіра обрушився крижаний водяний вал і змив його в затоку. Чудовисько завищало і захлопало крилами. Йому вдалось видертись на причал, де воно затрусило чорним хутром, наче мокрий собака.

Френк крякнув.

— Влучно, Персі.

— Атож, — відповів Персі. — Не знав, що здатен на це тут, на Алясці. Але є й погані новини — подивіться туди.

Приблизно в милі від них над горами вирувала чорна хмара — ціла зграя грифонів, не менше дюжини. Вони нізащо не впораються з такою купою, і жодний човен вчасно не віднесе їх звідси.

Френк вклав стрілу в лук.

— Я не здамся без бою.

Персі здійняв Анаклузмос.

— Я з тобою.

Тоді Хейзел почула звук удалечині, схожий на кінське іржання. Вона майже не сумнівалась, що марить, але відчайдушно скрикнула:

— Аріоне! Тут!

Руда блискавка пронеслась повз вулицю на пірс. Жеребець окреслився прямо за грифоном, і обрушив на чудовисько передні копита, від чого те миттю розсипалось на пил.

Хейзел ще ніколи в житті так не раділа.

— Хороший коник! Дуже хороший коник!

Френк позадкував і ледве не звалився з пірсу.

— Як?..

— Він ішов за мною! — засяяла усмішкою Хейзел. — Тому що він — найкращий кінь У СВІТІ! А тепер застрибуйте!

— Усі втрьох? — поцікавився Персі. — Він із цим упорається?

Аріон обурено заіржав.

— Гаразд, не обов’язково грубіянити, — промовив Персі. — Поїхали.

Вони залізли. Хейзел попереду, Френк і Персі ледве тримались позаду. Френк огорнув руками її талію, і Хейзел подумала, що коли це її останній день на землі, то це не такий вже поганий спосіб піти.

— Скачи, Аріоне! — крикнула вона. — До льодовика Хаббард.

Кінь злетів над морем, перетворюючи воду на пару своїми копитами.