Син Нептуна

X Френк

Френк майже не пам’ятав самого похорону.

Але він пам’ятав години, що йому передували — коли бабуся знайшла його на задньому подвір’ї. Він тоді розстрілював з лука її порцелянові вази.

Бабуся Френка мешкала у величезному маєтку із сірого каміння, розташованому на дванадцяти акрах у Північному Ванкувері. Заднє подвір’я будинку виходило просто до парку Лінн — Каньйон.

Ранок видався холодним і мрячним, але Френк не відчував холоду. Він був одягнений у чорний вовняний костюм і чорне пальто. Обидві речі колись належали його дідусеві. Френк був занадто збентеженим і засмученим, абй помітити, що одяг йому дуже пасував. Від нього тхнуло нафталіном у суміші з жасмином. Тканина його була колючою, але теплою. У цьому костюмі, зі своїм луком та сагайдаком Френк походив на дуже розлюченого дворецького.

Френк навантажив візок бабусиною порцеляною і викотив на двір. Свої мішені він розставив на стовпах огорожі. Френк стріляв так довго, що пальці почали втрачати чутливість. З кожною стрілою хлопець уявляв, як розв’язує одну зі своїх проблем.

Снайпери в Афганістані. Бах! Чайник розлетівся від удару стріли.

Медаль за пожертву, цей срібний диск на чорно-червоній стрічці, наданий за смерть під час виконання службових обов’язків. Її вручили Френкові, наче це мало якесь значення, наче залізяка могла щось виправити. Хлоп! Чайна чашка полетіла в зарості.

Офіцер, який прийшов сказати йому: «Твоя мати героїня. Капітан Емілі Чжан загинула, рятуючи своїх товаришів». Тріск! Блакитно-біла тарілка розлетілась, на уламки.

Докори його бабусі: «Чоловіки не плачуть. Особливо чоловіки з родини Чжан. Терпи, Фаю».

Ніхто не називав його Фаєм — тільки бабуся.

«Що за дурнувате ім’я — Френк? Це не китайське ім’я», — бувало бурчала вона.

«Я не китаєць», — думав Френк, але не наважувався цього говорити. Мати ще багато років тому сказала йому: «Не сперечайся з бабусею. Буде тільки гірше». Вона мала рацію. До того ж окрім бабусі у Френка нікого більше не залишилось.

Стук! Четверта стріла вдарилась у стовп огорожі й застрягла там, тремтячи.

— Фаю, — промовила бабуся.

Френк озирнувся.

Бабуся стискала в руках невеличку скриню з червоної деревини, яку Френк бачив уперше. Через чорну сукню з високим комірцем та тугий пучок сивого волосся бабуся нагадувала вчительку початку XIX століття.

Вона обвела очима гармидер — побачила свою порцеляну у візку, уламки улюблених чайних сервізів, розкидані по газону, і Френкові стріли, що стирчали із землі, дерев, стовпів огорожі, а одна — з голови веселого садового гнома.

Френк уважав, що зараз бабуся закричить і вдарить його цією скринькою. Він ще ніколи не скоював нічого настільки поганого. Ще ніколи його так не переповнювала лють.

Бабусине обличчя виказувало несхвалення та розчарування. Вони з мамою Френка анітрохи не були схожими. Як це мама вийшла такою милою — завжди усміхненою, завжди лагідною? Уявити те, як вона зростає з бабусею, було важче, ніж уявити її на полі бою, хоч умови в обох, випадках, напевно, були досить схожими.

Френк очікував, що бабуся скипить від гніву. Можливо, вона зрівняє його із землею, і не доведеться йти на похорон. Френкові хотілось завдати бабусі болю за те, що вона завжди була такою злою, за те що відпустила маму на війну, за те що сварила його за слабкість. Усе, що її турбувало, — її дурнувата колекція.

— Припини так безглуздо поводитись, — промовила бабуся. Її голос не здавався роздратованим. — Де твоя гідність?

На подив Френка вона відкинула ногою один зі своїх улюблених чайників.

— Авто незабаром прибуде. Нам треба поговорити.

Френк був ошелешений. Він придивився уважніше до червоної скрині. На якусь жахливу мить у голові промайнула думка, що всередині лежить прах його матері. Ні, це було неможливим. Бабуся казала, що буде військове поховання. Але чому тоді вона тримає цю коробку так, наче її засмучує те, що лежить всередині?

— Ходімо до будинку, — промовила вона.

Не переконуючись у тому, що Френк іде за нею, бабуся повернулась і покрокувала до будинку.

У вітальні Френк сів на оксамитовий диван. Його оточували старі родинні світлини, порцелянові вази (ті, що виявилися завеликими для візка), і червоні китайські прапори з майстерно виведеними ієрогліфами. Френк не знав значення цих ієрогліфів. Його це ніколи особливо не цікавило. Людей на більшості світлин він теж не знав.

Щоразу коли бабуся починала лекцію про його пращурів — як вони припливли з Китаю, як досягли процвітання в торгівлі, як стали зрештою однією з най-заможніших родин у Ванкувері, — Френк помирав від нудьги. Він був канадцем у четвертому поколінні. Йому були байдужими і Китай, і весь цей застарілий антикваріат. Єдиним китайським словом, яке він знав, було його прізвище — Чжан: майстер лука. Це було круто.

Бабуся сіла поряд із ним. Постава, як завжди, тверда. Руки, складені на скрині.

— Твоя мати хотіла, щоб він був у тебе, — неохоче промовила бабуся. — Вона зберігала його ще відтоді, коли ти був малям. Коли вона пішла на війну, то довірила його мені. Але її більше немає з нами. І ти теж незабаром підеш.

— Піду? Куди?

— Я стара, — промовила бабуся так, наче це для когось було несподіванкою. — Незабаром і на мене чекає зустріч зі Смертю. Я не можу дати тобі потрібних навичок, і не можу нести цей тягар. Якщо з ним щось станеться... я нізащо собі цього не пробачу. Ти помреш.

Френк не певен був, що добре її розчув. Від бабусиних слів створювалось таке враження, що його життя залежить від цієї скриньки. Цікаво, чому він ніколи раніше її не бачив? Бабуся, певно, тримала її під замком на горищі — у єдиному місці, куди Френкові заборонялося ходити. Вона завжди говорила, що там зберігаються її найцінніші скарби.

Бабуся передала йому скриньку. Тремтячими пальцями Френк підняв кришку. Усередині, на м’яких оксамитових підкладках лежав жахаючий, доленосний, життєво важливий... шматок дерева.

Він нічим не відрізнявся від тих шматків дерев, що восени прибиває до берега — твердий, гладенький, хвилястої форми. Розміром він був приблизно з дистанційний пульт для телевізора, з одним обвугленим краєм. Френк доторкнувся до підпаленого кінця — той досі був теплим. Зола залишила чорну пляму на пальці.

— Це паличка, — сказав хлопець. Він не міг збагнути, чому бабуся така напружена і серйозна.

Її очі заблищали.

— Фаю, ти багато чув про пророцтва? Чув про богів?

Від цих запитань Френку стало, незручно. Він подумав про бабусині дурнуваті золоті статуетки китайських безсмертних, про її забобони щодо розташування меблів у певних місцях і уникання нещасливих чисел. Пророцтва викликали у нього думки про печиво з передбаченнями. Печиво було навіть не китайським (ну, не зовсім китайським), але це не спиняло шкільних задирак дражнити його подібною дурнею: «Конфуцій каже...» і таке інше. Френк навіть ніколи не бував у Китаї. Він не мав жодного бажання бути причетним до всього цього. Але, звісно, бабуся чути про це не хотіла.

— Трішки, бабусю, — відповів він. — Небагато.

— Більшість людей посміялась би з розповіді твоєї матері, — промовила вона. — Але не я. Я чула багато речей про пророцтва і богів. Грецькі, римські, китайські — усі вони пов’язані з нашою родиною. Я не сумнівалась у її словах про твого батька.

— Стривайте... що?

— Твій батько був богом, — чітко промовила вона.

Якби у бабусі було Почуття гумору, можна було б подумати, що вона жартує. Але бабуся ніколи не глузувала. Може, в неї почався старечий маразм?

— Годі на мене витріщатись! — випалила вона. — Немає в мене маразму. Хіба тебе ніколи не цікавило, чому твій батько так і не з’явився тут?

— Він...— Френк запнувся. Йому боліла втрата матері. І думати зараз ще й про батька зовсім не хотілося. — Він служив в армії, як мама. Він зник безвісти. В Іраку.

— Ба! Він був богом. Закохався у твою матір, тому що вона була природженим воїном. Вона була схожою на мене — сильною, хороброю, доброю і вродливою.

Сильною і хороброю — із цим Френк міг погодитись. Але уявити бабусю доброю та вродливою було значно важче.

Він досі підозрював, що вона трішки несповна розуму, і все ж запитав:

— Яким богом?

— Римським. Більше я нічого не знаю. Твоя мати ніколи не говорила, або, може, й сама не знала. Ураховуючи наше походження, немає нічого дивного в тому, що бог у неї закохався. Він певно знав, що в її жилах текла шляхетна кров.

— Стривайте... ми ж китайці. Навіщо римському богові стосунки з канадкою китайського походження?

Бабусині ніздрі роздулися до розміру кратерів.

— Коли б ти потрудився дослідити сімейну історію, Фаю, то може б і знав навіщо. Китай і Рим не такі вже й різні й не такі відособлені, як тобі могло здатись. Наша родина родом із провінції Ґаньсу, з міста, що колись мало назву Лі Гьєн. Але важливіше за це... як я вже казала, шляхетна кров. Кров князів і героїв.

Френк просто витріщався на неї.

Вона роздратовано зітхнула.

— Навіщо я марную свої сили на цього молодого вола? Ти дізнаєшся все в таборі. Можливо, твій батько тебе визнає. Але поки що я мушу розповісти тобі про цей шматок дерева.

Вона вказала на великий камін.

— Невдовзі після твого народження на нашому порозі з’явився гість. Я і твоя мати сиділи тут на дивані, точнісінько там, де зараз сидимо ми. Ти був крихітний. Вона загорнула тебе в блакитні пелюшки і колисала на руках.

Це мало б бути приємним спогадом, але бабуся розповідала про . нього таким гірким тоном, наче ще тоді знала, що Френк виросте величезним та незграбним роззявою.

— Біля вогню з’явилась жінка,— продовжувала вона. — Біла жінка — ґвайпо[16] — одягнена у блакитний шовк і з дивною накидкою, схожою на козячу шкуру.

— Козячу, — бездумно Повторив Френк.

Бабуся грізно на нього зиркнула.

— Так, прочисти собі вуха, Фаю Чжане! Я занадто стара, щоб розповідати все двічі! Жінка з козячою шкурою була богинею. Я такі речі одразу розумію. Вона усміхнулась до малюка — до тебе — і промовила до твоєї матері Чистою мандаринською, будь-чим присягнусь: «Він зімкне коло. Він поверне твою родину до її коріння й уславить вас». — Бабуся фиркнула. — Я не сперечаюсь із богинями, але ця, певно, бачила майбутнє не дуже чітко. Хай там як, вона сказала: «Він вирушить до табору й поверне вам добре ім’я. Він звільнить Танатоса від крижаних кайданів...»

— Хвилиночку, кого-кого?

— Танатоса, — нетерпляче промовила бабуся. — Грецьке ім’я Смерті. А тепер, можна я продовжу без переривання? Богиня сказала: «Пілоська кров перейшла цій дитині від матері. Вона отримає дар родини Чжан, але володітиме ще й силами свого батька».

Раптом сімейна історія припинила здаватись Френкові нудною. Йому страшенно кортіло запитати, що все це означає: сили, дари, пілоська кров. Що це за табір? І хто його батько? Але не хотілося знову переривати бабусю. Він хотів, щоб вона розповідала далі.

— За кожні сили потрібно платити, Фаю. Перш ніж богиня зникла, вона вказала на вогонь і сказала: «Він стане найсильнішим у вашому роді й найвеличнішим. Але мойри вирішили, що він має бути і найбільш вразливим. Його життя палатиме яскраво й недовго. Щойно згорить цей шматок дерева — он той, що на краю каміну, — твій син помре».

Френк ледве дихав. Він глянув на скриньку у своїх руках і на брудний від золи палець. Розповідь здавалась безглуздою, проте несподівано шматочок дерева в скринці наче став більш зловісним, холодним і важким.

— Це... це...

— Так, мій дубоголовий воле. Це та сама паличка. Богиня зникла, і я миттю висмикнула цей шмат дерева з вогню. Ми оберігаємо його відтоді.

— Якщо він згорить, я помру?

— Немає в цьому нічого дивного. Римляни, китайці... Людську долю часто можна передбачити, а іноді й надурити, принаймні на деякий час. Деревинка тепер у твоєму розпорядженні. Тримай її біля себе. Поки вона в безпеці, у безпеці й ти.

Френк потрусив головою. Йому хотілось заперечити все — сказати, що це просто дурнувата байка. Може, бабуся намагалась його налякати у відплату за розбиту порцеляну?

Але в її очах був виклик. Вона наче провокувала Френка: «Якщо не віриш — спали її».

Френк закрив скриню.

— Якщо це так небезпечно, чому б не оточити цю скіпку чимось, що не загориться, наприклад, металевою коробкою? Чому б не покласти її до сейфа у банку?

— Що б могло статися, — задумливо промовила бабуся, — якби ми оточили паличку іншим матеріалом? Може, ти б задихнувся. Я не знаю. Твоя мати нізащо б не ризикувала так. Вона ані на хвилину не розлучалась із нею, боялась, що щось піде не так. Банки можна пограбувати. Будівлі спалити. Дивні речі трапляються, коли хтось намагається надурити долю. Твоя мати вважала, що тільки з нею ця паличка у безпеці, поки не вирушила на війну. Тоді вона передала її мені. — Бабуся невдоволено зітхнула. — Емілі вчинила безрозсудно, коли пішла служити, хоч мушу визнати, я завжди знала, що така в неї доля. Вона сподівалася знову зустріти твого батька.

— Вона вважала... вона вважала, що він в Афганістані?

Бабуся розвела руками, наче це було поза її розумінням.

— Вона пішла. Відважно загинула. Думала, що родинний дар її захистить. Не сумніваюсь, що саме так вона врятувала тих солдатів. Але дар ніколи не захищав нашу родину. Він не допоміг моєму батькові чи батькові мого батька. Не допоміг мені. А тепер ти став чоловіком. І мусиш продовжити родинний звичай.

— Але... який звичай? Який у нас дар — стрільба з лука?

— Знову ти зі своєю стрільбою! Дурне хлопчисько! Незабаром ти дізнаєшся. Сьогодні ввечері, після похорону, ти вирушиш на південь. Твоя мати сказала, що, якщо вона не повернеться з війни, Лупа відправить своїх посланців. Вони супроводять тебе до місця, де дітей богів готують до їхньої долі.

У серце Френка наче випустили стрілу, і воно розлетілося на порцелянові уламки. Він мало що зрозумів із бабусиних слів, але одна річ не потребувала пояснень — вона збиралась виставити його з дому.

— І ти просто мене відпустиш? — поцікавився він — Останню рідну людину?

Бабусині губи затремтіли. Очі наповнилися вологою. Френк із жахом усвідомив, що вона ледь стримує сльози. Бабуся втратила чоловіка багато років тому, потім дочку, а невдовзі відішле свого єдиного онука. Але вона підвелася з дивана — постава, як завжди, . правильна й тверда.

— Коли прибудеш до табору, — почала наставляти вона, — ти Мусиш віч-на-віч поговорити з претором. Скажи їй, що твоїм прадідом був Шен Лун. Минуло багато років з часів випадку в Сан-Франциско. Сподіваюсь, вони не вб’ють тебе за те, що він накоїв, але можливо, тобі доведеться благати про прощення за його дії.

— Усе це подобається мені дедалі більше, — пробурмотів Френк.

— Богиня сказала, що ти зімкнеш коло нашої родини. — У голосі бабусі не було й нотки співчуття. — Вона визначила твою долю багато років тому, і ця доля не з легких. Але тепер нам час на похорон. У нас є обов’язки. Ходімо. Машина вже чекає.

Спогади про церемонію були розпливчастими: похмурі обличчя, стукіт дощу об навіс над могилою, залп рушниць, труна, яку опустили в землю...

Того самого вечора прийшли вовки. Вони завили на ґанку. Френк вийшов до них. Він узяв свій похідний рюкзак, найтепліший одяг, лук і сагайдак. Поміж речей Френк сховав мамину медаль. Обвуглена паличка, ретельно огорнута в три шари тканини, лежала в кишені його куртки, біля серця.

Почалась його подорож на південь — до «Будинку Вовка» в Сономі, і далі до Табору Юпітера, де Френк віч-на-віч, як наставляла бабуся, поговорив із Рейною. Він благав прощення для прадіда, про якого зовсім нічого не знав. Рейна дозволила йому вступити до легіону. Вона так і не сказала, чим провинився його прадід, але їй це точно було відомо. Френк відчував: це щось дуже погане.

— Я суджу людей за їхні власні заслуги, — сказала йому Рейна. — Але більше не згадуй імені Шен Луна ані перед ким. Це мусить залишитись нашою таємницею, коли ж ні — на добре ставлення не очікуй.

На жаль, жодних власних заслуг Френк не мав. Свій перший місяць у таборі він провів, перекидаючи ряди зброї, ламаючи колісниці та збиваючи з ніг цілі когорти під час маршів. Улюбленим його заняттям був догляд за слоном Ганнібалом, але навіть тут Френкові вдалось дати маху — він улаштував Ганнібалові розлад травлення, нагодувавши його арахісом. Звідки Френкові було знати, що у слонів непереносимість арахісу? Рейна, мабуть, шкодувала, що дозволила йому вступити до легіону.

Щодня Френк прокидався зі страхом, що скіпка якимось чином спалахне — і його не стане.

* * *

Усі ці думки проминали у Френковій голові, поки вони разом із Хейзел та Персі йшли на воєнні ігри.

Френк розмірковував про паличку в кишені куртки і про появу Юнони в таборі. Невже він невдовзі помре? Хотілося сподіватись, що ні. Френк поки що не приніс родині жодної слави — у цьому можна було не сумніватися. Можливо, сьогодні Аполлон визнає його і пояснить усе про сили та дари?

П’ята когорта утворила на виході з табору дві колони за своїми центуріонами — Дакотою і Ґвен. Вони крокували на північ, обігнули місто й попрямували в бік Марсового поля — найбільшої рівної ділянки в долини. Трава на полі була нещадно общипана єдинорогами, биками та фавнами-безхатьками, які тут паслися. Земля — порита воронками від снарядів і порубцьована борознами після попередніх ігор. На північному кінці поля знаходилася їхня ціль. Інженери побудували там кам’яну фортецю із залізними опускними ґратами, вартовими вежами, скорпіонами, водяними гарматами і, без сумнівів, безліччю інших неприємних для штурмовиків несподіванок.

— А вони сьогодні не байдикували, — зауважила Хейзел. — Це кепсько для нас.

— Стривай-но, — промовив Персі. — Ти хочеш сказати, що цю фортецю побудували сьогодні?

Хейзел широко посміхнулась.

— Легіонерів навчають будувати. За необхідності ми можемо зруйнувати весь табір і побудувати його деінде. Знадобиться два-три дні, але це цілком можливо.

— Обійдемося без перевірки, — сказав Персі. — То щовечора ви атакуєте різні фортеці?

— Не щовечора, — відповів Френк. — У нас різні тренування. Іноді смертобол... ну, це як пейнтбол, тільки з отрутою, кислотою і вогняними кулями. Іноді ми влаштовуємо перегони на колісницях, іноді гладіаторські бої, іноді воєнні ігри.

Хейзел указала на фортецю.

— Десь усередині Перша і Друга когорти тримають свої прапори. Наше завдання: потрапити туди й захопити їх, не отримавши при цьому смертельної дози копняків. Зробимо це — перемога наша.

Очі Персі загорілись.

— Це як захоплення прапора. Здається, мені таке до вподоби.

Френк розсміявся.

— Хлопче... це важче, ніж здається. Нам потрібно обійти скорпіонів і водяні гармати на стінах, пробитись усередину фортеці, знайти прапори й перемогти вартових, а водночас з усім цим захищати власні прапори та загони. А ще наша когорта змагається з іншими двома когортами-нападниками. Ми начебто працюємо разом, але кожен сам за себе. Когорта, яка захоплює прапори, отримує всі лаври.

Персі спіткнувся, намагаючись іти в ногу з рештою легіонерів. Френк йому співчував — перші два тижні він тільки те й робив, що падав.

— А навіщо взагалі такі тренування? — запитав Персі. — Вам часто доводиться штурмувати укріпленні міста?

— Співпраця, — відповіла Хейзел.— Швидке ухвалення рішень. Тактика. Бойові навички. Ніколи не знаєш, чого тебе навчать наступні воєнні ігри.

— Наприклад, що не всім варто довіряти, — промовив Френк.

— Це особливо, — погодилась Хейзел.

Вони дійшли до середини Марсового поля і вишикувались у шеренги. Третя й Четверта когорти стали якомога далі від П’ятої. Центуріони сторони нападників зібрались для наради. Рейна кружляла вгорі на своєму пегасі Скіпіо, готова судити гру. Півдюжини велетенських орлів строєм летіли позаду неї. Вони мали за потреби винести з поля бою постраждалих. Єдиний, ,хто не брав участі в іграх, був Ніко ді Анжело, «посланець Плутона». Він видерся на спостережну вежу за двісті ярдів від укріплень і збирався стежити за всім через бінокль.

Френк підпер свій пілум щитом і перевірив обладунки Персі. Кожний ремінець належно затягнутий. Кожна частина броні бездоганно відрегульована.

— Ти зробив усе правильно, — здивовано промовив він. — Персі, ти напевно вже брав участь у воєнних іграх.

— Мабуть. Хто його знає.

Нормам не відповідав лише сяючий бронзовий меч Персі — не з імперського золота і не гладіус. Клинок мав форму листа, а написи на рукоятці були грецькими. Один тільки вигляд /цього меча бентежив Френка.

— Нам же можна користуватись справжньою зброєю, так? — нахмурившись, запитав Персі.

— Так, — погодився Френк. — Авжеж. Я просто ніколи не бачив таких мечей.

— А якщо я когось пораню?

— Ми їх вилікуємо, — відповів Френк. — Або постараємось. Лікарі в легіоні досить вправно працюють з амброзією, нектаром і настоянками з рогів єдинорогів.

— Ніхто не помирає,— промовила Хейзел.— Ну, зазвичай. А якщо помирають...

— Вони слабаки! — Френк зімітував голос Вітеллія. — У мої часи ми тільки те й робили, що помирали, і нам це подобалось!

Хейзел розсміялась.

— Просто тримайся біля нас, Персі! Швидше за все, ми виконуватимемо найбруднішу роботу і швидко залишимо змагання. Кинуть нас на стіну першими, щоб ослабити оборону. А потім Третя і Четверта пройдуть усередину і заберуть собі всю славу. Якщо взагалі зможуть пробити оборону.

Задули в роги. Дакота і Ґвен з похмурими обличчями повернулися з офіцерської наради.

— Гаразд, от який план! — Дакота швидко сьорбнув «Кул-Ейда» зі своєї похідної фляги. — Нас кидають на стіну, щоб ослабити оборону.

Уся когорта невдоволено загула.

— Знаю, знаю, — промовила Ґвен. — Можливо, цього разу нам пощастить!

Оптимізму у 1 вен завжди було через край. Усі її любили, тому що вона піклувалась про своїх людей і намагалась підтримувати бойовий дух. Їй навіть удавалось стримувати Дакоту під час його цукрових сплесків гіперактивності. І все ж таборяни виказували невдоволення та скаржились. Ніхто не вірив у талан П’ятої когорти.

— Перша лінія нападу йде з Дакотою, — наказала Ґвен. — Зімкніть щити й просувайтеся «черепахою» до головних воріт. Тримайте стрій. Відволікайте вогонь на себе. Друга лінія... — Без особливого запалу Ґвен повернулась до Френкової шеренги. — Вас сімнадцятеро, закінчуючи Бобі. Візьмете на себе слона та штурмові драбини. Спробуйте зайти у фланг і вдарити по західній стіні. Можливо, вдасться розосередити захист. Френку, Хейзел, Персі... ну, робіть що доведеться. Покажіть Персі мотузки. Подбайте, щоб його не вбили. — Вона знову звернулась до всієї когорти. — Якщо хтось потрапить за стіну першим, я особисто подбаю про те, щоб він отримав «Муровану корону». Слава П’ятій!

Когорта мляво повторила вигук і розійшлась.

Персі Здійняв брови.

— Робити що доведеться?

— Еге ж, — Хейзел зітхнула. — Видно, що нам довіряють.

— Що таке «Мурована корона»?

— Військова медаль, — відповів Френк. Його змусили завчити напам’ять назви геть усіх нагород. — Велика честь. Нею нагороджують солдата, який першим проникне у ворожу фортецю. Якщо придивишся, то помітиш, що ніхто у П’ятій такої не має. Зазвичай, ми взагалі у фортецю не потрапляємо, тому що палаємо, чи тонемо, чи... — Він запнувся, і поглянув на Персі. — Водяні гармати!

— Що «водяні гармати»? — запитав Персі.

— Гармати на стінах. Вони витягують воду з акведука. Там ціла система насосів... Трясця, не знаю, як вони там працюють, але вони під високим тиском. Якщо ти зможеш ними керувати, як тоді рікою...

— Френку! — Хейзел аж засяяла. — Слушна думка!

Персі дещо розгубився.

— Я не знаю, як робив це біля ріки. Не певен, що можу керувати гарматами з такої відстані.

— Ми подбаємо про те, щоб ти дістався ближче. — Френк вказав на східну стіну фортеці, яку П’ята когорта не мала наміру штурмувати. — Там захист буде найслабшим. Хто серйозно сприйматиме трьох солдатів? Гадаю, ми зможемо тихенько наблизитися, перш ніж нас помітять.

— Наблизитися? Як? — запитав Персі.

Френк повернувся до Хейзел.

— Зможеш знову зробити, як тоді?

Вона стукнула його в груди.

— Ти обіцяв нікому не розповідати!

На Френка наче відро води вилили. Ця ідея атаки так його захопила...

Хейзел буркнула собі під ніс.

— Не зважай. Усе гаразд. Персі, він говорить про траншеї. Марсове поле пронизане тунелями. Деякі обвалені, деякі Занадто глибокі, але є багато таких, якими досі можна пройти. У мене непогано виходить їх знаходити і використовувати. Я навіть можу їх обвалити за потреби.

— Як обвалила на горгон, — промовив Персі, — щоб затримати їх.

Френк схвально кивнув.

— Я ж казав, що Плутон крутий. Він бог усього, що під землею. Хейзел здатна знаходити печери, тунелі, люки...

— І це було нашою таємницею, — буркнула вона.

Френк відчув, як червоніє його обличчя.

— Так, вибач. Але якщо ми зможемо дістатися ближче...

— І якщо зможемо зламати водяні гармати... — Персі Кивнув, наче думка починала йому, подобатись. — А що потім робитимемо?

Френк перевірив сагайдак. Він завжди запасався особливими стрілами. Йому ще не випадало нагоди ними скористатись, але, можливо, цей вечір був тим самим. Можливо, йому нарешті вдасться зробити щось достатньо помітне, аби привернути увагу Аполлона.

— Решту я беру на себе, — промовив він. — Ходімо.