Син Нептуна

VII Хейзел

На зворотному шляху Хейзел перечепилася через золотий злиток.

Вона чудово розуміла, що їй не слід бігти так швидко, та водночас вона боялась спізнитися на збори. У П’ятій когорті були найдобріші центуріони в таборі. Проте навіть їм довелось би покарати її за спізнення. Римські покарання були суворими: комусь доводилось начищати вулиці зубною щіткою, комусь — прибирати загони биків в амфітеатрі, а декого засовували в мішок, наповнений розлюченими горностаями, і кидали в Малий Тибр. Приємних варіантів не було.

Золотий злиток вискочив із землі точнісінько перед її ногами. Ніко намагався зловити Хейзел, але вона все одно впала і подряпала руки.

— Ти як? — Ніко став навколішки біля неї й потягнувся до золотого злитка.

— Стій! — застерегла Хейзел.

Ніко застиг.

— Твоя правда. Вибач. Просто... Матінко рідна, ця штука величезна. — Він дістав склянку нектару зі своєї куртки і вилив трохи на руки Хейзел. Тієї самої миті подряпини почали загоюватись. — Можеш підвестись?

Ніко допоміг їй звестися на ноги. Вони разом витріщились на золотий злиток. Він був розміром з буханець хліба, з відтиснутими серійним номером та словами «Державна скарбниця США».

Ніко похитав головою.

— Звідки це, Тартар його забирай?..

— Не знаю, — промовила Хейзел. — Може, закопали грабіжники, або впало з фургона сотню років тому. Можливо, переселилося з найближчого банківського сховища. Що б не знаходилося під землею, коли я поблизу... воно просто вискакує. І що більш воно коштовне...

— ...то більш небезпечне. — Ніко нахмурився. — Може, якось його прикриємо? Якщо його знайдуть фавни...

Хейзел уявила, як здіймається над дорогою вибухова хмара, а підсмажені фавни летять у різні боки. Таке навіть уявляти було страшно.

— З часом він втягнеться назад під землю, після того як я піду, але щоб напевно...

Хейзел уже кілька разів практикувала цей трюк, але з чимось настільки важким і твердим — уперше.

Вона спрямувала руку на золотий злиток і зосередилась.

Золото піднялось у повітря. Хейзел сконцентрувала свою злість (що зробити було не важко — вона ненавиділа це золото, ненавиділа своє прокляття, ненавиділа пригадувати своє минуле й усі свої припущені помилки). Пальці защипало. Золотий злиток засвітився від жару.

Ніко важко глитнув.

— Е-е... Хейзел, ти впевнена?..

Вона стиснула долоню в кулак. Золото зігнулось, наче мастика. Хейзел змусила його скрутитись у велетенське незграбне кільце. А потім стряхнула рукою, і коштовний пончик ударився об землю. Він занурився так глибоко, що на його місці залишились лише ямка та свіжа земля.

Ніко витріщив на неї очі.

— Це було... щось.

Хейзел не вважала, це «щось» настільки вражаючим, принаймні порівняно зі здатністю оживляти скелети та повертати людей з того світу, і все ж їй було приємно, що хоч раз дивує вона брата, а не навпаки.

У таборі знову затрубили в роги. Незабаром когорти почнуть перекличку, і Хейзел не хотіла опинитись у мішку з горностаями.

— Треба поспішати! — сказала вона Ніко, і вони побігли до воріт.

* * *

Коли Хейзел уперше побачила, як збирається легіон, то настільки перелякалася, що ледве не втекла назад у свій барак. І навіть після дев’яти місяців у таборі, вона досі вважала цю картину вражаючою.

Перші чотири когорти, у кожній рівно по сорок дітей, стояли рядами перед бараками по обидва боки від віа Преторії. П’ята когорта зібралась останньою, перед принципією, оскільки їхні бараки запхнули в далекий кут табору, поряд зі стайнями і туалетами.

Таборяни були в повній бойовій готовності. Відполіровані кольчуги і поножі блищали поверх пурпурових футболок і джинсів. Їхні шоломи прикрашали малюнки з мечами та черепами. Грізно виглядали навіть шкіряні військові черевики із залізними шипами, зручними за потреби пройти крізь болото або розтоптати чиєсь обличчя.

Наче рядок велетенських костей доміно, стояли перед легіонерами їхні червоні й золотисті щити розміром з двері від холодильника. Кожний солдат мав при собі гарпуноподібний спис (який називається пілумом), гладіус, кинджал і близько ста фунтів іншого спорядження. Якщо ти вступав до легіону не в кращій фізичній формі, то це було ненадовго. Одна тільки хода в обладунках уже була непоганим тренуванням для всього тіла.

Хейзел і Ніко бігли вулицею в той час, коли всі вишикувались у ряди, тож їхня поява не лишилася непоміченою. Звуки їхніх кроків відбивались від бруківки. Хейзел намагалась уникати поглядів, та все одно помітила, як самовдоволено посміхається до неї Октавіан. Цей задавака очолював Першу когорту у своєму шоломі центуріона з плюмажем та купою медалей на грудях.

Хейзел досі кипіла від його погроз. Тупий авгур і його тупий дар провидця — чому з усіх у таборі, дізнатись її таємницю мусив саме він? Дівчина була певна, що він би вже давно доніс на неї, якби не розумів, що значно вигідніше шантажувати її. Треба було залишити той золотий злиток, щоб зараз жбурнути його поганцю у пику.

Хейзел пробігла повз Рейну. Претор легким галопом ходжала на своєму пегасі Скіпіо, якого всі називали просто Скіпі. Металеві пси Аурум і Арґентум бігали поряд із нею. За її спиною майорів пурпуровий офіцерський плащ.

— Хейзел Левек, — покликала вона, — дуже рада, що ви змогли приєднатись до нас.

Хейзел достало здорового глузду не відповідати. Більшість її спорядження було відсутнє, але вона все одно поквапилась до свого місця у строю поряд із Френком і набула положення «струнко». Їхній головний центуріон, сімнадцятирічний здоровань на ім’я Дакота, саме вигукнув її ім’я — останнє в списку.

— Присутня! — вискнула Хейзел.

Дякувати богам. Технічно — вона не спізнилась.

Ніко пішов до Персі, який стояв поодаль від усіх із двома вартовими. Волосся Персі було мокрим від купання. Він перевдягнувся в чистий одяг, та все одно, здавалося, почувався незручно. Хейзел його розуміла. Його незабаром відрекомендують двом сотням важкоозброєних підлітків.

Лари приєднались останніми. Їхні пурпурові постаті мерехтіли, поки вони ставали на свої місця. У них була набридлива звичка встрявати поміж живих людей, через що армія скидалась на розмиту світлину, та зрештою центуріони все владнали.

Октавіан заволав:

— Прапори!

Прапороносці вийшли наперед. На їхніх плечах були накидки з левових шкур, а в руках — списи, прикрашені символами відповідної когорти. Останнім прапороносцем був Джейкоб. Він мав би нести орла легіону. Посада вважалась почесною, але Джейкоб її ненавидів. Хоча сама Рейна наполягала на продовженні звичая, щоразу, коли піднімалась жердина без орла, Хейзел відчувала сум’яття, що прокочувалось поміж легіонерами.

Рейна спинила пегаса.

— Римляни! — виголосила вона. — Ви напевно вже чули про сьогоднішнє вторгнення. Цей новоприбулий, Персі Джексон, змив у ріку двох горгон. Сама Юнона направила його сюди і проголосила сином Нептуна.

Дітлахи із задніх рядів витягли шиї, щоб подивитись на Персі. Той підняв руку і сказав:

— Привіт!

— Він бажає вступити до легіону, — продовжила Рейна. — Що кажуть ауспіції?

— Я бачив послання в нутрощах! — оголосив Октавіан так, наче він лева голіруч убив, а не розірвав бідолашну плюшеву панду. — Ауспіції прихильні. Він придатний для служби!

Таборяни заголосили:

— Аве! Слава!

Френк трохи спізнився зі своїм «аве», тож воно пролетіло пронизливою луною. Решта легіонерів загигикали.

Рейна жестом наказала старшим офіцерам вийти вперед — по одному з кожної когорти. Октавіан, як найстарший центуріон, повернувся до Персі.

— Новобранцю, у тебе є характеристика? — поцікавився він.— Рекомендаційний лист?

Хейзел пам’ятала, як відбувалось те саме, коли прибула вона. Багато дітей приносили листи від старших напівбогів із зовнішнього світу, дорослих, які були ветеранами табору. У деяких новобранців були заможні та відомі поручителі. Деякі були таборянами третього чи четвертого покоління. Гарний лист міг забезпечити місце в кращій когорті, іноді навіть шановану посаду, на кшталт посланця легіону. А це звільняло від такої пекельної праці, як риття канав або відмінювання латинських дієслів.

Персі зніяковів.

— Лист? Ну... ні.

Октавіан зморщив носа.

«Нечесно! — кортіло крикнути Хейзел. — Персі на руках приніс у табір богиню. Хіба може бути краща рекомендація?»

Але родина Октавіана відправляла дітей до табору вже понад століття, і він обожнював нагадувати новобранцям, що вони менш значущі за нього.

— Листа немає, — із жалем промовив Октавіан. — Хтось із легіонерів хоче поручитися за нього?

— Я хочу! — Френк вийшов уперед. — Персі врятував мені життя!

Миттєво залунали заперечні крики з інших когорт. Рейна здійняла руку, закликаючи до тиші, і люто зиркнула на Френка.

— Френку Чжане, — промовила вона, — удруге за день нагадую тобі, що ти на пробатіо. Тебе ще навіть не визнали боги. Ти не маєш права поручатись за іншого таборянина, поки не заслужиш першу нашивку.

Френк так зніяковів, що, мабуть, ладен був провалитись крізь землю.

Хейзел мусила йому допомогти. Вона вийшла із шеренги і промовила:

— Френк хоче сказати, що Персі врятував життя нам обом. Я повноцінний член легіону. Я поручаюсь за Персі Джексона.

Френк вдячно глянув на неї, але інші таборяни почали бурчати. Хейзел сама ледве мала на це право. Вона отримала свою нашивку лише кілька тижнів тому, і той «подвиг», за який її дали, був швидше випадковістю. До того ж Хейзел була дочкою Плутона, членом опальної П’ятої когорти. Її підтримку важко було назвати послугою.

Рейна зморщила носа, а потім повернулась до Октавіана. Авгур посміхнувся і знизав плечима, наче ця думка його забавляла.

«Звісно. Чому б ні, — подумала Хейзел. — Назначити Персі в П’яту, означає зменшити можливу загрозу з його боку. Октавіану подобається, коли всі його вороги в одному місці».

— Чудово, — виголосила Рейна. — Хейзел Левек, ти можеш поручитись за новобранця. Твоя когорта приймає його?

Інші когорти закашлялись, стримуючи сміх. Хейзел розуміла, про що вони думають: «Ще один невдаха для П’ятої».

Френк ударив щитом об землю. Інші члени П’ятої когорти зробили те саме, хоч і неохоче. Їхні центуріони, Дакота і Ґвен, обмінялись страдницькими поглядами, наче мовляли: «От тобі й знову».

— Моя когорта виявила свою волю, — промовив Дакота. — Ми приймаємо новобранця.

Рейна зі співчуттям глянула на Персі.

— Вітаю, Персі Джексоне. Ти на пробатіо. Тобі видадуть табличку з ім’ям і номером когорти. За рік або одразу після подвигу, ти станеш повноцінним членом Дванадцятого легіону. Служи Риму, дотримуй уставу легіону і з честю захищай табір. Senatus Populusque Romanus!

Решта легіону озвалась луною.

Рейна відвернула пегаса від Персі, наче була рада закінчити з ним. Скіпі розгорнув свої прекрасні крила, і Хейзел охопив спалах заздрощів. Вона б усе на світі віддала за такого коня, та про це можна було навіть не мріяти.

Коні були тільки для офіцерів або для варварської кінноти, не для римських легіонерів.

— Центуріони, — промовила Рейна, — ви і ваші когорти маєте одну годину на вечерю. Після цього ми зустрінемось на Марсовому полі. Перша і Друга когорти обороняються. Третя, Четверта і П’ята — нападають. Нехай щастить!

Здійнялись схвальні вигуки на честь вечері та військового навчання. Легіонери полишили стрій і помчали до їдальні.

Хейзел помахала Персі, який разом із Ніко проштовхувався крізь натовп. На її подив, Ніко сяяв усмішкою.

— Молодець, сестричко, — промовив він. — Тобі не забракло сміливості поручитись за нього.

Він ніколи ще не називав її сестричкою. Цікаво, чи називав він так само Б’янку?

Один з вартових видав Персі табличку пробатіо. Персі повісив її на свій шкіряний шнур з дивними намистинами.

— Дякую, Хейзел; — сказав він. — Е-е... а що саме це означає...ну, що ти поручилась за мене?

— Я забезпечую твою гарну поведінку, — пояснила Хейзел. — Розповідаю про устав, відповідаю на запитання, переконуюсь, що ти не зганьбиш легіон.

— А... якщо я Скою щось погане?

— Тоді мене вб’ють разом із тобою. Зголоднів? Ходімо поїмо.