Син Нептуна

XLV Френк

«Смерть не знає справедливості». Ці слова не припиняли лунати у Френковій голові.

Його не лякав золотий велетень. Не лякала армія тіней. Але від самої лише думки про звільнення Танатоса Френкові хотілося скрутитись у клубок. Цей бог забрав його матір!

Френк розумів, що має зробити, щоб зруйнувати ті окови. Марс його попередив. Розповів, чому кохав Емілі Чжан так сильно: «Вона завжди ставила обов’язок перед усім іншим. Навіть перед власним життям».

Тепер Френкова черга.

Мамина медаль у кишені зігрівала його. Він нарешті зрозумів її вибір. Зрозумів, чому вона врятувала товаришів ціною власного життя. Збагнув, що намагався сказати йому Марс: «Обов’язок. Жертва. Ці речі щось означають у цьому житті».

Нарешті міцне сплетіння злості та образи — той клубок скорботи, який Френк носив у грудях із часів похорон, — почав зникати. Хлопець зрозумів, чому мати так і не повернулась додому. За деякі речі варто помирати.

— Хейзел, — він намагався говорити твердим голосом. — Той згорток, що ти зберігаєш для мене, — він мені потрібен.

Хейзел стривожено глянула на нього. Верхи на Аріоні вона була, наче цариця, могутня і прекрасна, із цим каштановим хвилястим волоссям, що спадало на плечі, та вінцем навколо голови, утвореним інієм.

— Френку, ні. Має бути інший вихід.

— Будь ласка. Я... я знаю, що роблю.

Танатос посміхнувся і підняв заковані зап’ястки.

— Ти маєш рацію, Френку Чжане! На війні жертви неминучі.

Чудово. Якщо смерть схвалила його наміри, то Френк був певен, що наслідкам він не зрадіє.

Алкіоней підійшов ближче. Лускаті драконячі ноги стряснули землю.

— Про який це згорток ти говориш, Френку Чжане? Ти приніс мені подарунок?

— Чорта лисого ти щось отримаєш, Золотавчику, — відповів Френк. — Окрім пекельного болю.

Велетень гучно розреготався.

— Сказав як дитина Марса! Яка шкода, що доведеться тебе вбити. А цей... матінко земля, я чекав на нашу зустріч, славетний Персі Джексоне.

Велетень ошкірився. Через ряд срібних зубів його рот скидався на решітку автомобільного радіатора.

— Я стежив за твоїми досягненнями, сине Нептуна, — промовив Алкіоней. — Твоя битва з Кроносом? Молодець. Гея ненавидить тебе найбільше... окрім, можливо, цього вискочки Джейсона Грейса. Я залюбки вбив би тебе просто зараз, але мій брат Полібот хоче зробити з тебе домашню тваринку. Уважає, що після того, як він знищить Нептуна, буде потішно тримати на прив’язі його улюбленого сина. А після цього і Гея має на тебе свої плани.

— Ага, дуже улесливо. — Персі здійняв Анаклузмос. — Але насправді я — син Посейдона. Я з Табору Напівкровок.

Привиди заворушились. Деякі здійняли зброю. Алкіоней жестом наказав їм не рухатись.

— Греки, римляни — немає значення, — промовив велетень. — Ми зрівняємо із землею обидва табори. Бач, титани мислили недостатньо широко. Вони хотіли знищити богів у їхньому новому домі — в Америці. Ми, велетні, не такі обмежені! Щоб позбутися бур’яну, треба вирвати його коріння. Зараз, поки мої війська знищують ваш римський табірець, мій брат Порфіріон готується до справжньої битви на стародавніх землях! Ми знищимо богів у витоків їхньої цивілізації.

Привиди грюкнули мечами по щитах на знак схвалення.

— Витоки? — поцікавився Френк. — Тобто Греція?

— Це не твої клопоти, сину Марса. — Алкіоней видав короткий смішок. — Ти не доживеш до нашої остаточної перемоги. Я заміню Плутона і стану володарем Підземного царства. Смерть уже під моєю вартою. А коли мені слугуватиме Хейзел Аевек, я ще й отримаю всі земні багатства!

— Я не надаю допомоги. — Хейзел стиснула спату.

— Ох, але ж ти дала мені життя! — нагадав Алкіоней. — Визнаю, ми сподівались пробудити Гею під час Другої світової. Це було б просто чудово. Та насправді, зараз світ не в кращому стані. Незабаром вашу цивілізацію зітруть з лиця землі. Брама Смерті стоятиме відчиненою. Ті, хто служитиме нам, ніколи не згинуть. Мертві чи живі, ви троє вступите до моєї армії.

Персі похитав головою.

— У мене швидше волосся на долоні виросте, Золотавчику. Тобі кінець!

— Стривай. — Хейзел погнала коня до велетня. — Я підняла це чудовисько з глибин. Я дочка Плутона. І вбити його — мій обов’язок.

— Ах, маленька Хейзел... — Алкіоней встромив свій жезл у кригу. У його волоссі заблищали коштовні камінці на кілька мільйонів доларів. — Упевнена, шо не хочеш приєднатись добровільно? Ти могла б стати дуже... цінною для нас. Нащо вмирати знову?

Очі Хейзел спалахнули гнівом. Вона подивилась на Френка і дістала з куртки згорнуту скіпку.

— Ти впевнений?

— Так, — відповів він.

Хейзел стиснула губи.

— Ти теж мій найліпший друг, Френку. Я мала сказати це тобі раніше. — Вона кинула йому скіпку. — Роби те, що мусиш. І Персі... ти зможеш його захистити?

— Від цієї нікчемної армії? — Персі оглянув ряди примарних римлян. — Авжеж, які питання.

— Тоді Золотавчика я беру на себе, — промовила Хейзел.

І кинулась у напад.