Син Нептуна

ІІ ПЕРСІ

У з’їжджанні по схилу на. таці зі швидкістю п’ятдесят миль на годину є один незначний недолік — коли розумієш, що це невдала вигадка, уже запізно.

Персі ледве не влетів у дерево, ковзнув по валуну і зробив повний оберт на триста шістдесят градусів на шляху до шосе. У дурнуватої таці, звісно, не було нормального керма. Персі чув, як верещать сестри-горгони, і краєм ока навіть помітив на вершині пагорба червоне зміясте волосся Евріели, та перейматися цим не було часу. Дах житлового комплексу, схожий на ніс бойового корабля, загрозливо збільшувався перед його очима. Зіткнення відбудеться за десять, дев’ять, вісім...

Персі вдалося розвернутися так, щоб не зламати ноги. Таця ковзнула по даху і здійнялась у повітря: вона в один бік, Персі — в інший.

Коли він летів у бік дороги, то обмірковував жахливий розвиток подій: тіло грюкається об лобове скло позашляховика, і якийсь розсерджений водій намагається позбутися його склоочисником зі словами: «Бісові летючі підлітки! Я запізнююсь!»

Дивом шквал вітру відніс Персі вбік — він пролетів повз шосе і гепнувся в зарості кущів. Не м’яка посадка, але краща за асфальт.

Персі застогнав. Йому хотілося впасти там і заснути, але необхідно було рухатися далі.

Він важко підвівся. Руки подряпалися, але кістки начебто вціліли. Рюкзак досі був на плечах. Меч загубився десь на схилі, але Персі був певен, що з часом той знову з’явиться в кишені у вигляді ручки. Це було частиною магії.

Персі глянув на пагорб. Горгон з їхнім барвистим зміїним волоссям і яскраво-зеленими барген-мартовськими жилетками важко було не помітити. Вони просувалися схилом повільніше, ніж Персі, але значно впевненіше. Їхні курячі ніжки добре підходили для лазіння. Персі усвідомлював, що має близько п’яти хвилин, перш ніж горгони його наздоженуть.

Перед ним була сіткова огорожа, що розділила шосе і житловий район зі звивистими вулицями, затишними будиночками та височенними евкаліптами. Огорожа, напевно, стояла для того, щоб ніхто не міг вибігти на шосе або утнути якусь дурість на кшталт вильоту на швидкісну смугу верхи на таці для закусок, однак величезних дірок у сітці було чимало. Неважко буде потрапити крізь одну з них у місто. Можливо, пощастить знайти авто і поїхати на захід до океану. Викрадати автомобілі Персі не подобалось, але останніми тижнями, у життєво важливих ситуаціях, доводилося «позичити» декілька, включно з патрульною. Хлопець планував повертати машини господарям, однак жодна з них до цього не доживала.

Персі глянув на схід. Як він і передбачав, за сто ярдів від нього шосе проходило крізь підніжжя скелі. Два входи до тунелів, по одному на кожен напрямок руху, витріщалися на нього, наче очниці велетенського черепа. Посередині, де мав би бути ніс, зі скелі випиналася цементна стіна з металевими дверима, що нагадували вхід до бункера.

Можливо, ремонтний тунель. Так, напевно, уважали смертні, якщо взагалі помічали ті двері. Але смертні не здатні бачити крізь Туман. А Персі розумів, що за дверима щось значно важливіше.

Обабіч входу стояли двоє підлітків. На них було дивацьке поєднання римських шоломів з плюмажем, нагрудників, піхов, синіх джинсів, пурпурових футболок і білих кросівок. Вартовий праворуч був схожим на дівчину, хоч з усіма тими обладунками сказати напевно було важко. Ліворуч стояв кремезний хлопчина з луком і сагайдаком за спиною. Обидва підлітки тримали, палиці із залізними наконечниками, схожі на старомодні гарпуни.

Внутрішній радар Персі наче оскаженів. Після стількох жахливих днів він врешті-решт досяг мети.

Якщо вдасться пройти крізь ті двері, Персі інстинктивно відчував, що опиниться в безпеці — уперше відтоді, коли вовки послали його на південь.

Чому тоді йому так страшно?

Горгони вгорі вже дерлися по даху будинку. Ще три хвилини... можливо, менше.

Частина Персі хотіла поспішати до дверей у пагорбі. Необхідно перетнути шосе, щоб потрапити на розділювальну смугу, а потім залишиться тільки один ривок. Він устигне зробити це, перш ніж горгони дістануться до нього.

Іншу частину тягнуло на захід, до океану. Там найбезпечніше. Там його сила найбільша. Ці римські вартові змушували його нервувати. Щось усередині нього говорило: «Це чужа територія! Це небезпечно!»

— Авжеж, ти маєш рацію, — пролунав поряд чийсь голос.

Персі відстрибнув. Спочатку він вирішив, що це Біно знову вдалося підкрастись до нього, але стара жіночка, яка сиділа в кущах, була навіть відразливішою, ніж горгона. Вона нагадувала хіпі, яку вижбурнули на узбіччя дороги років сорок тому, і відтоді вона збирала сміття і лахміття, щоб вижити. На ній була сукня з різнокольорових клаптів тканини і поліетиленових пакетів. Кучерява копиця каштанового із сивиною волосся нагадувала пивну піну і підтримувалася стрічкою з пацифіком[5]. Бородавки й родимки вкривали все обличчя. Коли вона усміхнулась, показалися точнісінько три зуби.

— Це не ремонтний тунель, — повідомила вона. — Це вхід до табору.

Персі затремтів. «Табір». Так, звідти він. З табору. Можливо, це і є його дім. Можливо, Аннабет десь поряд.

Але щось тут не так.

Горгони досі були на даху багатоповерхівки. Раптом Стено завищала від захоплення і вказала у напрямку Персі.

Стара жіночка-хіпі здійняла брови.

— Часу обмаль, дитино. Ти мусиш зробити вибір. — Хто ви така? — запитав Персі, хоч і не певен був, що хоче це знати. Найменше зараз він прагнув, щоб ще одна на вид звичайна смертна виявилася чудовиськом.

— О, клич мене Джун[6]. — Очі старої жінки блиснули, наче вона щойно дуже дотепно пожартувала. — Зараз червень, еге ж? Вони назвали місяць на мою честь!

— Гаразд... Слухайте, мені час. Зараз прийдуть дві горгони. Я не хочу, щоб вони вас скривдили.

Джун склала долоні біля серця.

— Яка гарна дитина! Але це залежить від твого вибору!

— Мого вибору...— Персі стурбовано глянув на пагорб. Горгони скинули свої зелені жилети. За їхніми спинами виросли крила — маленькі кажанові крила, що блищали наче латунь.

З яких пір у них крила? Можливо, вони тільки для краси? Можливо, замалі, аби підняти горгон у небо?

Тоді дві сестри зістрибнули з будинку й кинулися на Персі.

Чудово. Просто чудово.

— Так, вибір, — промовила Джун так, наче нікуди не квапилась. — Ти можеш залишити мене тут на милість горгон і вирушити до океану. Ти дістанешся туди безпечно, запевняю. Горгони охоче нападуть на мене, а ти тим часом утечеш. У морі тебе не. потурбує жодне чудовисько. Ти зможеш почати нове життя, дожити до глибокої старості та уникнути безлічі страждань, що чекають на тебе.

— Або? — Персі не сумнівався, що йому не сподобається другий варіант.

— Або можеш зробити добру справу для старої жінки. Віднести мене до табору.

— Віднести вас? — Персі сподівався, що вона жартує.

Тоді Джун підтягнула спідницю й показала йому розпухлі пурпурові ступні.

— Я не можу дійти самотужки. Віднеси мене до табору — через шосе, тунель і ріку.

Персі не знав, про яку ріку вона говорить, але справа не здавалася легкою. Та і Джун також.

Горгони вже перебували за п’ятдесят ярдів — неквапливо планерували до нього, наче були певними, що полювання майже завершилося.

Персі подивився на стару жінку.

— Отже, я маю віднести вас до цього табору, тому що?

— Тому що в тебе добре серце! А якщо не віднесеш, боги помруть, знайомий нам світ загине, і кожну людину з твого старого Життя вб’ють. Певна річ, ти їх не пам’ятатимеш, тож, гадаю, це не має значення. Ти опинишся у безпеці на морському дні...

Персі глитнув. Горгони з пронизливим сміхом наближалися до здобичі.

— Якщо я піду до табору, — промовив він, — я поверну собі спогади?

— З часом. Але попереджаю, твої жертви будуть значними! Ти втратиш Ахіллесову мітку. На тебе чекають біль, страждання і втрати, яких ти не здатен навіть уявити. Але ти отримаєш шанс урятувати старих друзів і родину, повернути старе життя.

Горгони кружляли просто над ними. Певно, розглядали стару жінку, намагаючись з’ясувати, хто це така, перш ніж напасти.

— А що з тими вартовими біля дверей? — запитав Персі.

Джун посміхнулася.

— О, вони тебе впустять, любий. Ти можеш їм довіритися. То що скажеш? Допоможеш беззахисній старій?

Персі сумнівався, що Джун така вже й беззахисна. У гіршому випадку це пастка. У кращому — якесь випробування.

Він ненавидів випробування. Відтоді, коли він втратив пам'ять, усе його життя було суцільним бланком для письмового іспиту.

Я,________ з____________. Почуваюся як _____________, і якщо чудовиська мене спіймають, то я ____________.

Тоді Персі згадав про Аннабет — єдину частину старого життя, у якій він був упевнений. Він мусить її знайти.

— Я понесу вас. — Персі підхопив стару.

Вона була легшою, ніж здавалося. Персі намагався не зважати на неприємний запах з її рота і мозолисті руки, що обхопили його шию. Він перетнув першу автомобільну смугу. Якийсь водій засигналив. Ще один прокричав щось, але слова віднесло вітром. Більшість просто оминали їх з роздратованими виразами на обличчі, наче тут, у Берклі, їм ледве не щодня доводилося стикатись з брудними підлітками, які носять старих хіпі через автостраду.

Над Персі нависла тінь, і його весело окликнула Стено:

— Який розумник! Знайшов собі кишенькову богиню, га?

Богиню?

Джун задоволено хихикнула, а потім буркнула: «Гей!», коли їх ледве не збила машина.

Трохи подалі, з лівого боку, заверещала Евріела: — Хапай їх! Дві здобичі ліпші за одну!

Персі помчав через решту автомобільних смуг. Якимсь чином він дістався розділювальної смуги живим. Горгони мчали в його напрямку, пролітаючи над машинами і змушуючи ті рухатися з одного боку в інший. «Цікаво, що зараз бачать смертні крізь Туман, — подумав Персі. — Велетенських пеліканів? Дельтапланеристів, які відхилилися від курсу? Вовчиця Лупа говорила, що смертні душі здатні повірити в будь-що — тільки не в істину.

Персі кинувся до дверей у пагорбі. З кожним кроком Джун у його руках ставала дедалі важчою. Серце Персі калатало. Ребра боліли.

Один з вартових закричав. Хлопчина з луком натягнув тятиву.

— Стривай! — заволав Персі.

Але хлопчина цілив не в нього. Стріла пролетіла над головою Персі. І одна з горгон болісно завила. Інший вартовий зі списом напоготові несамовито підганяв Персі жестами.

П’ятдесят ярдів до дверей. Тридцять футів.

— Попався! — вискнула Евріела.

Персі озирнувся, і тієї самої миті у чоло горгони влучила стріла. Евріела впала на шосе... У неї врізалася вантажівка і віднесла її на сто ярдів, але горгона перелізла через кабіну, витягла з голови стрілу і знову здійнялась у повітря.

Персі добіг до дверей.

— Дякую, — сказав він вартовим. — Чудовий постріл.

— Це мало б її вбити! — запротестував лучник.

— Ласкаво прошу до мого світу, — буркнув Персі.

— Френку, — промовила дівчина. — Відведи їх усередину, швидко! Це горгони.

— Горгони? — лучник пискнув. Важко сказати про нього щось напевне через шолом, однак він здавався таким собі дебелим борцем років чотирнадцяти, може, п’ятнадцяти. — Двері їх утримають?

Джун на руках у Персі хихикнула.

— Ні, не втримають. Уперед, Персі Джексоне! Крізь тунель, до ріки!

— Персі Джексон? — Вартова мала темну шкіру, а з-під її шолома стирчало кучеряве волосся. Вона здавалася молодшою за Френка — років тринадцяти. Піхви меча діставали їй майже до щиколотки. Проте, головною здавалася тут саме вона.

— Гаразд, ти вочевидь напівбог. Але хто?.. — дівчина глянула на Джун. — Немає значення. Просто йдіть усередину. Я їх затримаю.

— Хейзел, — сказав хлопець. — Не дури.

— Ідіть! — наполягла вона.

Френк лайнувся іноземною мовою — латиною чи що? — і відчинив двері.

— Ходімо!

Персі пішов за ним, хитаючись під вагою старої жіночки, яка, без сумнівів, ставала важчою. Він не знав, як та дівчинка Хейзел затримає горгон, але був занадто втомлений, щоб сперечатися.

Тунель проходив крізь скелю і був заввишки та завширшки зі шкільний коридор. Спочатку він нагадував ремонтний тунель: електричні кабелі, застережні знаки, коробки із запобіжниками на стінах, лампи в клітках на стелі. Проте далі, цементна підлога поступилася місцем мозаїчній. Лампи змінились на смолоскипи, що горіли, але диму від них не було. За сто ярдів попереду Персі побачив квадрат денного світла.

Стара жіночка вже була важча за купу мішків з піском. Руки Персі тремтіли від напруження. Джун наспівувала під ніс якусь пісеньку латиною, щось схоже на колискову, і це тільки заважало Персі зосередитися.

Позаду в тунелі відбилися луною голоси горгон. Крикнула Хейзел. Персі хотів було кинути Джун і поспішити дівчинці на допомогу, але тут увесь тунель затрясся і каміння з гуркотом попадало на землю. Пронісся пронизливий виск, схожий на той, який видали горгони, коли Персі скинув на них ящик із шарами для боулінгу в Напі. Він озирнувся. На західному кінці тунелю здійнявся пил.

— Може, нам перевірити, як Хейзел? — запитав Персі.

— З нею все гаразд... сподіваюсь, — відповів Френк. — Вона добре орієнтується під землею. Просто рухайся далі! Ми вже майже там.

— Майже де?

— Усі дороги ведуть туди, дитино! — Джун хихикнула. — Хто-хто, а ти мусив би це знати.

— До виправної школи?

— До Рима, дитино. До Рима.

Персі не певен був, що добре її розчув. Авжеж, він утратив пам’ять. І мало в чому був упевнений, відтоді, коли прокинувся у «Будинку Вовка». Однак він. майже не сумнівався, що Рим не в Каліфорнії.

Хлопці продовжували бігти. Світло в кінці тунелю ставало яскравішим, і зрештою вони опинилися назовні.

Персі завмер на місці. Під його ногами на декілька миль розкинулася чашоподібна долина. Низенькі пагорби, золотисті поля та ліси вкривали її дно. Невелика срібляста річка починалась від озера у центрі й обвивала всю площу, чим нагадувала велику літеру G.

Така місцевість могла знаходитися будь-де в Каліфорнії — велетенські дуби й евкаліпти, золотисті пагорби й ясне небо. Величезна гора (як там її, Діабло?) здіймалась у далечині, точнісінько там, де і мусила бути.

І все ж Персі здавалось, що він потрапив у якийсь загадковий світ. У центрі долини, біля озера, влаштувалося невеличке містечко з білими мармуровими будинками під червоними черепичними дахами. У деяких були куполи та галереї з колонами, наче в історичних пам’яток. Інші своїми золотистими дверима й величезними садами нагадували палаци. Персі побачив майдан з декоративними колонами, фонтанами і статуями. Поряд з витягнутою овальною ареною, схожою на іподром, блищав на сонці п’ятиповерховий римський Колізей.

На протилежному березі озера, на схилі іншого пагорба, стояли урозсип ще більш вражаючі споруди. «Храми», — подумав Персі. Декілька кам’яних мостів перетинали річку на її звивистому шляху повз долину, а на півночі, від пагорбів до самого міста, тягнулась низка цегляних арок. «Нагадує підняту на естакаду залізницю», — подумав Персі. А потім збагнув, що це акведук.

Найдивніша частина долини була розташована найближче. Приблизно за дві сотні ярдів, одразу за річкою, знаходилося щось на зразок військового табору. Площа не менше чверті квадратної милі була зусібіч оточена земляними валами з частоколом. За стінами тягнувся сухий рів, також укритий кілками. По кутах табору височіли чотири дерев’яні вежі з величезними станковими арбалетами та вартовими. З башт звисали пурпурові прапори. За великими воротами на дальньому боці табору був шлях до міста. Менші ворота на березі ріки стояли зачиненими. Усередині фортеці вирувало життя: безліч підлітків ходили від барака до барака, переносили зброю, полірували обладунки. Персі чув брязкіт молотів і відчував запах смаженого на відкритому вогні м’яса.

Щось таке у цьому місці було дуже знайоме, однак не зовсім правильне.

— Табір Юпітера, — промовив Френк. — Ми будемо в безпеці, якщо...

У тунелі позаду почулися кроки — Хейзел вирвалася на світло. З ніг до голови вкрита пилом, вона ледве не задихалася. Шолом десь загубився, і кучеряве каштанове волосся спадало на плечі. На обладунках виднілися. довгі порізи від горгонських пазурів. Одне з чудовиськ причепило на неї ярлик з п’ятдесятивідсотковою знижкою.

— Я їх затримала, — промовила вона. — Але вони опиняться тут з хвилини на хвилину.

Френк лайнувся.

— Нам треба перетнути ріку.

Джун сильніше стиснула шию Персі.

— Ох, авжеж, якщо ваша ласка. Мені не можна мочити сукню.

Персі прикусив язика. Якщо ця жіночка богиня, то напевно богиня смердючих, важких та ледачих хіпі. І все ж він уже стільки її протягнув за собою. Мабуть, варто робити це й далі.

«Тому що в тебе добре серце, — пролунав у голові голос Джун. — А якщо не віднесеш, боги помруть, знайомий нам світ загине і кожну людину з твого старого життя вб’ють».

Якщо це випробовування, він не може не витримати його.

Поки вони бігли до ріки, Персі декілька разів спотикнувся. Френк і Хейзел допомогли йому втриматися на ногах.

Вони добігли до берега, і Персі зупинився перевести подих. Ріка була стрімкою, але начебто не глибокою. До фортечних воріт залишалось лише декілька кроків.

— Поквапся, Хейзел. — Френк вклав дві стріли і натягнув тятиву. — Проведи Персі, щоб вартові не почали стріляти. Моя черга затримувати негідниць.

Хейзел кивнула й увійшла у воду.

Персі хотів було піти за нею, але щось змусило його завагатись. Зазвичай він був радий воді, але ця ріка здавалась... могутньою, і не зовсім дружелюбною.

— Малий Тибр, — співчутливо промовила Джун. — Він тече із силою справжнього Тибра, імперської ріки. Твоя остання можливість відступити, дитино. Ахіллесова мітка — грецьке благословення. Якщо ти перейдеш на римську землю, вона зникне. Тибр її змиє.

Персі був занадто виснаженим, щоб усе це зрозуміти, але головну думку усвідомив.

— Якщо перетну ріку, більше не матиму залізної шкіри?

Джун посміхнулась.

— То що обереш? Безпеку чи майбутнє з його болем та можливостями?

Позаду, завиваючи, вилітали з тунелю горгони. Френк випустив стріли.

— Персі, ну ж бо! — крикнула Хейзел із середини ріки.

На сторожових вежах пролунали горни. Вартові кричали і повертали арбалети на горгон.

«Аннабет», — подумав Персі.

І зайшов у ріку.

Вода була крижаною, а течія значно стрімкішою, ніж Персі очікував, але це його не спинило. Нові сили наповнили його зсередини. Відчуття загострились, наче в жили вприснули кофеїн. Персі дістався протилежного берега й опустив стару жінку на землю. Табірні ворота відчинилися, і назовні ринув натовп підлітків в обладунках.

Хейзел повернулась і з полегшенням усміхнулась. А потім вона подивилась через плече Персі — її охопив страх.

— Френк!

Френк був на середині ріки, коли горгони його наздогнали. Вони напали на хлопця з неба і вхопили за обидві руки. Пазурі вп’ялись у шкіру, і Френк заволав від болю.

Вартові закричали, але Персі розумів, що вони можуть зробити невлучний постріл зі своїх арбалетів. Френка вб’ють свої ж. Решта підлітків оголяли мечі, готові ринути у воду, але їм нізащо не встигнути на допомогу.

Залишався тільки один вихід.

Персі простягнув руки. Тіло сильно напружилося, і Тибр підкорився його волі. Ріка здійнялась. Обабіч Френка утворилися вири, і велетенські водяні руки, повторюючи рухи Персі, вирвались із води. Вони схопили горгон, які від несподіванки впустили Френка, і, міцно стискаючи, здійняли переляканих чудовиськ до неба.

Персі почув, як скрикують і відступають інші діти, але не дозволив собі відволіктись від справи. Він змахнув кулаками в повітрі, і велетенські руки занурили горгон у Тибр. Чудовиська вдарились об дно і розсипались на пил. Блискучі клуби горгонської сутності щосили намагались об’єднатись, але ріка розкидала їх по різні боки. За мить усі залишки горгон змило течією. Вири зникли, і потік повернувся до нормального стану.

Персі стояв на березі. Одяг і шкіра димились, наче води Тибру влаштували йому кислотний душ. Хлопець почувався незахищеним, ослабленим... вразливим.

Френк бовтався посеред Тибру, ошелешений, але цілковито неушкоджений. Хейзел кинулася у воду, щоб допомогти йому дістатися берега. І тільки тепер Персі помітив, яка тиша запанувала навкруги.

Усі витріщались на нього. Лише стара жіночка Джун не видавалась здивованою.

— Що ж, це була чарівна подорож, — промовила вона. — Дякую, Персі Джексоне, що доставив мене до Табору Юпітера.

Одна з дівчат-таборян немов поперхнулась.

— Персі... Джексон? — вимовила вона так, наче впізнала ім’я.

Персі пильно дивився на неї з надією впізнати обличчя.

Вона безумовно була тут головною. Зверху обладунків звивався величний пурпуровий плащ. На грудях блищали медалі. Дівчина була приблизно того самого віку, що і Персі, з пронизливим поглядом темних очей і довгим чорним волоссям. Персі її не впізнавав, але вона дивилась на нього так, наче неодноразово бачила у кошмарах.

Джун із захопленням розсміялась.

— О, так. Вам буде весело разом!

А потім, наче на сьогодні було замало дивних подій, стара жіночка засяяла і почала змінюватися. Вона збільшувалася, доки не перетворилась на семифутову богиню у блакитній сукні з накидкою через плече, схожою на козлячу шкуру. Обличчя її було суворим і величним, а рука стискала жезл, увінчаний квіткою лотоса.

Вирази облич таборян стали ще більш ошелешеними. Дівчина з пурпуровим плащем впала навколішки. Решта наслідували її. Один з дітлахів так швидко опустився на землю, що ледве не проткнув себе власним мечем.

Хейзел заговорила першою.

— Юнона...

Вони з Френком також впали навколішки, залишивши Персі єдиним, хто стояв на ногах. Він розумів, що йому теж, швидше за все, слід опуститися навколішки. Але після того, скільки він протягнув цю жіночку на руках, Персі не бажав виявляти їй таку пошану.

— Юнона, отже? — промовив він. — Якщо я витримав твоє випробовування, можна мені повернути мої спогади і моє. життя?

Богиня посміхнулась.

— З часом, Персі Джексоне, якщо впораєшся зі своїм призначенням. Сьогодні ти впорався чудово, що для початку непогано. Мабуть, ти не такий уже й безнадійний.

Вона повернулась до решти дітей.

— Римляни, відрекомендовую вам сина Нептуна. Місяцями він дрімав і тепер прокинувся. Його доля у ваших руках. Свято Фортуни вже близько, і якщо ви сподіваєтесь здобути перемогу в битві, потрібно звільнити Смерть. Не підведіть мене!

Юнона замерехтіла і зникла. Персі глянув на Френка і Хейзел, сподіваючись хоч на якесь пояснення, але вони здавались не менш розгубленими. Він помітив дещо у Френка в руках: дві глиняні пляшечки з дерев’яними пробками, схожі на мікстури, по одній у кожній руці. Персі гадки не мав, звідки вони з’явились, але побачив, як здоровань сховав їх у кишені. Френк поглянув на нього так, наче повідомляв: «Поговоримо про це потім».

Дівчина в пурпуровому плащі вийшла вперед. Вона з підозрою оглянула Персі, і він не міг позбутися відчуття, що їй кортить заколоти його кинджалом.

— Отже, — холодно промовила вона, — син Нептуна, який прийшов до нас із благословення Юнони.

— Бачте, — сказав Персі, — мої спогади дещо розпливчасті. Їх немає, якщо бути точнішим. Ми знайомі?

Дівчина завагалась.

— Я Рейна, претор Дванадцятого легіону. І... ні, ми не знайомі.

Останні слова були неправдою. Персі зрозумів це по очах дівчини. Але так само він розумів: якщо почати сперечатися з нею перед її солдатами, вона цього не пробачить.

— Хейзел, — промовила Рейна, — відведи його всередину. Я допитаю його у принципи. Після цього відправимо його до авгура. Треба дізнатись, що скажуть ауспіції, перш ніж вирішимо, що з ним робити.

— Тобто вирішимо, що зі мною робити? — перепитав Персі.

Рукою Рейна стиснула кинджал. Вочевидь вона не звикла до того, що хтось бере під сумнів її накази.

— Перш ніж прийняти когось у табір, ми повинні його допитати і прочитати ауспіції. Юнона сказала, що твоя доля у наших руках. Ми маємо дізнатись, привела нам богиня новобранця...— Рейна змірила Персі очима, наче вважала цей варіант сумнівним. — Чи, — промовила вона більш упевнено, — ворога, якого необхідно вбити.