Син Нептуна

XXX Хейзел

Хейзел, — Персі тряс її за плечі. — Прокидайся! Ми допливли до Сієтла.

Вона важко підвелась, мружачись на ранкове сонце.

— Френку?

Френк застогнав, потираючи очі.

— Ми щойно... я що...?

— Ви обидва знепритомніли, — відповів Персі. — Не знаю чому, але Елла сказала мені не хвилюватись. Сказала, що ви... ділитеся?

— Ділилися, — підтвердила Елла. Вона зігнулась на кормі й чистила зубами пір’я на крилах, що не здавалося дуже ефективною формою особистої гігієни. Гарпія виплюнула рудий пух. — Ділитись — добре. Жодних більше відключень. Найбільше американське відключення чотирнадцятого серпня 2003 року[41]. Хейзел поділилась. Жодних більше відключень.

— Еге... — Персі почухав голову. — Отакі от бесіди ми. з нею всю ніч вели. Я досі не розумію, про що вона говорить.

Хейзел натиснула рукою на кишеню своєї куртки. Пальці відчули шматочок дерева, загорнутий у тканину.

Вона подивилась на Френка.

— Ти був там насправді.

Він кивнув. Френк не промовив жодного слова, але його обличчя висловлювало: я не шкодую про свої слова. Він хотів, аби Хейзел зберігала цю скіпку. Вона не знала, відчуває зараз гордість чи страх. Ніхто ніколи не ввіряв їй нічого настільки важливого.

— Стривайте, — промовив Персі. — Хочете сказати, що ви поділили сон? Ви що відтепер будете непритомніти вдвох?

— Дзуськи, — промовила Елла. — Дзуськи, дзуськи, дзуськи. Жодних більше відключень. Більше книг для Елли. Книги в Сієтлі.

Хейзел подивилась уперед. Вони пливли крізь величезну затоку, потроху наближаючись до скупчення будівель у центрі міста, розташованого на пасмах пагорбів. На найвищому пагорбі здіймалась чудернацька біла вежа з чайним блюдцем на вершині, схожим на космічний корабель зі старих фільмів про Флеша Гордона[42], які так обожнював Семі.

Жодних більше відключень? Після стількох місяців страждань така думка здавалась занадто чудовою, аби бути правдою.

Звідки Елла може знати, що їх більше не буде? Проте Хейзел дійсно почувалась інакше... Вона наче звільнилась від тягаря і більше не намагалась жити у двох часах водночас. Кожен м’яз у її тілі розслабився. Вона ніби нарешті скинула з плечей свинцевий скафандр, що носила останні кілька місяців. Якимось чином присутність Френка під час провалу в минуле дійсно їй допомогла. Вона повністю пережила минуле і вислизнула просто в теперішнє. Зараз їй слід турбуватись тільки про майбутнє... якщо воно в неї є.

Персі спрямував човен до пристані в центрі міста. Коли вони наблизились, Елла знервовано зашаруділа у своєму книжковому гнізді.

Хейзел теж починала бентежитись. Вона сама не знала чому. Був яскравий сонячний день, і Сієтл, з його невеличкими бухтами і мостами, численними лісистими острівками в затоці та засніженими горами, що здіймались вдалечині, здавався чудовим місцем. І все ж дівчина почувалась так, наче за нею хтось спостерігає.

— Е-е... а чому ми тут зупиняємось? — запитала вона.

— У Рейни тут живе сестра. Вона попросила мене знайти її та показати оце. — Персі показав їм срібне кільце на намисті.

— У Рейни є сестра? — поцікавився Френк так, наче ця думка його жахала.

— Амазонки, — пробурмотіла Елла. — Землі амазонок. Гм, Елла краще пошукає бібліотеки. Не до вподоби амазонки. Люті. Щити. Мечі. Гострі. Зойк.

— Амазонки? Тобто... жінки-воїни? — Френк потягнувся до свого списа.

— Це багато що пояснює, — промовила Хейзел. — Якщо сестра Рейни теж дочка Беллони, не важко зрозуміти, чому вона вирішила приєднатись до амазонок. Але... нам точно безпечно тут знаходитись?

— Ні, ні, ні, — промовила Елла. — Краще набрати книжок. Жодних амазонок.

— Ми повинні спробувати, — сказав Персі. — Я пообіцяв Рейні. До того ж у «Пакса» справи не дуже. Я дещо передав куті меду, коли його штовхав.

Хейзел подивилась під ноги. Поміж дошок просочувалась вода.

— О... — протягнула вона.

— Еге ж, — погодився Персі. — Нам треба або полагодити його, або знайти новий човен. Я, можна сказати, тримаю все це в купі тільки завдяки своїм здібностям. Елло, ти часом не знаєш, де шукати амазонок?

— А, хм...— збентежено промовив Френк, — вони ж не, ну, не вбивають усіх чоловіків, яких бачать, ні?

Елла глянула на причали за декілька ярдів від них.

— Елла знайде друзів потім. Зараз Елла полетить геть.

І вона полетіла.

— Що ж...— Френк спіймав самотнє руде перо в повітрі. — Це додає мужності.

Вони пришвартувались до причалу і ледве встигли винести свої речі, коли «Пакс» здригнувся і розвалився.

Більша його частина потонула. Залишились тільки дві дошки: одна — з намальованим оком, інша — з літерою «П». Обидві гойдались на хвилях.

— Вочевидь, полагодити його нам не судилось, — промовила Хейзел. — І що робитимемо?

Персі втупив очі в круті пагорби південного Сієтла.

— Плекатимемо надію, що амазонки допоможуть.

* * *

Вони блукали вже декілька годин. Знайшли смачнючий шоколад з карамеллю у цукерні. Купили кави — настільки міцної, що голова. Хейзел почала гудіти, наче гонг. Присіли у вуличній кав’ярні й поласували неперевершеними запеченими бутербродами із сьомгою. Один раз вони бачили Еллу, яка пронеслась між двома хмарочосами, тримаючи в кожній нозі по величезній книзі. Але амазонок вони не знайшли. Щомиті Хейзел відчувала, як невпинно спливає їхній час. Було вже двадцять друге червня, а до Аляски досі залишалося як до чорта на болоті.

Врешті-решт вони забрели на південь міста й опинилися на площі, оточеній скляними та цегляними будівлями. Кожний м’яз Хейзел тіпався. Вона подивилась навкруги, упевнена в тому, що хтось за нею спостерігає.

— Знайшла, — промовила вона.

На скляних дверях офісної будівлі ліворуч від них було написане єдине слово: «АМАЗОН».

— О, — вимовив Френк, — це не те, що ти подумала, Хейзел. Це сучасна компанія. Вони продають усілякі речі в інтернеті. Вони не справжні амазонки.

— Хіба що...— Персі ввійшов у двері.

У Хейзел було погане передчуття щодо цього місця, але вони з Френком пішли слідом.

Вестибюль скидався на порожній акваріум — скляні стіни, блискуча чорна підлога, кілька декоративних рослин і, загалом, більше нічого, окрім... Біля дальньої стіни вниз та вгору вели сходи з чорного каменю. Посеред кімнати стояла дівчина в чорному брючному костюмі з довгим рудуватим волоссям і гарнітурою в усі — ознака охоронця. На бейджику було написано: «Кінзі». Усміхалася вона привітно, але її очі нагадали Хейзел полісмена з Нового Орлеана, який патрулював Французький квартал уночі. Він завжди, дивився наче крізь тебе, ніби розмірковував, хто нападе наступним.

Кінзі кивнула Хейзел, не звертаючи уваги на хлопців.

— Я можу вам допомогти?

— Ну... сподіваюсь, що так, — відповіла вона. — Ми шукаємо амазонок.

Кінзі поглянула на меч Хейзел, а потім на Френків спис, хоча Туман мав би приховати зброю.

— Це головний офіс компанії «Амазон», — насторожено промовила вона. — Вам призначена зустріч з кимось чи...

— З Гіллою, — перервав Персі. — Ми шукаємо дівчину на ім’я...

Кінзі зірвалась із місця так швидко, що очі Хейзел майже не вловили її рухи. Дівчина вдарила Френка ногою в груди, і той відлетів у протилежний кінець вестибюля. А потім бозна-звідки дістала меч, збила Персі з ніг пласкою стороною клинка та притулила вістря до підборіддя хлопця.

Хейзел запізно вихопила свою спату. Ще дюжина дівчат у чорному вибігли зі сходів й оточили її, кожна тримала напоготові меч.

Кінзі люто зиркнула на Персі.

— Перше правило: чоловіки не говорять без дозволу. Друге правило: вторгнення у наші володіння карається смертю. Ти зустрінешся з королевою Гіллою, як і хотів. Вона вирішить твою долю.

Амазонки конфіскували їхню зброю і повели сходами вниз. Вони минули стільки прольотів, що Хейзел збилася з рахунку.

Зрештою вони опинились у настільки великій печері, що тут могли розміститися десять, шкіл зі спортивними майданчиками. Сліпучі флуоресцентні лампи сяяли на кам’яній стелі. Стрічкові конвеєри вились кімнатою, наче водяні гірки в аквапарку, і несли в різні напрямки коробки. Завалені ящиками з товарами, у вічність простягались ряди металевих стелажів. Гуділи вантажні крани і дзижчали роботи-маніпулятори, складаючи картонні коробки, упаковуючи вантаж та переміщуючи речі на конвеєрах. Деякі полиці знаходились настільки високо, що дістатися до них можна було лише за допомогою драбин чи спеціальних платформ, що розташувалися під стелею, наче театральні помости.

Хейзел пригадала кінохроніки, що переглядала в ранньому дитинстві. Її завжди вражали сцени на заводах, де конструювали літаки та гармати для війни — сотні й сотні військових знарядь сходили з конвеєрів щодня. Але це аж ніяк не можна було порівняти з тим, що вона бачила зараз, — тут усю роботу виконували комп’ютери та роботи. З людей Хейзел бачила тільки жінок у чорній формі, які патрулювали помости, та чоловіків у помаранчевих комбінезонах, схожих на в’язничну уніформу, які їздили на автонавантажувачах між стелажами, доставляючи нові партії коробок. На шиях чоловіків були залізні нашийники.

— Ви тримаєте рабів? — Хейзел розуміла, що розмовляти може бути небезпечно, але була занадто обурена, аби стриматись.

— Оці чоловіки? — Кінзі фиркнула. — Вони не раби. Просто знають своє місце. Ну, рухайся.

Вони йшли так довго, що у Хейзел почали боліти ноги. Дівчина вже була певна, що вони наближаються до кінця складу, коли Кінзі відчинила подвійні двері й провела їх у наступну печеру, таку ж величезну, як і попередня.

— Навіть Підземне царство менше, — поскаржилась Хейзел. Вона знала, що це неправда, але ноги були іншої думки.

Кінзі самовдоволено посміхнулась.

— Ти захоплюєшся нашою виробничою базою? Так, наша система перевезень охоплює весь світ. Для її створення знадобилися роки і майже весь наш статок. Але тепер ми нарешті почали отримувати прибуток. Смертні не усвідомлюють, що вкладають свої гроші в царство амазонок. Незабаром ми станемо заможнішими за будь-яку смертну націю. А потім, коли слабкі смертні цілковито залежатимуть від нас, почнеться революція!

— І що ви зробите? — буркнув Френк. — Скасуєте безкоштовну доставку?

Одна з дівчат стукнула його в живіт рукояткою меча. Персі хотів було допомогти другові, але інші дві дівчини відштовхнули його Геть, погрожуючи мечем.

— Ви ще навчитесь поваги, — промовила Кінзі. — Саме такі мужлаї, як ви, зіпсували цей смертний світ. Тільки під керівництвом жінок можливе злагоджене суспільство. Ми сильніші, мудріші...

— Скромніші, — бовкнув Персі.

Охоронниці спробували його вдарити, але він ухилився.

— Припиніть! — випалила Хейзел.

На диво, охоронниці послухались.

— Гілла має винести вирок, так? — запитала вона. — Тож відведіть нас до неї. Ми гаємо час.

Кінзі кивнула.

— Мабуть, ти маєш рацію. У нас є справи, важливіші. І час... його у нас дуже мало.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Хейзел.

— Краще одразу відвести їх до Отрери. Заслужимо її прихильність, — утрутилася інша охоронниця.

— Ні! — гаркнула Кінзі. — Я радше надягну, залізний нашийник і сяду за автонавантажувач. Цариця — Гілла.

— Поки що, — буркнула друга дівчина.

Кінзі схопилася за меч. Якоїсь миті Хейзел здалось, що амазонки почнуть битись одна з одною, але Кінзі, здавалось, приборкала свій гнів.

— Годі, — промовила вона. — Ходімо.

Вони перетнули доріжку, якою рухалися автонавантажувачі, пробрели крізь лабіринт конвеєрів і навприсядки пройшли під рядом рук-маніпуляторів, що пакували коробки.

Більшість товарів були досить звичайними: книжки, електроніка, підгузки. Але біля, однієї стіни стояла військова КОЛІСНИЦЯ 3 величезним штрих-кодом на боці. На ярмі висіла табличка: «ОСТАННІЙ ЕКЗЕМПЛЯР. ВСТИГНІТЬ ЗАМОВИТИ! (НЕЗАБАРОМ — НАСТУПНА ПАРТІЯ)».

Нарешті вони опинилися у меншій печері, що скидалась і на вантажну зону, і на тронну залу водночас. Уздовж стін тягнулися ряди шестиповерхових металевих стелажів, прикрашених військовими знаменами, строкатими щитами та опудалами голів драконів, гідр, велетенських левів і вепрів. Обабіч вартували численні автонавантажувачі, видозмінені з військовою метою. У кожній машині сидів чоловік у залізному нашийнику, а позаду нього на платформі стояла амазонка з велетенським станковим арбалетом. Вили автонавантажувачів були загостреними, наче леза.

На полицях стелажів стояла безліч кліток із живими тваринами. Хейзел ледве вірила своїм очам: чорні мастифи, велетенські орли, гібриди орлів та левів (мабуть, грифони) і червоний мураха розміром з малолітражний автомобіль. А потім, на її жах, у кімнату ввірвався автонавантажувач, підхопив клітку з прекрасним білим пегасом і понісся геть під нещасне кінське іржання.

— Що ви зібралися робити із цією бідолашною твариною? — наполегливо запитала вона.

Кінзі насупила брови.

— З пегасом? З ним усе буде гаразд. Його, певно, хтось замовив. Ціна за доставку дуже висока, але...

— Пегаса можна придбати в інтернеті? — поцікавився Персі.

Кінзі люто зиркнула на нього.

— Тобі, звісно, ні, мужлай. Але амазонкам — можна. У нас прибічниці по всьому світі. Їм потрібні ресурси. Сюди.

У кінці складу знаходився поміст, споруджений з усіляких книжок: стоси романів про вампірів, стіни з гостросюжетних детективів Джеймса Паттерсона і трон із близько тисячі копій чогось під назвою «П’ять звичок надзвичайно агресивних жінок».

Біля підніжжя сходів запекло сперечались кілька амазонок у камуфляжній уніформі, а дівчина на троні — цариця Гілла, як здогадалась Хейзел, — спостерігала і слухала.

На вигляд, Гіллі трохи більше ніж двадцять. Струнка і граційна, наче тигриця, вона носила чорну шкіряну уніформу та такі самі чоботи. На голові не було корони, але талію підперезував дивний пояс зі зв’язаних одне з одним золотих ланок, схожий на схему лабіринту. Дивовижно, як сильно вона нагадувала Рейну — трохи старша, можливо, але з таким самим довгим чорним волоссям, такими самими темними очима і таким самим холодним виразом обличчя, наче намагається вирішити, яка з амазонок, що перед нею, більше заслуговує на смерть.

Кінзі глянула на суперечку і з відразою буркнула: — Отрерини посіпаки, сіють свою брехню.

— Що? — поцікавився Френк.

А потім Хейзел так різко спинилась, що охоронниці позаду ледве не попадали. За кілька футів від царициного трону дві амазонки стерегли клітку. Усередині був прекрасний кінь — не крилатий, але величний і сильний жеребець медового кольору та з чорною гривою. Жваві брунатні очі розглядали Хейзел, і вона могла присягнутись, що ці очі були сповнені нетерпіння, наче говорили: «Нарешті з’явилась».

— Це він, — пробурмотіла Хейзел.

— Хто він? — запитав Персі.

Кінзі роздратовано насупила брови, але коли побачила, куди дивиться Хейзел, її вираз обличчя пом’якшав.

— А, так. Прекрасний, еге ж?

Хейзел закліпала очима, щоб запевнитись, що не марить. Це той самий кінь, за яким вона ганялась на Алясці. Немає сумнівів... але це неможливо. Жодний кінь не здатен стільки прожити.

— Він... — Хейзел ледве могла контролювати власний голос. — Він продається?

Охоронниці розсміялись.

— Це Аріон, — спокійно промовила Кінзі, наче поділяла захват, Хейзел. — Він безцінний скарб амазонок — призначений винятково для нашого найвідважнішого воїна, якщо вірити пророцтву.

— Пророцтву? — запитала Хейзел.

— Не зважай. — Обличчя Кінзі стало сумним, трохи навіть обуреним. — Але ні, він не продається.

— Тоді чому він у клітці?

Кінзі скривила обличчя.

— Тому що... з ним важко.

Наче на підтримку сказаного кінь грюкнув головою по дверях клітки. Металеві ґрати задрижали, й охоронниці збентежено позадкували.

Хейзел хотілося звільнити коня, більше ніж будь-чого в житті. Але Персі, Френк та дюжина амазонок-охоронниць витріщались на неї, тож вона намагалася приховати свої почуття.

— Просто так запитую, — вимовила вона. — Ходімо зустрінемось із царицею.

Суперечка попереду перетворилась на гамір. Зрештою цариця помітила, як наближається група Хейзел, і сказала:

— Годі!

Амазонки, які сперечались, миттю замовкли. Цариця змахнула рукою, щоб вони розійшлись, і поманила Кінзі до себе.

Кінзі підштовхнула Хейзел та її друзів до трону.

— Царице, ці напівбоги...

Цариця вскочила на ноги.

— Ти!

Її палаючі від люті очі впились у Персі Джексона.

Персі пробурмотів щось давньогрецькою, щось таке, що, безперечно, не сподобалося би черницям зі школи Святої Агнеси.

— Планшет, — промовив, він. — Спа-салон. Пірати.

Хейзел не побачила жодного зв’язку між цими словами, але цариця кивнула. Вона зійшла зі свого помосту з бестселерів і витягла з-за пояса кинджал.

— Ти, напевно, зовсім позбувся клепки, якщо прийшов сюди, — випалила вона. — Ти знищив мій дім. Зробив нас із сестрою біженцями і полоненими.

— Персі, — збентежено промовив Френк. — Про . що говорить ця жінка з кинджалом?

— Острів Цирцеї, — відповів Персі. — Щойно пригадав. Горгонська кров... Мабуть, вона починає зцілювати мою пам’ять. Море чудовиськ. Гілла... вона зустріла нас на пристані, відвела до своєї господарки. Гілла слугувала чаклунці.

Гілла оголила свої бездоганно білі зуби.

— Ти що хочеш сказати мені, що втратив пам'ять? Хоча, знаєш, я тобі вірю. Чому б іще тобі спало на думку сюди припертися?

— Ми прийшли з миром, — наполягла Хейзел. — Що накоїв Персі?

— З миром? — Цариця здійняла брови, дивлячись на Хейзел. — Що він накоїв? Цей мужлай знищив Цирцеїну школу чаклунства!

— Цирцея перетворила мене на морську свинку! — запротестував Персі.

— Залиш собі свої виправдання! — відповіла Гілла. — Цирцея була мудрою і великодушною роботодавицею. Я мала свою кімнату, окреме харчування, медичне страхування, стоматолога, домашніх леопардів, безкоштовні зілля — усе! А цей напівбог з його подружкою, блондинкою...

— Аннабет. — Персі поплескав себе по чолу, наче хотів, аби спогади поверталися швидше. — Так. Я був там із Аннабет.

— Ти звільнив полонених — Чорну Бороду та його піратів. — Вона повернулась до Хейзел. — Тебе колись полонили пірати? Це невесело. Вони дощенту спалили наш салон. Ми із сестрою місяцями були їхніми в’язнями. На щастя, ми — дочки Беллони, тому швидко навчились битись. Якби ми не... — Вона здригнулась. — Що ж, пірати з часом почали нас поважати. Зрештою ми дісталися Каліфорнії, де... — Вона завагалась, наче спогад був болісним. — Де ми із сестрою розстались.

Цариця покрокувала до Персі, поки не підійшла до нього впритул, і провела кинджалом під його підборіддям.

— Певна річ, я вціліла і досягла успіху. Стала царицею амазонок. Тож, можливо, маю тобі подякувати.

— Будь ласка, — відповів Персі.

Цариця сильніше натиснула кинджалом на його шкіру.

— Хоча не зважай. Гадаю, я все ж тебе вб’ю.

— Стривайте! — скрикнула Хейзел. — Ми тут через наказ Рейни! Ваша сестра! Подивіться на кільце на його намисті.

Гілла насупилась. Вона опустила кинджал до намиста й уперлася його вістрям у срібне кільце. Обличчя цариці збліднуло.

— Поясни це. — Гілла впилась очима в Хейзел. — Негайно.

Хейзел спробувала. Вона описала Табір Юпітера. Розповіла амазонкам, що Рейна в ньому — претор, і що на південь прямує армія чудовиськ. А ще про їхнє завдання звільнити Танатоса на Алясці.

Поки Хейзел говорила, до кімнати зайшла інша група амазонок. Одна з них була вищою і старшою за решту, із заплетеним сріблястим волоссям та у розкішних шовкових одіяннях, вона була схожою на римську матрону[43].

Решта амазонок розходились перед нею, виказуючи таку повагу, що Хейзел вирішила, що це мати Гілли. Але потім дівчина помітила, як цариця та незнайомка пильно дивляться одна на одну.

— Отже, нам потрібна ваша допомога, — закінчила свою розповідь Хейзел. — Рейні потрібна ваша допомога.

Гілла вхопилась за шкіряний шнур Персі й зірвала його з шиї, разом із намистинами, кільцем і табличкою пробатіо.

— Рейна... це дурне дівча...

— Чудово! — втрутилась незнайомка. — Римлянам потрібна наша допомога?

Вона розсміялась — і амазонки навколо приєднались до неї.

— Скільки разів ми бились із римлянами в мої часи? — поцікавилася жінка. — Скільки разів вони вбивали наших сестер у бою? Коли я була царицею...

— Отреро, — перервала Гілла, — ти тут гість. Ти більше не цариця.

Жінка розпростерла руки і глузливо вклонилась.

— Як скажете — принаймні до сьогоднішнього вечора. Але я кажу істину, царице Гілло,— вона промовила слово «цариця», наче насмішку. — Мене повернула сама матінка-земля! Я принесла звістки нової війни. Навіщо амазонкам служити Юпітеру, цьому безглуздому цареві Олімпу, коли ми маємо нагоду служити цариці? Якщо я стану головною...

— Якщо станеш, — обірвала Гілла. — Але поки що я цариця. Моє слово закон.

— Гаразд. — Отрера подивилась на присутніх амазонок, які стояли так безшумно, наче опинились в ямі з двома скаженими тигрицями. — Ми стали такими безвольними, що прислуховуємось до чоловіків-напівбогів? Ти пощадиш цього сина Нептуна, попри те що він колись знищив твій дім? Може, ти дозволиш йому знищити і свій новий дім?

Хейзел перехопило подих. Амазонки зиркали то на Гіллу, то на Отреру — хто ж з них перший проявить слабкість.

— Я винесу вирок,— промовила крижаним голосом Гілла, — щойно матиму всі факти. Я правлю так — шляхом мудрості, а не залякування. Спочатку я поговорю з нею. — Вона ткнула пальцем у Хейзел. — Це мій обов’язок вислухати жінку-воїна, перш ніж приректи її або її союзників на смерть. Такі закони амазонок. Чи роки в Підземному царстві затьмарили твою пам’ять, Отреро?

Жінка презирливо посміхнулась, але не стала сперечатись.

Гілла повернулась до Кінзі.

— Відведи цих чоловіків у клітки для в’язнів. Решта, залиште нас!

Отрера здійняла руку до натовпу.

— Як побажає цариця. Але якщо хтось із вас воліє почути більше про Гею та наше славетне майбутнє, ходіть зі мною!

Близько половини амазонок вийшли з кімнати слідом за нею. Кінзі з відразою фиркнула, а потім разом із рештою охоронниць поволочила Персі та Френка геть.

Незабаром Гілла та Хейзел залишились на самоті, якщо не брати до уваги особисту охорону цариці. За сигналом Гілли навіть вони відійшли за межі чутності.

Цариця повернулась до Хейзел. Її гнів зник, і в очах з’явився відчай. Вона нагадувала одну з тваринок у клітках, яких знімали з конвеєра.

— Нам треба поговорити, — промовила Гілла. — У нас обмаль часу. Опівночі я, швидше за все, уже буду мертвою.